"Сутність політичної влади, політичних партій та лідерів. Політична думка в Україні" 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                              ПЛАН 

1 Вступ

2. Поняття природа  та ознаки політичної  влади

3. Походження і сутність  політичних партій

4. Функції політичних  лідерів

5. Зародження і розвиток політичної думки в Україні

6. Висновок

7. Список використаної  літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                  Вступ 

     Політика  нерозривно переплетена з історією людства, вона була і є її складовою  частиною з того самого моменту, коли людство вийшло за межі свого первісного стану. Кожна окремо взята людина протягом усього життя в тій чи іншій формі має справу з політичними явищами. Саме цим універсальним значенням і обумовлюється інтерес до політики.

     Вивченням політики займалися раніше й займаються сьогодні цілий ряд суспільних наук: соціальна філософія, соціологія, теорія держави і права, соціальна психологія, політична економія та ін. З огляду на те, як росло значення держави в господарському й громадському житті, підвищувалась і політична активність мас, а також, беручи до уваги введення загального виборчого права на межі минулого ХХ століття та виникнення великих політичних партій, виникла необхідність в окремій галузі знань, яка б спеціально займалася дослідженням політики. 
 

                    1. Поняття, природа та ознаки політичної влади.                                 

    Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних  підходів до їх розуміння.

    У вітчизняній літературі влада розуміється  у трьох значеннях:

    1) як відносини командування і  підпорядкування у суспільній  групі, державі й суспільстві;

    2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

    3) як інститут, тобто організована  установа, здатна забезпечити єдність  дій і усталений порядок у  суспільних відносинах.

    Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу  менеджерів, власників); духовну (владу  релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

    Політична влада включає державну владу, владу  органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації.

    Центральною у політичній владі є влада  державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому сл.ід. додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

    Політична влада опирається на такі основні  засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

    Примус  як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

    З точки зору парадигми примусу, представленої  марксистами і неомарксистами, влада  має такі ознаки:

    1) виникнення влади (зокрема державної)  ґрунтується на насильстві;

    2) влада з допомогою армії, поліції,  бюрократії та ідеології забезпечує  панування експлуататорських класів  над експлуатованими;

    3) у сучасних капіталістичних державах  влада здебільшого забезпечує  панування багатих не з допомогою  «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а за допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;

    4) влада сучасних капіталістичних  держав використовує, як правило,  не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

    До  сказаного слід додати, що влада  в сучасному цивілізованому світі  використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

    Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого  на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.

    Якщо  М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально демонічний і національно-патріотичний .

    Традиційна  легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної  політичної культури.

    Харизматична  легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи. 

    2. Походження і сутність  політичних партій. 

    Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Вони є продуктом соціально-економічних і соціально-політичних процесів. Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних груп пануючого класу і боролися між собою за володіння державною владою або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві.

    Слово "партія" латинського походження воно означає частини більшої спільноти або цілісності. Існує думка, що партії виникли тоді, коли з’явилася політика, тобто в рабовласницькому суспільстві.

    Формування  політичних партій у сучасному розумінні  відбувається наприкінці XVIII - XIX ст. , з  виникненням і в результаті буржуазних революцій в Європі та Америці  парламентів і парламентаризму  як форми і принципу організації  та здійснення державної влади.

    Масові  партії виникають у другій половині XIX ст. Виникнення масових партій сприяли  два основних чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху. Останнім часом з’явились універсальні партії, які найбільш динамічно зростали і стали перспективними у Європі і Америці. Наприкінці XIX ст. сталися великі зміни в соціальному і політичному житті суспільства в суспільній орієнтації людей. Партії почали звертатися до всіх груп населення.

    У 80 - ті роки стали з’являтися партії "рухівського" типу. Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів. Наприклад партія "Зелених" ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризуються повною відкритістю і власністю внутріпартійного життя, скорочення до мінімуму партійного апарату, відсутність постійного членства. Така полегшена не заформалізована структура, що розрахована на оперативну гнучку роботу з виборцями, має свої переваги і нерідко дає позитивний результат.

