Теорема вирівнювання цін факторів виробництва

                                                            ЗМІСТ

1. Теорема вирівнювання цін факторів виробництва 

(the factor price equalization theorem).                                                                    3        

2. Особливості ціноутворення при укладанні зовнішніх контрактів.         6
3. Банківське кредитування ЗЕД.                                                                   9

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ                                                             15

1. Теорема вирівнювання цін факторів виробництва (the factor price equalization theorem).

У 1948 р. американський економіст  Пол Самуельсон довів теорему вирівнювання цін на фактори виробництва (Factor Price Equalization Theorem), яка отримала назву теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона.

Згідно з теоремою Хекшера-Оліна-Самуельсона внаслідок розвитку зовнішньої торгівлі відбувається вирівнювання відносного рівня цін на експортовані обома країнами товари що призводить і до вирівнювання цін на фактори виробництва. Підвищується ціна факторів, що використовуються у виробництві експортних товарів і знижується ціна дефіцитних факторів, переважно використовуваних в галузях, що конкурують з імпортом.

Тобто міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва у країнах, що торгують.

Гомогенний капітал —  це капітал, який має однакові продуктивність та ризикованість; гомогенна праця  — це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенні землі — це землі  з однаковою родючістю, станом грунтів тощо.

Для доведення теореми  про вирівнювання відносних цін  на фактори виробництва скористаємося  графіком, зображеним на рис. 1.

Рис. 1.- Вирівнювання відносних цін на фактори виробництва.

Теорія вирівнювання цін  на фактори виробництва базується  на тих самих припущеннях, що і  теорія Хекшера — Оліна. Відповідно до вихідних умов ціна праці (w), виражена через ціну капіталу (r), — відносна ціна праці як фактора виробництва (w/r) — відкладена на горизонтальній осі, а ціна товару 1, виражена через ціну товару 2, — відносна ціна товару 1 (P/P — на вертикальній осі).

За відсутності торгівлі відносна ціна праці як фактора виробництва  у країні 1 становить OG, а у країні 2 — 0І. Відповідно відносна ціна товару 1 у країні 1 дорівнює OF, а у країні 2 — OD. До початку торгівлі ринкова рівновага у країні 1 досягається у точці А, а у країні 2 - у точці В. Оскільки співвідношення (w/r) до початку торгівлі менше для країни 1 та більше для країни 2, це означає, що країна 1 має відносну перевагу у виробництві працемісткого товару 1, а країна 2 — у виробництві капіталомісткого товару 2.

Внаслідок міжнародної торгівлі країна 1 починає спеціалізуватися на виробництві працемісткого товару 1, і тому відносний попит на працю в цій країні буде зростати, що, своєю чергою, приведе до зростання відносної ціни праці (w/r), а це — до зростання відносної ціни (Р1/Р2) товару 1 у цій країні.

Оскільки країна 2 буде спеціалізуватися на виробництві капіталомісткого товару 2, відносний попит на капітал  у цій країні буде зростати, що приведе  до зростання відносної ціни капіталу (r/w) або, що те ж саме, до падіння відносної  ціни праці (w/r). Це, своєю чергою, призведе до зростання відносної ціни (Р2/Рх) товару 2 у цій країні або, інакше, до падіння відносної ціни (Рг/Р2) товару 1.

Точки A та В починають переміщатись назустріч одна одній доти, поки не зливаються у точці С, у якій відносна ціна товару 1 в обох країнах збалансується у точці Е, що призведе до вирівнювання в обох країнах відносної ціни праці, витраченої на його виробництво, у точці Н.

Отже, вирівнювання в результаті міжнародної торгівлі відносних  цін на товари (або досягнення відносною  ціною на товар рівноважного стану) приводить до вирівнювання відносних  цін і на фактори виробництва, за допомогою яких ці товари були вироблені.

Доведення цієї ж теореми  стосовно абсолютних цін на фактори  виробництва передбачає, що міжнародна торгівля вирівнює абсолютний рівень зарплат, які виплачуються за однакові види праці, та відсоткової ставки, яка виплачується на однаковий тип  капіталу в країнах, що торгують.

Недоліки теорії Хекшера — Оліна та теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона випливають із припущень, на яких вони базуються:

1.Два товари продукуються  в обох країнах. Але відмінності  у факторах виробництва, необхідних  для створення цих товарів,  можуть бути настільки значними, що їх відносна ціна не буде  зрівноважуватись.

