Структура заробітної плати. Елементи організації оплати роботи

1. Структура заробітної плати. Елементи організації оплати роботи. Яких принципів варто додержуватися при організації заробітної плати?

Заробітна плата як винагорода, обчислена  у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, складається  з таких частин: основна заробітна  плата, додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні  виплати.

Основна заробітна плата — винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата —  винагорода за працю понад установлені  норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає  доплати, надбавки, гарантійні й компенсаційні  виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі  винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові та матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Структура заробітної плати — це співвідношення окремих складових заробітної плати в загальному її обсязі. В стабільних розвинених економічних системах основна заробітна плата складає 85-90% в структурі заробітної плати. В Україні в сучасних умовах з різних причин (нестабільність доходів підприємств, інфляція, складна і непостійна система оподаткування, занедбаність нормування праці та ін.) питома вага тарифних ставок в заробітній платі в середньому складає 65-70%, що є одним з виявів кризи в організації праці.

На підставі названих вище принципів  організації і функцій заробітної плати в умовах побудови ринкових відносин створюється організація заробітної плати безпосередньо на підприємствах. Під організацією заробітної плати розуміємо її побудову, тобто приведення її елементів в певну систему, Що забезпечує взаємозв'язок кількості й якості праці з розмірами заробітної плати.

В економічній системі, що ґрунтується  на різноманітних формах власності  і господарювання, механізм організації  заробітної плати складається з  таких елементів:

а) ринкового регулювання;

б) державного регулювання;

в) колективно-договірного регулювання  через укладання генеральної, галузевих, регіональних угод; колективних договорів на рівні підприємств; трудових договорів з найманими працівниками;

г) механізму визначення індивідуальної заробітної плати безпосередньо на підприємстві (в структурному підрозділі) з використанням таких елементів, як тарифна система або безтарифна модель, нормування праці, форми і системи оплати праці та преміювання.

Перебудова організації заробітної плати на підприємстві у відповідності  з вимогами ринкової економіки передбачає вирішення трьох головних завдань:

• по-перше, підвищення зацікавленості кожного працівника у виявленні і використанні резервів зростання ефективності своєї пращ при виключенні можливості одержання незароблених грошей;

• по-друге, усунення випадків зрівнялівки  в оплаті праці, досягнення прямої залежності заробітної плати від індивідуальних кінцевих результатів праці;

• по-третє, оптимізація співвідношень  в оплаті праці працівників різних категорій і професійно-кваліфікаційних груп із врахуванням складності виконуваних робіт, умов праці, дефіцитності певних видів робочої сили на ринку праці, а також впливу різних працівників на досягнення кінцевих результатів і конкурентоздатність продукції.

Хоча кожне підприємство (а інколи і структурний підрозділ) має свою специфіку в організації оплати праці, її організаційними основами завжди є: забезпечення необхідного підвищення заробітної плати при зменшенні її витрат на одиницю продукції; регулювання трудових відносин, забезпечення рівноправності роботодавця і працівника; вдосконалення нормування праці; вибір моделі, форм і систем оплати праці; взаємозв'язок розмірів заробітної плати з обсягами та вартістю виробленої продукції. Розглянемо їх детальніше. Дотримання вимоги забезпечення необхідного підвищення заробітної плати при зменшенні її витрат на одиницю продукції є одночасно гарантією як зростання трудових доходів працівників, так і підвищення ефективності виробництва (за інших однакових умов), що відповідає інтересам всіх учасників трудового процесу і вимогам ринку.

При організації заробітної плати  на підприємстві зачіпляються нагальні інтереси як найманих працівників, так  і роботодавців. У демократичному суспільстві обидві сторони повинні  мати рівні права у вирішенні  питань оплати праці. Тому колективні угоди між адміністрацією підприємства (як представником роботодавця) і  профспілкою (як представником працівників) стають у ринкових умовах найдієвішою формою регулювання трудових відносин, у тому числі з питань заробітної плати.