    Робітничий  клас створював політичні партії для захисту своїх корінних інтересів. До кінця ХІХ століття масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи). Першою масовою партією вважається засноване в 1861 році Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії. В 1863 році виникла перша масова робітнича партія – Всезагальна німецька робітнича спілка (нині Соціал-демократична партія Німеччини).

    У виникненні політичних партій залежно  від їхньої ідейної орієнтації є  певна хронологічна послідовність. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні партії – в боротьбі проти соціал-демократії.

    Нині  в політичній науці остаточно  утвердилася думка, що без наявності сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива.

    Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально класових, національних, релігійних, регіональних інтересів, потреба ведення виборчої боротьби.

    Політичні партії утворюються: внаслідок об’єднання гуртків і груп одного ідейно - політичного спрямування, які виникли та існували розрізнено в різних місцях країни; через розкол однієї партії на дві та більше, чи об’єднання двох чи більше партій в одну; в надрах масових рухів; під впливом міжнародної партійної системи; як своєрідне відродження партії, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію; як наслідок діяльності лідерів, які організували партії "під себе"; на базі регіональних організацій партій; ініціативи профспілок.

    Політична партія - це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка  виражає їхні інтереси.

    Найважливіші  риси, що характеризують суть партії виділив  американський політолог Дж. Ла Паломбара. Будь - яка партія, вважає він, по - перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу і людини, по - друге, є організацією, тобто відносна тривалим у часі об’єднань людей, по - третє, ставить за мету завоювання влади, по - четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.

    Політичні партії забезпечують необхідний зв’язок  між народом і представницьким  механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. Партії виступають динамічною силою розвитку політичної системи.

    Цивілізоване  людство поки що не придумало нічого розумнішого та оперативнішого ніж політична гра партій, у перебігу якої виробляються досяжні орієнтири суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.

    У сучасних суспільствах політичні партії виконують важливі  соціально значущі функції:

    виявлення, формування та обґрунтування інтересів  суспільних груп; активізація та об’єднання великих суспільних груп; формування ідеології та політичних доктрин;

    участь  у формуванні політичних систем, їхніх  суспільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі формування програм її діяльності; участь у здійсненні державної влади; формування громадської думки; політичне виховання всього суспільства або його частини; рекрутування й соціалізація нових членів партії; підготовка й висунення кадрів для апарату держави професійних спілок.

    Давно помічено, що політичним партіям властиві й істотно негативні риси; вони можуть спричиняти деструктивний вплив  на суспільство.

    До  негативних рис політичної партії належить, за визначенням одного із засновників теорій політичних партій – Р. Міхельса, тенденція до олігархізації її структури й діяльності. Суть її полягає в тому, що в партії, як і вбудь-якій іншій великій організації, влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і протиставлення інтересів керівників і рядових членів, відбувається зосередження зусиль на реалізації проміжних, а не кінцевих цілей.

    Найбільш  ефективним і плідним є комплексний  аналіз політичної партії як соціально-політичного  феномена та інституту у вигляді такої теоретичної моделі:

    наявність соціальної бази; оснащеність ідеологією (ідеологія, доктрина, концепція розвитку суспільства на певному етапі); організаційна структура; конституційний статус; соціальна роль; політична традиція; технологія політичної дії; соціальний вік; функції посередника між громадянським суспільством і політичною сферою (державою).

    Ефективність  впливу партій на суспільство і масштаби представництва соціальних груп у політичній сфері обумовлені об’єктивними характеристиками партій. До них у першу чергу слід віднести певні показники. По-перше, наявність теоретично несуперечливої моделі соціального розвитку, тобто наявність антикризової програми дій на найближчий період. По-друге, відчутний прогресивний рух у соціально-економічній політиці. По-третє, узгодження політичних інтересів різних соціальних груп, політична культура консенсусу, компромісу, консолідації. По-четверте, вміння використовувати потенціал масових політичних рухів і організацій. По-п’яте, постійна інноваційна творчість, урахування соціальної динаміки і зростання соціальних потреб.

