Становлення багатопартійності в сучасній Україні

“Становлення багатопартійності 

в сучасній Україні” 

Об'єктивні умови  та суб'єктивні чинники  

становлення багатопартійності 

Важливим аспектом демократизації суспільного життя  в Україні є розвиток багатопартійності. Процес виникнення політичних партій почався на рубежі 90-х років. Саме через громадські рухи і партії до активної державотворчої діяльності залучилися значні прошарки населення, які зробили  істотний внесок у формування засад  демократії.  

Але становлення  політичних партій і громадських  рухів проходить в екстремальних  умовах. Поглиблення економічної  кризи, крах суспільних ідеалів спричинять стрімке зростання соціальної напруженості, девальвують в очах значної частини  населення демократичні цінності.  

Усунення з політичної арени КПРС, заперечення комуністичної  ідеології ще недавно уявлялося  багатьом остаточним прощанням з  минулим, кроком у "світове співтовариство". Але монополія на владу змінилася  владою монополій. Замість єдиної ідеології, що виконувала державницько-охоронні функції, з'явилось безліч нових  теорій і доктрин, що претендують  на універсальність.  

Поряд з іншими факторами  це на певному етапі призвело, як свідчать проведені дослідження, до певної деполітизації суспільства. Більшість населення відчуває байдужість до політики і політиків. Склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій в  Україні нараховується 31, але жодна  з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серед головних причин цього явища  слід виділити:  

1) наявність старої  соціальної структури, яка все  ще знаходиться у стані незавершеного  розпаду, коли нові соціальні  прошарки ще остаточно не викристалізувалися  перш за все через недостатні  економічні мотиви і стимули  їх консолідації;  

2) певну алергію  до самого терміну "партія" як важкої спадщини багаторічного  монопольного панування КПРС;  

3) зневіру багатьох  громадян взагалі у демократичних  інститутах як наслідок стрімкого  зниження рівня життя і зумовленого  цим зубожіння більшості населення;  

4) відсутність у  нашому суспільстві сталих політичних  традицій функціонування механізмів  плюралістичної демократії;  

5) доктринальний  характер більшості існуючих  політичних партій, які намагаються  не стільки зрозуміти і врахувати  особливості посттоталітарного  суспільства, скільки нав'язати  йому нову модель (доктрину) соціального  розвитку.  

Тому справжня багатопартійність  в Україні ще не сформувалась. До цього часу основою існування  політичних партій і громадських  рухів є здебільшого ідеологічні  посилання та відмінності окремих  осіб і груп у світогляді, а також  потреба у груповому спілкуванні, прагнення виразити особисте невдоволення тощо.  

2. Історія становлення  багатопартійності в Україні. 

Історія становлення  української багатопартійності  має свої особливості та специфіку. А тому сучасну партійну систему  в Україні доцільно розглядати за певними періодами її становлення. 

Перший період української  багатопартійності, опозиційно-переддержавний, хронологічно охоплює відрізок часу од утворення перших сучасних українських  партій (осінь 1989 року) до юридичного визнання статусу самостійності України (1 грудня 1991 року). Натоді система ідеологічного  забезпечення всіх партій та їхнє ідейне кредо були значною мірою уніфіковані. Самоідентифікація партійних структур у політичному спектрі йшла за периферійними позиціями. Дала себе знати схожість різних політичних сил  у підході до проблем державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних, екологічних  тощо. Програми партій мали загально-декларативні гасла, апелювали до всього народу України, аби не зменшити зону ідеологічного  впливу. Якраз цим пояснюється  наявність у документах різних партій та угруповань великої кількості  загальнодемократичних догм. 

Якщо спробувати класифікувати загальноукраїнські партії означеного вище періоду, можна  зробити такий висновок: з 11 партій усі, за винятком Комуністичної партії України, вистоювали ідеї парламентської демократії і приватної власності. Щодо державного статусу України, ті ж 10'партій (за винятком КПУ) прямували  до суверенітету України — або  в системі співдружності, або  із самостійницьким статусом. Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об'єднана соціал-демократична партія. Партія демократичного виродження України, Партія Зелених України, Соціально-демократична партія України, Українська республіканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайними у боротьбі за суверенітет, демократію, ринок, плюралізм  і проти комуністичної ідеології. Саме це, попри різні негативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. Нові партії були малочисельні, політично наївні, не залучені до механізмів державної політики. Між ними почалися розмежування, тертя, протиборство лідерів. 