Рівень цін на продукцію підприємства і реакція ринку на нього суттєво  впливають на можливості підприємства по регулюванню розмірів заробітної плати: з одного боку, підвищення цін дає можливість збільшити заробітну плату, а з іншого - обмеження зростання заробітної плати є важливим заходом підтримання конкурентоздатної ціни продукції. Найкращим рішенням в цьому випадку є компенсація зростаючих витрат на заробітну плату за рахунок додаткових обсягів виробництва, вдосконалення асортименту продукції, зростання продуктивності праці та якості продукції.

Ефективна організація заробітної плати на будь-якому підприємстві неможлива без її основоположного  елементу — нормування праці, яке  дозволяє встановити відповідність  між обсягом витрат праці й  розміром її оплати в конкретних організаційно-технічних  умовах. Роботодавець зобов'язаний встановити кожному працівнику нормований обсяг  робіт, виходячи із встановленої законодавством тривалості робочого дня, нормальної інтенсивності праці й середньої для даного виду робіт продуктивності праці. Працівник має право розраховувати на повну оплату праці лише за умови виконання повного нормованого обсягу робіт. На кожному підприємстві доцільно мати характеристики основних видів робіт з відповідними нормами витрат праці на їх виконання (нормативну базу трудозатрат). Робота по вдосконаленню нормування праці передусім повинна спрямовуватися на підвищення якості норм за рахунок забезпечення їх рівнонапруженості для всіх видів праці та всіх груп працівників.

Організація оплати праці - це один з  найважливіших інструментів, що визначає взаємозв'язок міри праці і міри його оплати. Міру праці визначають кількісні та якісні її аспекти, а  міру оплати - прожитковий рівень як вихідний її момент.

У ринковій економіці, що базується  на різноманітних формах власності  та господарювання, підвищення матеріальної заінтересованості працівників  в ефективній роботі має ґрунтуватися на таких умовах оплати праці, які  б максимально стимулювали збільшення обсягу продаж, товарів та послуг, підвищення рівня техніки, освіти і професійної  підготовки, удосконалення організації  виробництва і праці.

Організації заробітної плати властивості  певні принципи.

1. Оплата праці найманого працівника  залежно від його особистого  вкладу, кількості і якості витраченої  праці. При цьому необхідно  враховувати результати господарської  діяльності підприємства і його  фінансові можливості. Кількість  праці вимірюється тривалістю  робочого часу в годинах, днях  або обсягом затрат праці в  одиницю часу. Обсяг затрат праці  виражається кількістю виробленої продукції або виконаних робіт певної якості. Якість праці виражає ступінь складності самої праці, яка визначається певним рівнем кваліфікації, умовами праці, її значенням в економіці.

2. Надання самостійності підприємствам  у виборі форм і систем оплати  праці і визначенні її розміру.  Величина заробітної плати за  фактично виконану норму праці  (роботу) не повинна обмежуватися, водночас вона не може бути  нижчою від установленої державою  мінімальної заробітної плати.

3. Співвідношення в оплаті праці  різних категорій і професійно-кваліфікаційних  груп з урахуванням складності  виконуваних робіт і умов праці,  її престижності. Складніша, кваліфікованіша  праця оплачується вище за  просту, малокваліфіковану, оскільки  робітник вищої кваліфікації  за однакових затрат праці  порівняно з менш кваліфікованим  робітником створює більшу кількість  матеріальних цінностей і може  виконувати складніші роботи. Це  сприяє не тільки зростанню  продуктивності праці, а й заінтересованості  працівників у підвищенні кваліфікації. Існує також диференціація оплати  праці залежно від умов праці,  важкості, шкідливості або небезпеки  для здоров'я людини. Вища оплата  тяжкої праці порівняно з легкою, а також праці в умовах виробництва,  які відрізняються від нормальних, забезпечує матеріальну компенсацію  підвищених затрат праці і  сприяє залученню працівників  до непривабливих робіт. Цим  працівникам установлюються доплати  до ставок, окладів, додаткові  виплати і пільги.

