Створення самостійних князівств в період феодальної роздробленості Київської Русі
Варіант 11
1. Створення самостійних князівств в період феодальної роздробленості Київської Русі, їх економічний та культурний розвиток в домонгольський період: Київське, Чернігівське та Переяславське князівства-землі.
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну. Після смерті батька три брати - Ізяслав, Святослав та Всеволод - уклали між собою політичний союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, зростання та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції, підривали його основи. Кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі. Значного удару союзу ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р. Альті (1068 р.). Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірами.
Для стабілізації ситуації в державі брати зібралися у Вишгороді (1072 р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загальноруський кодекс юридичних норм «Правду Ярославичів» — це не відновило їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073-1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073-1076 pp. — Святослав, 1076-1078 pp. - Ізяслав, 1078-1093 pp. - Всеволод.
Наприкінці XI ст. посилилися
відцентрові тенденції в
У XII столітті на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.
Київська земля, основна частина якої лежала на Правобережжі, сягаючи на півдні до р. Рось, за якою далі на південь у степах жили кочівники. Київський великокнязівський стіл мав притягальну силу, бо, хто володів Києвом, той вважався старшим князем. За Київ вели боротьбу багато князів, внаслідок чого він зазнавав руйнувань.
Чернігово-Сіверське князівство було розташоване на лівому березі Дніпра, головні міста — Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Любеч та ін. Уже наприкінці XI ст. Чернігово-Сіверська земля відособилася від Києва. Тут закріпилася князівська династія Святослава Ярославича, від якої в другій половині XII ст. залишилося лише потомство Олега Святославича — Ольговичі.
Переяславське князівство займало територію на лівому березі Дніпра по ріках Трубіж, Супій, Сула, Псьол і на схід до Ворскли і верхів'я Дінця. Головним було місто Переяслав. Як окраїнне, найбільш висунуте у степ, Переяславське князівство найчастіше зазнавало нападів і особливо великих руйнувань від кочівників.
Основними причинами роздроблення Київської Русі були дальший розвиток феодальних відносин, піднесення продуктивних сил, особливо зростання міського ремесла, феодального землеволодіння, а на цій основі — зміцнення місцевої землевласницької знаті, посилення і відособлення окремих князівств, економічна самостійність і політична відокремленість яких ґрунтувалися на натуральному господарстві.
Відособлення окремих земель і роздроблення Русі, хоч і мало свої негативні сторони, зумовлюючи, зокрема, часті усобиці і ослабляючи країну в боротьбі з іноземними нападниками, загалом були закономірним етапом у поступальному розвитку феодального способу виробництва. Для періоду роздробленості, що був початковим етапом розвинутого феодалізму, характерний значний розвиток продуктивних сил. У сільському господарстві дедалі ширше почали переходити від перелогу й підсіки до трипілля, застосовувати як добриво гній, освоювали для посівів дедалі більше нових земель. Удосконалювалися знаряддя сільськогосподарської праці, зокрема щодалі більше почали використовувати плуг з лемешем і відвальною полицею, що відвертав скиби землі, завдяки чому вона краще оброблялась. Посівна площа розширювалася, зростали врожайність, продуктивність господарства.
Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.
У період роздробленості основною формою експлуатації залежного населення була рента продуктами, що передбачала більш високу культуру безпосереднього виробника і, отже, більш високий ступінь розвитку його праці і суспільства взагалі. Це сприяло піднесенню міст, посиленню товарного виробництва. Поряд з цим дедалі більшого поширення набувала відробіткова рента.
Розвивалося ремесло, поглиблювалася його диференціація, розширювалися місцеві ринки. Кількість міст на Русі, за даними літописів, на XIII ст. зросла до 300. У містах склалася міська верхівка — «мужі градські» — купці і заможні городяни, які експлуатували міську бідноту.
У час роздроблення Русі на окремі самостійні князівства, продовжувався процес формування української народності, провідну роль у якому, як і в усьому її житті, відігравала Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина і Чернігово-Сіверщина), головним центром якої залишався Київ.
У цей же час на основі взаємодії південно-західних східнослов'янських племен формувалася далі українська мова. У фольклорних і писемних пам'ятках XII — XIII ст., зокрема в «Слові о полку Ігоревім», Київському і Галицько-Волинському літописах та інших, філологи знаходять фонетичні, граматичні й лексичні риси, які з часом стануть притаманними українській мові.
Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури.
2. Класова боротьба трудящих України в 1905 р. – 1907 рр.: місто, село, флот.
Рубіж XIX і XX ст.
— це не тільки період суттєвих соціально-економічних
змін, а й час радикальних суспільно-
Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!»
Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення.
У своєму розвиткові
перша російська революція
І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 р.):
— наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;
— політизація народних мас;
— активізація
процесу самоорганізації
— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;
— переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.
ІІ фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 p.):
— коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;
— діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;
— активне формування багатопартійної системи;
— посилення пропаганди та агітації крайньо-лівих партій — більшовиків та есерів;
— організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).
III фаза — «спад» (січень 1906—червень 1907p.):
— посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);
— помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;
— перехід більшості політичних партій у підпілля;
— поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби;
— спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;
— перехід реакції у наступ.
Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву «До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.
Вже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні—березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників.
Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб.
Окремі виступи селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня—березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.
Уперше бере участь у революційних подіях надійна опора царизму— армія. 14—25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику «Потьомкін». У листопаді повстали матроси крейсера «Очаків» Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.
До революційних подій
поступово залучалася інтелігенція,
її українські представники заснували
культурно-освітні організації
У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі, Горлівці).
Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій.
Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент — Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами:
—ліворадикальні — які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;
—ліберальні — які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства;
—реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні - які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності.
Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 — інтелігенції, 24 — поміщиків, 8 — робітників, 1 — священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган — «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.
У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці. Більшість депутатів фракції становили представники лівих партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього року від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики.
Поява українських фракцій у Думі мала велике політичне значення. Вона свідчила про те, що український народ у Російській державі веде боротьбу за свої права.
Стала виходити преса українською мовою. З'явилося 18 українських газет і журналів. Журнал «Киевская старина» видавався українською мовою. Активізувалися культурно-просвітницькі організації — «Просвіти», в яких брали участь відомі діячі літератури, мистецтва, науки: Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, Д. Яворський та ін. «Просвіти» створювали бібліотеки, читальні, друкували науково-популярну літературу українською мовою, організовували лекції, концерти, вечори, українські свята.
Революція 1905—1907 рр. сколихнула країну, але не принесла трудящим ні соціального, ні національного визволення. Головне досягнення — запровадження парламентаризму — виявилося ефемерним. Визвольний рух відступив, щоб готувати нові загони борців.
Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури.
Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи.
Незважаючи на те, що революцію 1905—1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення.
Революція 1905—1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.
3. Сталінська зовнішня політика у 1939 р. Радянсько-англо-французькі переговори та їх зрив. Радянсько-німецькі переговори і пакт про ненапад 23 серпня 1939 р. Доля Західної України.
З початку 1939 року основну увагу Сталін став приділяти зовнішньополітичним проблемам. Особливо цинічними були дії Сталіна по відношенню до Комуністичної партії Польщі. Все керівництво було знищено. Сталін, як і раніше наполягав на своїй оцінці соціал-демократії, ставив її, по суті, на одну дошку з фашизмом. У всякому разі, спад революційної хвилі в світі він пояснив, перш за все «реформізмом» і «зрадою» соціал-демократів. Радячись зі своїм оточенням з міжнародних питань, Сталін прислухався лише до Молотова. Спільно з ним він сформулював «завдання партії в області зовнішньої політики», які виклав на XVIII з'їзді партії. Західні держави були налаштовані проти Росії і не висунули концепції чітких військових дій проти Німеччини. Найбільш недалекоглядні політики прямо говорили: нехай Гітлер здійснить антикомуністичний похід на схід. Будучи прагматиком, Сталін відкинув у цей момент ідеологічні принципи. Він, при всій своїй винятковій обережності, не боявся відповідальності, повіривши у свою непогрішність. Сталіну ніколи було думати, що скажуть про цей крок нащадки, що скаже історія. На порозі стояла війна. Потрібно було за всяку ціну відсунути її початок. У цей момент у Сталіна було три варіанти рішення: 1) домовитися з Англією і Францією, 2) укласти пакт з Німеччиною, 3) залишитися на самоті. Але у Лондона і Парижа не було бажання йти на зближення з СРСР. Німецький уряд погодився вести переговори про поліпшення політичних взаємин. Сталін сподівався, що пакт про ненапад створить поворот до поліпшення відносин з Німеччиною. Сталін у якийсь момент піддався натиску фюрера, втратив ініціативу, не оцінив повною мірою всіх наслідків. У чималому ступені на нього вплинуло стан армії після погрому 1937-38 років, яке стимулювало нахабство Гітлера. 23 серпня 1939 пакт про ненапад був підписаний. Кожна із сторін вважала, що вона виграла.
Сталін отримав виграш близько двох років. Особливо цинічними виглядають домовленості Сталіна з фюрером про долю польських земель, рівносильні змовою з Гітлером про ліквідацію незалежної держави. Сталіна викривали в непослідовності та загравання з Гітлером, але ж він зробив крок до пакту з Берліном на рік пізніше англійців і французів. У вузькому колі цей пакт Сталін так оцінював: «Це договір із сатаною, якого ми повинні задушити». У багатьох компартіях рішення про пакт викликало замішання, було уявити, що можливо будь-яку угоду з фашистами. Війна з Польщею почалася. Радянський уряд віддав розпорядження командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії. Йдучи на зближення з Німеччиною, Сталін мав намір повернути землі, втрачені Радянською Росією в роки громадянської війни. «Вождь», підбадьорений першими вдалими кроками по зміцненню західних рубежів, звернув увагу і на північний захід. Його турбувала близькість радянсько-фінського кордону до Ленінграда і явне тяжіння Фінляндії до Німеччини. Сталін був упевнений, що варто йому висунути ультиматум і почати бойові дії, як фінський уряд тут же прийме його умови. 30 листопада 1939 почалися військові дії. Безславна війна призвела Радянський Союз до міжнародної ізоляції. У березні 1940 року радянсько-фінляндський мирний договір був підписаний. Сталін був роздратований. Весь світ дізнався про низьку готовність Червоної Армії до війни. Війна, що тривала 104 дні, не принесла лаврів ні армії, ні Сталіну. Перемога, досягнута великою ціною, була рівнозначна моральній поразці. Це розуміли і Сталін, і Гітлер. Кожен зробив висновки. Але у Сталіна залишалося менше часу для задуманого. До нього прийшла невідома в останні роки невпевненість. З цього моменту він безперервно мусував одну ідею: «Якщо Гітлера не спровокувати, він не нападе». Коли радянські прикордонники збили німецький літак-порушник, Сталін особисто дав вказівку вибачитися.
Воююча Німеччина отримала невоюючого фактично союзника. У Берліні відчули це швидко. Сталіну була тепер уготована роль сторони, що очікує. При всій своїй підозрілості він передовірився Гітлеру і здійснив ряд однозначно необачних кроків. Найбільш великою, принциповою помилкою стало підписання 28 вересня 1939 «Німецько-радянського договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною». У ході переговорів була зафіксована «дружба» між соціалістичною державою і фашистським режимом. Це ще більше збентежило і дезорієнтувало антифашистські сили в усьому світі, певною мірою зв'язало руки самому Сталіну в здійсненні необхідних кроків по зміцненню обороноздатності країни. Є докази, що Сталін ще до початку війни відчув і зрозумів політичну хибність цього кроку. Договір «про дружбу» був результатом переоцінки Сталіним власного аналізу, відсутності прогностичного бачення. Він у своєму прагненні не допустити війни переступив останню ідеологічну межу, що мало далекосяжні негативні наслідки. Час політичних маневрів скінчився. У будь-який момент Гітлер міг розв'язати війну. Війна стукалася у двері, а виробництво новітніх зразків зброї і бойової техніки тільки розгорталося. Погано йшли справи й з авіаційною, і з танкової технікою. Військові заводи переводилися на режим воєнного часу, посилювалася дисципліна. В останні два місяці перед війною Сталін отримав чимало повідомлень різного роду інформацію про пряму підготовки Німеччини до нападу на СРСР. Попередження йшли по лінії розвідки, від дипломатів, друзів, від урядів США та Англії. Черчілль у квітні 1941 року спеціальне послання Сталіну про великих переміщеннях німецьких військ на схід. Сталін, вважаючи, що британський прем'єр хоче зіштовхнути його з Гітлером, просто відмахнувся від цієї інформації.