Од часу проголошення самостійної Української держави  оформлюється якісно нова ситуація в  суспільстві. Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи. У такому стані розпочали  свою діяльність політичні партії України  на наступному етапі української  багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним " Хронологічно цей період можна окреслити від  грудня 1991 до початку 1993 року. 

Після Всеукраїнського  референдуму та виборів Президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні  сили, і власна політика Президента збіглися. Почався процес "оксамитового" одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції. 

У цей же період формувався тип партійної системи, який мав  елементи мультипартійносгі (значна кількість  партій) та крайньої поляризованості (представлені крайні полгтичні теології: ліва —  соціалістами і комуністами та права  — національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992—93 роках). 

Наступний етап —  передвиборчий — видатний перенесенням центру ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило головні завдання партій: впливати на ухвалення Верховною  Радою України оптимального виборчого  закону та шукати прийнятні гасла  виборчої програми. 

Результатом цього  стало ухвалення Закону про вибори на мажоритарній основі із застереженням  прав політичних партій як суб'єктів  виборчої системи (однак за більш  складною процедурою висування кандидата  у депутати, ніж від груп виборців). 

За умов відсутності  розгалуженої організаційної структури  та достатньої кількості підготовлених  кандидатів у депутати політичні  партії опинилися у досить скрутному  становищі напередодні виборів, що проводилися за мажоритарною системою. За результатами виборів (із застереженням  щодо значної кількості порушень виборчого законодавства) можна  зробити низку висновків: 

— виборці віддали  перевагу кандидатові в депутати від політичної партії або політичної команди; 

— втім, регіональний характер впливу політичних партій, незбалансованість  передвиборчих програм та дій  кандидатів не дали змогу створити структуровану правлячу та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України. 

Нині Україна заступила  на етап "партійної трансформації", що його визначає об'єднавчий процес малочисельних  політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуністичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консервативній. 

Остання в силу історичних причин репрезентована до певної міри націонал-демократичною, християнсько-демократичною  та різнотиповими концепціями націоналізму (інтегрального націоналізму). Функціонування й розвиток посткомуністичного суспільства в Україні характеризується ліквідацією монополії однієї партії на владу, виникненням і становленням багатопартійності, яка є важливою ознакою демократичної правової держави. Саме через політичні партії, суспільно-політичні рухи та різного роду громадські об’єднання до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні й економічні інтереси різних суспільних верств. 

Політичні події, серед  яких чільне місце займає здобуття Україною державної незалежності, розгортались надзвичайно швидко й щільно. Пов’язаний з ними високий рівень напруги  в суспільстві не спадає й досі. Саме ця обставина зумовила, значною  мірою, той факт, що в центрі уваги  політологів знаходяться передусім  питання сьогодення, а також завдання перспективного розвитку. Логіка життя  відтіснила на периферію наукових інтересів  учених ретроспективні проблеми, до числа  яких слід віднести й проблему першопричин  формування багатопартійної системи  в Україні. Саме такий комплексний  аналіз, на наш погляд, набуває все  більшої актуальності у зв’язку  з труднощами росту, які переживає  сьогодні партійне будівництво в  Україні. Ось чому без глибинного вивчення умов та особливостей розвитку феномена сучасної української багатопартійності  неможливо збагнути його ідеологічні  особливості, структурну специфіку  й, нарешті, складно прогнозувати його подальший розвиток. 

Перш ніж перейти  до аналізу стану теорії політичних партій та партійних систем в Україні, зупинимося на кількох аспектах теоретичного характеру, які допоможуть повніше  розібратися в суті досліджуваних  проблем. 

Насамперед слід зазначити, що серед вітчизняних  дослідників сьогодні відсутня єдність  щодо причин виникнення політичних партій в Україні. Частина дослідників  схильна розглядати процес партійного будівництва в Україні за “лінійною” схемою, згідно з якою появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворювалися  в більш численні й зорганізовані  організації – рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше формувалися  власне політичні партії. Такий підхід до аналізу процесу виникнення багатопартійності  в Україні зустрічаємо, зокрема, в роботах А. Білоуса, О. Гараня та інших. У його основу покладено аналогію до класичної схеми поетапного розвитку партій.  

