Суспільство і природа
АКАДЕМІЯ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
ФЕДЕРАЦІЇ ПРОФСПІЛОК УКРАЇНИ
Кафедра
соціології та соціального управління
Контрольна робота.
Суспільство
і природа.
Спеціальність
8.040202 – Соціальна робота
Виконав:
студент 2-го курсу
заочної ф. н.
фак-ту соціального управління
Бубир І.
О.
Перевірила:
Кандидат філос. наук, доцент кафедри
Ліпіч Л. М.
Київ – 2009
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Взаємодія суспільства та природи в їх історичному розвитку.
1.1
Взаємодія суспільства і природи.
1.2 Стадії
взаємодії суспільства та природи.
РОЗДІЛ 2.
Соціологічний підхід
до теми “Суспільство
і природа”.
13
ВИСНОВКИ
СПИСОК
ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
У інтенсивному і складному сучасному житті людина практично забуває, що вона сама і все людство, від якого вона не може бути відділена, нерозривно пов'язані з біосферою — з певною часткою планети, на якій вони живуть.
В.І.Вернадський
У процесі всього історичного розвитку суспільства постійно відбувається його взаємодія з природою. Для того щоб це осмислити, необхідно розкрити сутність понять "природа", "біосфера", "ноосфера". Як правило, існує розуміння природи в широкому та вузькому сенсі. У широкому розумінні природа — це весь об'єктивно існуючий матеріальний світ (Всесвіт). Розуміння природи у вузькому сенсі співвідноситься з умовами та особливостями буття людини і виражається такими поняттями як біосфера, географічне середовище, ноосфера. Поняттям біосфера позначається “жива оболонка” Землі, тобто сукупність живих організмів (рослин, тварин) і середовище їхнього проживання. Ноосфера (сфера розуму) — прояв біосфери у вигляді свідомої діяльності людей, яка перетворює планету. Ключова ідея В.І. Вернадського, який створив вчення про ноосферу така: людство, яке досягло вищої форми організованості — наукової думки, стає “планетарним явищем”, провідним чинником природної еволюції.
Уявлення про суспільство випливають з характеристики буття соціального. Суспільство — певна цілісність великих груп людей, яка виникає в процесі їхньої спільної свідомої діяльності і скерована на підтримку і розвиток їхнього життя та культури. Філософський аспект розуміння суспільства полягає в усвідомленні сутнісних зв’язків індивідів, які утворюють таку цілісність. Дослідження суспільства як певної цілісної системи може здійснюватись з різних сторін. Вельми поширеним є підхід, який припускає вивчення структури і законів функціонування суспільства. Закон як філософська категорія виражає необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між явищами. Але, якщо виходити з того, що закони виражають реальні відносини між явищами, то в природі вони діють як стихійна сила, несвідомо, як результат об’єктивної взаємодії матеріальних тіл.
В суспільному житті, на перший погляд, все унікально і неповторно; здається, що закони йому не притаманні. Справа в тому, що суспільство є більш складною реальністю в порівнянні з природою. Тому виявити закони суспільного розвитку, які теж спираються на певну повторюваність соціальних тенденцій і подій, важче. Вони реалізуються завдяки свідомій діяльності людей, є рівнодіючими людських дій.
Буття
ж природного проявляється не тільки у
вигляді сукупності природних умов існування
суспільства, але й як створена людиною
в процесі перетворення сукупність штучних
матеріальних умов для існування природи.
Суспільство не тільки занурено у природу,
воно використовує і перетворює її матеріали
та енергію для підтримки і розвитку людського
життя. Матеріальна діяльність, праця
людей є основою взаємодії суспільства
і природи.
РОЗДІЛ 1
ВЗАЄМОДІЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ПРИРОДИ В ЇХ ІСТОРИЧНОМУ РОЗВИТКУ
1.1 Взаємодія суспільства і природи.
Проблему "природа і суспільство" по-різному розв'язують різноманітні соціологічні та філософські течії. Наприклад, об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексом людських відчуттів.
Представники натуралістичного напряму в соціології (географічний детермінізм) вважають, що джерело розвитку суспільства треба шукати поза його межами. Деякі з них стверджували, що доля народів і держав зумовлена кліматом (Ш. Монтеск'є), інші перебільшували значення річок і морів, абсолютизували вплив інших природних факторів на суспільний прогрес
(Г. Бокль).
Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства.