4. Стимулювання підвищення технічного  й організаційного рівня виробництва,  зниження собівартості й підвищення  якості продукції.

5. Регулювання розмірів мінімальної  заробітної плати, які мають  забезпечувати просте відтворення  робочої сили працівниками різної  кваліфікації. У сучасній економічній  системі України розрізняють  державне та тарифно-договірне  регулювання заробітної плати.

6. Посилення соціального захисту  працівників. Рівень оплати праці  повинен бути таким, щоб забезпечував  нормальне відтворення робочої  сили відповідної кваліфікації.

7. Ясність і простота. Зв'язок  між результатами праці і заробітною  платою має бути простим і  ясним, зрозумілим кожному працівникові. Це сприяє підвищенню матеріальної  заінтересованості робітників, службовців  у поліпшенні виробничих показників. З цією метою на підприємстві  необхідно застосувати прості  системи заробітної плати, скоротити  кількість показників преміювання.

Головною вимогою до організації  заробітної плати на підприємстві є  забезпечення необхідного підвищення заробітної плати при зниженні її затрат на одиницю продукції, а також  гарантованості виплати заробітної плати за рахунок результатів  діяльності підприємства. Згідно із законом  України “Про оплату праці” організація  оплати праці здійснюється на підставі:

· законодавчих та інших нормативних  актів;

· генеральної угоди на державному рівні;

· галузевих, регіональних угод;

· колективних договорів;

· трудових договорів.

Суб'єктами організації оплати праці  є: органи державної влади та місцевого  самоврядування; власники, об'єднання  власників або їхні представницькі органи; професійні спілки, об'єднання  професійних спілок або їхні представницькі органи; працівники.

Основні принципи організації оплати праці здійснюються за допомогою  таких її складових елементів, як система угод і договорів на різних рівнях економіки, а також через  нормування праці, тарифну систему, форми й системи оплати праці  на окремих підприємствах і його структурних підрозділах.

Кожний з елементів має точно  окреслене призначення, проте вони взаємодіють між собою, що забезпечує за правильного їх застосування дійову систему матеріальної заінтересованості  у досягненні певних виробничих показників.

Мета нормування праці на підприємствах  полягає в тому, щоб на основі впровадження нової техніки, удосконалення  організації виробництва і праці, поліпшення її умов зменшити витрати  на випуск продукції, підвищити продуктивність праці, яка є важливою умовою розширення виробництва і зростання реальних доходів працівників.

Нормування як кількісна міра праці  впливає і на її якісні відмінності. Недоліки в нормуванні, які виражаються  в різній напруженості норм, рівні  їх виконання, визначають і порушення  співвідношення в оплаті праці залежно  від складності роботи. Норми праці  сприяють однаковій оплаті за однакову працю лише в тому разі, коли вони відбивають його однакову напруженість.

Організація оплати праці значною  мірою залежить від якості нормативних  матеріалів, оскільки застосування завищених  норм часу і занижених норм виробітку  в оцінці величини затрат праці трудівників  призводить до порушення принципу оплати залежно від кількості затраченої праці.

Оплата за працею припускає порівняння праці різної якості. Диференціація  заробітної плати працівників на підприємстві залежно від складності й умов праці здійснюється за допомогою  тарифної системи. Від її стану залежить структура заробітної плати, зокрема  частка премій.

Зв'язок заробітку працівників  з кількісними і якісними результатами їхньої праці здійснюється за допомогою  форм і систем заробітної плати. Раціональний їх вибір і побудова сприяють забезпеченню матеріальної заінтересованості працівників  у зростанні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції, що випускається, підвищенні її конкурентоспроможності, економії сировини, матеріалів тощо.