2.Технологія у країнах,  що торгують, однакова. Але країна, яка володіє досконалішою технологією,  може мати одночасно і вищу  відносну ціну праці, і вищу  відносну ціну капіталу порівняно  з країною, в якої технологія  примітивніша.

3.Існує абсолютна внутрішня  мобільність факторів виробництва  та товарів. Але цього фактично  немає через природні (транспортні  витрати) та штучні (прописка, реєстрація) перешкоди, які створюються на  шляху міжгалузевого руху факторів  виробництва та товарів.

4. Міжнародний рух факторів  виробництва відсутній. Теорії  не враховують постійні динамічні  коливання у забезпеченості країн  факторами виробництва, такими  як міграція робочої сили, міжнародний  рух капіталу, торгівля технологією,  які є характерною рисою сучасної  міжнародної економіки.

5. Теорема вирівнювання  цін на фактори виробництва  описує повністю статичний світ, враховуючи фактори, що впливають  на макроекономічну рівновагу  в певний момент.

6. Теорема не враховує, що абсолютні розміри факторів  виробництва різні у різних  країнах, і тому абсолютні розміри  доходів на капітал будуть  більші у тій країні, у якій  капіталу більше, ніж у тій,  у якій його менше.

До переваг теорії різної відносної забезпеченості факторами  виробництва, що складається із двох взаємозв´язаних теорем — теореми Хекшера — Оліна та теореми Хекшера — Оліна — Самуельсона, належить те, що вона є важливим інструментом аналізу міжнародної економіки, який ілюструє та доводить принцип загальної рівноваги, якому повинен підпорядковуватись економічний розвиток.

2. Особливості ціноутворення при укладанні зовнішніх контрактів.

Формування ціни при здійсненні зовнішньоекономічних операцій має  певні особливості виходячи з  того, що виконання таких операцій має специфіку та індивідуальність. Процес ціноутворення при укладанні  зовнішньоторговельних контрактів обумовлюється перш за все тим, що, ціни, які обслуговують зовнішньоторговельний  оборот, поділяються на експортні  та імпортні.

Експортними називаються ціни, за якими виробники або зовнішньоторговельні організації продають національні товари на світовому ринку. Основою визначення експортних цін насамперед є власні витрати плюс нормативний прибуток виробника. До них додаються витрати, що пов'язані з доставкою товару до пункту, обумовленого контрактом, а також збори за митне оформлення товару. При цьому відповідно до чинного законодавства України вітчизняні експортери звільняються від сплати непрямих податків. Тобто на відміну від цін на продукцію, що призначена для реалізації на внутрішньому ринку, в ціни експортних товарів не включаються податок на додану вартість та акцизний збір.

До 16.05.08 (до дня вступу України до СОТ) при митному оформленні вантажів було передбачено стягнення також митних зборів за митне оформлення вантажу та за митний догляд вантажу. Зі вступом України до СОТ, за міжнародними договорами України, митні збори було скасовано.

Щодо експортного мита, то з метою підвищення конкурентоспроможності продукції на зовнішньому ринку, уряди країн, як правило, експортні товари митом не обкладають.

Експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі країни переважно до товарів традиційного експорту. Наприклад, в Україні експортне мито встановлюється тільки на живу худобу і на деякі види олійних культур.

В окремих випадках при визначенні експортних цін суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають спиратися на індикативні ціни. Під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортної (а інколи імпортної) операції. Такі ціни можуть запроваджуватись на товари, щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи, встановлено режим квотування, ліцензування або спеціальні режими.

Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки України на підставі інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, банківських та інших установ і організацій. При цьому враховуються визнані у світовій практиці стандарти якості, умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, прогнози можливих цінових коливань та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру. Мінекономіки також затверджує перелік та рішення щодо запровадження індикативних цін і публікує їх не рідше як раз на місяць. Запроваджені індикативні ціни повинні обов'язково використовувати підприємці всіх форм власності при укладанні зовнішньоторговельних угод.

Свою специфіку має також формування імпортної ціни, яка складається з ціни країни-продавця, і тих елементів, які в неї включає країна-покупець.

Імпортні ціни - це ціни, за якими вітчизняні підприємці купують товари за кордоном. Основою встановлення ціни на продукцію, що імпортується до України, є митна (закупівельна) вартість товару з урахуванням фактично сплачених сум мита і митних зборів. Митна вартість та митні платежі визначаються відповідно до Закону України "Про єдиний митний тариф".

