Сучасне світове господарство

ЗМІСТ 

Вступ           3

1 Суть і структура  сучасного світового господарства    6

2 Міжнародний  поділ праці та його форми     9

3 Міжнародний  рух капіталу        16

4 Міжнародна  міграція робочої сили      19

5 Основні тенденції  розвитку міжнародних      21

науково-технічних  зв'язків

Висновок           23

Список використаної літератури 
 

ВСТУП 

      Актуальність  обраної теми: сьогодні не одна країна не може забезпечити нормальний економічний розвиток своєї економіки, якщо не співпрацює  з іншими країнами. Тіснота зв’язків, ступінь залежності однієї країни від іншої дозволяють зробити висновок  про існування особливого утворення - світового господарства.

      Мета  роботи: розглянути теоретичні основи сучасного світового господарства.

      Завдання  контрольної роботи: розглянути сутність світового господарства, його структуру, проаналізувати участь міжнародного поділу праці у розвитку світового господарства, дослідити міжнародний рух капіталу та міжнародну міграцію робочої сили, розглянути основні тенденції розвитку міжнародних науково - технічних зв'язків.

      Світове господарство історично сформувалося на межі XIX-XX ст. як ринкове, підприємницьке. Складалося воно сторіччями, коли економічні засади його формування доповнювалися позаекономічними, воєнно-колоніальними методами. Тому світове господарство є історичною і політико-економічною категорією. Це зумовлено тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку відповідають певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізації господарського життя і соціально-економічна структура.

Формування  світового господарства розпочалося  з розвитку міжнародної (світової) торгівлі, тобто руху товарів і послуг між  країнами, яка має тривалу історію.

      Особливо  великий внесок у становлення  світової торгівлі товарами і послугами  зробило активне поширення в новітній час ринкових відносин (спочатку у Західній Європі, а потім і в інших регіонах світу), значні географічні відкриття XV-XVII ст., поява в XIX ст. машинної індустрії й сучасних засобів транспорту і зв'язку.

Внаслідок цього наприкінці XIX ст. склався світовий (всесвітній) ринок товарів і послуг, тобто сукупність національних ринків товарів і послуг. Одночасно в світі посилювався рух майже всіх чинників виробництва — капіталу, робочої сили, підприємницьких здібностей, технології.

      Отже, національні економіки стали  учасниками не тільки світового ринку  товарів і послуг, а й руху економічних  ресурсів між країнами і регіонами. В цих умовах (на межі XIX—XX ст.) виникає  більш широке поняття «світове господарство», яке охоплює сьогодні рух товарів, послуг, а також чинників виробництва.

      Проте з 20-х років XX ст. капіталістичне господарство перестало бути всеохоплюючим через  встановлення командно-адміністративних систем у багатьох державах на різних континентах і відокремлення  їх від світового ринкового господарства, яке почало формуватися і розвиватися як світова система господарства. Сьогодні неринкові країни переходять до ринкового господарювання. Відбуваються зміни й в економічних взаємовідносинах самих розвинених держав та між ними й країнами, що розвиваються. За своєю сутністю сучасне світове господарство є діалективною єдністю, цілісністю взаємопов'язаних через міжнародні економічні взаємовідносини національних господарств різних країн, наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил і поглиблення поділу праці.

      У процесі еволюції сучасного світового  господарства можна виділити кілька етапів. Передовсім це – 10-30-ті роки XX ст., які характеризувалися кризовими  явищами в розвитку світового  господарства, спричинені політичним переворотом у 1917 р. в Росії і світовою економічною кризою («Великою депресією») в 1929-1933 pp.

      Другий  етап розвитку світового господарства - це кінець 40-х - 80-ті роки XX ст. - характеризувався інтенсивним зростанням вивезення  підприємницького капіталу у світовій капіталістичній економіці, новим зламом структури світового господарства у зв'язку з утворенням світового соціалістичного господарства, яке розвивалося на іншій соціально-економічній основі.