    У демократичному суспільстві роль партії визначається її впливом і популярністю серед населення. Потенція партії залежить не лише від уміння залучати на свій бік традиційно «свій» електорат, але й здатністю рекрутувати своїх прибічників з числа виборців, які раніше надавали перевагу іншим партіям. Для будь-якої сучасної партії зовсім не погано звучить ленінська рекомендація про необхідність тримати руку на пульсі народних мас. 

    3.Функції політичних лідерів.

    Функції, що виконують політичні лідери, багато в чому визначаються тими цілями, які  вони ставлять, і тією ситуацією (економічною  і політичною), в якій їм доводиться діяти. В умовах надзвичайної ситуації, що складається в країні, для політичного лідера важливими є три такі функції:

    • аналітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалась, вивчення суперечності об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій;

    • функція розробки програми дій. У її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;

    • функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато залежить від уміння і здібностей політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконувати, надихати, привернути на свій бік тих, хто не визначився.

    В умовах відносної стабільності суспільства  коло функцій політичного лідера суттєво розширюється і вимагає новаторську, комунікативну, організаторську, координаційну, інтегративну функції.

      Взаємозв'язок між функціями та рисами, які повинні мати політичні лідери виконуючи їх. 

     Взаємозв'язок між функціями та рисами, які повиннівиконуючи їх. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. Зародження і розвиток  політичної думки  в Україні. 

           Ніхто не побудує  нам держави, якщо ми самі її не побудуємо, і ніхто не зробить з нас  націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути.

     В. Липинський 

     Українська  політична думка розвивалася в тісній єдності з історією свого народу, з його боротьбою за національне звільнення, державну незалежність.

     Розвиток  політичної думки в Україні ХІХ  ст. проходив на фоні поглиблення кризи  феодальної системи і розвитку капіталізму. Як і в Західній Європі, це супроводжувалося посиленням антифеодальної спрямованості в політичних навчаннях. У центрі політичної думки в Україні даного періоду знаходилися проблеми національного звільнення і відродження українського народу, демократичного перетворення і пошуку найкращих форм, устрою української держави. Як і в попередній період, існував сильний вплив політичної думки Західної Європи, зокрема, ідей Великої Французької революції. Уперше на арену політичної боротьби виходять прогресивно спрямованні представники дворянства й інтелігенції. По всій Російській імперії, у тому числі й на Україні, діяли таємні товариства (у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та іних містах). Особливо активною була діяльність декабристів – організовано оформлених дворянських революціонерів, очолюваних П. І. Пестелем (1795 – 1843 рр.) і М. М. Мурав’йовим (1795 – 1843 рр.). Керівником Південного товариства, яке діяло в Україні, був П. І. Пестель. Будучи прихильниками теорії природного права, П. І. Пестель і М. М. Мурав’йов у розроблених ними проектах рішуче заперечували кріпосництво, царське самодержавство, становість, відстоювали громадську рівноправність. Вони виступали на захист ідеї народного суверенітету, робили ставку на революційні дії, на повстання. На відміну від помірного конституційного проекту Мурав’йова, радикальний проект Пестеля “Російська правда” передбачав негайне після повстання звільнення селян, наділення їх землею, усунення монархії, рівності всіх перед законом тощо. Пестель виступав за республіканську форму правління на чолі з Народним Вічем як законодавчим органом, Державною Думою, яка обирається Вічем в якості Верховної виконавчої влади і Верховним Собором – вищим судовим органом. “Російська правда” висувала для всіх громадян свободу слова, друку, віросповідання.