Ввізне мито, як податок на товари, що ввозяться до країни, обчислюється за ставками, які поділяються на три види:

- специфічні - нараховуються у встановленому розмірі за одиницю оподаткованого товару (наприклад, 10 євро за 1 т).Застосовуються при обкладанні стандартизованих товарів;

-адвалорні (вартісні) - нараховуються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом (наприклад, 20 % від митної вартості). Застосовуються при обкладанні товарів, що мають різні якісні характеристики в межах однієї групи;

- комбіновані - поєднують специфічні та адвалорні, але мито сплачується за більшою сумою нарахування (наприклад, 20 % від митної вартості, але не більше 10 євро за 1 т.).

Оскільки в сучасний період ціни на товари постійно зростають, то у митній політиці розвинених країн спостерігається тенденція до збільшення ролі адвалорного мита.

При встановлені в ціні акцизного збору застосовуються такі ж ставки, що діють і на вітчизняну продукцію.

Податок на додану вартість в ціні імпортної продукції визначається згідно із законодавством України.

Митні збори справляються за митне оформлення товарів, що ввозяться до країни. Величина цих платежів визначається на підставі "Класифікатора видів та ставок митних зборів" залежно від митної вартості товарів (без урахування мита). Сума мита і митних зборів сплачується одночасно зі сплатою акцизного збору і ПДВ.

Отже, ціна придбання товару Цп, що ввозиться до країни, складається з таких елементів, визначених у грошових одиницях виміру:

                              Цп = МВ + М + А + ПДВ + МЗ ,                                       (1)

де МВ - митна вартість; М - сума мита; А - акциз; ПДВ - податок на додану вартість; МЗ - митні збори.

Така ціна для підприємства-імпортера  є сумою економічних витрат і  показує нижню межу імпортної  ціни. Верхньою межею ціни імпортної продукції є ціна її фактичної реалізації на внутрішньому ринку. Різницею між фактичною ціною продажу та ціною придбання є надбавка, яка містить витрати обігу імпортера з реалізації товару на внутрішньому ринку, прибуток та ПДВ. Тому повний склад кінцевої ціни реалізації імпортної продукції ЦР можна записати таким чином:

                             ЦР= МВ +М + А +МЗ + ВО + Я + ,                                  (2)

де МВ - митна вартість; М - сума мита; А - акциз, МЗ - митні збори; ВО - витрати обігу; П-прибуток, ПДВ - податок на додану вартість.

На продукцію, що ввозиться до України, можуть бути запроваджені індикативні ціни, але тільки у випадках, коли до товару застосовуються спеціальні імпортні процедури. До них належать застосування процедури міжнародних торгів або режим попередніх імпортних депозитів, що вносяться до банків.

3. Банківське кредитування ЗЕД.

Зазвичай фінансування зовнішньоторговельних  операцій прямо або опосередковано здійснюється комерційними банками, а  експортер (або імпортер) виступає ініціатором  і є особою, яка відповідає за своєчасне погашення кредиту  і пов'язаних із цим витрат. Найпоширенішими  формами банківського кредитування ЗЕД є факторинг та форфейтинг.

 Факторинг — це  комісійно-посередницька діяльність, пов'язана з надходженням банкові клієнтом-постачальником неоплачених платежів-вимог (рахунків-фактур) за поставлені товари, виконані роботи, послуги і, відповідно, права одержання платежу за ними, тобто з інкасуванням дебіторської заборгованості клієнта (одержанням коштів за платіжними документами).

Іншими словами, факторинг  є різновидом посередницької діяльності, при якій фірма-посередник (факторингова компанія) за певну плату одержує  від підприємства право стягувати  і зараховувати на його рахунок належні  йому від покупців суми грошей (право  інкасувати дебіторську заборгованість).

 Мета факторингу — усунення ризику, що є невід'ємною частиною будь-якої кредитної операції. Факторинг уперше виник у США наприкінці XIX ст., потім він набув поширення в промислово розвинених країнах Західної Європи. Особливо широко факторинг почав застосовуватися у практиці комерційних банків в останні десятиліття.

У процесі факторингу банк стає власником неоплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їх несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо перевіряється. Відповідно до договору банк зобов'язується сплатити суму переданих йому платіжних вимог незалежно від того, чи сплатили свої борги контрагенти-постачальники

Факторинг передбачає постійні відносини між банком і постачальником, оскільки вимагає нагляду і контролю за фінансовим становищем постачальника, а також платоспроможністю покупців. Як правило, у факторингових операціях беруть участь чотири сторони:

 — експорт-фактор, тобто  факторингова компанія що купує  рахунки-фактури в експортерів;

 — імпорт-фактор, тобто  факторингова в країні імпортера;

 — клієнт (постачальник  товару, кредитор) — промислове або  торгове підприємство, що уклало  угоду з факторинговою компанією;

 — покупець — імпортер  товару.

