Зміст
Теоритична частина
Вступ
3
1. Довузовська підготовка абітурієнтів
5
2. Вище недержавне освіти
8
3. Територіальні відособлені підрозділи
вузів (філії)
11
4. Ринок однієї спеціальності
14
5. Середній клас на ринку
освітніх послуг
19
Практична частина
23
Задача 1
24
Задача 1
25
Задача 1
26
Задача 1
27
Задача 1
28
Задача 1
29
Задача 1
30
Задача 1
31
Задача 1
32
Задача 1
33
Висновок
34
Список використовуваної
літератури
35
Вступ
Наша країна виявилася
в такому положенні, що жодна
з країн Західної Європи не
визнає дипломи Українських вузів.
У першу чергу це зв'язано
з недовірою до приватного
сектора освітньої сфери, як
заявив міністр освіти УКРАЇНИ 19 лютого цього року.
Він також підкреслив,
що жодна сфера життєдіяльності,
у тому числі освіти, не можуть
бути ізольовані від міжнародного
простору. Якщо ми проігноруємо
невизнання європейськими країнами
українського освіти, вважає він,
те Росію узагалі витиснуть з ринку освітніх
послуг.
У зв'язку з цим,
з доручення президента й уряду,
з метою підвищення якості
освіти, розвитку науково-педагогічного
потенціалу країни, створення умов
для поетапного переходу до
нового рівня освіти на основі інформаційних технологій була розроблена
федеральна цільова програма "Розвиток
єдиної освітньої інформаційного середовища
(2001-2005 роки)".
Метою даної роботи
є аналіз становлення і функціонування
сучасного ринку освітніх послуг
в України на поточному етапі розвитку країни.
В даний час до
ключових тенденцій на ринку
освітніх послуг можна віднести
наступні: Демографічний спад; Перехід
до відкритого освіти; Зростання
ролі інформаційних технологій.
Актуальність даної
теми можна охарактеризувати
тим, що зараз у України 1065 вузів. З них 600 державних.
Кількість вузів неухильно росте. Економічна
ситуація після перебудови погіршується.
Після кризи 1998 року більш швидкими темпами
став руйнуватися інтелектуальний потенціал
нації. Падає якість і рівень підготовки
фахівців, наростає рівень безробіття
серед молоді. Університети втрачають
роль лідерів у наукових дослідженнях
через відсутність необхідних засобів
і відновлення матеріально-технічної
бази.
В даний час виникла
повна нестиковка речень з
боку вузів і потреб, попиту на ринку праці. Нестиковка
підсилюється в зв'язку с збільшенням
числа комерційних вузів. Вони готують
виходячи з попиту населення. Попит населення
носить скоріше психологічний характер,
чим раціональний. Раніше складності,
перешкоди в надходженні на юридичні,
міжнародні, язикові, психологічні, і економічні,
акторські, театральні факультети і спеціальності
перемінилися повною їхньою приступністю.
Особливо з розвитком платного освіти.
Питання функціонування
ринку освітніх послуг досить
широко висвітлюється як у навчальній літературі,
так і періодичних виданнях, а також самі
останні дані можна почерпнути з Мережі
Інтернет.
Перший розділ даної
роботи присвячений сфері довузовского
освіти. Друга розглядає область
вищого недержавного освіти. У
третьому розділові охоплюється питання територіальних
відособлених підрозділів вузів. Четвертий
розділ характеризує нинішнє положення
речей у наданні вузами спеціальностей..
В останній, п'ятій главі, відбиває на чому
базується вибір освітньої послуги, як
найбільше активного, «середнього класу»
населення.
Теоритична частина
1. Довузовська
підготовка абітурієнтів
Чи можна надійти
у вуз без допомоги репетитора
або посилених занять на підготовчих
курсах? При цьому мова, зрозуміло,
йде про престижний вузі і спеціальності з високим конкурсом.
Широка громадськість
має два протилежних погляди
на цей питання. Перший - без
додаткової (тобто крім шкільної)
підготовки про навчанню у
вузі можна не мріяти. Другий -
гарного навчання в школі цілком
досить для того, щоб стати студентом.
Обоє вони, як говориться,
лежать на поверхні. Істина, імовірно,
як завжди, знаходиться де - те
посередине. Але яка та справжня
реальність, яка в дійсності ховається
за цією проблемою?