     Починаючи з 40-х років XIX ст., розвиток політичної думки в Україні проходив двома основними напрямками: ліберально-демократичним і революційно-демократичним. Чіткий прояв даних напрямків знайшов відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства – таємної політичної організації, яка виникла наприкінці 1845 – початку 1846 рр. у Києві. У своїй основі Кирило-Мефодіївськє товариство (братство) додержувалося ліберально-демократичної традиції. До нього увійшли видатні вчені, письменники, поети, художники, студенти Київського університету: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Бєлозерський, Пантелеймон Куліш, Георгій Андрузський, Іван Посада, Дмитро Пільчиков, Олесандр Тулуб, Панас Маркович, Микола Савич і ін. Основні ідеї товариства викладені в “Книзі буття українського народу”, “Статуті Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія”, у відозвах “Брати українці”, “Брати великоросіяни і поляки”. Програмним завданням Кирило-Мефодіївського братства було скасування кріпосного права, ліквідація самодержавства, відродження української державності на основі республіканської форми правління, утворення слов'янської федерації, яка повинна складатися з України, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Здійснення цього завдання пропонувалося мирним шляхом, шляхом реформування існуючої суспільної системи. Деякі члени Кирило-Мефодіївського товариства стояли на більш радикальних позиціях щодо питань способу реалізації його програми. На їх чолі стояв Тарас Шевченко (1814 – 1861 рр.) – поет, мислитель, революційний демократ. Т. Шевченко виступав за активні революційні дії в боротьбі за ліквідацію феодально-кріпосницької системи й царського самодержавства, за національне визволення України, соціальне розкріпачення всіх народів російської імперії. Його політичним ідеалом була демократична республіка. У той же час він указував на слабкий бік буржуазної республіки, відзначав її формальний характер, наявність у ній соціального насильства.

     У другій половині XIX ст. в політичній думці України продовжують розвиватися  традиції демократизму, федералізму, лібералізму. Найбільш відомими представниками ліберально-демократичного напрямку були В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлицький. Вони брали активну участь в організаціях української демократичної інтелігенції – громадах, – діючих у багатьох містах України. Ідеї громадівців знаходили відображення в журналі “Основа” (1861 – 1862 рр.).

     Своєрідною  була позиція відомого історика В. Антоновича (1834 – 1908 рр.) стосовно ідеї української державності. Будучи прихильником ідей політичної рівності, свободи, народовладдя, Антонович вважав український народ не здатним мати свою державність. Ця властивість, на його думку, є вродженим, характерним для українського менталітету. Для українського народу тільки в рамках волі, творчості, рівності можлива реалізація його демократичних ідеалів.

     У розвитку ліберальних ідей, ідей конституціоналізму і федералізму особлива роль належить видатному вченому, політичному і суспільному діячу Михайлові Петровичу Драгоманову (1841 – 1895 рр.). У його працях поставлені і своєрідно вирішені проблеми демократії, політичної волі, прав людини, конституціоналізму, федералізму, національного самовизначення, ролі політичної свідомості та політичної культури. Найбільш повно політичні погляди М. Драгоманова втілені в одному з перших конституційних проектів „Вільний союз – Вільна спілка” (1885 р.). Формі державного устрою Драгоманов віддавав вирішальне значення. Його ідеалом була федеративна республіка, побудована на основі децентралізації, обласної автономії і широкого місцевого самоврядування. У федерації М. Драгоманов бачив можливість демократичного вирішення національного питання, соціального звільнення народів. План перебудови суспільства, за Драгомановим, полягає в наступному: вільні народи поєднуються у вільні суспільства, суспільства – у федерацію суспільств у межах України, яка ввійде у федеративний союз народів Росії, а потім – у федерацію всіх слов'янських народів. Подальша перспектива полягає у створенні федерації народів Європи, світу. Драгоманов розробив структуру поділу влади: законодавча – двопалатний Собор (Державна Дума і Союзна Дума); виконавча – глава держави; судова – судові органи. Як бачимо, вирішення проблеми державної незалежності України Драгманов бачив у перетворенні в демократичну, децентралізовану федерацію. При цьому він керувався принципом синтезу національного і загальнонаціонального, показуючи теоретично, що тут немає протиріч. Драгоманов дотримувався ідеї еволюційного розвитку суспільства, не заперечуючи в деяких випадках можливості революції.