Формою додаткової оплати праці  за виконання і перевиконання  цих показників є премія. Необхідність преміювання зумовлюється тим, що оплата праці за відпрацьований час, як і  за кількість виробленої продукції, не дає змоги сповна врахувати  результати праці, об'єднати особисту матеріальну заінтересованість  з колективною, стимулювати одночасно  підвищення продуктивності праці, поліпшення використання виробничих фондів, підвищення якості продукції.

В Україні в сучасних умовах переходу від планово-централізованої системи  до ринкових відносин разом із загальноекономічними змінами відбуваються певні зміни  і у сфері оплати праці. Проте  ці зміни відбуваються повільно, і  система оплати праці має такі недоліки:

· розбіжності в розмірах заробітної плати працівників за рівнем кваліфікації у державному і недержавному секторах. Заробітна плата в державному секторі на 20% нижча, ніж у приватному. В розвинутих країнах — навпаки. Наприклад, у США витрати на робочу силу в державному секторі на одну відпрацьовану людино-годину в 1,5 рази вищі, ніж у приватному;

· низька частка заробітної плати  у валовому внутрішньому продукті;

· деформоване співвідношення мінімального і максимального рівнів заробітної плати, яке до кінця 1998 р. становило 1/12, тоді як у розвинених країнах  Європи воно дорівнює 1/3 або 1/4;

· втрата тарифною зарплатою своєї  стимулюючої ролі, недостатня тарифна  частина в загальній заробітній платі;

· недостатня залежність розмірів заробітної плати від кількості і якості праці;

· невиконання мінімальною заробітною платою своїх функцій;

· деформація співвідношення рівнів заробітної плати працівників фізичної і розумової праці.

Ринок як економічна система передбачає вільний обіг усіх матеріальних цінностей, а також специфічного товару —  робочої сили.

За цих умов реформа заробітної плати має зняти будь-які обмеження  трудових доходів громадян, гарантувати  кожній людині право заробляти у  міру своїх можливостей і бажань.

Отже, правильна організація заробітної плати є необхідною умовою ефективного  стимулювання праці.

Подальше реформування заробітної плати має здійснюватися шляхом підвищення ціни робочої сили, встановлення єдиних регуляторів і рівноцінних  умов відтворення робочої сили незалежно  від форм власності; збільшення тарифної частини у заробітній платі; підвищення частки мінімальної заробітної плати  у середній заробітній платі, удосконалення  механізму державно-договірного  регулювання заробітної плати.

Удосконалення організації заробітної плати має здійснюватися разом  із проведенням загальної соціально-економічної (структурної, податкової, цінової) політики.

2. Назвіть і  охарактеризуйте основні елементи  ринку праці. Як ви розумієте  поняття "Ринок праці". Що  продається і купується на  ринку праці?

Ринкова система являє  собою сукупність взаємозв'язаних ринків, які охоплюють різноманітні сфери  людської діяльності. Ці ринки взаємодіють  між собою на основі цін, що формуються на них під впливом попиту і  пропозиції, конкуренції тощо. Ринкові  ціни є тією інформацією, що дає змогу  постачальникам і споживачам ресурсів приймати необхідні економічні рішення  та погоджувати їх.

 Складовими ринкової  системи є: ринок товарів (сировини, матеріалів, палива, готових виробів,  проектних робіт, наукових досліджень, послуг, житла), ринок капіталу (інвестицій, цінних паперів, і грошей (кредитів)) і ринок праці.

 Ринок праці — це  передусім система суспільних  відносин, пов’язаних із купівлею  і продажем товару робоча сила . Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці  полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару робоча сила, а й сферу виробництва, де наймані й працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави.

У ринковій економіці ринок  праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють  такі групи працездатних людей:

 • особи, що не  працюють, але бажають працювати  й шукають роботу (безробітні, які  мають відповідний статус; особи,  які мають вперше приступити  до трудової діяльності; особи,  які шукають зайняття після  перерви в роботі);

 • особи, котрі хоча  і мають роботу, проте не задоволені  нею і шукають друге місце  основної або додаткової роботи;

 • особи, які зайняті,  проте явно ризикують утратити  роботу і тому шукають друге  місце роботи.