      Початком  нового, третього етапу в розвитку світового господарства приблизно можна вважати останнє десятиріччя XX ст. Його відрізняють зростаючий ступінь опанування географічного простору, формування міжнародних, а в деяких випадках планетарних продуктивних сил, посилення економічної взаємодії і взаємозалежності.

      Сучасне світове господарство характеризується прискоренням ряду довготривалих тенденцій, насамперед:

      - збереження стабільних темпів  економічного зростання;

      - підвищення ролі зовнішнього  чинника в господарському розвитку  країн;

      - глобалізація фінансових ринків і посилення взаємозалежності національних економік;

      - «деіндустріалізація» і зростання  питомої ваги сфери послуг;

      - розвиток регіональних інтеграційних  процесів.

      Отже, світове господарство як зростаюча  діалектична цілісність взаємопов'язаних національних господарств різних країн, їхніх угруповань та об'єднань стає єдиним організмом, поза яким не може нормально розвиватися жодна держава, до якої його підсистеми вона б не належала і на якому економічному рівні не перебувала. Сучасне світове господарство - це сукупність національних господарств окремих країн та їхніх об'єднань, які взаємопов'язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.

      Поглиблення взаємозалежності та взаємозв'язку всіх ланок світового господарства спирається на інтернаціональний характер продуктивних сил, що все більше посилюється. Сьогодні під впливом розвитку науки і техніки процес інтернаціоналізації продуктивних сил різко посилився і набув якісно нових рис. Через розвиток загальносвітового характеру продуктивних сил зростає інтернаціоналізація виробництва і господарського життя у світі в цілому.

1 СУТЬ  І СТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТОВОГО  ГОСПОДАРСТВА 

      Світове господарство являє собою сукупність національних економік, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, науково-технічною та виробничою кооперацією, міжнародною торгівлею, валютним, кредитним та іншими економічними відносинами.

      Сучасне світове господарство склалося в  результаті тривалого історичного  процесу, багатовікової еволюції продуктивних сил, поглиблення міжнародного поділу праці, поступового включення національних економік у загальну систему світових господарських зв'язків.

Історично первинною формою міжнародних економічних  відносин була світова торгівля. Ця форма переважала в епоху капіталізму  вільної конкуренції. Процес формування світового ринку одержав новий імпульс після створення в середині XIX століття у провідних країнах великого фабрично-заводського виробництва, яке не могло існувати без світового збуту. У міру розвитку масового виробництва світовий ринок почав переростати у світове господарство.

Утворення світового ринку, а потім і  світового господарства, встановлення довготривалих торгових, виробничих і фінансових зв'язків між різними  країнами означає кінець національної відокремленості в галузі економіки.

      У XX столітті, особливо після другої світової війни, процес включення національних економік у світове господарство почав розвиватися в таких  основних напрямах:

      - послаблення митних і адміністративних  бар'єрів на шляху вільного  переміщення товарів, капіталів і робочої сили;

      - посилення тенденції до інтеграції  господарств в окремих регіонах;

      - розширення масштабів і видів  діяльності транснаціональної корпорації  та перетворення їх у провідну  ланку міжнародного обміну;

      - підвищення ролі міжнародних кредитних, фінансових і торгових організацій;

      - збільшення взаємозалежностей провідних  країн в умовах виникнення  і нарощування енергетичної кризи; 

      - посилення ролі держави в сфері  міжнародних економічних відносин.

      Основними рисами сучасного світового господарства є:

      - високий ступінь розвитку міжнародного  поділу праці, учасниками якого  є практично всі країни світу;

      - наявність істотних економічних,  соціальних та політичних відмінностей  між суб'єктами світового господарства;

      - панування товарних форм економічних зв'язків між учасниками світових господарських відносин;

      - встановлення на світовому ринку  динамічної відповідності попиту  та пропозиції, об'єктами яких  є основні види продукції, що  надходять у світовий товарообіг;

      - створення передумов більш вільного переміщення товарів, капіталів та робочої сили.