 У міжнародній торгівлі застосовуються чотири моделі факторингу: двофакторний; прямий імпортний; прямий експортний; "бек-ту-бек" (back-to-back):

1. Двофакторна модель дозволяє розділити функції і ризики між імпорт-фактором, розташованим у країні імпортера, і експорт-фактором, розташованим у країні експортера. Головна мета цієї моделі — зменшити ризики кредитування підприємства-імпортера, передавши частину робіт імпорт-фактору, зменшивши накладні витрати в адміністративній сфері.
2. Прямий імпортний факторинг - факторингова компанія країни-імпортера укладає угоду з експортером про переступлення їй боргових вимог по цій країні, здійснюючи страхування кредитного ризику, облік та інкасування вимог, які є для неї внутрішніми.
3. Прямий експортний факторинг. Недоліком цієї моделі є труднощі в оцінці кредитоспроможності підприємств-імпортерів, які знаходяться в іншій країні. Тому для оцінки ризику або для перестрахування експорт-фактор може підключити товариство зі страхування кредитів у країні імпортера або підстрахувати себе гарантіями відповідної державної організації. При використанні цього варіанта факторингу можна отримати вигідні умови фінансування експортних поставок при покритті з боку державної страхової компанії.
4. "Бек-ту-бек". У трьох розглянутих вище моделях міжнародних факторингових операцій фінансування вимог концернів не передбачається. Цю функцію виконує факторинг "бек-ту-бек". Реалізація угоди за цією технологією схожа на комбінацію двофакторної схеми і звичайного внутрішнього факторингу.

Основою факторингових операцій є договір факторингу, який фіксує умови здійснення таких операцій: реквізити платіжних вимог, частки сум платежу від суми за операціями факторингу, розмір компенсаційної винагороди, умови розриву факторингового договору та інші умови за домовленістю сторін. Також у ньому визначається відповідальність кожної зі сторін у випадку невиконання  або неналежного виконання взятих на себе зобов'язань. При цьому обидві сторони відповідальні одна перед  одною. Якщо факторинговий відділ не може виконати прийняті зобов'язання, то майнову відповідальність несе банк, при якому він створений. Але  сам відділ не несе відповідальності за невиконання договірних зобов'язань  за поставками.

 Розрізняють  два види факторингу — конвенційний (широкий) і конфіденційний (обмежений).

Конвенційний факторинг - універсальна система фінансового обслуговування клієнтів з боку банків, фактор-компаній, за якої вони беруть на себе не тільки кредитування до повернення та отримання боргу, а й бухгалтерське, збутове, рекламне, інформаційне, кредитне, страхове обслуговування своїх клієнтів, а ті зосереджуються на суто виробничих справах.

В останні роки значного поширення набув конфіденційний факторинг, що обмежується виконанням тільки деяких операцій: поступка права  на одержання грошей, оплата боргів тощо.

Розрізняють відкритий  і закритий факторинг. При відкритому факторингу покупця повідомляють про те, що в угоді бере участь фактор (посередник). У випадку ж закритого факторингу покупцю не повідомляють про наявність факторингового договору.

Отже, факторинг — це особливо вигідна для підприємств дрібного і середнього бізнесу форма фінансування, що дає змогу експортерам сконцентруватися на виробничих проблемах. Вона прискорює одержання більшої частини платежів, гарантує повне погашення заборгованості і знижує витрати на ведення рахунків. Факторинг дає гарантію платежу і звільняє постачальників від необхідності брати додаткові і дуже дорогі кредити в банку. Все це сприятливо впливає на фінансове становище підприємств.

 Операцією, подібною  до факторингу, є форфейтинг — одна з форм короткострокового й середньострокового кредитування зовнішньоторговельних угод у формі придбання банком платіжних зобов'язань, поданих у формі векселів, без права зворотної вимоги до продавця.

Основними учасниками такої  угоди є продавець (експортер, який приймає векселі в оплату вартості поставлених товарів і звільняється від усіх ризиків, пов'язаних з отриманням платежу за векселями), а також  покупець (імпортер), форфейтер (покупець векселя чи той, хто здійснює плату за векселем при кредитуванні у формі форфейтинга) і гарант.

Спільні риси між факторингом та форфейтингом полягають у тому, що ці методи використовуються для скорочення заборгованості у балансі в результаті продажу вимог.

Предметом угоди форфейтування є дебіторська заборгованість покупців товарів, як правило, у формі переказних чи простих векселів.

Форфейтування зазвичай є середньостроковою угодою на термін від шести місяців до 5—6 років. Проте кожен форфейтер установлює свої часові межі, виходячи, головним чином, із ринкових умов для визначеної угоди.

 При форфейтуванні купівля векселів здійснюється з відрахуванням (дисконтом) процентів авансом за весь термін кредиту. Експортер, таким чином, фактично перетворює свою кредитну операцію з торгової угоди на операцію з готівкою. У цьому випадку він відповідає одноразово лише за задовільне виготовлення і постачання товарів, а також за правильне оформлення документів за зобов'язаннями. Ця остання обставина разом із наявністю фіксованої процентної ставки, стягнутої за всю операцію на самому її початку, робить форфейтування цілком прийнятною послугою для експортера і порівняно недорогою альтернативою іншим сучасним формам комерційного рефінансування (погашення заборгованості за рахунок нових кредитів).

Етапи проведення форфейтингової операції

 І етап. Підготовка  операції - експортер визначає вимоги  форфейтера до гарантії, можливий розмір дисконту до завершення операції з імпортером. А форфейтер розглядає заявку експортера, збирає інформацію про можливу операцію; проводить кредитний аналіз; визначає тверду ціну.

 ІІ етап. Документальне  оформлення операції - досягнення  попередньої домовленості сторін  про укладення форфейтингової угоди.

 ІІІ етап. Підписання  угоди. Експортер готує серію  переказних векселів або підписує  угоду про прийняття простих  векселів від покупця, отримує  гарантію або аваль на свої  векселі. 

 Після його підписання  учасники угоди повинні виконати  взаємні зобов'язання: форфейтер — придбати векселі за фіксованою процентною ставкою, а експортер — надати такі векселі. Таким чином, у результаті цієї угоди складається така ситуація:

1. Форфейтер втрачає право регресу до експортера і отримує вкладені кошти в міру погашення покупцем простих чи переказних векселів.

2. Покупець отримує кредит  строком до 5 років. 

3. Експортер відразу отримує кошти від обліку простих чи переказних векселів.

Форфейтування з погляду ризикованості кредиту передбачає для експортера і переваги, і недоліки. До переваг належать:

 — звільнення експортера  від боргів, які мають бути  сплачені іноземним покупцем;

 — поліпшення стану  ліквідності експортера, оскільки  він негайно отримує готівку;

 — зростання шансів  експортера отримати банківську  позику, оскільки форфейтинг не впливає на інший кредит, що надається банком;

 — зменшення можливості  втрат, пов'язаних з частковим  державним або приватним страхуванням, і можливих ускладнень з ліквідністю,  неминучих у період пред'явлення  застрахованих раніше вимог;

 — відсутність ризиків,  пов'язаних із коливанням процентних  ставок;

 — відсутність ризиків,  пов'язаних з курсовими коливаннями  валют і зміною фінансового  становища боржника;

 — відсутність ризиків  і витрат, пов'язаних з діяльністю  кредитних органів і стягненням  грошей за векселями та іншими  платіжними документами.

 Основним недоліком  форфейтингу є його вартість — це досить дорогий вид банківських послуг, що пояснюється ризикованістю цієї операції для форфейтера. Але, використовуючи форфейтування, підприємство-експортер керується стратегічними міркуваннями, згідно з якими форфейтування може виявитись дуже вигідним для нього.

                          Список використаних джерел:

1. Дідківський М.І. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навч.посіб. – К.: Знання, 2006. – 463 с.
2. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів / І.В. Багрова, Н.І. Рєдіна, В.Є. Власюк, 0.0. Гетьман; За ред. д-ра екон. наук, проф. І.В. Багрової. - Київ, Центр навчальної літератури. 2004. - 580 с.
3. Зовнішньоекономічна діяльність /За ред. Ю. Г. Козака - Одеса: Астропринт, 2001.- 2001 с.
4. О.П. Гребельник. Основи зовнішньоекономічної діяльності. 3-тє видання перероблене та доповнене: Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 432 с.
5. Шкурупій О. В. , Гончаренко В. В. та ін.  Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навч. посіб. / За ред. О. В. Шкурупій. –– К.: Центр учбової літератури, 2012. – 248 с.