Трансформація НАТО після “холодної війни”: зміст, форми та перспективи

                                                             На тему:

Трансформація НАТО після “холодної  війни”: зміст, форми та перспективи

Вступ

В Європі розгортаються складні  дінамічні процеси завдяки яким відбувається формування нової архітектури  європейської безпеки, дискусії про  яку не припиняються вже більше десятиліття. Важливой її частиною, безперечно, є  Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка на протязі останніх 15 років активно трансформується  і приймає до своїх лав нові держави, таким чином претендуючи  на головну роль в забезпеченні безпеки  євроатлантичного простору.

АКТУАЛЬНІСТЬ теми роботи зумовлена необхідністю вивчення і узагальнення ряду важливих і складних подій міжнародного життя, що пов’язані з трансформацією стратегії НАТО після закінчення “холодної війни” та започаткування нової всеосяжної стратегії спрямованої на створення нової архітектури безпеки на пострадянському просторі та у світі в загалом.

За період, що минув після закінчення холодної війни Альянс започаткував ряд широких реформ, спрямованих  на адаптацію НАТО до нових викликів та загроз безпеці. Союзники ухвалили рішення щодо нових стратегічних функцій Альянсу, прийняли у свої лави нові країни, впровадили програми партнерства та діалогу з державами, що не є членами Альянсу. Механізми  НАТО застосовувалися на підтримку  колективних військових дій, а також  для надання технічної та консультативної  допомоги з питань, пов’язаних з  безпекою. Альянс, який колись був інструментом стримування, став механізмом проекції сили та проведення консультацій з  питань безпеки. Оновлення НАТО триває і зараз, і саме трансформація  Альянсу покликана зробити цю організацію кориснішою та ефективнішою.

Мета роботи

 Мета  роботи полягає в  тому, щоб на основі доступної  літератури проаналізувати та  з’ясувати: 

- причини трансформації НАТО  після закінчення “холодної війни”

- нову стратегію НАТО розроблену  в 1990-ті роки

- з’ясувати перспективи подальшого розвитку НАТО

- проаналізувати етапи політичної  та військової трансформації 

                                                             Розділ I

          Етапи політичної та військової трансформації НАТО після закінчення “Холодної війни”

4 квітня 1989 року Альянс святкував  сорокову річницю підписання  Північноатлантичного договору. Ця  подія збіглася з глибокими  змінами, що сталися у відносинах  між Сходом і Заходом та  у міжнародних відносинах в  цілому. Водночас відбувалися далекосяжні  зміни клімату безпеки. Північноатлантичний  альянс відіграв провідну роль  у створенні умов для перетворень. Забезпечивши основу колективної оборони та спільної безпеки держав-членів та зберігаючи стратегічний баланс у Європі протягом холодної війни, Альянс гарантував їх свободу і незалежність. Згідно з Північноатлантичним договором він продовжує виконувати ці ключові функції, але додає до них нові завдання. Він розбудовує підвалини, які створив для сприяння стабільності, що базується на спільних демократичних цінностях та повазі до прав людини і верховенстві права на усьому континенті.

Початки змін у кліматі безпеки

Низка не менш важливих подій позначала  розвиток відносин Захід - Схід протягом 1980 - х років. Серед них: розгортання  у Європі ядерної зброї середнього радіуса дії після прийняття  у грудні 1979 року рішення про паралельний  розвиток ядерної модернізації і  контролю за озброєннями; підписання у  грудні 1987 року Вашингтонського договору, який привів до широкомасштабного знищення американських та радянських ракет  наземного базування середнього радіуса дії; перші ознаки змін у  Східній Європі, пов'язані з виникненням  і визнанням у серпні 1980 року, незважаючи на подальші невдачі, незалежного  профспілкового руху "Солідарність" у Польщі; наслідки грудневого 1979 року вторгнення СРСР в Афганістан і остаточне  виведення радянських сил звідти у лютому 1989 року; призначення у  березні 1985 року Михайла Горбачова  на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС.