     М. Драгоманов належить до тих вчених, суспільних діячів, які залишили в  українській філософській думці  яскравий слід. Він жив і творив у конкретних історичних умовах, розвиваючись і міняючись разом з ними, залишаючись при цьому послідовним демократом і гуманістом.

     Драгоманов  Михайло Петрович народився в  м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина. У 1859 р. вступив до Київського університету, був активним учасником суспільних заходів студентства в просвітницькій роботі серед населення. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом київського гуртка українофілів під назвою “Громада”.

     У середині 60-х років М. Драгоманов сформувався як учений, політичний публіцист, демократ. У 1875 р. він був звільнений з Київського університету за політичну неблагонадійність. Восени 1875 р., уникаючи переслідувань, виїхав до Відня. Восени 1876 р. він створює в Женеві суспільно-політичний збірник “Громада”. Період 80 – 90 рр. для М. Дрогоманова був пов'язаний з його орієнтацією на з'єднання ліберальних, демократичних і соціал-реформістських ідей у сфері політики, держави і права. М. Драгоманов багато в чому випередив свій час, акумулюючи в своїх концепціях конституціоналізму і федералізму загальнолюдські цінності.

     Політичні погляди українських революційних демократів І. Франка, Л. Українки тісно перепліталися з марксизмом. Для Івана Франка (1856 – 1916 рр.) – видатного українського письменника, поета, мислителя, суспільного діяча – боротьба за демократію в Україні була тісно пов'язана з боротьбою за соціалізм, за соціалістичну республіку, яка поступово переросте в суспільство народного самоврядування. Основою цього суспільства, вважає І. Франко, повинен бути вільний союз громад, що обирає єдиний представницький орган і виконавчі органи. Соціалізм йому бачився виникаючим як у ході соціальної революції, так і мирним шляхом. Політичну самостійність України І. Франко представляв у складі федеративної демократичної російської держави, в якій усі визвольні народи, в тому числі й український, будуть входити на правах демократичної автономії, яка ототожнювалась ним з демократичною республікою. Як і М. Драгоманов, І. Франко вважав федерацію вільних народів Росії основою федерації слов'янських народів, а в майбутньому – і всесвітньої федерації.

     У першій половині ХХ ст. багато діячів науки  і культури України жили і працювали  в еміграції. Представники українського зарубіжжя належали до різних течій  філософської і політичної думки. До основних напрямків політичної думки українського зарубіжжя відносяться: народницький, консервативний, національно-державний. Найбільш видатними представниками народницького напрямку були М. Грушевський, Р. Лащенко і С. Шелухін. Вони вивчали історію українського народу, розвивали ідеї федералізму, українського демократизму.

     Михайло Грушевський (1866 – 1934 рр.) – історик, політичний діяч, перший президент незалежної України (березень 1917 – квітень 1918); займався дослідженням трьох основних категорій: народ, держава і герой в історії. На думку М. Грушевського, воля, рівноправність і „народний ідеал справедливості” – основні ідеали українського народу. М. Грушевський підтримував ідею автономії України в перетвореній на демократичних засадах Російській федерації. При цьому він виступав за високий рівень незалежності України в цій федерації, за винятком спільного з Росією ведення деяких загальнодержавних справ.

     Грушевський Михайло Сергійович народився в  м. Холмі (нині на території Польщі), де його батько викладав у міській гімназії. М. Грушевський закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Тут він почав наукову працю під керівництвом В. Антоновича.