Матеріалісти всіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство. З погляду діалектико-матеріалістичного світорозуміння людина пов'язана з природою (географічним середовищем) як соціальний суб'єкт, як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей.
З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного — характером відносин між людьми. Суспільство — це сукупність людей, поєднаних стійкими зв'язками. Природа (географічне середовище) і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики.
Людина генетично походить з тваринного світу і є невід'ємною частиною природи. Суспільство, будучи невіддільним від природи, залежить від неї, перебуває в постійній взаємодії з нею. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. Але вона не залишалася постійною, а весь час змінювалася. З одного боку, у зв'язку з розвитком продуктивних сил людина дедалі більше підкорювала собі природу, ставала менш залежною від неї. З другого — розширювалося коло природних факторів, на які люди повинні були зважати. Водночас розвиток продуктивних сил породжував складні демографічні проблеми, що зумовило тенденцію до посилення залежності людини від природи. Про це йтиметься далі.
У системі "суспільство — природа" кожна із сторін впливає одна на одну. Але ця взаємодія не однозначна. Більш рухомим, активним елементом цієї системи є суспільство.
Розглянемо
процес взаємодії суспільства і
природи з діалектико-
Природні умови можуть прискорювати або уповільнювати розвиток суспільства, впливаючи на його продуктивні сили, їх розміщення, розселення людей, на форми трудової діяльності, зумовлюючи певні цикли в житті людини (зміна дня й ночі, пори року). Але вони можуть впливати на людей і негативно, інколи знищувати плоди цивілізації (землетруси, повені, засухи тощо). Проте в системі "природа — суспільство" вирішальним фактором є суспільство. Основними напрямами активного впливу його на природу на сучасному етапі є:
• розширення меж освоєння космосу: використання нових регіонів земної поверхні, Світового океану, польоти в космос;
• проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи;
• інтенсифікація використання природних ресурсів;
• посилення впливу суспільства на структуру навколишнього середовища: зміна біосфери, енергетичного й теплового балансу, втручання в біологічні та фізичні процеси тощо.
Результати впливу людини на природу на сучасному етапі розвитку проявляються в наслідках науково-технічної революції (НТР), сутністю якої є революційний стрибок у розвитку продуктивних сил суспільства. НТР — це революція в науці та її техніко-технологічних застосуваннях: в енергетиці (перехід від традиційних джерел енергії до використання атомної), в матеріалах (створення штучних, синтетичних матеріалів), у технології (автоматизація, комп'ютеризація, роботизація тощо).
Все це ускладнює екологічну ситуацію на земній кулі.
Стать
партном
1.2 Стадії взаємодії суспільства та природи.
Перша стадія взаємодії суспільства та
природи тривала близько 2-3 млн. років
від появи на Землі перших людей примітивного
виду Homo habilis до виникнення близько 40 тис.
років тому сучасного людського виду Homo
sapiens (людина розумна), тобто до початку
пізньопалеолітичної доби. В цей час взаємодія
людини з природою обмежувалась біологічним
обміном речовин. У людини, що є біосоціальною
істотою, ще переважала її біологічна
сутність. Нечисленні первісні стада людей,
озброєні недосконалими кам'яними знаряддями,
органічно „вписувались" як складові
елементи у природні екосистеми, не порушуючи
своєю діяльністю їхньої динамічної рівноваги.
Через це можна вважати, що на цій стадії
людське суспільство та біосфера у сукупності
являли собою функціонально незамкнену
глобальну соціоекосистему, в якій слабкі
антропогенні впливи не могли викликати
помітних змін у навколишньому середовищі.
На другій стадії взаємодії суспільства
та природи, що тривала близько 40 тис. років
від початку пізнього палеоліту і до кінця
другої світової війни, тобто до середини
XX ст., людство вже відчутно впливало на
навколишнє середовище, причому антропогенний
тиск на природу неухильно зростав разом
із розвитком людського суспільства, з
удосконаленням виробничих відносин та
знарядь праці. Людська діяльність спричинила
вимирання багатьох видів тварин і рослин,
викликала деградацію природних екосистем
на значних площах, але ще не порушила
природного кругообігу речовин та енергетичних
потоків на нашій планеті, тобто динамічної
рівноваги біосфери. Негативні дії людей
почали викликати зворотну реакцію природи
(уповільнену і не завжди адекватну), що
створювало певні напруження у взаємовідносинах
між людським суспільством і навколишнім
середовищем. Отже, можна вважати, що на
даній стадії глобальна соціоекосистема
стала частково функціонально замкненою.
