Сучасна валютна система

Сучасна валютна система  являє собою сукупність способів, важелів та міждержавних органів, із допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий обіг у рамках світового господарства.

 Виникнення й еволюція  сучасної валютної системи відображають  об'єктивний розвиток процесів  інтернаціоналізації капіталу, що  вимагає адекватних умов у  міжнародній грошовій сфері.

 Послідовно існували та змінювалися три валютні системи.

 Перша валютна система.  У XIX ст. у світовій валютній системі встановився золотий монометалізм, який проіснував до початку Другої світової війни. Кожна національна валюта мата чітко визначений золотий вміст і обмінювалася за курсами, які базувалися на відношеннях кількості золотого вмісту в кожній валюті.

 Офіційне визнання  ця грошова система здобула  на Паризькій конференції 1867 p., де золотомонетний стандарт був  визнаний єдиною формою світових грошей (Паризька валютна система).

 Перевагами золотомонетної  валютної системи можна назвати  її універсальність і спільність  національних та міжнародних  розрахунків.

 Проте розрахунки золотими  монетами зменшували гнучкість  цієї валютної системи, яка  була особливо необхідна в  кризових ситуаціях, зростання  золотих запасів відбувалося повільніше, ніж обсягів товарів, використання золотих монет для всіх видів розрахунків призвело до їх виведення з обігу (шляхом, осідання у громадян), що знижувало розрахункові можливості та поступово вело до відмови від жорсткого золотомонетного стандарту.

 Недоліки золотомонетної  валютної системи та наслідки  світової війни обумовили перехід до золотозливкової та золото девізної валютних систем.

 У 1922 р. на Генуезькій  міжнародній економічній конференції  країни домовились про створення  нової валютної системи. За  своїми ознаками вона стала  грошовою системою золотозливкового  і золотодевізного стандартів.

 При золотозливковому  стандарті золото здебільшого  застосовувалося в міжнародних розрахунках.

 При золотодевізному  стандарті для міжнародних розрахунків поряд із золотом використовуються паперові національні валюти — девізи, суми яких в ідеалі мали дорівнювати золотим запасам країни, що їх емітувала.

 Але кількість грошей, що знаходилися в обігу, значно перевищувала обсяги зберігання золота. Це призводило до інфляції, а потім — і до девальвації окремих валют.

 Генуезька валютна  система залишалася стабільною  до 1929 p., коли розпочалася світова економічна криза. В ході кризи довіра до девіз була підірвана і Генуезька валютна система перестала існувати.

 На її базі склалися  три валютні зони: стерлінгова,  доларова і франка.

 Валютна зона — це  угруповання країн, економічно, валютно  Я фінансово залежних від держави,  яка очолює валютну зону (держава-лідер). Метою створення валютної зони є підсилення конкурентних позицій країни-лідера на міжнародній арені. Для валютної зони характерні такі особливості:

 курс валют прив'язується  до валюти де ржа ви-лідера;

 міжнародні розрахунки країн-учасниць валютної зони здійснюються у валюті держави-лідера;

 валютні резерви країн-учасниць  зберігаються в державі-лідері;

 забезпеченням залежних  валют є казначейські векселі  та облігації державних позик країни-лідера.

 Стерлінгова валютна зона, що очолювалася Великою Британією, була утворена 1931 р. До її складу входили країни Британської співдружності (крім Канади та Ньюфаундленда), Гонконг, Єгипет, Ірак і Португалія. Згодом, до неї приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія, Греція та Іран.

 Доларова валютна зона, що очолювалася США, була утворена 1933 р. До її складу входили  Канада і країни Центральної  та Південної Америки.

 Валютна зона франка, що очолювалася Францією, була  утворена 1933 р. До її складу увійшли Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Згодом приєдналися Італія. Чехословаччина та Польща. Під час Другої світової війни всі валютні зони перестали існувати.

 Воєнна ситуація призвела  до розпаду першої валютної  системи і зумовила перехід  до другої валютної системи.

 Друга валютна система.  Офіційно була оформлена на  Міжнародній валютно-фінансовій  конференції ООН, що проходила  1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) і  дістала назву "'Бреттон-Вудська  валютна система".

 Метою запровадження  цієї валютної системи було  відновлення вільної торгівлі та встановлення стабільної рівноваги системи міжнародних розрахунків на базі фіксованих валютних курсів.