 Указані категорії  людей і визначають пропозицію  праці на ринку праці. 

Отже, ринок праці —  це ринок найманої праці. Він охоплює  відносини від моменту наймання працівників на роботу до їхнього  звільнення.

 Для виникнення, формування  й функціонування ринку праці  необхідні певні умови. Насамперед  мають бути забезпечені правові  умови функціонування цього ринку,  зокрема можливість вільного  пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто  юридична свобода працівника, можливість  самостійно розпоряджатися своєю  здатністю працювати. Проте цього  недостатньо, оскільки, з економічного  погляду, власник робочої сили  змушений продавати її тоді, коли  у нього немає всього необхідного  для ведення свого господарства  як джерела для одержання засобів  існування, або коли дохід з  інших джерел є недостатнім.

 Покупцем товару  робоча сила на ринку виступає підприємець, який має все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.

 Важливою умовою формування  й функціонування ринку праці  є відповідність працівника вимогам  робочого місця, а запропонованого  місця — інтересам працівника.

Ринок робочих місць як складова ринку праці, що відбиває потребу  у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах  і в організаціях. При цьому  беруть до уваги вакансії як тих  підприємств і організацій, які  вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну.

 Необхідними умовами  функціонування ринку праці є  також організація єдиної, замкненої  по території країни й ефективно  діючої системи бірж праці;  широкомасштабна система професійної  орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів  виконавчої влади необхідних  фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної  роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт,  стимулювання зайнятості; соціальна  підтримка громадян, включаючи безробітних  і членів сімей, які перебувають  на їхньому утриманні, та ін.

 Елементами ринку праці  є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У  сучасній економічній літературі  відсутня однозначна відповідь  на запитання, що вважати товаром  на ринку праці: роботу силу, працю чи послуги праці? Проте  більшість авторів схильні до  думки, що товаром на ринку  праці є індивідуальна робоча  сила.

 Індивідуальна робоча  сила являє собою сукупність  фізичних та духовних якостей  людини, які використовуються у  процесі виробництва товарів  і послуг.

Ринок праці - це система суспільних відносин, пов'язаних з купівлею і продажем товару "робоча сила". Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту та пропозиції на робочу силу. Його можна розглядати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці  полягає в тому, що він охоплює  не тільки сферу обігу товару "робоча сила", а й сферу виробництва, де найманий працівник трудитися. Відносини, що виникають у процесі виробництва, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому вимагають особливої  уваги з боку держави.

У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють такі групи працездатних людей:

• Особи, які не працюють, але бажають працювати й займаються пошуком роботи;
• Особи, які хоча і мають роботу, але не задоволені нею і зайняті пошуком нового місця основної роботи або додаткової роботи;
• Особи, які мають роботу, але ризикують її втратити, а тому зайняті пошуком нового місця роботи.

Указані категорії людей  і визначають пропозицію на ринку  праці.

Для виникнення, формування та функціонування ринку праці мають  бути забезпечені правові умови  функціонування цього ринку, зокрема, можливість вільного переміщення на ньому громадянина і вільного вибору роботи. 
Покупцем товару "робоча сила" на ринку є підприємець, який має все необхідне для ведення власного господарства.

Важливою умовою формування і функціонування ринку праці  є також відповідність працівника вимогам робочого місця, а запропонованого  місця - інтересам працівника.

Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація  єдиної, замкнутої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широко масштабної системи професійної  орієнтації, професійного навчання, Підвищення кваліфікації та перепідготовки; наявність на територіальних органах виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їх утриманні.