С. М. Стойко виділяє у цій стадії три етапи:
примітивний, протягом якого людина впливала
на природне середовище полюванням та
рибальством; агрокультурний, коли основними
засобами антропогенного впливу на природу
були скотарство та землеробство; машинно-індустріальний,
в якому провідним фактором руйнування
навколишнього середовища стало промислове
виробництво.
У пізньому
палеоліті, що тривав близько 30 тисяч років,
люди, що належали до сучасного виду Homo
sapiens, досягли вже значного суспільного
розвитку, об'єднувались у великі племена,
вільно користувалися вогнем, виготовляли
досконалі кам'яні знаряддя та зброю. Мисливство
для них було провідною галуззю господарства,
а такі великі тварини, як мамонти, волохаті
носороги, велетенські олені, первісні
зубри та коні, основними продуктами харчування.
Полювання на цих великих тварин забезпечувало
давніх людей м'ясом, жиром, сухожиллями,
кістковим мозком. Найбільші кістки використовувались
для побудови жител та святилищ, а шкури
– для накривання жител і виготовлення
одягу. Для полювання на стадних тварин
широко застосовувався загонний спосіб,
коли великі стада оточували і заганяли
на високі кручі, з яких тварини падали
і масово гинули, розбиваючись на смерть.
Це поступово призвело до різкого скорочення
чисельності багатьох з названих тварин,
а згодом - до їхнього повного вимирання.
Знахідки
з кісток мамонтів по всьому ареалу поширення
їх, в тому числі й в Україні, засвідчують
величезні масштаби винищення цих тварин.
Якщо припустити, що на території України
та деяких інших регіонів європейського
континенту на кожні 5 км існував у середньому
один мамонт, то при оптимальній насиченості
цим видом лісової та лісостепової зон
їхня загальна чисельність могла коливатися
в межах півмільйона особин. Палеолітичні
мисливці могли винищити це поголів'я
всього за одне тисячоліття.
Про великий вплив людей кам'яної доби
на навколишнє середовище свідчать, крім
археологічних та палеонтологічних, також
історичні дані. Наприклад, аборигени
Тасманії, які вимерли до кінця XIX ст. і
яких європейці застали ще на стадії пізнього
палеоліту, систематично випалювали рослинність
на величезних просторах острова з метою
створення кращих умов для життя і мисливства.
Екологічний ефект цих пожеж, що нерідко
перманентне тривали тисячоліттями, був
надзвичайно великим: змінювався характер
мікроклімату, рослинності та ґрунтового
покриву, вологі ліси поступалися чагарникам
і саванам. Вогонь вивільнював з-під лісових
хащ цілі регіони, що створювало значну
перевагу первісному мисливцю, разом з
тим порушуючи фауну і флору, посилюючи
ерозійні процеси. Аналогічно тасманійцям
вели себе й аборигени Австралії, діяльність
яких також зумовила часткове зникнення
лісів та інші негативні наслідки.
Зі зникненням великих травоїдних тварин
і обмеженням масового полювання на них
первісним людям доводилося шукати нові
джерела існування, змінювати спосіб життя,
що склався за доби пізнього палеоліту.
Люди змушені були знову повернутися переважно
до збиральництва, рибальства та полювання
на дрібних тварин. Відповідно змінилися
і кам'яні знаряддя.
Давня кам'яна доба (палеоліт) близько
10-12 тис. років тому перейшла у середню
кам'яну добу - мезоліт, але їжі для людей,
чисельність яких на цей час значно зросла,
вже не вистачало. Довелось шукати якісно
нові шляхи здобуття продуктів харчування.
Люди змушені були зайнятися скотарством
та землеробством. Близько 8 тис. років
до н. е. почалася нова кам'яна доба - неоліт.
Розвиток
скотарства і землеробства, виникнення
давніх цивілізацій спричинили нове загострення
протиріч між суспільством та природою.
Масові вирубки і випалювання лісів, нерегульований
випас худоби, а особливо кіз у гірських
місцевостях, розорювання земель зі слабким
грунтово-рослинним покривом у посушливих
зонах - все це призвело до опустелювання
величезних територій у Північній Африці,
Аравійському півострові, Малій та Середній
Азії, Європейському Середземномор'ї.
Антропогенний вплив на природу значно
посилився з початком широкого використання
людством металів.
