Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Суб"єкти та об"єкти земельних відносин

1 Принципи земельного законодавства. Суб»єкт та об»єкти земельних відносин.

2. Момент виникнення прав на землю, форми посвідчень.

§ 3. Принципи земельного права

В основі правового регулювання земельних відносин лежать принципи, які відображають характер і тенденції розвитку всього змісту земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього принципи земельного права поділяють на конституційні, загальні та спеціальні.

Конституційні принципи є універсальними і властивими усім галузям вітчизняного права. Загальні принципи є результатом відтворення конституційних принципів права. Конституційні та загальні принципи відображаються в земельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеціальних земельно-правових принципів. Тому наявний взаємозв'язок конституційних, загальних та спеціальних принципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.

Відомо, що земельне законодавство базується на принципах: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет вимог екологічної безпеки. Наведені принципи земельного права закріплено у ст. 5 чинного ЗК України. На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові засади, як першочергове забезпечення прав на землі громадян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму земель сільськогосподарського призначення; посилена охорона ґрунтів тощо.

Система спеціальних принципів ґрунтується на структурній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у багатьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.

Принцип цільового і раціонального використання земель пронизує зміст усіх інститутів земельного права. Цільове призначення земель — це встановлені законодавством порядок, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.

Суть раціонального використання земель полягає в забезпеченні водночас ефективного використання земель та їх охорони. Законодавством встановлено спеціальні вимоги з метою збереження ґрунтової родючості земель, підвищення їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і придбаних якостей землі. Земельно-правові норми передбачають певні вимоги щодо розміщення промислових і будівельних об'єктів, запобігання негативному впливу на стан земель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи істотно впливають на стан забезпечення цільового і раціонального використання земельних ресурсів та реалізації цього принципу.

Принцип встановлення особливого правового режиму земель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України.

Під правовим режимом земель слід розуміти встановлений правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпечення й охорону прав власників землі та землекористувачів, здійснення державного управління земельним фондом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного кадастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування заходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Принцип пріоритету сільськогосподарського використання земель та їх охорони базується на пріоритетності розвитку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільсько-господарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності використання земель для сільськогосподарських потреб. Земельне законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з введенням стандартів і нормативів охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.

Принцип здійснення контролю за використанням та охороною земель полягає в наявності спеціальних організаційно-правових засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів.

Поряд з державним контролем за використанням та охороною земель здійснюється самоврядний та громадський контроль у цій сфері. Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Громадський земельний контроль покладено на громадських інспекторів, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на основі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.

Принцип платності використання земель був запроваджений Законом України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р..

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин

Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатніми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами земельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України та іноземні), територіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через відповідні органи державної влади).

Суб'єкти земельних правовідносин мають правовий статус, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт. Так, згідно зі ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. З наведеного прикладу випливає, що суб'єктом відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України та юридичні особи України. Але придбати такі землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть лише такі громадяни України, які мають відповідну освіту або досвід, а юридичні особи повинні мати відповідні цілі, закріплені в установчих документах. Таким чином, на правовий статус покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення впливають законодавчі вимоги щодо виду даних суб'єктів та їх можливої правомірної поведінки, які зумовлені особливостями об'єкта правовідносин (земельної ділянки сільють ці суб'єкти (сфера товарного сільськогосподарського виробництва).

За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти земельних правовідносин поділяються на чотири категорії: органи державної влади і місцевого самоврядування, що мають право на регулювання використання земель; власники землі і землекористувачі — носії прав та обов'язків з раціонального використання і охорони земель; громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за використанням земель; органи судово-прокурорського нагляду, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин.

Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, індивідуально-визначені земельні ділянки, земельні частки (паї) та права на них.

Земельна ділянка — це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділянки, що перебувають у загальній спільній (частковій) власності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) — це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.

Правильне визначення моменту виникнення у громадян права власності на землю має важливе теоретичне і практичне значення. Адже саме з цього моменту власник дістає право на захист набутої власності передбаченими законом способами.

Перша \ №21(147) 26 травня 2009 р. \ Посвідчення права власності на землю: новели законодавстваПосвідчення права власності на землю: новели законодавства

Шевченко Дмитро

«Правовий тиждень»

Саврук Софія

Юрист ЮФ «Салком»

У період, коли придбання земельних ділянок у власність як шляхом безоплатної приватизації, так і на підставі цивільно-правових угод набуло в Україні масового характеру, при оформленні права власності на землю в кожному конкретному випадку виникало чимало спірних питань, пов’язаних з недосконалістю правового регулювання в цій сфері.

Виникнення права власності

Одним з таких спірних питань, зокрема, стало визначення моменту виникнення права власності на земельну ділянку. Так, відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності в набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 334 ЦК). Водночас, згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК), в редакції, що діяла до 2 травня 2009 р., право власності на земельну ділянку виникало після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації. Таким документом є державний акт на право власності на земельну ділянку (ст. 126 ЗК).

Незважаючи на розбіжності в правовому регулюванні питань виникнення права власності на землю згідно зі ЗК та ЦК, в Україні склалася стала практика оформлення державних актів на право власності на земельні ділянки та виникнення права власності з моменту одержання та реєстрації відповідних актів власниками. Механізм посвідчення права власності на земельні ділянки державними актами застосовувався до випадків придбання земельних ділянок усіх форм власності як фізичними, так і юридичними особами.

Однак цей механізм був досить складним і вимагав від власників значних витрат часу та зусиль. Тривалість оформлення державного акту становила кілька місяців. За таких умов до інших спірних питань, пов’язаних з оформленням права власності на земельні ділянки, додалася проблема включення до складу спадкового майна земельних ділянок, придбаних спадкодавцями за цивільно-правовими договорами, після укладення яких не було оформлено державний акт у зв’язку зі смертю фактичного власника. На практиці залежно від стадії оформлення державного акта ця проблема могла вирішуватися шляхом продовження оформлення державного акта на ім’я особи, яка розпочала цю процедуру, з подальшим переоформленням нового державного акта спадкоємцем або ж оформлення правовстановлюючого документа безпосередньо спадкоємцем. Однак з правового погляду такі способи вирішення цієї проблеми, безумовно, залишалися спірними.

З моменту державної реєстрації

Тому з метою вирішення проблемних питань 05.03.2009 р. було прийнято Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок» (далі – Закон), який набрав чинності 02.05.2009 р.

Цей Закон вніс зміни до відповідних норм ст.ст. 125 і 126 ЗК щодо посвідчення права власності на земельні ділянки. Зокрема, нова редакція ст. 125 ЗК закріпила загальну умову виникнення прав на земельну ділянку, згідно з якою право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. При цьому законодавець розмежував способи посвідчення права власності на землю залежно від форми власності на неї на момент її відчуження.

Так, чинна на сьогодні редакція ст. 126 ЗК передбачає, що право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж і цільового призначення, посвідчується:

а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;

б) свідоцтвом про право на спадщину.

При набутті права власності на підставі зазначених документів державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку.

На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження.

Орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку на підставі документа про її відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа. Більш детально механізм фіксації переходу права власності на земельні ділянки при укладенні цивільно-правових угод і оформленні права на спадщину, а також при реєстрації права власності на землю в разі відчуження земельних ділянок приватної власності врегульований Постановою КМУ «Про деякі питання посвідчення права власності на земельну ділянку» від 06.05.2009 р. №439.

Землі державної чи комунальної власності

На відміну від земельних ділянок приватної власності, придбання земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності, а також у разі зміни меж та цільового призначення таких ділянок посвідчується державним актом на право власності на землю. Такий підхід законодавця є цілком виправданим, оскільки придбання земельних ділянок із земель державної чи комунальної власності є формою первинного набуття земельних ділянок, яке здійснюється згідно зі спеціальними процедурами шляхом проведення аукціону чи реалізації права безоплатної приватизації. У цьому разі факт набуття права власності та момент його виникнення залежать не лише від укладення та реєстрації договору купівлі-продажу, але й від належного проходження встановленої законом процедури придбання земельних ділянок, кінцевим етапом якої є оформлення власником відповідного державного акта.

Зміна меж і цільового призначення земельної ділянки свідчить про створення нового об’єкта права, тому набуття земельної ділянки зі зміною цільового призначення і меж є формою первинного придбання і цілком закономірно потребує видачі державного акта на право власності на земельну ділянку.

Форма державного акта

Форма державного акта на право власності на земельну ділянку затверджується Кабміном. При цьому слід зауважити, що наприкінці 2008 р. набрали чинності зміни до Постанови КМУ «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 02.04.2002 р. №449, які встановили нову форму бланка державного акта. Однак на практиці зустрічаються випадки посвідчення права власності на землю у 2009 р. державними актами, виданими на бланках старого зразка, вже після набрання чинності норм про нову форму такого акта. У таких випадках нотаріуси, керуючись положеннями чинного законодавства про нотаріат, можуть відмовити в посвідчені договору відчуження земельної ділянки, право на яку було посвідчено державним актом старого зразка, після затвердження нових форм таких актів. Тому власнику земельної ділянки необхідно звертати особливу увагу на форму і зміст державного акта.

Таким чином, запроваджуючи механізм переходу права власності на земельні ділянки, що перебувають у приватній власності, на підставі цивільно-правових договорів, законодавець намагається не лише привести у відповідність положення ЦК та ЗК, але й встановити до певної міри схожі процедури переходу прав на нерухомість, максимально спростивши механізм загалом.

Інші умови

Крім того, положення Закону щодо посвідчення права власності на земельні ділянки цивільно-правовими договорами та свідоцтвами про право на спадщину поширюються також на випадки, коли зазначені документи були укладені (видані) до набрання чинності цим Законом, але державні акти на право власності на земельні ділянки видані не були. У цьому разі нотаріус, який посвідчив відповідний документ, звертається з письмовим запитом до органу, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, про підтвердження того, що державний акт на право власності на земельну ділянку не виданий новому власнику земельної ділянки. Після отримання письмового підтвердження такого факту державний акт на право власності на земельну ділянку вилучається нотаріусом з його справ та після здійснення відмітки про перехід права власності на неї долучається до відповідного документа, зазначеного у ч. 2 ст. 126 ЗК. Термін розгляду зазначеного запиту органом, який здійснює державну реєстрацію земельних ділянок, не повинен перевищувати 14 календарних днів.

Актуальний коментар

«Українці вже можуть реєструвати право власності на придбану землю за спрощеною процедурою»

Партнер компанії «Адлер і партнери. Адвокатське бюро», адвокат

Юрій ОСТАПЕНКО:

– Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об'єднання земельних ділянок», який набрав чинності на початку травня 2009 р., спрощує процедуру державної реєстрації права власності на придбану ділянку і запобігає корупції в цій сфері.

Законодавці скасували необхідність отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж та цільового призначення. Ця норма гальмувала земельний ринок, адже в ній не вказувалось, в який термін виконавчі органи повинні видати державний акт. Тому, посилаючись на брак бланків, вони могли затягувати процедуру видачі актів на декілька років. Прискорити процес можна було за $1–5 тис.

Тепер право власності на землю посвідчуватиметься або цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки (зокрема, договором купівлі-продажу), або свідоцтвом про право на спадщину. І до цих документів додаватиметься державний акт попереднього власника з відміткою нотаріуса й органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження. При цьому на проставляння вищезгаданої відмітки на державному акті Закон відводить реєстраторові 14 днів. І якщо цей термін буде порушено, новий власник земельної ділянки може звернутися зі скаргою до суду або Кабінету міністрів України.

Нововведення в земельному законодавстві захищають не лише тих осіб, які придбали землю після набрання чинності цим Законом, але й тих, які придбали землю раніше, а акти ще не отримав. Особи, які придбали землю до моменту прийняття Закону, повинні звернутися до нотаріуса, який посвідчував договір купівлі-продажу земельної ділянки і в якого залишився оригінал державного акта попереднього власника. Нотаріус зробить запит до органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно і їх обмежень, про те, чи видавався акт на цю землю. Відповідь на запит повинна бути надана згідно із законом протягом 14 днів. При негативній відповіді нотаріус на існуючому акті ставить відмітку про перехід права власності на землю на підставі договору купівлі-продажу, після чого новий власник передає реєстраторові держакт і договір купівлі-продажу для проведення державної реєстрації у двотижневий термін.

До речі, 15 травня 2009 р. також набрала чинності постанова Кабінету міністрів України «Про деякі питання посвідчення права власності на земельну ділянку», яка затвердила порядок здійснення відмітки про перехід права власності на земельну ділянку. Тож уже повністю готова законодавча база для проведення державної реєстрації права власності на придбану землю за новою процедурою.

Головна » Статті » Архів за 2009 рік » Газета №41 (2009)

ПОСВІДЧЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ 1 травня 2009 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що посвідчують право на земельну ділянку, а також порядку поділу та об’єднання земельних ділянок», яким внесено зміни до ст. 126 Земельного кодексу України, якою визначено ряд документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

Зокрема, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, встановлених ч.2 ст. 126 ЗКУ. А саме, коли право власності на земельну ділянку, набуту у власність земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується:

- цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою;

- свідоцтвом про право на спадщину.

Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Форми державних актів на право власності на земельну ділянку, право постійного користування земельною ділянкою затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

При набутті права власності на земельну ділянку на підставі документів, визначених ч. 2 ст. 126 ЗКУ, державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки.

На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження.

У разі зміни співвласника або набуття права спільної власності на земельну ділянку орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, також вносить зміни до державного акта на право власності на землю щодо співвласників земельної ділянки.

Відчуження частини земельної ділянки з виділенням її в окрему земельну ділянку здійснюється після отримання її власником державного акта, що посвідчує право власності на сформовану нову земельну ділянку.

У разі якщо державним актом на право власності на земельну ділянку було посвідчено право власності на декілька земельних ділянок, відчуження однієї з цих ділянок здійснюється після виготовлення державного акта, що посвідчує право власності на кожну з цих ділянок.

Державний акт на право власності та право постійного користування земельною ділянкою видається на одну земельну ділянку.

Право постійного користування на декілька земельних ділянок, наданих під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів (доріг, трубопроводів, ліній електропередачі та зв'язку), може посвідчуватися одним державним актом.