 У результаті переговорів були визначені такі принципи функціонування валютної системи:

 —встановлення твердих обмінних курсів валют країн-учасниць до курсу резервної валюти — долара США.;

 фіксація в золоті  курсу резервної валюти;

 підтримка центральними емісійними банками країн стабільних курсів своїх валют стосовно резервної ват юти за допомогою валютних інтервенцій;

 здійснення змін валютних  курсів через девальвації та ревальвації;

 —утворення організаційних  ланок валютної системи. Такими

 ланками стають Міжнародни  й валютний фонд (МВФ) та Міжнародний  банк реконструкції та розвитку (МБРР), які мають розвивати валютне  співробітництво країн і сприяти зниженню дефіциту платіжного балансу.

 При збереженні в  цілому золото девізного стандарту  та кінцевих розрахунків золотом,  долар США був визначений світовою резервною валютою і міг обмінюватися на золото центральними банками інших країн за фіксованим курсом. Установлюватися офіційні паритети валют, що виражалися в золоті та доларах. Ринкові курси валют країн-учасниць не повинні були відхилятися від фіксованих курсів більш ніж на 1% у той чи інший бік. Поступово долар витісняв золото з обігу, і Бреттон-Вудська валютна система швидко стала доларовою.

 Друга валютна система  ефективно функціонувала доти, доки  золоті запаси США забезпечували  обмін доларів на золото. Посилення світової конкуренції в 60-х pp. призвело до кризи Бреттон-Вудської валютної системи* яка тривала майже десять років. В 1973 р. за результатами міжнародної конференції в Парижі система твердих обмінних курсів валют перестала існувати, що ознаменувало кінець другої валютної системи і обумовило перехід до третьої валютної системи.

 Третя валютна система.  Враховуючи зміни світової економічної ситуації, 1976 р. провідні країни на Ямайській нараді Міжнародного валютного фонду заклали основи чинного валютного механізм}', який характеризується такими ознаками:

 золото є звичайним  товаром, хоч його висока ліквідність  все ще змушує більшість держав  відводити йому значну роль  при формуванні своїх золотовалютних  резервів;

 країни мають право  вибору режиму валютного курсу;

 —запроваджується стандарт  спеціальних прав запозичення

(СПЗ).

 Метою запровадження  СПЗ було створення універсальної  світової валюти, яка замінила би золото й долари США в міжнародних розрахунках та державних резервах. Однак плани щодо створення універсальної валюти на базі СПЗ не було реалізовано. Це пояснюється тим, що МВФ та інші міжнародні організації не змогли набути достатнього впливу для ефективного регулювання світової валютної та фінансової системи.

 Водночас правом вибору  режиму валютного курсу країни скористатися повністю. 19 провідних держав, включаючи США. Канаду. Велику Британію та Японію, прийняли співвідношення валют, що залежить від попиту і пропозиції на ринку.

 Більшість країн Європейського Союзу (ЄС) заснувати валютний союз і перейшли до єдиної валюти — євро. курс якої до інших валют також перебуває у плаваючому режимі. Створення єдиної європейської валюти стаю значною подією в еволюції сучасної валютної системи та унікальним прикладом поступового переходу великої групи країн до єдиної валюти.

 При створенні ЄС перехід до єдиної валюти не передбачався. Проте після розпаду Бреттон-Вудської системи стало актуальним введення єдиної європейської валюти. В 1972 р. Рада міністрів Європейського Союзу прийняла рішення про обмеження коливання курсів основних валют у визначеному коридорі, котрий дістав назву "європейська валютна змія".

 У 1979 р. "європейська  валютна змія'' була замінена на  Європейську валютну систему  із власною резервною валютою  ЕКЮ (Eropean Currency Unit). ЕКЮ визначався  на базі валютної корзини 12 країн ЄС. взятих із питомою вагою, пропорційною частці цих держав у ВВП Європейського Союзу. До 1992 р. ЕКЮ залишалась умовною розрахунковою одиницею.

 У 1991 р. був підписаний Маастрихтський договір, який передбачав процедуру створення єдиного європейського економічного та валютного простору на базі євро.

 Перший етап (1990—1993 pp.). Упродовж цього етапу було  знято обмеження на вільний  рух капіталів у Європейському  Союзі та реалізовано національні  програми наближення грошових  і бюджетних політик.