Реакція людей старшого
покоління на довузовскую підготовку звичайно виражається
одною фразою: "Ми надходили у вуз без
усяких там репетиторів і курсів". І
тут немає ні тіні лукавства.
Дійсно, були часи,
коли шкільної підготовки для
надходження в вуз цілком вистачало.
Але на початку 60-х років
попит на вище освіти різко обігнав ріст числа
місць у вузах. Навчальні заклади відреагували
на загострення освітнього дефіциту жорсткістю
вступних іспитів. Для їхнього подолання
знань, отриманих у школі, не завжди вистачало.
Знадобилася додаткова підготовка.
Іншою причиною, що підштовхнула абітурієнтів
до пошуку нових каналів одержання знань,
з'явилося введення обов'язкового середнього
освіти. Школа поступово перетворилася
в організацію по виробництву атестатів
зрілості. Зміст останніх усі частіше
не відповідало реальної підготовці тих,
хто ними володів. На жаль, це протиріччя
виявлялося лише на вступних іспитах у
вузі.
У легальній системі
середнього освіти програмам
довузовской підготовки місця
не найшлося. Справа в тім, що
основні програми різних рівнів
в України є спадкоємними. Кожна наступна
програма базується на попередньої безпосередньо:
яких - або "освітніх зазорів" між
суміжними програмами немає і бути не
повинне. Визнати такий "зазор" між
середнім і вищим освітим і необхідність
програм, покриваючих його, означало б
виразити відкрита недовіра якості підготовки
в середній школі.
От чому у вуз
стали частково готувати самі
вузи (через підготовчі курси,
створені за офіційною версією
в основному для працюючої
молоді і сільських школярів).
Велика ж частина програм підготовки у вуз і їхніх виробників
із самого початку виявилися витиснуті
з системи освіти. Репетиторство ж, не
дивлячись на огуду, заборони і гоніння,
розцвіло пишним кольором і приносило
чималий доход тим, кого сьогодні ми з
повним правом назвали б малими підприємцями.
Так виник ринок у освіти, правда - чорний,
причому відбулося це на чверть століття
раніш, чим про це заявили архітектори
перебудови від освіти.
"Моя дитина прекрасно
учиться в школі. Навіщо йому
ще де - те готуватися у вуз?"
- питання, що постійно задають батьки.
Найпростіша відповідь
коротка: "У вузи надходить
лише 20% випускників шкіл". Т.е.
з усіх випускників шкіл приходиться
кого - те вибирати. Більш глибоке
пояснення полягає в тім, що
освітні стандарти на вході
в професійне освіти істотно інші, ніж на випуску з школи.
Та й усередині професійного освіти вони
відчутне різні, що усвідомлюється практично
усіма. Досить порівняти вимоги до що надходить
на різні рівні освіти (у вузи, технікуми
і ПТУ), а також на різні по складності
або популярності спеціальності і напрямку.
Абітурієнтові при надходженні приходиться
вирішувати навчальні задачі різного
класу. Шкільна підготовка - однакова для
усіх.
Не випадково на
програми підготовки у вуз
довгі роки зберігається стійкий
попит. Більш того, рік від року він росте. Очевидно, що
в будь-якого поступающего у вуз мається
яка - те потреба, що масова школа задовольнити
не здатна. Я б сформулював цю потребу
як потреба бути конкурентноздатним.
Саме тому функція
програм підготовки у вуз досить
специфічна і не тотожна функціям шкільних
програм. Вони спрямовані не на виробництво
серійних "виробів", а на підвищення
конкурентноздатності кожного що надходить.
Інакше кажучи, довузовская підготовка
- це система коректування знань, їхнього
доведення до бажаного і необхідного рівня.
У відомому змісті підготовку абітурієнта
у вуз можна порівняти з дообладнуванням
автомобіля до класу "люкс" і, отже,
визначити як область застосування сервісних
програм в утворенні.
Таку роботу може
виконати тільки фахівець відповідного класу. Абітурієнти і їхні батьки
звичайно в подібних випадках мають на
увазі викладача вузу. Чому? В - перших,
викладач вузу - це синонім більш високої
(ніж шкільний учитель) кваліфікації. В
- других, він знає і особисто є носієм
вимог даного вузу. В - третіх, він, як правило,
має досвід роботи в приймальної комісії
даного вузу. Фахівця, отвечающего цим
вимогам шукають наполегливо і не шкодуючи
засобів.