Іншу точку зору на генезу багатопартійності в Україні  представляє М. Томенко. Згідно з  поданою дослідником схемою, виникнення сучасних політичних партій в Україні  безпосередньо не пов’язується з  існуванням “протопартій” – клубів, гуртків, спілок та ін. Політичні партії трактуються ним як самодостатні утворення, які фактом своєї появи  заперечили політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних політичних організацій. Початки “партійної ери” М. Томенко виводить з моменту  організаційного утворення Народного  Руху України (вересень 1989 р.), визначаючи тим самим характер даної організації  як політичної партії. 

Е. Вільсон та В. Якушик звертають увагу на те, що в Україні  функції політичних партій протягом певного періоду виконували організації, які не визнавали себе політичними  партіями. Це дає авторам підстави або заперечити існування політичних партій у їх класичному розумінні  в Україні взагалі, або зараховувати до їх числа більшість існуючих політичних об’єднань. 

Узагальнюючи досвід виникнення політичних партій в Україні, можна виділити наступні основні  шляхи утворення структур партійного типу: а) шляхом організаційної трансформації  неформальних суспільних організацій (наприклад, УГС – в УРП) або  на базі певних суспільних рухів з  подальшим їх окремим функціонуванням (ПЗУ, ПДВУ); б) за ініціативою групи  осіб, які декларували створення  партії та визначали її цілі (УНП, ДСУ, УСДП, ПРП); в) шляхом поділу чи об’єднання партійних структур (НДП, УКРП, СДПУ(о), УСДП).  

Таким чином, становлення  багатопартійності в Україні  відбувається за традиційними схемами, окресленими західними політологами. Однак, у дані схеми вкладається  певний специфічний зміст, зумовлений особливостями історичного й  соціально-політичного розвитку України.  

Сьогодні Україна  переживає процес міжсистемної трансформації  від тоталітарного суспільства (з  притаманною йому однопартійністю) до демократичного (заснованого на засадах партійного плюралізму). Цей  процес не лише за історичним часом, але  й за вихідними параметрами принципово відрізняється від аналогічних  процесів, через які пройшли країни Заходу. Це дозволяє розглядати творення системи багатопартійності в  Україні як феномен, з притаманними лише йому специфічними умовами й  особливостями. 

Значні розбіжності  існують у поглядах політологів  і щодо періодизації процесу виникнення й розбудови партійної системи  в Україні. Практично кожен з  авторів, хто займається дослідженням феномена багатопартійності в Україні, представляє свій погляд на етапи  її формування. Проте, якщо не брати  до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві основні  групи.  

До першої з цих  груп належить віднести спроби періодизації, запропоновані прихильниками так  званого “лінійного” підходу. Як правило, усі вони обов’язково визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності  й посткомуністичний. Наголос у  цих дослідженнях робиться перш за все на початкових етапах формування системи багатопартійності в  Україні, залишаючи неструктурованим її розвиток після проголошення незалежності. 

Другий варіант  підходу полягає в тому, що історія  сучасного українського партбудівництва  поділяється на два основних етапи, вододілом між якими служить  акт визнання національно-державного суверенітету України.  

У період з квітня 1985 року й по 1 грудня 1991 року політичні  партії, що виникли на хвилі перебудови, творили елементи, яким не знайшлося  місця в радянській політичній системі  і які носили альтернативний або  антисистемний характер щодо неї. Проголошення незалежності України передбачало  створення політичної системи незалежної демократичної держави, що й відкрило для цих партій шлях до їх органічного  включення в політичну систему  Української держави, а відтак –  і перспективу розбудови системи  політичної багатопартійності в  Україні шляхом створення нових  партійних об’єднань. 

Тому дана періодизація є базовою, хоча й вона потребує подальшої  деталізації. Це передбачає, по-перше, якісно інший рівень системного аналізу  в координатах системи багатопартійності  і, по-друге, зумовлює необхідність усвідомлення всього комплексу детермінант, які  визначали розвиток процесу становлення  багатопартійності в Україні.  

Оригінальністю відзначається  запропонована О. Толпиго періодизація становлення багатопартійності  в Україні на основі ідеологічних критеріїв.  

Однак у даному випадку  ми більше схиляємося до точки зору тих дослідників, які вважають, що на перехідному етапі ідеологічні  характеристики політичних об’єднань  є ще не усталеними, досить динамічними, а тому навряд чи можуть слугувати  як базові при класифікації політичних об’єднань. 

Найповнішими (і, на жаль, поки що єдиними) науковими виданнями, які присвячені виключно аналізу  проблем багатопартійності в  Україні, є монографія А. Білоуса  “Політичні об’єднання України”, яка  побачила світ у 1993 році, навчальний посібник львівських авторів В. Пічі та Б. Стеблича “Політичні партії у політичній системі  суспільства”, праця Т. Базовкіна  та В. Кременя “Партії та громадські об’єднання України” та колективна праця  “Політичні партії України” під редакцією  професора В. Якушика. Ці праці, по суті започатковують в Україні науковий підхід до проблем багатопартійності, закладають методологічні основи її аналізу. Разом з тим у вітчизняній  політологічній літературі знаходимо  спроби висвітлення окремих проблем  теорії політичних партій і формування багатопартійності в Україні.  

Огляд зарубіжної теорії політичних партій міститься в статті В. Ковальчука “Теоретико-методологічні  засади вивчення політичних партій”. Спроба інтерпретації методологічних підходів до аналізу політичних партій відомого американського політолога А. Лійпхарта робиться в статті Ю. Шведи. Загальнотеоретичним проблемам  багатопартійності присвячені праці  Д. Видріна, В. Литвина, С. Рябова. Це, на жаль, єдині у вітчизняній політичній думці праці, присвячені теоретичним  проблемам багатопартійності. Прикро, однак доводиться констатувати, що інтерес до проблем теорії політичних партій (як до загальнотеоретичних проблем загалом) у вітчизняній політичній науці є досить скромним і вивчення такого суспільного феномена, як політичні партії, відбувається з домінуванням швидше емпіричного, ніж теоретичного підходів. Очевидно, такі тематичні дослідження ще чекають своїх авторів. Але цілком зрозуміло, що недостатня розробленість методологічних проблем багатопартійності гальмує інтенсивність вивчення даного суспільного феномена. У цьому аспекті цікавими є зауваження А. Колодій та Ю. Шведи, які звертають увагу на специфічність процесу формування багатопартійності в Україні, а тому й необхідності зваженого підходу щодо застосування “класичної” європейської методології. Бездумне перенесення західної методології на зовсім інший ґрунт, як зазначає Дж. Сарторі, може обернутися для дослідників “ефектом бумерангу”. 

Досить поширеним  методом дослідження української  багатопартійності є компаративістський метод. А. Білоус піддає порівняльному  аналізу сам феномен української  багатопартійності, В. Базів намагається  застосувати порівняльний аналіз до політичних партій тоталітарного й  демократичного типів. В. Кремень та Є. Базовім застосовують цей метод  при оцінці програмних документів діючих в Україні політичних партій. Відповідну систему критеріїв для порівняльного  аналізу програмних документів політичних партій пропонує у своїй статті О. Оксак. К. Ващенко порівнює регіональні  особливості багатопартійності  в Україні. 

В умовах подальшого загострення соціально- економічної  і політичної кризи, провідною тенденцією стає створення різними політичними  партіями коаліцій і блоків для вирішення  загальних завдань. 

На сучасному етапі  можна виділити такі характерні риси розвитку багатопартійності в Україні: 

мультипартійність, 

нечисельність партійних  рядів, 

невизначеність соціальної бази, 

більшість партій створювалося не на основі консолідації навколо  ідеї, 

локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних  структур у провінції, 

порівняно чітка  географічна зорієнтованістьпартій. 

Як не прикро, але, очевидно, можна погодитися з висновком  експертів Національного інституту  стратегічних досліджень: “Політичні партії України, як і раніше, лишаються, по суті, малочисельними угрупованнями, позбавленими підтримки населення, як і раніше, існує багатопартійність, однак багатопартійної системи  немає”. 

Література 

В.М. Піча „Політологія”  навчальний посібник, Київ „Каравела”,1999р.

І.С.Дзюбко, І.Р.Онищенко, К.М. Лемківський, З.І.Тимошенко „Політологія”  у схемах, таблицях, визначеннях, К., 1999 

Упорядник М.В.Кучер  „Основи політології” 

Абетка українського політика. - К., 1997 

Білоус А. Політико-правові  системи: світ і Україна. - К., 1997 

Пуфлер Е. Партійна система незалежної України//Нова політика. - 1997. - №1. 

Томенко М. Українська перспектива. - К., 1995