 Другий етап (1994—1998 pp.). Проведена підготовка до запровадження єдиної валюти — євро. засновано Європейський валютний інститут (що став прообразом Європейського центрального банку), сформовано критерії входження в європейський валютний союз. У результаті впровадження цього етапу в травні 1998 р. у валютний союз увійшли 11 країн Європи: ФРН, Франція, Нідерланди, Бельгія. Люксембург, Данія, Іспанія, Ірландія, Португалія, Італія та Австрія.

 Третій етап (1999—2002 pp.). Упродовж третього етапу відбувся  безпосередній перехід до єдиної  європейської валюти, розпочато  діяльність європейської системи  центральних банків (включаючи Європейський  центральний банк та центральні  банки країн зони євро), проведено заміну національних валют та купюр на євро, конвертовано банківські рахунки на єдину європейську валюту

 6.3. Валютні системи та валютна політика. Особливості формування валютної системи України

Функціональні структури  валютних відносин втілюються в історично-конкретних валютних системах. Валютна система  – це договірно-правова форма  організації валютних відносин між  усіма країнами світу чи їх переважною більшістю.

Валютні системи поділяються  на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

У табл. 6.7 наведено особливості  валютних систем.

Таблиця 6.7. Особливості національної, регіональної та світової валютних систем

Критерій порівняння 

Валютна система

національна 

регіональна (європейська) 

світова

Суб'єкт 

Національні суб'єкти валютного ринку 

Суб'єкти країни, які входять  до регіонального союзу 

Суб'єкти світового валютного ринку

Об'єкт 

Національна валюта 

Єдина регіональна валюта (євро) 

Резервні валюти, міжнародні розрахункові валютні одиниці

Валютні відносини 

Національні 

Міжнаціональні 

Міжнародні

Інститути, які обслуговують операції

з валютою 

Національні банківські та небанківські 

Регіональні (ЄЦБ, ЄСЦБ, ЄВІ) 

МВФ, ВБ, євробанки

Регулюючі органи 

Центральний банк, уряд (міністерство фінансів) 

Національні центральні банки, що входять до ЄЦБ, уряди країн – членів союзу 

МВФ, міжнародні валютні угоди

Режим курсу валюти 

Національний 

Режим курсу регіональної валюти (євро) 

Змішаний

Валютні обмеження та валютний контроль 

Національні 

Відсутність валютних обмежень 

Міждержавне регулювання  валютних обмежень

Регламентація міжнародних розрахунків країни 

Регламентація основних форм розрахунків 

Регіональна уніфікація основних форм розрахунків 

Міжнародна уніфікація основних форм розрахунків

Регулювання міжнародної  ліквідності 

Національне регулювання  валютної ліквідності країни 

Регіональне єдине регулювання  валютної ліквідності. Потрібно значно менше золотовалютних резервів 

Міждержавне регулювання  міжнародної валютної ліквідності

Національна валютна система

Національна валютна система  – органічна частина системи  грошових відносин окремих держав, функціонування якої регулюється з  урахуванням норм міжнародного права, національним законодавством кожної країни.

На основі такого законодавства  визначається міжнародний статус національної валюти – грошової одиниці певної країни, встановлюється механізм взаємодії  національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, котирування й регулювання валютних курсів тощо. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурі ланки – банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватно-комерційні інституції. Загальна схема структури і призначення національної валютної системи наведена на рис. 6.14*154.

*154: { Демківський А.В. Гроші  та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005.– 528 с.}

Рис. 6.14. Схема елементної структури та призначення національної валютної системи

Розглянемо основні складові елементи національної валютної системи  за їх призначенням.

Режим формування та використання державних золотовалютних резервів встановлюється для забезпечення стабільності національних грошей і може виявлятися в двох аспектах:

– як форма жорсткої прив'язки вартості національної валюти до певної іноземної валюти чи кошика валют. Такий режим у світовій практиці відомий під назвою валютного бюро, органом якого стає центральний банк;

– у формі використання валютних запасів для підтримання рівноваги на національному валютному ринку з метою стабілізації зовнішньої і внутрішньої вартості грошей за збереження незалежності центрального банку в проведенні національної монетарної політики та виконання ним усіх традиційних функцій. Україна ввела якраз цей режим використання золотовалютних резервів. Оптимальними для безпеки країни пропорціями співвідношення між складовими валютних резервів мають бути валютні резерви у формі: доларів – 4 частини, євро – 2, золото – 1 частина. Найменша частка золота пояснюється його найменшою дохідністю – лише 1,75 % річних. Цих пропорцій в Україні ще не досягнуто. За зовнішніми боргами Україна розраховується такими валютними засобами: доларом – 80 %, євро – 5, іншими валютами – 15 %. Тобто долар залишається головним валютним резервом*155.