      Між суб'єктами сучасного світового  господарства існують істотні економічні, соціальні та політичні відмінності. З цієї точки зору можна виділити три складові світового господарства:

      - світове капіталістичне господарство;

      - світове соціалістичне господарство;

      - господарство республік колишнього  СРСР та колишніх соціалістичних  країн Східної Європи.

      Світове капіталістичне господарство становить  собою сукупність національних господарств  і економічних зв'язків капіталістичних країн та країн, що розвиваються. В цій сукупності відсутня рівноправність суб'єктів, оскільки країни що розвиваються, є сировинним придатком до господарства розвинутих капіталістичних країн.

      Разом з тим і між країнами що розвиваються, є певні відмінності щодо рівня економічного розвитку та його соціальної спрямованості, глибини подолання докапіталістичних структур, ступеня втягнення у міжнародний поділ праці.

      Світове соціалістичне господарство становить  собою сукупність національних господарств і економічних зв'язків КНР, В'єтнаму, КНДР і Куби. Якщо до початку 90-х років воно було в змозі конкурувати по всіх напрямах з світовим капіталістичним господарством, то сьогодні усі його сфери істотно ослаблені у зв'язку з відпаданням від нього республік колишнього СРСР та колишніх соціалістичних країн Східної Європи.

      Проте і сьогодні воно володіє великим  економічним, науково-технічним та інтелектуальним потенціалом. Навіть за умови економічної блокади, вимушених  великих витрат на утримання армії та подолання наслідків природних сил, що мали місце в останні роки, соціалістичні країни мають відчутні результати у розвитку суспільного виробництва й зростанні добробуту населення.

      Як  зазначалося, особливу складову світового  господарства становлять економіки країн СНД та колишніх країн Східної Європи. Сьогодні їх не можна віднести ні до світового капіталістичного, ні до світового соціалістичного господарства. Суб'єктивно їх переорієнтовують на світове капіталістичне господарство, проте об'єктивно - по рівню розвитку і характеру продуктивних сил, економічних зв'язках і тенденціях - вони тяжіють до світового соціалістичного господарства.

      На  сучасному етапі життєздатність кожного національного господарства постсоціалістичних країн забезпечується, головним чином, завдяки своїм внутрішнім резервам та взаємним зв'язкам.

2 МІЖНАРОДНИЙ  ПОДІЛ ПРАЦІ ТА ЙОГО ФОРМИ 

      Передумовою формування світового господарства є становлення та поглиблення  міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці є якісною диференціацією трудової діяльності на міжнародному рівні в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об'єктивною базою розвитку світового ринку. Це найвища форма суспільного територіального поділу праці, спеціалізації виробництва деяких країн на певних видах продукції, якими вони обмінюються. Необхідність міжнародного поділу праці та його глибина визначаються рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Умовами розвитку міжнародного поділу праці є природничі, географічні та все більше як визначальні - економічні виробничі відмінності між національними господарствами різних країн та їхніх груп.

Міжнародний поділ праці є об'єктивним явищем господарського життя людства, первісні вияви якого спостерігалися ще за давніх часів і який набув свого сформованого вигляду за умов панування машинної індустрії, в період утвердження підприємництва.

Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію  деяких країн на виробництві певних видів продукції для задоволення  потреб світового ринку. Фактично це зводиться до зосередження у цій країні відносно більшої кількості певного виду праці в загальній структурі її витрат порівняно з іншими державами (наприклад, в Аргентині та Австралії - праці тваринників, у Японії - виробників електронної техніки тощо).

      Розрізняють три основні послідовні (логічно  й історично) форми (типи) міжнародного поділу праці:

      - загальна;

      - часткова;

      - одинична.