Всі існуючі канали
підготовки у вуз припускають
обов'язкове участь у їхній
роботі вузівських викладачів. Перший - профільні класи в ряді
шкіл. Звичайно ряд дисциплін у них ведуть
викладачі вузів. Другий - "школа плюс
підготовчі курси вузу". Третій - "школа
плюс репетитор".
Нерідко батьки
абітурієнта, прагнучи нейтралізувати
недоліки одного з каналів, обирають комбінований варіант, де навчання
в профільному класі сполучиться з навчанням
на підготовчих курсах і навіть з заняттями
в репетитора. На жаль, сфера, про яку мова
йде, як визначений сектор освіти усе ще
нелигитимна. Вона начебто б є (з точки
зору споживачів), і в той же час її як би
і немає (з погляду влади). Ніхто нею не
керує: немає стандартів, немає контролю
якості і т.д. Але є сама система, що живе
і розвивається по своїм власним (точніше
ринковим) законам. Сфера довузовской
(і ширше - додетсадовской, дошкільної,
і т.п.) підготовки - це що фактично сформувався
сегмент ринку освіти, що повинний стати
прозорим. Це так, тому що програми, пропоновані
споживачеві на ньому, є ні що інше як програми
підвищення якості освітнього продукту.
Разюче, що в цьому зацікавлені насамперед
самі споживачі, оскільки довузовская
підготовка - це рух знизу, рух споживачів.
Таким чином, можна говорити про стихійне
прилучення сфери освіти до ринку. Визнавати
або не визнавати сферу довузовской підготовки
- це фактично те ж саме, що визнавати або
не визнавати ринок в утворенні. От чому
перед у довузовской підготовки велике
і, сподіваюся, прибуткове майбутнє. Так
що готуйте гаманці, добродії абітурієнти!
2. Вище недержавне
освіти
З усіх вищих навчальних
закладів, більш третини належать до недержавному секторові.
Якщо врахувати, що ще п'ять років тому
недержавний сектор складався усього
з 7 % вузів, те настільки стрімкий його
ріст безумовно вражає. Споживач сприймає
все це як настання на свої конституційні
права і зростаючу небезпеку перетворення
вищого освіти в загальне платне.
Однак, побоювання
ці перебільшені. За зовнішньою
міццю недержавної освітньої
конструкції ховається в дійсності
велетень на солом'яних ногах.
Лише 4 % навчальні заклади з загального
числа недержавних вузів у регіонах є головними вузами,
інші належать до територіальних підрозділів
столичних вузів. Спрощуючи ситуацію можна
сказати, що провінція стає освітньо-сировинним
придатком столичних вузівських центрів,
що по освітніх каналах активно выкачивают
з неї засобу для того, щоб потім перелити
отримані капітали в інші більш прибуткові
відрости.
Спочатку приватний
сектор задумувався в якості
якоїсь альтернативи, здатної зруйнувати
(або хоча б послабити) державну
монополію в сфері освіти. У
дійсності недержавне освіти змогло освоїти досить обмежений
і відносно незайнятий сегмент освітнього
ринку.
В - перших, частина
абітурієнтів має потребу в
більш доступних освітніх послугах.
Недержавні вузи доступні абітурієнтам
до непристойності: без вступних
іспитів у них приймаються навіть особи, не имеющие
середнього (повного) загального освіти
- десяти- і дев'ятикласники. Заклик "Даєш
вище освіти, минаючи середнє!" у них
розуміють буквально.
В - других, в епоху
масового одержання другого вищого
освіти багатьом абітурієнтам потрібна саме заочна форма навчання.
З усіх вузів країни таке навчання пропонують
85 %, а інші спеціалізуються тільки на денному
або вечірньому (без заочного) 16 % і 15 % відповідно.
Більшості що надходять потрібно гуманитарно-социальное
або экономико- управлінське освіти. Підготовка
по інших напрямках носить одиничний характер.
Нарешті, значне
число абітурієнтів шукає порівняно
недорогі освітні послуги. Недержавний
вуз приходить на уже вищипане
і об'їдене освітнє поле і
виконує у відомому змісті "асенізаційну" функцію. От чому органи
керування освітим улаштовує ситуація,
при якій "могутнім ядром вищого освіти
є державні вузи, а периферією – невеликий
прошарок недержавних структур".
Сьогодні ми маємо
те приватне образование, що
тільки і можемо мати у створених нами самими умовах. Позбавлені
власного приміщення, недержавні вузи
змушені вганяти в орендну плату левину
частину своїх доходів. У той же самий
час їхні державні колеги приторговують
своїми приміщеннями, здаючи них в оренду
і непогано заробляючи на цьому.
Податки, що платять
приватні вузи, з'їдають до 30 % доходів.
Держава стосовно них виступає
як самий нещадний рекетир.
Воно повинно неодмінно вилучити
гроші в освіти для того, щоб
потім витратити них... на що - нибудь
інше.
Просування будь-яких послуг, а освітніх - особливо - коштує
недешево. Значну частину своїх засобів
недержавні вузи змушені вкладати в "розкручування".
Торговельна ж марка госвузов добре відома
і давно оплачена державою: їм самим вона
не коштує ні копійки.
Правова база для діяльності приватних вузів досить розпливчаста.
Закрити них нічого не коштує. У той же
час зареєструвати, одержати ліцензію,
а тим більше пройти атестацію й аккредитоваться
коштує стільки поту і, особливо, крові,
що виявляється не многим під силу.
Недержавний сектор відділений від державного
непроникної стіною. Спробуйте перейти
з першого в другий або надійти учитися
далі. Він позбавлений також інших привабливих
для абітурієнтів благ, властивих його
державному аналогові - відстрочки від
заклику в армію, диплома державного зразка
й ін.
От чому в сформованій
ситуації смішно залякувати обивателя
погрозою експансії недержавного
освіти. Побоювання з приводу
тотальної перемоги недержавного
сектора над державним в утворенні
беспочвены.
Трохи іншу картину
дає порівняння приватного сектора з державним
по джерелу фінансування. І якщо говорити
про платний державному утворенні, то
воно явно програє по темпах розвитку
приватному секторові. У той час як засобу,
отримані від платного державного освіти
йдуть на покриття боргів , у приватному
секторі вони інвестуються переважно
в розвиток навчальних закладів.
Ряд приватних структур
усього за кілька років зумів
створити цілком пристойну матеріальну
базу. Багато хто з них уже
сьогодні розташовують першокласними
викладацькими кадрами. Маючи яскраво виражені маркетингові
орієнтації, вони більш упевнено почувають
себе на ринку освіти. Звідси продумана
стратегія розвитку, уміле проведення
рекламних кампаній і кампаній по зв'язках
із громадськістю, гнучка цінова політика
і т.д. Нарешті, приватні вузи через обставини,
що склалися виявилися здатні створити
ефективні системи внутрівузівського
керування, що дозволяє їм оперативно
реагувати на зміни зовнішніх умов.
Однак, для формування
повноцінного ринку у вищому
утворенні цього не досить. Не слід забувати, що у вищому утворенні
усе ще фактично збережена монополія держави.
Конкурентне середовище на освітньому
ринку поки не склалася. При збереженні
таких умов розраховувати на скільки-небудь
серйозні перетворення в сфері вищого
професійного освіти навряд чи приходиться.
3. Територіальні
відособлені підрозділи вузів
(філії)
Причини появи у
вищому утворенні великого числа
філій лежать на поверхні. До
початку 90-х років місцева система
вищого освіти ні кількісно,
ні якісно скільки-небудь помітно на зміну ситуації
не відреагувала. Поява недержавних вузів
збільшило число навчальних місць незначно.
Попит на вище освіти, навпроти, виріс
до неймовірних розмірів. Крім того, усі
наявні вузи пропонували освітні послуги
приблизно однієї якості і, отже, близької
вартості, що вступало в протиріччя з потребами
і фінансовими можливостями абітурієнтів.
Київський ринок
вищого освіти (може бути в
силу роками спеціалізації, що
складалася, і гарним контактам
із закордонним освітим) набагато
оперативне відгукнувся на нові потреби і
можливості споживачів. З'явилися вузи
экстракласса, з одного боку, і величезне
кількість навчальних закладів відкритого
типу, з іншої. Перші пропонували по дорогій
ціні освітні послуги класу "кадиллак",
другі - по низьким і навіть наднизьким
цінам - дуже слабкі програми навчання.
Наступний вихід москвичів у регіони в
пошуках голодних ринків був закономірним.
Прибульців умовно
можна поділити на три категорії.