*155: { Демківський А.В. Гроші  та кредит: навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

Режим валютних обмежень, які  вводяться чи скасовуються законодавчим органом залежно від економічної  ситуації в країні. Якщо економіка розбалансована, національні гроші не стабільні, то в країні вводяться певні заборони, обмеження, лімітування тощо на операції з іноземною валютою. Так, в Україні в період загострення економічної і фінансової криз було введено обмеження на відкриття юридичними особами рахунків в іноземних банках і заборонено переведення на них інвалюти; експортерам заборонялося вільно розпоряджатися своєю валютною виручкою і вони зобов'язані були повністю чи частково продавати її на валютному ринку тощо. У міру поліпшення економічної ситуації подібні обмеження послаблювалися чи зовсім відмінялися. Розвинуті країни в останні десятиліття взагалі скасували валютні обмеження*156.

*156: { Там само.}

Регламентація внутрішнього валютного ринку і ринку дорогоцінних металів. Нормативними актами визначається в Україні порядок функціонування біржового та міжбанківського валютного ринків; центральний банк здійснює ліцензування діяльності комерційних банків з валютних операцій, видає дозволи юридичним особам – резидентам на відкриття рахунків в іноземних банках, контролює надходження виручки експортерів у країну. Регламентується режим поточних і строкових вкладів в іноземній валюті. До 1998 р. в Україні не дозволялось здійснювати на ринку операції з дорогоцінними металами. У міру оздоровлення економічної ситуації в Україні режим валютного ринку стає все більш ліберальним1.

Регламентація міжнародних  розрахунків та міжнародних кредитних відносин. Нормативними актами України чітко регламентується: порядок відкриття в банках держави кореспондентських рахунків іноземних банків і навпаки; порядок здійснення платежів за окремими видами комерційних операцій та форм розрахунків; порядок переказування іноземної валюти за кордон фізичними особами тощо2.

Визначення національних органів, на які покладається проведення валютної політики, їхніх прав та обов'язків у цій сфері. Такі органи України подані на рис. 6.15.

Рис. 6.15. Національні органи, які проводять валютну політику

Національний банк України  є головним органом валютного контролю, який здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" до компетенції інших державних органів; забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і  нерезидентами через ці банки; Державна податкова інспекція України  – фінансовий контроль за валютними  операціями, що провадяться резидентами  і нерезидентами на території  України; Міністерство транспорту та зв'язку України – контроль за додержанням  правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України; Державний митний комітет України – контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Повноваження НБУ у  сфері валютного регулювання є такими:

1) розроблення спільно  з КМУ платіжного балансу України;

2) розроблення разом з  урядом основних напрямів валютної  політики;

3) встановлення курсу національної  валюти;

4) визначення структури  валютного ринку України, умов  торгівлі на ньому іноземною валютою;

5) визначення порядку переводів,  ввезення та вивезення іноземної  валюти в Україну та за її межі;

6) встановлення порядку  відкриття резидентами рахунків  в іноземних банках;

7) нагромадження та використання  валютних резервів з метою  забезпечення сталості національної  грошової одиниці;

8) визначення форм статистичної  звітності відносно проведення  валютних операцій;

9) участь у визначенні  ліміту зовнішнього боргу;

10) застосування штрафних  санкцій до суб'єктів господарювання, які не дотримуються валютного законодавства та ін.

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення  і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення встановлених державою цілей.

Крім загальномонетарних цілей, валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно  у валютній сфері і теж чинять істотний вплив на розвиток реального  сектору економіки (рис. 6.16).

Рис. 6.16. Цілі валютної політики

Досягнення цілей валютної політики забезпечується шляхом законодавчого  регулювання валютних відносин (валютне  регулювання) і контролю за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно взаємопов'язані. Основні форми валютної політики наведені на рис. 6.17.

Рис. 6.17. Форми валютної політики

Облікова політика – це традиційний метод регулювання валютного курсу, проте в сучасних умовах її ефективність значно зменшилася внаслідок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впливу дорогих кредитів на розвиток національних економік*157.

*157: { Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7 грудня 2000 р. № 214.}

Політика кредитної рестрикції ("дорогих грошей") використовується, як правило, в умовах бурхливого промислового буму та зростання господарської  активності, її мета – перешкодити  процесу активного використання кредиту суб'єктами господарювання та загальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегріву  економіки" і перевиробництва  товарів.