      Під загальною розуміють поділ праці  за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство тощо). Часткова форма міжнародного поділу праці передбачає спеціалізацію певних галузей виробництва, видів готової продукції, одинична - спеціалізацію різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, комплектуючих, на технологічних стадіях виробництва.

У рамках міжнародного поділу праці розрізняють всесвітній поділ праці, який охоплює світове господарство в цілому, і регіональний міжнародний поділ праці - на рівні окремих географічних регіонів світу.

Міжнародний поділ праці спочатку ґрунтувався  на різниці в наявності в країні природних ресурсів (клімат, ґрунт, надра, водні ресурси, ресурси лісу тощо). Після промислового перевороту посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на різниці в наявних інших чинниках виробництва - капіталу, працею, підприємницькими здібностями, знаннями. Саме це сьогодні в багатьох випадках визначає, на виробництві яких товарів і послуг для світового ринку спеціалізується країна.

      Під впливом розвитку сучасної науково-технічної  революції міжнародний поділ  праці збагачується якісно новими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого міжнародного поділу праці, що робить економічно неефективним і навіть неможливим забезпечення всіх виробничих та інших потреб кожної країни лише за рахунок її власних зусиль. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального виробництва.

Усе це приводить до зростання міжнародної  спеціалізації та кооперування виробництва, які відображують посилення суспільного  характеру виробництва у світовому  господарстві. Найважливішими чинниками  цього процесу є розвиток науки і техніки як якісний фундамент і зростання при цьому масштабів виробництва як кількісний. Межі внутрішнього ринку стають усе тіснішими для великомасштабного спеціалізованого виробництва, яке об'єктивно виходить за ці межі. Розвивається спеціалізація промислового виробництва не за кінцевою продукцією, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами тощо.

Нарешті, разом з розвитком продуктивних сил змінюється співвідношення між  загальним поділом праці поміж  великими, родовими сферами економіки (сільське господарство, промисловість тощо), частковим — між галузями цих сфер і одиничним - між кооперованими спеціалізованими підприємствами. Останній все більш опосередковує економічний обмін між країнами на основі широкого використання прямих зв'язків їхніх підприємств, спільних підприємств, міжнародних об'єднань й організацій, у тому числі всесвітніх у межах ООН. Інтегрування національних господарств у міжнародний поділ праці виявляється у переході від торгово-економічних форм до глибокого та комплексного розвитку взаємовідносин у науці, техніці та виробництві на основі кооперації та спеціалізації за умови поєднання великих, середніх і невеликих підприємств.

      Розвиток  загальносвітового характеру продуктивних сил через міжнародний поділ  праці посилює інтернаціоналізацію виробництва на основі спеціалізації й кооперування. При цьому процес інтернаціоналізації можна розглядати в широкому та вузькому значеннях. У вузькому - це розвиток міжнародних зв'язків у процесі функціонування продуктивних сил, а в широкому - інтернаціоналізація усього економічного життя, продуктивних сил й організаційно-економічних відносин. Взаємозалежність країн є більш високою стадією процесу інтернаціоналізації.

      Інтернаціоналізація виробництва знаходить вияв у  процесі встановлення таких виробничих зв'язків між підприємствами різних країн, за яких виробництво однієї країни все більше перетворюється на частину світового виробничого процесу. Розпочавшись з міжгалузевої міжнародної спеціалізації, інтернаціоналізація виробництва дедалі більше ґрунтується на різних формах внутрішньогалузевої спеціалізації - предметної, подетальної, технологічної тощо. За умов розвитку науки і техніки інтернаціоналізація виробництва виявляється також у формі інтернаціоналізації науки.

      Найсуттєвіша риса інтернаціоналізації господарського життя полягає в посиленні суспільного характеру праці по лінії як її спеціалізації, так і кооперації. Вони розгортаються і в національному, і в інтернаціональному масштабі. При цьому інтернаціоналізація розвивається за рахунок як активного залучення до міжнародного поділу праці нових країн, особливо через розвиток міжсистемних економічних зв'язків та обміну, так і за рахунок поглиблення і ускладнення економічної взаємодії національних господарств та їхніх систем. Загалом інтернаціоналізація виробництва є важливим чинником підвищення ефективності суспільного виробництва.