У третьому тисячолітті
до нашої ери почався бронзовий вік, а
у другому тис. до н. е. - залізний. Жоден
з металів так потужно не стимулював розвиток
виробництва, як залізо. Основним металом
на планеті залишилось залізо й в середні
віки. У часи середньовіччя відбувався
подальший розвиток різних видів сільськогосподарської
діяльності, яка здійснювалась за рахунок
екстенсивних методів - підсічно-вогневої
системи, розорювання нових земель, що
створювало основу локальних і регіональних
соціоекологічних протиріч на майбутнє.
Активна вирубка лісів, освоєння нових
угідь без урахування наслідків мали місце
в даний період в ряді районів Європи та
Азії. Лісова зона в Західній Європі в
цей час практично зникає, різко скорочується
площа, зайнята лісами, у Центральній та
Східній Європі, змінюються грунти, дикі
тварини витісняються з місць їх постійного
проживання. Вплив на природу видобутку
корисних копалин, ремесел, урбанізації
був не таким значним, але постійно зростав.
Починаючи з XVI ст., розвиток капіталістичних
відносин у суспільстві, винахід парової
машини та інтенсивний розвиток промисловості
зумовили початок нового машинно-індустріального
етапу другої стадії взаємодії людського
суспільства та природи на нашій планеті.
Засноване на капіталі виробництво долало
обожнювання природи, традиційне, замкнуте
у певних межах феодальної формації задоволення
існуючих суспільних потреб.
Ідеологія молодого капіталізму з притаманною
йому ідеєю соціально-економічної конкуренції
поширилась і на взаємостосунки з природою.
У XVIII - XIX ст. людство закономірно вийшло
на чергову промислову революцію, що було,
по суті, другим за значимістю явищем в
історії взаємодії суспільства і природи.
Основним фактором впливу на природу стає
промислове виробництво як якісно вища
форма трудової діяльності, яке у великій
мірі не лише розширило можливості соціалізації
природи, підняло на новий ступінь виробничі
можливості праці, а й зумовило панування
товарно-грошових відносин, для яких потрібні
як нові джерела сировини, так і ринки
реалізації.
Більшість
регіонів світу в другій половині XVIII -
XIX ст. спочатку стають сировинними колоніями
промислове розвинутих країн, а відтак
починається спеціалізація на видобуванні,
виробництві та вирощуванні саме того,
що потребує світовий ринок. Особливо
активізувався негативний антропогенний
вплив на природу після застосування парової
машини на морському та залізничному транспорті
і винаходу двигунів внутрішнього згоряння.
Господарська діяльність почала завдавати
щораз більшої шкоди надрам, рослинному
й тваринному світу, грунтам, поверхневим
та підземним водам, повітрю, але все ще
не порушила динамічної рівноваги всієї
біосфери.
Третя
стадія взаємодії суспільства та природи
почалася в середині XX ст. після закінчення
другої світової війни, яка стимулювала
різкий стрибок у розпитку науки і техніки,
започаткувавши нову науково-технічну
революцію. За визначенням В. І. Вернадського,
людина стала найбільш могутньою геологічною
силою на нашій планеті, людська діяльність
почала перевищувати масштаби найпотужніших
стихійних явищ. Нажаль, ця могутність
людства майже не спрямовувалась на окультурення
та вдосконалення природи, створення на
Землі ноосфери - сфери розуму, про що мріяв
В. І. Вернадський. Навпаки, нераціональна
господарська діяльність, багаторазово
підсилена здобутками науково-технічного
прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання
природних ресурсів, пошкодження регенераційних
механізмів біосфери, деформації складеного
протягом багатьох мільйонів років природного
кругообігу речовин та енергетичних потоків
на планеті, порушення динамічної рівноваги
глобальної земної соціоекосистеми. Внаслідок
цього почалося прогресуюче руйнування
біосфери Землі, що загрожує стати незворотним
і призвести у найближчому майбутньому
до такого ступеня деградації навколишнього
середовища, що воно стане непридатним
для подальшого існування людей.
Головним регулятором розвитку природної
системи тепер повинно стати людське суспільство,
і від того, як воно буде виконувати ці
функції, залежить його власне майбутнє.
РОЗДІЛ 2
СОЦІОЛОГІЧНИЙ
ПІДХІД ДО ТЕМИ “СУСПІЛЬСТВО
І ПРИРОДА”
Ми з'явилися в природі зовсім недавно і є наймолодшими жителями її, якщо порівнювати з іншими видами і формами життя. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвиваються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі еволюції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу виникає більш висока форма матеріального руху — соціальна.
Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Єдність історії природи і суспільства є "вертикальним" зрізом єдності природи і суспільства. Історія природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію неолюдненої, досуспільної природи та на історію природи, що увійшла в сферу діяльності людини, тобто на історію олюдненої природи. Разом з тим і історія суспільства не обмежується лише власною суспільною історією, тобто історією існуючого суспільства, вона охоплює також і шлях становлення, формування суспільства. Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначимо, що вони є не тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Природа і історія є двома складовими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на відміну від інших природних істот, людина — не просто природна істота, а людська природна істота, тобто істота, яка існує для самої себе. Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворюють систему "суспільство — природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилася людина з властивим ї й практичним способом ставлення до природи. Система "суспільство — природа" передбачає пізнання людиною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця система могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів — природи і суспільства. У світі все взаємопов'язане. Це видно, якщо уважно придивитись до такого елемента цієї системи, тис. природа. Протягом тисячоліть розвивається ця складна динамічна система за своїми законами, охоплюючи кругообіг різноманітних протесів. Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему "суспільство — природа", необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі. Її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є особливим явищем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфери, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з неорганічними і органічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство.
Трудове ставлення до природи, що створило ще з перших кроків історії людства природно-трудовий ритм життя, пройшло досить тривалий історичний шлях, щоб сформуватися в особисту структуру людських відносин - суспільство. Космос, поліс, імперія - поняття, що визначають єдність людей, їх особистий світ відносин, в якому жити. Тоді праця не мала значення специфічно-людського ставлення до природи. Праця - доля рабів, варварів, праця - мирське, тлінне заняття. Вперше про ідеал трудового життя у Європі згадали у кінці Середньовіччя (кінець XIV - початок XV ст.). Реабілітація праці і включення її до системи людських відносин саме і підготували формування поняття суспільства - друга природа, де праця обумовлений елемент, гідний виправдання гріховної природи людини. Праця перетворила природу у суспільство - особливу систему законів людського життя, відповідних перетворень природи. Наслідки науково-технічного прогресу згодом поставили проблему руйнівної діяльності людей відносно природи, а також і до природи самої людини. У XX ст. загострились екологічні проблеми, що охопили руйнування природного середовища, де живе людина, поставили людство перед фактом чисто цивілізаційних захворювань, зокрема ядерної катастрофи.
Сучасне суспільство зустрілось з проблемою психічного здоров'я людини, її здатності адекватно реагувати на прискорення ритму життя, інформаційні перевантаження, на швидку зміну нормативних орієнтацій. Психологічна втома, моральна індиферентність, наростання маніакальних синдромів - симптоми, ознаки зіткнення природи і суспільної природи людини. тощо. Однією з компромісних форм нейтралізації суспільної
природи людини
стало поняття культури.
ВИСНОВКИ
Протягом свого існування та розвитку різні живі організми взаємодіяли одне з одним. Якщо для існування цим організмам був потрібен один і той же природний ресурс, - вони об’єднувалися в групи та спільноти для користування цим ресурсом або конкурували одне з одним. Відбувався процес поступового утворення біосфери у такому вигляді, який ми маємо на сьогоднішній день. Процес еволюції біосфери йшов дуже повільними темпами. Потрібні були десятки або навіть і сотні мільйонів років для того, щоб один вид змінився іншим. Інколи могло з’явитися відчуття, що еволюція зупинилася і біосфера Землі уже не змінюється - настільки повільними були ці зміни. Але приблизно 150 тис. років тому все змінилось: на планеті з’явилися давні люди, так звані неандертальці.
На мою думку, всю історію розвитку біосфери Землі треба розділити на 2 періоди: час, коли людини ще не існувало або людей було дуже мало, і час, коли людина гордовито здійняла свою голову і, уявивши себе незалежною від природи, заявила про своє існування. Звичайно, це жарт, але у кожному жарті, як відомо, є краплина істини. У цьому випадку істина полягає у тому , що за останні 150-200 років свого існування людина перетворилась у найнебезпечнішу істоту, яка коли-небудь знаходила собі притулок на цій планеті.