У березні 1989 року в рамках НБСЄ у  Відні розпочались нові багатообіцяючі переговори з питань контролю над  озброєннями між 23 країнами, членами  НАТО та Організації Варшавського договору, які стосувалися скорочення звичайних  збройних сил у Європі (ЗЗСЄ). Саміт  НАТО, який пройшов у Брюсселі наприкінці травня 1989 року, набув особливого значення на тлі цих подій. Були опубліковані дві принципові заяви щодо політики Альянсу, зокрема, декларація з нагоди сорокової річниці Альянсу, у  якій були визначені цілі та напрями  політики, якими мали керуватися члени  НАТО протягом п'ятого десятиріччя  його існування; а також всебічна Концепція контролю за озброєннями  та роззброєння.

Декларація саміту 1989 року містила  багато надзвичайно важливих елементів. У ній були визнані зміни, що відбувались  у Радянському Союзі та інших  східноєвропейських державах, та окреслений підхід Альянсу до подолання розділення Європи і досягнення далекосяжної мети формування справедливого та мирного  європейського порядку.

Події кінця вісімдесятих

Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватись події великого значення для всього європейського континенту та міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го та на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу у реформі політичних та економічних  систем Польщі та Угорщини, а у Німецькій  Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині та, після запеклої боротьби, у Румунії були здійснені  кроки до свободи і демократії, які перевершили усі сподівання.

Трансформація Альянсу Нові інститути 

Рада північноатлантичної співпраці

На тлі цих подій 1991 рік позначився інтенсивними візитами й дипломатичними контактами між НАТО і країнами Центральної  та Східної Європи, що відповідало  рішенням, прийнятим главами держав та урядів країн НАТО в Лондоні. Публікація Римської декларації у листопаді 1991 року заклала підвалини для переведення  цих еволюційних відносин на міцнішу  інституційну основу. Прямим наслідком  цього рішення стало створення  в грудні Ради північноатлантичної  співпраці (РПАС), яка звела країни - члени НАТО і спочатку дев'ять  країн Центральної та Східної  Європи на новому консультативному форумі. У березні 1992 року до РПАС приєднались  усі країни-учасниці СНД , а на початок  червня 1992 року - Грузія та Албанія.

Перше засідання РПАС відбулося 20 грудня 1991 року, якраз коли припинив існування Радянський Союз.

Водночас дискусії з приводу  заходів, спрямованих на посилення  ролі НБСЄ у забезпеченні стабільності і демократії в Європі, зокрема  пропозиції, що були включені у Римську  декларацію Альянсу, привели до підписання на саміті НБСЄ у липні 1992 року Гельсінського документа "Завдання змін". У документі, поміж іншого, описувались нові ініціативи щодо створення форуму НБСЄ для співпраці в галузі безпеки та щодо її миротворчої діяльності, Північноатлантична рада та Рада північноатлантичної співпраці висловили беззастережну підтримку цих ініціатив.

Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП)

Рада євро-атлантичного партнерства (РЄАП) була створена у 1997 році на заміну Раді північноатлантичної співпраці. У ній взяли участь 19 країн - членів Альянсу і 27 країн-партнерів. Рада представляє собою форум для проведення регулярних консультацій і співпраці. Засідання періодично проводяться на рівні послів, міністрів закордонних справ та міністрів оборони.

Глави держав та урядів 46 країн - членів Ради також зустрічаються в разі потреби, як вони це зробили у Вашингтоні в квітні 1999 року. Саміт РЄАП у  Вашингтоні надав можливість відкрито обговорити питання співробітництва  в рамках РЄАП в галузі безпеки  в ХХІ сторіччі. Керівники держав зосередились на ключових викликах безпеці  в межах території РЄАП, зокрема, на ситуації в Косові.

Глави держав і урядів ухвалили два  документа, пов'язаних з подальшим  розвитком програми "Партнерство  заради миру". Перший з них, "Політично-військова  структура проведення операцій ПЗМ  під проводом НАТО", стосується питань участі країн-партнерів у процесі  політичних консультацій та прийняття  рішень, оперативному плануванні та організації  управління майбутніми операціями під  проводом НАТО, в яких вони братимуть  участь. У другому документі який називається "До партнерства у  ХХІ сторіччі - вдосконаленого і  більш дієвого партнерства", розглядаються  основні елементи, покликані зробити  програму "Партнерство заради миру" (ПЗМ)більш дієвою.

Важливим досягненням РЄАП стало  створення Євро - атлантичного центру координації заходів з реагування на катастрофи (EADRCC) , що було включено в план дій на пропозицію Російської Федерації. Центр був відкритий  у червні 1998 року і до нього негайно  звернувся Верховний комісар  ООН з питань біженців з проханням  надати допомогу Албанії в облаштуванні біженців з Косова. У відповідь  на ескалацію кризи біженців в  регіоні, що розпочалася наприкінці березня 1999 року, НАТО і країни-партнери почали надавати узгоджену гуманітарну  допомогу. EADRCC також зіграв важливу  роль в координації гуманітарної допомоги під час повеней у Західній Україн

                                                       Розділ II

                                Cучасний стан трансформації НАТО

Нині, коли безпеці країн Альянсу  загрожує низка проблем, боротьба з  тероризмом перебуває у фокусі політики безпеки з обох боків Атлантики. Серйозне занепокоєння у світі викликають також внутрідержавні конфлікти  та проблеми, пов’язані з країнами, що зазнали кризи державної влади. У цьому контексті особливого політичного значення набувають  операції миру та стабілізації. Тим  часом авторитарні держави продовжують  загрожувати регіональній стабільності. Розповсюдження зброї масового знищення, чи, принаймні, потенційна можливість такого розповсюдження створює небезпеку  використання такої зброї для  ведення війни і провокує кризу  у відносинах з такими країнами як Північна Корея та Іран. Організована злочинність породжує корупцію і страх, а боротьба з нею забирає значну частку ресурсів, які могли б використовуватись для виконання інших нагальних завдань правоохоронного характеру, а також для підтримки легітимної економічної діяльності. Незаконна міграція та проблеми соціальної інтеграції іммігрантських громад можуть призвести до виникнення суспільного прошарку, маргіналізованого за расовою чи релігійною ознакою, що, в свою чергу, підвищить небезпеку проявів екстремізму та насильства в суспільстві на основі ідентичності тієї чи іншої соціальної групи. Зі зростанням залежності країн НАТО від зовнішніх джерел енергозабезпечення дедалі актуальнішою стає проблема енергетичної безпеки. І, нарешті, кліматичні зміни та погіршення довкілля збільшують небезпеку виникнення екологічно умотивованих конфліктів та екстремальних погодних умов.

 У комплексі усі ці питання  створюють для безпеки країн  НАТО набагато складнішу проблему, ніж та, яку становив Радянський  Союз. По-перше, нові загрози є  неоднорідними за своїми характеристиками, але взаємопов’язаними за походженням  та наслідками. Наприклад, країни, що потерпають від внутрідержавних  конфліктів чи кризи державної  влади, легко стають притулком  для представників організованої  злочинності та терористичних  організацій і водночас перетворюються  на джерело потоків біженців  та незаконної міграції. Загроза  міжнародного тероризму стає дедалі більше пов’язаною з“доморощеним” тероризмом. Розповсюдження зброї масового знищення посилює небезпеку, що надходить від авторитарних режимів та терористичних груп. З огляду на необхідність протистояння усім цим різноманітним, але взаємопов’язаним загрозам, особливо важливим є завдання збору й аналізу достовірної суспільно-політичної інформації.

 По-друге, сучасні загрози,  за своєю природою, є переважно  соціально-економічними, а не військово-технічними. Внутрідержавні конфлікти, тероризм, міграція та організована злочинність  породжуються і визначаються  політичними, економічними та  соціальними умовами. Військово-технічні  чинники залишаються важливими  в контексті військової сили  авторитарних режимів, придбання  зброї масового знищення та  тактичних можливостей комбатантів  у внутрідержавних війнах. Але  успіх як короткотермінових заходів  реагування на загрози, так  і рішень щодо розв’язання  поточних та майбутніх проблем  безпеки на довгострокову перспективу,  залежить від ефективності роботи  у політичній, соціальній та економічній  сферах. Тому Альянс повинен стати  ефективнішим інструментом аналізу  та обговорень як соціально-економічних  проблем, які створюють загрози  його безпеці, так і політичних  рішень, спрямованих на протистояння  цим загрозам.

 По-третє, жодну з проблем  безпеки, які постають перед  НАТО, не можна розв’язати виключно  за рахунок того, що є порівняльною  перевагою цієї організації –  військової сили. Застосуванням  сили можна досягти припинення  того чи іншого внутрідержавного  конфлікту, або відновити порядок  в країні, що зазнала кризи  державної влади, але неможливо  забезпечити сталий мир. Військовою  операцією можна досягти фізичного  знищення терористів чи вивести  з ладу мережі, що застосовуються  ними, але неможливо вплинути  на першопричини тероризму чи  припинити поповнення терористичних  організацій новими членами. Запобіжні  військові удари по об’єктах, що можуть застосовуватись для  ведення ядерної, біологічної  чи хімічної війни є небезпечними  як з політичної, так і з  практичної точки зору. Той чи  інший авторитарний режим може  бути повалено військовими засобами, але створення замість нього  нового механізму державної влади  є невійськовим завданням. Боротьба  з такими явищами як незаконна  міграція та організована злочинність  також є ефективнішою, коли ведеться  методами поліцейського впливу  та соціальної політики як  на державному, так і на міжнародному  рівнях. Енергетичної безпеки так  само не можна досягти військовою  силою. Для того щоб ефективно  сприяти розв’язанню усіх вищезгаданих  проблем безпеки, Альянс повинен підвищити свою ефективність у сфері дипломатичних відносин і підсилити свій механізм військового та оперативного планування програмами політичного та економічного характеру.

По-четверте, сучасні реалії безпеки  дедалі більше стирають як концептуальну, так і практичну межу між внутрішньою  та зовнішньою безпекою і змінюють традиційний поділ повноважень  між інституціями міжнародного статусу  та відповідними внутрішніми структурами  держав. На державному рівні поліція  та інші органи внутрішньої безпеки  дедалі частіше вдаються до тактики  та прийомів військового типу для  розв’язання проблем, які можна  вирішити цивільними методами. Вони нерідко  використовують армію як перший чи принаймні один із перших засобів  реагування на процеси, що загрожують внутрішній безпеці. На міжнародному рівні  військові дедалі частіше перебирають  правоохоронні функції при виконанні  місій за межами території НАТО, а поліцейські контингенти дедалі частіше розгортаються для співпраці  з військовими в межах операцій Альянсу. Необхідність протистояння загрозам внутрідержавного характеру, які водночас, за своєю природою, не мають кордонів, вимагає від НАТО удосконалення  механізму комунікації та консультацій як з міжнародними, так і з державними структурами безпеки.

 По-п’яте, загрози, що постають  перед НАТО, часто провокують  або відображають конфлікт між  різними ідеями, ціннісними системами  та концепціями того, що можна  вважати правильним, а що ні. У  таких випадках вибір між активністю  та бездіяльністю зазвичай пов’язаний  з етичними дилемами, які можуть  мати серйозні політичні наслідки  як на державному, так і на  міжнародному рівні. Моральна  однозначність, що характеризувала  протистояння за часів холодної  війни, є ознакою минулого. Принципи  моралі та етики відіграють  сьогодні набагато важливішу  роль у забезпеченні міжнародної  легітимності Альянсу, а також  підтримки НАТО з боку громадськості  як в країнах-членах, так і в  інших регіонах світу. Це особливо  стосується випадків, пов’язаних  із застосуванням військової  сили. Оскільки моральні, правові  та етичні норми дедалі більше  визначають успіх політики безпеки  і впливають на те, що є політично  можливим або бажаним, НАТО  повинна підвищити свою здатність  оцінювати ці аспекти і враховувати  їх в процесі планування та  прийняття рішень.

                                                          Розділ III         

         Сучасне геополітичне значення НАТО та її перспективи на майбутне

В основі створення будь-якого об'єднання  держав закладена ідентичність їхніх  зовнішньополітичних цілей, або  ж наявність спільної загрози. У  разі реалізації зовнішньополітичних  завдань, виникнення суперечностей  між членами коаліції, зникнення  спільної загрози існування альянс втрачає сенс, він розпадається [1, с. 64]. Історія демонструє цілий ряд  подібних прикладів. Суперечності між  Росією й Австро-Угорщиною призвели до розпаду «Союзу трьох імператорів» (Росія, Німеччина, Австро-Угорщина). Розгром  Четверного союзу (фактична ліквідація загрози з боку Німеччини) і зіткнення  інтересів серед країн-переможців у Першій світовій війні обумовили  розпуск Антанти. Нарешті, перемога над нацизмом дозволила перевести  протиріччя в таборі антигітлерівської  коаліції по лінії Англосаксонський світ — Радянський Союз з латентної  фази в роки Другої світової війни  у відкрите протистояння військово-політичних блоків НАТО — ОВД під час «холодної війни».

Загальновідомо, що НАТО, як військово-політичний союз із домінантною роллю США, було створено в умовах ідеологічної і  геополітичної боротьби проти СРСР, і згодом — ОВД. Ідеологічне виправдання  Північноатлантичного альянсу формулювалось  як захист західних демократій від  поширення комунізму в Європі. Однак, після розпаду ОВД і  СРСР, ліквідації комуністичної системи, як головної загрози, і зникнення  ідеологічного протистояння між  членами НАТО і новими незалежними державами, альянс не тільки продовжує існувати, а й значно розширюється.

Сучасні американські теоретики ізоляціонізму  вважають, що існування НАТО після  закінчення «холодної війни» даремне, не відповідає інтересам США, оскільки змушує їх бути залученими у конфлікти за межами Західної півкулі [14].

У ЄС, особливо після війни в  Іраку 2003 р., усе чіткіше артикулюється  думка про заміну НАТО на нову глобальну  систему безпеки, що включає ЄС, США, Росію, Китай (під егідою ООН) [16, с. 47].

Деякі російські дослідники також  вважають, що НАТО є реліктом «холодної  війни», і, на їхнє переконання, його варто  замінити на нову систему європейської колективної безпеки, що враховувала  б особливі інтереси і національні  особливості всіх учасників [8]. Зокрема, російська дипломатія впродовж 1990-х  років наполягала на підвищенні ролі ОБСЄ і ревносно сприймала поширення  НАТО на Схід, усвідомлюючи втрату свого  геополітичного впливу в Європі. У  той самий час М. Косолапов  вважає, що НАТО на сьогодні — найбільш дієздатна міжнародна організація, «реальний центр фактичної глобальної влади», що прагне авторитарними методами нав'язати свій пріоритет над  міжнародним правом [15, с. 133, 136].

Згідно з теорією політичного  реалізму, як уже було зазначено  вище, наявність будь-якої коаліції виправдовує зовнішня загроза . Отже, якщо Північноатлантичний блок не припинив своє існування після розпуску ОВД, то загроза все ще існує (або з'явилася нова), крім того, варто припустити збереження єдності зовнішньополітичних цілей серед учасників НАТО.

К. Райз відзначає, що питання про  призначення НАТО за відсутності  радянської загрози все ще відкрите для дискусії між США і європейськими  партнерами. Існування альянсу, з  одного боку, актуалізується прагненням країн Східної Європи відповідати  критеріям відбору і вступити в нього, але, з іншого боку, втратить усякий зміст без наявності спільної оборонної свідомості і з'єднання членів конкретною місією .

Російські дослідники проблем НАТО С. Ткаченко і С. Петерманн намагаються довести, що зникнення спільного ворога, в особі СРСР, призвело до ерозії основ альянсу, на яких він створювався і функціонував. Тому трансформацію в політичний блок, базований на спільній системі цінностей, він може не пережити [18, с. 39].

Отже, ми можемо виокремити два основні  погляди   щодо   Північноатлантичного   альянсу: НАТО — клуб (система безпеки) демократичних держав; НАТО — інструмент американського контролю в Євразії  для збереження статусу США як єдиної супердержави і недопущення  повернення до біполярної системи міжнародних  відносин [3, с. 12, 35–36].

Для американських політичних аналітиків, прихильників «активного втручання  і залучення», НАТО є найважливішим  інструментом політики США в Європі в справі стабільності і недопущення  виникнення «нової євразійської супердержави», що є пріоритетним завданням американської  зовнішньої політики в Євразії. Проблеми міжнародного тероризму і поширення  зброї масового знищення розглядаються  США тільки в контексті недопущення  зміни балансу сил і геополітичних  реалій [3, с. 67; 5; 24].

З. Бжезинський у книзі «Великая шахматная доска...» неодноразово наголошував на значенні НАТО як запоруки «американської переваги» [3, с. 41, 66]. До того ж, на його переконання, альянс, ще дотепер являє собою гегемона (США) і васалів (країни Європи), і  має потребу в серйозній трансформації у бік рівності двох основних партнерів (США і ЄС) [3, с. 66, 96]. Він схильний думати, що Північноатлантичний альянс згодом трансформується в більш відкриту і демократичну систему, доступну для всіх країн, що поділяють цінності Заходу. Більше того, на його думку, для недопущення відродження Росії як нової могутньої євразійської держави необхідно особливе співробітництво НАТО з Росією, як з «молодшим партнером» [3, с. 67–68]. У той самий час слід уникати прийняття Росії до альянсу, оскільки вона може зіграти на американо-європей-ських протиріччях і тим самим відновити свій вплив в Євразії. Для США головним пріоритетом є збереження своєї могутності, а не поліпшення відносин з Росією [3, с. 238].

Отже, З. Бжезинський виправдує  існування розподілюваних ліній  у Європі і НАТО як інструмента  американської могутності у світі, й зокрема в Євразії. Росії  приділяється роль своєрідного євразійського  буфера між НАТО і Китаєм. При  цьому Росія повинна бути «партнером», а не членом альянсу, також вона не має створювати союзи з Китаєм та всередині СНД, оскільки це підірве  американське домінування на континенті [3, с. 67–68, 106, 238–239].

Геополітичне протистояння Росії  і Заходу має глибше історичне  коріння, ніж період існування НАТО. Ще під час Першої світової війни  як супротивники Росії (Німеччина й  Австро-Угорщина), так і союзники (Англія і Франція) прагнули її послабити, відокремивши від Європи поясом буферних держав, загнати в «кордони Московської  Русі» [2]. Об'єктами геополітичного протистояння були Балкани, Центральна і Східна Європа, Чорноморський регіон. Практично  ситуація повторилася і під час  Другої світової війні, у якій Радянський Союз здобув геополітичний успіх  у Центральній і Східній Європі.

Відповідно до геополітичної теорії Маккиндера країна, що контролює Східну Європу, контролює Євразію в цілому, панує над усім світом [1; 3, с. 52; 22, p. 62–63]. Отже, поширення НАТО на Схід дозволить США, за класичними геополі-тичними схемами, зберегти свою могутність у Євразії й уникнути відбудови геополітичного і військового потенціалу Росії, як можливого суперника на континенті. Слід також згадати класичну формулу НАТО — «to keep Amerіcans іn, Russіans out, and Germans down» («тримати американців у Європі, росіян поза  Європою і німців у шорах») [9, с. 49]. Цієї формули дотримується і З. Бжезинський, помітно її модернізувавши: Росія не тільки повинна бути поза Європою, а й під контролем із боку США і Європи як «молодший партнер» або «буфер» між Європою і Китаєм [3, с. 67–68, 72].

Сфера геополітичного впливу Росії  звужується до її географічних кордонів, що викликає певне занепокоєння у  керівництва цієї країни. Це відобразилося  в таких основних документах, як Концепція Національної безпеки  РФ і Концепція зовнішньої політики РФ. Розширення НАТО на Схід, на тлі  ослаблення ролі ООН і ОБСЄ, розглядається  як загроза безпеки Росії, оскільки створює можливість появи в безпосередній  близькості від російських кордонів іноземних військових баз [13; 14]. Тобто, як ми можемо помітити, у концепціях було втілено класичний геополітичний  підхід. У той самий час Концепція  зовнішньої політики передбачає активне  економічне і військове співробітництво  з ЄС і окремими його членами (Францією, Німеччиною, Італією) [13]. Отже, ЄС, навіть зважаючи на військову складову, не розглядається як загроза Росії, і його розширення сприймається позитивно.

Росія, на думку Т. Бордачова, виходить із концепції багатополярного світу, у якому Європі приділяється роль незалежного гравця, а не молодшого  партнера США. Отже, НАТО — агресивний інструмент США, існування якого  підтримують вашингтонські «яструби»  і чиновники, які побоюються втратити роботу [6, с. 28–29].

Подібну точку зору поділяє К. С. Гаджиев: НАТО існує доти, доки США  мають політичну волю утримувати бюрократичний апарат і перебувати в Європі. Коли США полишать Європу, блок сам собою зруйнується [7, с. 328]. Головною стратегією виживання  НАТО є його розширення з метою  закріплення геополітичного успіху після розпаду СРСР і недопущення  відродження ваги Росії у світі [7, с. 327–328].

У той ж час ліберальна частина  російської політичної еліти вважає, що Росії слід активно співпрацювати  з НАТО, можливо, навіть вступити до організації, оскільки це підвищить  рівень безпеки і дозволить адаптувати західні демократичні цінності. Росія  зможе відігравати особливу роль у альянсі. Зокрема, на думку С. Караганова і В. Лукіна, НАТО як система безпеки  демократичних держав поступилася  позиціями, і виявилася ледве  не на узбіччі світової політики через  однобічні дії США в Іраку. Разом із тим Росії вигідне  збереження і розширення євроатлантичної  коаліції, у якій вона зможе відігравати роль моста-медіатора між США і континентальною Європою [12, с.17–18; 23, p.115–117].

Для Європи відповідь на запитання  про необхідність існування НАТО в сучасних геополітичних умовах не є однозначною. Із 2001 р. ситуація у відносинах США — Європа ускладнюється через непродумані кроки Дж. Буша [11, с. 44]. Іракська війна 2003 р., проведена США на шкоду інтересам не тільки Росії, але і європейським союзникам по НАТО (головним чином Німеччини і Франції) [20, с. 21], ледь не призвела до розколу альянсу і навіть ЄС [21, с. 23; 16, с. 45]. У всякому разі подібний геополітичний виклик Америки, її схильність до однобічних дій, змусили задуматися європейців про створення альтернативної системи безпеки. На цьому тлі стала вимальовуватися вісь Париж — Берлін — Москва.

Необхідно відзначити, що ЄС, з одного боку, є економічним гігантом, одним  зі світових центрів сили, але в  той же час, з іншого боку, він  значно поступається США у військовій силі [10, с. 224–225; 11, с. 45]. Зокрема, ядерний  потенціал Європи в 10 разів менший, ніж Америки. На думку В. А. Дергачова, Європі, щоб стати світовим геополітичним  гравцем у противагу США, необхідно  замість розширення зайнятися нарощуванням власного військового потенціалу [10, с. 225]. Розширення НАТО і ЄС за рахунок  країн Центральної і Східної  Європи, тобто колишнього радянського  блоку, навпаки, розпорошує сили серцевини  континентальної Європи (Франції  і Німеччини), що дозволяє США зберігати  свою лідуючу роль на континенті [3, с. 236; 11, с. 44–45].

Одним із варіантів підвищення військового  потенціалу Європи могло б стати  особливе партнерство ЄС із Росією, яка все ще залишається другою ядерною державою після США. Зближення  Росії із континентальною Європою (насамперед із Францією і Німеччиною) може змінити баланс сил і знизити  вплив Америки в Євразії. У  питанні ж про необхідність створення  противаги США в Європі немає  єдності. Великобританія — опонент  континентальної Європи і головна  спільниця США. Франція і Німеччина, навпаки, дистанціювалися від Америки, і схиляються до особливих відносин з Росією, виходячи з ідеї «Великої Європи від Атлантики до Уралу» [10, с. 201].

Отже, в умовах переходу від біполярної системи міжнародних відносин до однополярної, роль НАТО як інструмента  євразійської політики США значно зростає. Тут альянс відіграє подвійну роль. З одного боку, розширюючись, він  консолідує Європу, «як спільну Батьківщину», підвищує рівень безпеки в цій  частині світу. З іншого боку, НАТО перешкоджає розвитку «Європи Батьківщин», у якій головну роль могли б  відігравати Франція і Німеччина, і їх зближенню із Росією для створення  противаги США [10, с. 201; 11, с. 44]. Тобто  головне завдання НАТО — недопущення  формування нового центру сили, конкурента США в Євразії.