Процес  інтернаціоналізації охопив не лише речовий, а й особистий чинники  виробництва. Так, все більш інтернаціонального характеру набуває підготовка кваліфікованих кадрів. Багато провідних вузів перетворилося на міжнародні центри з підготовки практичних і наукових спеціалістів.

Інтернаціоналізація господарського життя зароджується передусім у сфері виробництва.

      Процес  інтернаціоналізації виробництва  і праці пройшов три стадії або може бути поділений на три великі етапи. На першому переважає проста кооперація, яка ґрунтувалася на обміні, що не мав сталого, підкріпленого виробничою спеціалізацією країн характеру. Цей період (XVI-XVII ст.) збігається з етапом завершення формування світового ринку і в точному значенні становить передісторію інтернаціоналізації, своєрідний ембріональний стан її, коли власне визріли широкі передумови для інтернаціоналізації виробництва.

      На  другому етапі, що охоплює XVIII, XIX і першу половину XX ст., розпочинається процес безпосередньої інтернаціоналізації виробництва. На відміну від простої розвивається складна кооперація праці, що ґрунтується на міжнародному поділі праці за умов великого машинного виробництва фабрично-заводського, а не мануфактурного типу. Відтворювальні зв'язки у цей період поступово починають охоплювати не лише обмін, а й виробничу сферу. Особливо відчутно це стало виявлятись у XX ст. Ширшого розмаху набирають і стають постійним чинником інтернаціоналізації науково-технічні зв'язки як нульова фаза процесу виробництва. Вже перший промисловий переворот XVIII ст., другий - XIX ст., а потім науково-технічна революція XX ст. ознаменували поступову інтеграцію науки і виробництва та розвиток міжнародної науково-технічної кооперації.

      Третій  етап (друга половина XX ст.) характеризується якісно новим рівнем інтернаціоналізації  виробництва. Головною її ознакою є  те, що міжнародна кооперація набуває  комплексного характеру і починає  охоплювати всі стадії та фази процесу  відтворення. Відтворювальні зв'язки відповідно поширюються не лише на виробництво й обіг, а й на сфери розподілу і споживання. Інакше кажучи, поступово формується міжнародна відтворювальна система із загальносвітовими пропорціями. Вона починає підпорядковуватися загальноцивілізаційним законам і закономірностям розвитку з огляду на планетарні ресурси та необхідності досягнення світової економічної рівноваги. Пріоритет загальнолюдських інтересів і цінностей, проблеми виживання людства стають домінуючими на цьому історичному етапі. Сутність економічних змін полягає у формуванні постіндустріальної економіки, головні риси якої - дематеріалізація, інтелектуалізація, інформатизація тощо.

На третьому етапі інтернаціоналізації виробництва  звертають на себе увагу такі дві  особливості її розвитку. По-перше, вона характеризується як достатньо  економічно зрілий процес, що інтенсивно розвивається і охоплює практично весь світ. Інтернаціоналізація перетворюється на об'єктивне підґрунтя розвитку регіональної інтеграції. По-друге, наприкінці XX ст. відбувається процес транснаціоналізації виробництва на основі значного поширення його міжнародних форм за рахунок спеціалізації та кооперування, зарубіжної інвестиційної діяльності і особливо під впливом розширення сфери дії транснаціональних корпорацій. Транснаціоналізація стає одним з найважливіших чинників розвитку міжнародних економічних відносин.