Колись людство було нечисельним і його негативний вплив на давкілля був мінімальним. Просто це був ще один вид тварин, схожих на мавп, але достатньо розумних, щоб виробляти з каміння та гілок примітивні знаряддя праці та полювання (інколи навіть на подібних собі). Але під час льодовикового періоду внаслідок природного відбору вижили найсильніші, найрозумніші та найсміливіші особини, які потім стали пращурами тих людей, яких ми бачимо сьогодні довколо себе. За тисячі років свого існування фізично людина майже зовсім не змінилася. Навіть природний добір та еволюція не змінили людину. Людство не змінювало себе, воно змінювало все навколо себе.
Людина з’явилася на світ, як частина природи, і тому її існування повністю від природи і залежить. Усе, що ми їмо і п’ємо, у що вдягаємось і де живемо, бере свій початок у довколишньому середовищі, його природних ресурсах. Усі джерела отримання людиною необхідних їй матеріальних статків містяться в обєктах живої та неживої природи. Природні ресурси використовуються як засоби праці і являють собою основу усіх матеріальних багатств людини та комфортного середовища її існування.
Прадавні люди усвідомлювали свою повну залежність від природи, розуміли свою беззахистність перед її стихіями і тому ставились до них з повагою. Недарма колись природу щанобливо називали “матінко-природа”, тим самим вважаючи себе покірним сином чи донькою цієї великої матері.
Але природа дала людині допитливий розум, вміння аналізувати, порівнювати та робити висновки. І чим більше людина отримувала знань про природу, її закони та механізми, тим могутнішою вона себе уявляла. Базуючись на отриманих знаннях та досвіді, людина будувала техногенне суспільство, техноцивілізацію, головною метою якої було і є безтурботне її життя у комфортному, повністю простосованому до її потреб оточенні.
Тоді і почалося те, що потім буде гордовито назване “грандіозна технологічна революція”. Ніхто не заперечує, що технічний прогрес приносить багато користі людству. Опанована енергія розщепленого атомного ядра, людина літає у космос та на найближчі планети, знайдено ліки від хвороб, які колись вважалися невиліковними, людина керує річками та прогнозує погоду, будує міста-мегаполіси та руйнує гори. Людина живе довше, харчується краще, дихає кондиційонованим повітрям та невпинно збільшує свою чисельність. Але, як нам відомо, нічого з нічого не виникає, усе звідкись береться а потім у щось трансформується. Такий закон природи. Отож запитання: “ Якщо людині потрібна їжа, залізо, дерево чи вугілля, то звідки це усе взяти ? З повітря ? ”. Відповідь проста і усім нам відома: “ У природи взяти, а де ж ще !”. Так було, є і буде завжди. Бо так вкарбовано в людській свідомості: людина-споживач, користувач та перетворювач.
Людина - володар, споживач, але який споживач? Раціональний, розумний, дбайливий, накінець? Якщо ти розумний споживач, то ти нетільки будеш забирати щось, але й обовязково будеш це повертати, якось компенсувати витрачене, бо воно не бездонне. Старі люди знають, що ніколи не треба повністю вичерпувати колодязь. Требо залишити трохи води, і, з часом, колодязь знову стане повним. Природа працює за тим самим принципом.
Але споживацька свідомість сильніша: требе відібрати у природи усе, не зважаючи на негативні наслідки такого природокористування. Треба забезпечити себе сьогодні, а про майбутнє подбають нащадки. Нема чого хвилюватися, бо ж природні ресурси невичерпні.
Ось яка вона, людина сучасності: нераціональний та егоцентричний користувач, впевнений у нескінченності природних ресурсів. Але вже зараз доведено, що всі ресурси вичерпні, навіть ті, які колись такими не вважалися.
Тому
й годі сподіватися, що людина з такою
свідомістю буде замислюватися над
негативними екологічними наслідками
своєї діяльності.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Андрушенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: курс лекцій. - К.: Генеза, 1996. – 368 с.
2. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. - К.: Либідь, 1995. - 369 с.
3. Волошин І. М. Методика дослідження проблем природокористування. - Львів: ЛДУ, 1994. - 160 с.
4. Городяненко В. Г. Соціологія. - К.: Академія, 2003. - 410с.
5. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології. - К.: МАУП, 2000. - 238 с.
6. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: навчальний посібник. - К.: МАУП, 1999. - 344 с.
7. Назарук М. М. Основи екології та соціоекології. - Львів: За вільну Україну, 1997. - 210 с.
8. Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів. - Харків: Константа, 1996. - 245 с.