Політика кредитної експансії ("дешевих грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування спонукатимуть  до господарської активності, зростання  виробництва і залучення іноземного капіталу.

Ліберальна політика кредитної  експансії спричиняє зниження валютного  курсу, а політика кредитної рестрикції, навпаки, породжує тенденцію до підвищення валютного курсу.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу  через купівлю та продаж іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набуває форми валютної інтервенції – прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках за одночасного введення обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу  національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти стосовно іноземної, а скуповування іноземної валюти, навпаки, – до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика має тимчасовий і обмежений вплив  на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіжного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти.

Відокремлюють два рівні валютного регулювання: наднаціональний (міжнародний) і національний.

Перший рівень забезпечує МВФ. Саме він здійснює валютне регулювання, керуючись погодженими світовою спільнотою принципами регулювання міжнародних валютних відносин.

Є такі органи валютного регулювання, які діють на міжнародному рівні (рис. 6.18).

Рис. 6.18. Міжнародні органи валютного  регулювання

Другий рівень – це національний рівень валютного регулювання, який забезпечує регулювання валютних відносин у межах конкретної держави і впливає на повсякденне регулювання валютного ринку.

В Україні основні засади організації валютного регулювання подано в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність", який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. Механізм валютного регулювання в Україні включає сукупність методів, що використовує Національний банк, Міністерство фінансів, органи валютного контролю.

Методи валютного регулювання, які найбільш поширені у західних країнах, наведено на рис. 6.19.

Рис. 6.19. Методи валютного  регулювання

Традиційними методами валютного регулювання є девальвація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золотомонетного стандарту, але застосовуються і в практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зниженні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальвація  означала зменшення в законодавчому  порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційного курсу валюти певної країни стосовно золота чи срібла, а після скасування – зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют.

Нині девальвація часто  офіційно закріплює вже здійснене  в умовах інфляції фактичне знецінення національної валюти або є вихідним пунктом майбутньої інфляції. Нерідко  девальвація не забезпечує стабілізації валюти, а є лише проміжним етапом інфляційних процесів. У періоди  глибоких економічних потрясінь  здійснюються масові девальвації валют, що спостерігалися в 1949 p., наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Тому в економічній літературі можна зустріти визначення девальвації як відносно тривалого зниження курсу валюти. З початку 80-х років тільки в межах ЄС девальвації проводилися більше десяти разів, а стосовно деяких валют – неодноразово (наприклад, італійської ліри).

Ревальвація – офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золотомонетного стандарту) або в підвищенні її курсу стосовно інших валют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації  ревальвація порівняно рідкісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить сама себе в менш вигідне становище у сфері зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівняно з іншими країнами. Адже підвищуючи курс власної валюти щодо валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викликає підвищення цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим знижує конкурентоспроможність країни на світовому ринку, стримує експорт її товарів. Паралельно відбувається процес зниження цін, виражених у національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортні товари та послуги, реально збільшує обсяги імпортованої продукції та робить невигідним вкладення капіталу в певну країну для іноземних інвесторів, оскільки вони під час обміну валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка девальвувала свою валюту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація  використовується для боротьби з  інфляційними процесами, оскільки, гальмуючи  зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін, а також здійснюється з метою стримування зростання активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під натиском інших держав, які мають найактивніші зовнішньоекономічні зв'язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів, за якою ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не щодо всіх валют, а лише стосовно валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може бути й у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної інтервенції для підтримання або підвищення курсу національної валюти стосовно інших валют.

Курсова політика полягає  у цілеспрямованому проведенні комплексу  заходів з метою корекції курсу  національної валюти. Якщо така корекція спрямована на зниження обмінного курсу, то курсова політика називається  політикою девальвації.

Облікова (дисконтна) політика центрального банку полягає у цілеспрямованому підвищенні чи зниженні облікової ставки та відповідній зміні ставки депозитного та позичкового процентів. Якщо процентні ставки збільшуються, то зменшується маса національних грошей в обігу, знижується відплив вільних капіталів за кордон, зростає приплив іноземної валюти (вільних капіталів) з-за кордону. Все це сприяє зростанню курсу національної валюти, зміцненню її позицій на валютному ринку. За зниження облікової ставки весь процес впливу на валютний ринок відбувається у зворотному напрямі.