      Об'єктивний процес інтернаціоналізації господарського життя визначає необхідність економічних  відносин між різними країнами. В  умовах сучасного науково-технічного прогресу розвиток кожної країни невіддільний від її участі в розширеному обміні матеріальними, науковими, духовними цінностями. Між державами розвиваються економічні зв'язки на рівні окремих країн та їхніх економічних об'єднань. Ці зв'язки набувають різноманітних форм: від торгового обміну до спеціалізації й кооперування виробництва на засадах прямих зв'язків підприємств і об'єднань, утворення спільних підприємств, організації підприємств на компенсаційній основі тощо. Важливою умовою розвитку економічного співробітництва є успіхи в оздоровленні політичного клімату планети, на що спрямовані численні мирні ініціативи України. Зміцнюються взаєморозуміння та довіра між державами.

      Характер  розвитку взаємозалежностей і суперечностей, кон'юнктури взаємозв'язків, що утворюються  у світовому господарстві, впливають  на всі його складові. Так, зміни технічних характеристик і поліпшення якості продукції (світових стандартів), коливання світових цін на сировину і готові вироби («умов торгівлі»), нестійкість у валютно-фінансовій сфері, загострення енергетично-сировинної та продовольчої проблем, як і проблем навколишнього середовища, демілітаризація й недопущення війни тощо - все це впливає на кожне національне господарство, економіку будь-якого угруповання країн у світі.

      Отже, об'єктивна основа сучасної системи  міжнародних економічних відносин - глибинні процеси і зміни, що відбуваються у світовому господарстві, матеріальних умовах існування людства. При цьому звернімо увагу на те, що як сукупність міжнародних економічних зв'язків, що формуються під впливом розвитку продуктивних сил, економічного ладу, політичної орієнтації країн та інших чинників, які взаємодіють на міжнародній арені, міжнародні економічні відносини мають кількісне і якісне вираження, характеристики.

      Кількісна характеристика світогосподарських зв'язків  виражає техніко-економічний бік міжнародного співробітництва, його натурально-речовий зміст (фізичний і вартісний обсяги зовнішньої торгівлі, міжнародний кредит, валютні зв'язки тощо).

      Якісна  характеристика світогосподарських зв'язків  відбиває соціально-економічний бік міжнародних економічних відносин, їхню сутність, соціально-економічну природу як суспільної форми цих зв'язків. Саме якісна характеристика цих відносин і характеризує економічні відносини в політекономічному плані, тобто міжнародні виробничі відносини як економічні відносини всіх чотирьох фаз (виробництво, розподіл, обмін і споживання) єдиного процесу відтворення.

      Вважливою проблемою міжнародних економічних  зв'язків за умов посилення зростання  взаємозалежності країн світу стала  необхідність подолання стихійного розвитку міжнародних економічних відносин, як і світового господарства в цілому. Вирішення цієї проблеми потребує спільного міжнародного урегулювання розвитку цього господарства. Особливе місце тут посідають міжнародні економічні й науково-технічні організації, передусім у системі ООН, що створені за рішенням Генеральної Асамблеї та її Економічної і Соціальної ради.

      Розвиток  цих відносин ґрунтується на дії  загальних організаційно-економічних  відносин і економічних законів, що регулюють розвиток світових продуктивних сил і тим самим з'єднують в єдиний ланцюг національні господарства всіх країн світу.

      Розв'язання суперечностей, взаємопов'язаність і  цілісність світового господарства, його динамічний розвиток за сучасних умов можуть бути досягнуті лише на шляхах суспільного прогресу. Суспільний прогрес спирається на пріоритет загальнодержавних цінностей, пошук загальнолюдського консенсусу на шляху до нового світового порядку в умовах свободи вибору й балансу інтересів. Розвиток суспільного прогресу залежить насамперед від поширення розвитку сучасних продуктивних сил на всі регіони планети, використання їх на основі загальнолюдських пріоритетів та трансформації.

3 МІЖНАРОДНИЙ  РУХ КАПІТАЛУ 

      Можливість  вивозу капіталу зумовлена тим, що більшість  країн уже ввійшли у світове господарство і пов'язані між собою розвинутою мережею транспортних, інформаційних та інших комунікацій.

      Основними причинами вивозу капіталу є: