Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Трипільска культура

КІРОВОГРАДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Екзаменаційна робота

з дисципліни історія української культури

виконала:

студентка ЕП-12-1П

Шкуренко Ксенія Всеволодівна

перевірила:
Головата Оксана Олександрівна

Кіровоград 2014

План:

1. Трипільска культура

2.Українське бароко як загальномістецький стиль та його проявлення у мистецтві

3. Освіта та шкільницьтво на українскьких землях XIXст розвиток наукових знань.

4. Список використаної літератури

1. Трипільска культура

Трипільська культура (за назвою розкопаного поселення поблизу с. Трипілля на Київщині) проіснувала два тисячоліття (IV–III тис. до н. е.) і була поширена від Верхньої Наддніпрян-щини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу рік, мали чітке планування. Житла були наземні, мазались глиною. Всередині були піч, лежанка і вівтар-жертовник. Основним заняттям трипільців було землеробство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові). Трипільські племена розводили худобу, свиней, овець, кіз, коней. Ремеслами трипільців були кушнірство, прядіння і ткацтво. Високого художнього та технічного рівня у трипільців досягло керамічне виробництво. Лад трипільськогосуспільства був близький до військової демократії (виникли військові загони). Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, і в основі суспільного устрою лежали матріархальні, а згодом патріархальні відносини.

Таким чином, трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)

Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипілля. З приводу цього є кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства, і певне похолодання, і внутрішні протиріччя, і наслідокекспансії агресивних племен, які прийшли з північного заходу і сходу, та інші причини привели до зникнення трипільської культури.

Сучасні археологічні дослідження підтверджують, що окремі елементи трипільської культури (система господарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту і кераміки та інше) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

2.Українське бароко як загальномістецький стиль та його проявлення у мистецтві

Мистецтво бароко, так само як і ренесанс, було занесено на Україну безпосередньо з Італії, батьківщиною цього стилю; там перші Джерела для нього відкрив у своїй творчості великий Мікелaнджело Буонаротті. Геніальний вияв в Римі дійшов до своєї повноти й величавості в скульптурних та архітектурних творах Лоренцо Берніні. Берніні в архітектурі та скульптурі все одно, що Рубенс у малярстві або Шекспір у театр — це великі світові генії й найвищі точки досягнень мистецтва барокко. Батьківщиною цього стилю був Рим, де його підхопили й використали дуже влучно для своїх інтересів єзуїти. В єзуїтів часто працювали вельми талановиті учні й послідовники Берніні, чимало майстрів мистецтва барокового стилю було й між самими патерами — членами єзуїтського ордену. Ці отці-єзуїти занесли бароко й на Україну. Здається, чи не головну роль у популяризації барокового мистецтва на Україні треба відвести майстрові-архітекторові, єзуїтові Джакомо (Яків) Бріано (1586—1649), що був присланий на Україну з Риму спеціально як вправний архітектор; він завідував єзуїтським будівництвом у Львові, Перемишлі та Сандомирі. Хоч, можливо, ще раніше від цього майстра-єзуїта в Києві в бароковому складі вже працював Себастіано Браччі, що зрештую й зовсім осів у Києві, але слідів його мистецької праці не збереглося. Можливо, італійські майстри прибували тоді на Україну не тільки із Заходу через німецькі землі, але також і з Півдня, через генуезькі колонії. В будь-якому разі, в Україні мистецтво бароко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського бароко, що залишилося ближчим до свого першоджерела,а в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор'я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення — т. зв. козацького бароко. Різниця між цими двома галузями полягала в основі одного стилю, особливо яскраво виявляється в архітектурі, менше — в скульптурі, хоч добре помітна в скульптурі декоративній. Найменше її знали в малярстві.

Той дух пориву, неспокою, що такий характерний для мистецтва барокко, в скульптурі найперше дав про себе знати в надгробках,мавзолеях, поставлених над покійниками в церквах та каплицях. У той час, як ще в добу ренесансу покійників в мовзолеях представляли спокійно лежачими, з головою, обпертою на руку, ніби у сні, тепер, у добі барокко, покійників ніби пробудили зі сну й частіше представляють стоячими або в цілий зріст, або обтятими більш чи менш незручно і вставленими в нішах. Відомий пам'ятник Адама Киселя являє пишну й багату вдекоровану нішу, виведену в церкві с. Бискиничі на Волині. В ніші поставлено прямовисна постать покійного, досить незручно втяту по коліна. Кисіль представлений з великою бородою (на намальованому портреті Кисіль представлений тільки з вусами й голеною бородою, що, напевно, більше відповідає дійсності, хіба що відпустив бороду перед смертю), з непокритою головою і весь закований у броню, навіть на руках важкі крицеві рукавиці. Досить пишний орнамент навколо ніші тягнеться високо вгору, майже до церковної бані, а спускаючись униз, додолу не доходить, так що залишається враження, що цілий великий монумент ні на чому не стоїть (нелогічність, досить характерна для доби барокко).

Так само стоїть постать Станіслава Жовківського, висічена на плиті рельєфом. Цілий пам'ятник не зберігся, до нашого часу уціліла тільки ця одна плита, що тепер вмурована в стіну церкви всередині католицької кафедри у Львові. Постать представлена так само закутою в крицеву броню, як і постать Киселя, так само непокрита голова з великою бородою. В Жовківського до пояса прив'язаний великий меч, а панцир лежить долі біля ніг, з іншого боку, так само біля ніг — герб роду покійного, а зовсім внизу під ногами — звичайна епітафія. Робота, вже мало делікатна в пам'ятнику Киселя, в пам'ятнику Жовківського ще менш артистична, так що постаті на барокових пам'ятниках не можуть рівнятися до досконаліше опрацьованих постатей на ренесансових мовзолеях. Усередині дуже пишно вдекорованої каплиці Кампіанів, що просто вражає розкіщю матеріалу різнокольорових мармурів та іншого напівдорогоцінного каміння, поставлені мовзолеї членів роду Кампіанів. Головний надгробок Павла та Мартина Кампіанів поділений трьома пілястрами на два великих поля- центральну й головну частини кожного з яких займають великі епітафії, а над епітафіями в напівкруглих тимпанах вставлені погруддя покійних. Над ними — мармурові медальйони з євангелістами, а по боках цих медальйонів вміщені постаті чотирьох учителів церкви. Цікаво, що праця цих рельєфів і в медальйонах з євангелістами, і в рельєфах учителів церкви далеко вибагливіша й навіть артистичніша, ніж у бюстах самих покійників. Але згідно з традиціями пишного бароко видно, що більше уваги звернено на дорогий різнобарвний матеріал та на інкрустації орнаментів, ніж на артистичність скульптурної праці.

Тим часом у Львові увійшло до широкого вжитку загальне бажання оздоблювати церкви вівтарями, зробленими скульпторами, так що й замість мальованих ікон між пишною скульптурною орнаментикою вставляються скульптурні чи рельєфні ікони. З таких вівтарів зберігся складений із фрагментів скульптурний вівтар роботи Яна Білого. Ще багатший скульптурний вівтар покриває три стіни апсиди костьолу Марії Магдалини з 1615 р., а ще один - “Запаликський”, тобто фундації львівських патриціїв Запалів — у сакристії католицької кафедри. Цей вівтар, правдоподібно, дуже перероблений. У центрі має розп'яття з доброю постаттю фундатора на передньому плані. Вівтар оточують по боках дві масивні колони, на постаментах в яких вміщено маски левів, дуже енергійно ліплені й досконало опрацьовані.

Крім скульпторів, різьбярів по каменю, працювали в Західній Україні також скульптори — конвісарі або людвісарі. Так називалися відливачі з металу. Головним центром ремесла й мистецтва в добу бароко в Україні залишався Львів. Одною з більш відомихи львівських майстерень була майстерня родини Франковичів, що майже ціле XVII ст. переходить від одного члена роду до іншого. Франковичі відливали в своїй майстерні найчастіше дзвони та гармати, іноді з дуже вибагливими та артистичними орнаментами, але виготовляли також і самостійні металеві скульптури. Основоположник родини Юрій Франк або його син Каспер Франков були авторами гарної статуї крилатого, закованого в броню архістратига Михаїла, що побиває списом дракона (про якого мова була вище). Наприкінці XVII ст. майстерня Франковича перейшла до Юрія Лотрйнга. З того часу у львівському Промисловому музеї збереглася артистично виконана праця, що представляє дельфіна з гербом міста Львова, тобто з левом у брамі. Остання артистична праця львівського людвісарства відома й досі - це сім апостолів, шо збереглися в тому ж Промисловому музеї з 1740 р. Після цих артистичних праць львівського людвісарства чи конвісарства, здається, не з'являлася й традиція цього старого львівського мистецтва.

На Східній чи в Центральній Україні, де скульптура набула дикого значення головним чином, як декорація пишної архітектури козацького бароко, вона різниться більше матеріалом скульптури, ніж стилем виконання. Коли в Західній Україні скульптори різьби працювали головним чином в камені, майстри козацького бароко вирізали переважно з дерева. Різали цілі постаті й рельєфи, іноді складні композиції. В музеї Харківського університету перед війною збереглася ікона, різьблена високим рельєфом, що представляла розп'яття, сцени страт. Інші алегоричні персонажі і 12 апостолів вряд були досить свіжої й артистичної праці. З дерева різали виносні хрести з рельєфно- різаним розп'яттям та іншими сценами, але це більше відноситься до дрібної скульптури, що сусідить із сніцерстизом. Ще більше, ніж фігуральна скульптура в Центральній та Східній Україні розвинулася орнаментальна дерев'яна різьба- обрамлення ікон, вівтаря і навіть цілих іконостасів. Якраз у добу бароко іконостаси, що раніше в церквах були невисокі, розвинулися в цілу багатоярусну стінку, що перегороджувала церкву, підіймаючись вгору аж до висоти найвищої церковної бані. Барокові багатоярусні іконостаси іноді являли собою густо різьблені високі стіни, що складалися з колон, арок, архітравів, які разом із тим служили обрамуванням ікон, але при тому пишалися іноді тонкою вибагливою різьбою. До революції вцілів розкішно різьблений іконостас в одному з бічних придворів Софійського собору в Києві з 1689 р. Самі іконостаси в добу бароко стали надзвичайно вибагливими й фантастичними. Поділи на ряди чи яруси ікон ошатною різьбою часто проводилися не рівними поземними лініями, але зигзагуватими, що підіймалися та спускалися й виступали вперед та відступали назад, так що й сам іконостас одними частинами виступав на церкву, іншими — відступав у глибину до вівтаря. Різьба іконостасів часто бувала позолочена і справляла враження тонкої й вибагливої мистецької праці. Київські сніцері також осягали великої артистичної вмілості в срібних виробах риз для ікон, оправ на євангеліях, У цілих плащаницях (як славна плащаниця, подарована Мазепою в Єрусалим), потім у виробах церковного начиння — виносних хрестів, паникадил, чаш, дарохранительниць тощо.Ліплена скульптура найбільше розвинулася в працях, що оздоблювали як церкви доби козацького бароко, так і світські палати. Особливо на церквах оздоби, хоч розміщувалися довкола одвірків, вікон, карнизів, але в своїй пишності розвивалися так, що вкривали іноді й цілі стіни від вікна до вікна, не лишаючи на цілі стіні іноді живого місця, не вкритого скульптурним орнаментом. Мотиви цих декоративних орнаментів були здебільшого комбіновані з геометричних, рослинних, тваринних візерунків, а іноді й людських голів, а найчастіше ангельських крилатих голівок або й цілих крилатих амурів. Такими скульптурами особливо рясно вкрито церкви Мазепиної будівлі, як у провінції, так і в Києві, особливо церква Великого Миколи біля Лаври та Братська церква на Подолі. Ті мотиви скульптурної орнаментації, що в добу ренесансу італійські майстри занесли до Львова — як, наприклад, обвивання колон виноградною лозою або гірляндами рослин, підтримуваними янголятами, чи декорація площин аканфовим листом,— все це розійшлося по всій Україні в XVII ст. і стало працею українських майстрів. Ще рясніше, ще багатше й ще вибагливіше. Над порталами церкви Великого Миколи в Києві біля Лаври ангели тримають колони, а вони по боках вкриті гірляндами або обвиті виноградною лозою, а ще ошатніша Братська церква на Подолі має ті ж самі мотиви, а між них входить характерний український мотив - скульптурне представлення українських рушників, ніби розіп'ятих над дверима порталів, причому ці рушники підтримуються ангельськими голівками.

Комбінація західноєвропейського орнаменту, вдосконаленого та збагаченого місцевими мотивами, вкриває не тільки церкви, але й світські палати, як дім Мазепи в Чернігові, митрополитну палату в Києві, тимпани на фронтоні монастирських службових будівель у Лаврі. Декораційна орнаментальна скульптура дуже пишно розвинулася на Україні в часи бароко й силою інерції трималася й далі, розвивалася ще на протязі майже цілого XVIII ст., коли важке й пишне бароко відступило перед новим легким та галантним стилем цього галантного віку.

3. Освіта та шкільницьтво на українскьких землях XIXст розвиток наукових знань.

Шкільна справа на Центр. і Сх. Україні безпосередньо залежала від внутрішнього стану Російскої. Імперії. 1860-і pp., коли в Росії був запроваджений ряд реформ, принесли чимало змін у шкільництві й освіті. Тим то огляд історії школи й освіти під російскій окупацією ми поділяємо на період до реформ 1860-их рр; і після них.

Скасування гетьманства, а слідом за цим закріпачення селян спричинилося до занепаду освіти й культури. Росийский уряд вів щораз сильнішу русифікаційну політику. До укр. шкільництва рос. уряд застосовував окрему політику, особливо щодо давніх шкіл, повертаючи їх виключно на духовні (Київська Академія), а нові школи (крім Правобережжя до 1831 р.) були виключно російські. В усій Росії офіційно існувала одна шкільна організація, керована Міністерством Освіти, утвореним 1802 р. Укр. територію поділено на дві шкільні округи: Харківську й Київську (Волинь зараховано до Виленської округи). Школи в губерніяльних містах 1804 р. перетворено на 4- річні гімназії, в повітових утворено 2-річні повітові школи (»уездные училища«), 1-річні початкові названо »церковно-приходскими«, при чому останні підлягали »смотрителеві« повітових шкіл, а повітові — директорові гімназії, гімназії — університетам.

На Правобережжі провадив освітню діяльність визначний поль. педагогічний діяч, куратор шкільної округи Т. Чацький, працював польский ліцей у Крем’янці (від 1819) і Василіянська гімназія в Умані. Вся освіта тут відбувалася польскою мовою; перша російська гімназія в Києві заснована 1812 p., при чому інавґураційна промова і тут була виголошена по-поль. Однак тогочасні школи Східної і Південної України, хоч мовою й офіційним характером чужі, були довгий час вогнищами освіти на Україні. Більшість учителів і професорів були місцеві люди, вихованці старої укр. школи, іноді це були професори з Німеччини, які допомагали зближенню з Заходом.

Перший на підрос. Україні Харківський Університет засновано 1805 p., і з ним зв’язані часописи, українські альманахи, етнографічні збірники та інші українські видання, присвячені місцевим інтересам; з ним зв’язана й літературна діяльність П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки, А. Метлинського, І. Срезневського, М. Костомарова. Університет, посталий у ліберальний період російскій політики, став важливим українським культурним центром. Другим університетським осередком став заснований в 1834 р. Київський Університет. В нього влито Крем’янецький Ліцей; великою мірою він призначався для поляків. Однак уже його перший ректор М. Максимович сприяв тому, що університет набув і український статус.

Крім Крем’янецького (Волинського) Ліцею на Україні було ще два ліцеї — Ніженський і Одеський. Ліцеї зазнавали частих реорганізацій і не виробилися на певний тип школи. Рішельєвський Ліцей в Одесі 1864 р. перетворено на Новоросійський Університет.

Уряд провадив політику станової освіти: гімназії призначалися виключно для шляхти, семінарії — для духівництва, повітові (»уездные«) школи — для міщан, купців, шляхти та обер-офіцерів, а для селян, міщан і ремісників — парафіяльні (»приходские«) школи. В 30 — 40-их pp. XIX ст. для дітей шляхти й військ. старшин відкрито військові школи (кадетські корпуси) в Києві і Полтаві, для шляхтянок — дівочі інститути в Києві (1837), пізніше в Харкові, Полтаві — з французькою мовою, танцями, музикою і т. д. Крім того, при гімназіях поставали »благородні пансіони«, 5-клясні прогімназії, дворянські інститути із скороченим курсом гімназій (без клясичних мов). За навчання в гімназіях встановили високу оплату; школи підлягали контролеві урядовців (від 1835).

В 50-их pp. XIX ст. виринає думка піднести шкільну справу приватною ініціятивою, зокрема для того, щоб паралізувати роботу поляків на Правобережжі, що відкрили поль. школи при панських дворах, костелах, а то й у Києві; укр. студентство засновує три недільні школи (1859) й одну щоденну в Києві, а далі й по ін. містах (Полтава, Чернігів, Харків). Тоді починають знов. ширитися й давні школи при церквах, для шкіл друкується у 60-их pp. XIX ст. ряд українських підручників. За навчання украйньскою мовою в народних школах підносять голос українські (К. Ушинський) і російські (М. Вессель, В. Водовозов) педагоги. На проєкт міністра освіти А. Ґоловніна в справі навчального пляну в народних школах (1862) звідусіль ідуть домагання завести укр. мову навчання, але уряд у цьому побачив протидержавну акцію, в наслідок чого недільні школи були закриті, українські шкільні підручники заборонені, а новий статут із 1864 р. вводив у навчання виключно російську мову.

80-і і перша пол. 90-их pp. проходили під знаком загальної політ. реакції в Росії, що особливо важко відбилася на Україні, бо тут реакція ставила собі ще й спеціяльне завдання — гасити укр. духове життя. Прихильники нар. освіти на Україні, які надавали великої ваги загальній просвіті та грамотності, бодай і в рос. формі, заходилися засновувати т. зв. »общества грамотности«, важливіші в Харкові й у Києві.

Харківське »Общество Грамотности« (засноване 1891) зосередило свою діяльність головне на видаванні популярних книг для народу. Але з виданих ним 95 книжок за перше десятиліття лише 5% були укр. мовою, то й не диво, що його видання ширилися головне поза Україною та що їх виписували земства з Росії; для укр. народу з цього було мало користи; освіта чужою мовою лишалася для нього чужа. Так само й заснований товариством »Народный Дом« у Харкові служив інтересам культурної русифікації нижчих шарів харківського населення.

Київське »Общество Грамотности« робило для ширення укр. книжки й укр. слова більше, і збудований ним »Народный Дом« у Києві постійно давав притулок для укр. театру, укр. викладів і пізніше для »Просвіти«. За це рос. уряд 1907 р. закрив київське »Общество Грамотности« (голова В. Науменко).

В Полтаві постав »Народный Дом« ім. М. Гоголя, де земство примістило свій етнографічно-природничий музей і де відбувалися укр. концерти й театральні вистави.

Подібну до »обществ грамотности« ролю грали »общества трезвости«, що їх почали засновувати головне відтоді, як рос. уряд 1896 р. запровадив держ. монополію на продаж горілки. В місцях, де провід мали в своїх руках українці, вони старалися ширити через »общества трезвости« укр. книжку, влаштовувати укр. театральні вистави, концерти й доповіді. Але це зустрічало великі перепони з боку рос. адміністрації, яка подекуди зовсім не допускала публічних виступів укр. мовою.

Далеко більше значення для поширення укр. популярної літератури серед народу, ніж »общества грамотности« та ін. т-ва такого типу, мали приватні укр. видавництва (див. Видавничий рух). На кінець 90-их pp. XIX ст. припадає також розвиток нар. сільського театру, який став дуже важливим чинником нац. свідомости й культури. Аматорські укр. трупи з самих селян, під проводом місцевих інтеліґентів, сел. хори — це була єдина леґальна форма гуртування, яку адміністрація допускала, хоч не дуже охоче.

Список використаної літератури

1. Олександр Згурський, «Полтавщина».

2. Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В. Вечерський, О.М. Годованюк, Є.В. Тиманович та ін.; За ред А.П. Мардера та В.В. Вечерського.

3. Вечерський В.В. Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів XVII ст. України / Археометрія та охорона історико-культурної спадщини.

4. Виппер Б.Р. Статті про мистецтво.

5. 50 біографій майстрів західно-європейського мистецтва. Видавництво "Радянський художник", Ленінград 1965р. Історія мистецтва закордонних країн. Лекции по истории эстетики.

6. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли.

7. Плеханов Г.В. Литература и эстетика.

8. Оганов О.О. Произведение искусства и художественный образ.

9. Енциклопедія мистецтва.

10. Гегель Г.В.Ф. Эстетика.

11. Видавництво "Академія художників".

12. Українська та зарубіжна культура.

13. Титар В.П., Титар О.В. Народний стиль слобожанського дерев'яного сакрального зодчества

14. Вельфлин Г. Ренессанс й барокко.

15. Хосе Ортега-и-Гассет. Философія культури.

16. Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа.

17. Таранушенко С. Покровський собор у Харкові: Обміри Тенне

18. Антонович Д. Скорочений курс історії українського мистецтва.

19. Дедов В.Н. Святі гори: Від забуття до відродження.

20. Кодин В.А., Еремкина Е.А. ХрамьІ Слобожанщину. Фор-мирование архитектурно-художественньїх й градострои-тельньїх традиций.

21. Новгородов В.Е. Золотий вінець старого Харькова: Успенський собор — пам’ятник архітектури XVIII століття.

22. Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тиманович та ін.; За ред А.П.Мардера та В.В.Вечерського.

23. Державний реєстр національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітектури України) / М.М.Кучерук, В.В.Вечерський, О.Б.Ткаченко / Відп. ред. В.В.Вечерський // Пам'ятки України: історія та культура.

24. Вечерський В.В. Тетраконхи України в контексті світової архітектури // Архітектурна спадщина України. - Вип. 2. - К., 1995. - С.89-98.

25. Вечерський В.В. Меценатська діяльність козацької старшини в Глухівський період Гетьманщини // Гончарівські читання (треті). Регрес і регенерація в народному мистецтві. Меценатство в Україні: Тези й резюме доповідей.

26. Вечерський В.В. Проблема відтворення визначних пам'яток історико-архітектурної спадщини України // Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи. ІХ Всеукраїнська наукова конференція. - Дніпропетровськ, 1999. Опубліковано: Історія України: Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей).

27. Вечерський В.В. Храми України // Пам'ятки України: історія та культура.

28. Вечерський В.В. Архітектурно-містобудівна спадщина регіонів XVII ст. України // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини.

29. http://ru.wikipedia.org/

30. http://uk.wikipedia.org/wiki/Україна