Елементами ринку  праці є: товар, попит, пропозиція і ціна. Товаром на ринку праці виступає індивідуальна робоча сила, яка представляє собою сукупність фізичних і духовних якостей людини, які використовуються в процесі виробництва товарів і послуг.

Індивідуальний  попит на робочу силу - це попит окремого роботодавця; і сукупний - це ринковий попит усіх фірм, організацій, що діють на ринку.

Пропозиція на робочу силу характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням їх статі, віку, освіти, професії і т.д.

Співвідношення між попитом  на робочу силу та її пропозицією характеризується таким показником, як навантаження на одне вільне місце.

Ціна робочої сили виступає у вигляді заробітної плати. Висока заробітна плата обмежує підприємця в додатковому прийомі на роботу інших працівників. У той же час  низька заробітна плата знижує трудову  зацікавленість найбільш кваліфікованих і професійних працівників. 
Відомо, що ринок за своїм призначенням на регулярній основі забезпечує взаємодію попиту і пропозиції на товари та послуги, інакше кажучи, зводить продавців і покупців. Гроші, як уже зазначалося, є специфічним товаром, застосування якого регулюється не лише конкретно визначеними, а й загальними принципами ринкової економіки. Виходячи з цього можна дати таке визначення: ринок грошей (монетарний ринок) ( мережа спеціальних інститутів, що забезпечує взаємодію попиту та пропозиції на гроші як специфічний товар.

 Слід підкреслити,  що гроші не “продаються”  і не “купуються” у тому  ж розумінні, що продаються  і купуються звичайні товари  за відповідними цінами. Тут вкладено  інший смисл ( гроші обмінюються  на інші ліквідні активи за  альтернативною вартістю, яка вимірюється  через норму позичкового процента. Тому грошовий ринок є складовою частиною, відповідним сегментом фінансового риноку, де здійснюються короткострокові депозитно-позичкові операції.

 Об(єктом купівлі-продажу  на грошовому ринку є тимчасово  вільні грошові кошти. Економічні  агенти купують гроші як капітал,  тобто беруть у борг з виплатою  процента. Отже, ціною “товару”, що  продається і купується на  ринку, є позичковий процент.  Завжди попиту на гроші з  боку суб(єктів ринку протистоїть  пропозиція грошової маси. Гроші,  якими торгують на ринку, виступають  у формі позичкового капіталу. Напевне, саме цю обставину  мав на увазі Й.Шумпетер, коли  писав, що між поняттями “ринок  грошей” і “ринок капіталу”  не існує різниці.

 Грошовий ринок стихійно  виник у кожній країні для  того, щоб забезпечити проведення  банківських операцій в національній  валюті. На грошовому ринку здійснюються  операції двох типів: 
операції комерційних банків між собою, цей сегмент ринку називається “міжбанківський ринок”; 
операції комерційних банків та уряду з центральним банком, цей сегмент ринку називається “Відкритий ринок”.

Грошовий ринок обслуговує короткотермінові ( строком від кількох  годин до одного року угоди. Назва  терміну, однак, не повинна вводити  в оману, оскільки основними інструментами  грошового ринку виступають не гроші  у вигляді готівки, а різноманітні фінансові активи, які за своєю  ліквідністю наближаються до готівкових грошей і порівняно легко можуть бути перетворені у платіжні засоби. 
Ринок грошей у більшості країн складається із міжбанківського ринку та ринку короткострокових цінних паперів.

 Найбільш питому вагу  на ринку мають операції на  міжбанківському ринку, які являють  собою короткотермінові угоди  з приводу незабезпечених кредитів. За допомогою міжбанківського  ринку комерційні банки можуть  балансувати потреби, як в оперативній,  так і поточній ліквідності.  Іншими словами, за допомогою  міжбанківського ринку відбувається  горизонтальне балансування ліквідності  всередині кредитної системи.  Крім цього, операції на міжбанківському  ринку дають змогу банкам отримувати  додаткові прибутки, управляти процентними  та валютними ризиками.