Відсутність демократичної і істинно колегіальної форми вироблення і прийняття відповідальних рішень збіднювала, обмежувало інтелектуальні можливості влади. Сталін не володів даром передбачення, здатністю підняти завісу над майбутнім і заглянути за горизонт сьогодення. Концентрація політичної влади в руках однієї людини може призвести до того, що моральна, вольова, інтелектуальна вада, яка у простій людини виглядає лише як його особиста слабкість, у керівника такого масштабу, як Сталін, набуває доленосне значення.
Радянська окупація Західної України. З початку своєї першої окупації Західної України, що тривала 21 місяць, радянський режим усіляко намагався заволодіти «серцями й думками» населення. Більшовики оголосили, що прийшли як «прапороносці високих гуманістичних принципів», виправдовуючи співпрацю з нацистами у розчленуванні Польщі прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насамперед «братам» — українцям та білорусам. Особливі зусилля робилися для того, щоб справити на західних українців враження «українськості» нового режиму. Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22 жовтня 1939 р. він організував вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний список кандидатів, котрі підтримували анексію Західної України Радянським Союзом. Тому не дивно, що близько 93 % виборців проголосували так, як хотів режим. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн мешканців Західної України.
Деякі політичні заходи Рад принесли західним українцям конкретні покращення. Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 р. кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них 6 тис. українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті — цьому давньому бастіоні польської культури, що тепер відкрив двері для українських студентів і професорів. Помітно поліпшилося медичне обслуговування населення, насамперед сільського. Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися переважно поляками та євреями. Але чи не найпопулярнішим кроком стала експропріація радянською владою польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.
Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені західними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури. Незабаром після їхнього приходу НКВС заарештував і депортував на Схід українських політичних лідерів. Були змушені розпуститися УНДО та інші українські політичні партії. Ліквідовувалося багато кооперативів, а інші реорганізувалися на радянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства «Просвіта». Від 20 до 30 тис. українських активістів, усвідомлюючи, що вони живуть «на позичений час», утекли до окупованої німцями Польщі. З ліквідацією осіб, організацій і партій, котрі представляли у середовищі західних українців ліберально-центристські тенденції, залишалася лише одна життєздатна політична організація — підпільна мережа ОУН.
Підтримували радянську
владу насамперед місцеві комуністи,
що вийшли з підпілля й тепер стали
в особливій пригоді новому режимові,
допомагаючи викривати
Із часом почали виявлятися й менш привабливі сторони перших радянських реформ. Було оголошено, що землі, експропрійовані у польських землевласників і «віддані» найбіднішим селянам, тепер підлягають колективізації, близько 13 % і справді було колективізовано. Після цього величезна більшість селян, які з самого початку з осторогою ставилися до Рад, остаточно відвернулися від нового режиму. Спочатку багатьом представникам інтелігенції імпонувало те, що вони отримали роботу в радянських освітніх та культурних установах, але вони швидко зрозуміли, що стали всього-на-всього жорстко контрольованими функціонерами режиму, і що в разі порушення вказівок їм загрожує арешт і депортація.
Усвідомлюючи прив'язаність західних українців до своєї церкви, новий режим спочатку з обережністю трактував греко-католицьку церкву, впроваджуючи відносно незначні обмеження її діяльності. Священиків зобов'язували мати спеціальні паспорти, а за використання церков уряд вимагав високих податків. Але поступово ці обмеження набирали загрозливих масштабів. Радянські власті заборонили викладання релігії в школі, конфіскували церковні землі та посилили антирелігійну пропаганду. Аналогічна політика проводилася щодо православної церкви на Волині, де, крім того, робилися намагання підпорядкувати її московському патріархові.
Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широкомасштабні репресії — як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами.
Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Але через свою обмежену тривалість це насильне об'єднання не спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Радянській Україні. І все ж воно мало певний вплив: перше знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого багато з них дійшли висновку, що «більшовицької» влади слід уникати будь-якою ціною.