Першу (і саму численну) склали
недержавні московські вузи. Застосовувана цими вузами схема експансії
гранично проста. Орендується приміщення,
запрошуються викладачі місцевих вузів,
привозиться учбово-методичне забезпечення
з основного вузу і запускається навчальний
процес. Приймальня кампанія проводиться
напористо і галасливо. Чого коштує, наприклад,
реклама Українського нового університету,
що (одержавши ліцензію усього півроку
назад) повідомляє себе ведучим російським
вузом. До другої категорії випливає віднести
філії столичних державних вузів, що окупували,
як правило, місцеві технікуми або професійні
училища. Число їх значно менше і технологія
виходу на ринок скромніше. Полягає договір
з міським або обласним навчальним закладом,
дається боязка реклама і, в основному,
приймаються на наступний рівень освіти
випускники базового навчального закладу,
хоча і до інших абітурієнтів повага шанобливе.
До третьої групи
можна віднести зовсім нечисленну
величину вузів, наприклад - Державний
університет Вищої школи економіки.
Тут усі ґрунтовно: і запрошення
від обласної адміністрації, і могутня рекламна кампанія, і
солідні партнери, і ретельне пророблення
правових аспектів появи в регіоні.
Професійно-освітні
програми, що принесли із собою
філії-дилери, обмежені й одноманітні
по змісту. Обов'язково присутні
"Юриспруденція", "Фінанси і кредит", "Бухгалтерський облік
і аудит", "Економіка", "Комерція"
і "Менеджмент". Серед програм державних
вузів миготять родинні програмам принявших
їх технікумів і профучилищ "Технологія
швейних виробів", або "Технологія
збереження і переробки зерна" і т.п.
Ціни на пропоновані
програми, у цілому, значно нижче,
ніж у міських вузах, хоча
маються і виключення. Зрозуміло,
що інвестиції в освіти, зроблені
батьками-засновниками повинні приносити
хоч якусь прибуток на вкладений
капітал. Тому частина отриманих засобів відправляється у вуз. Сама
ж філія може мінімізувати витрати, якщо
буде робити тільки дві речі: платити зарплату
викладачам і вносити орендну плату. Рентабельність
у 5-7% - верх хитрувань, та й то, якщо ректор
- професійний економіст. Тому говорити
скільки-небудь серйозно про витратах
на розвиток і, отже про якість умов навчання,
рівні і якості підготовки випускників
не приходиться. Найбільш цікава правова
основа присутності філій в областях.
Порушення Законодавства тут - звичайне
явище. Мають місце випадки початку фінансово-господарської
діяльності по підготовці освітнього
процесу без реєстрації по фактичній адресі.
Освітня діяльність суцільно і поруч ведеться
до (і без) одержання самостійної ліцензії.
Поступающим у цьому випадку демонструється
ліцензія, отримана головним вузом. Але
навіть якщо ліцензія мається, те освітня
діяльність ведеться не відповідно до
додатком до неї (за іншою формою навчання,
по напрямках і спеціальностям, що у ліцензії
не зазначені). Сказане відноситься до
вузів обох форм власності.
Що стосується мети
присутності в різних областях
країни іногородніх вузів, то
вона одна - збагачення.
Описана ситуація
стала можливої з кількох причин.
По-перше, тому, що не пройшло
час, коли ще людей вибирають
собі будь-яке вище освіти. По-друге, тому що власна дилерська активність
провінційних вузів виражена слабко.
Ситуація з філіями
знаходиться під контролем органів
керування освіти, але скільки-небудь
істотного впливи на неї вони
зробити не у стані, тому
що до кінця питання функціонування філії Законодавством до кінця не
відрегульовані.
У підсумку споживач
залишається без захисту, хоча
дуже в ній бідує. Імовірно,
повинний "гримнути грім", щоб
ми не тільки перехрестилися,
але і почали якісь зусилля,
щоб навести порядок у цій
сфері. Питання в тім, як незабаром це відбудеться.
4. Ринок однієї
спеціальності
Те, що вузи абітурієнтів
вибирають, очевидно. Інакше, навіщо
потрібні були би вступні іспити.
А чи може абітурієнт вибирати
вуз? На перший погляд , "так".
Але чи завжди мається така можливість?
Виявляється, немає. З більшості
спеціальностей, по яких готують
у вузах, половину можна одержати
лише в одному вузі і тільки
по одній з форм навчання. Ще
29,3% спеціальностей можна одержати
в одному з двох вузів, або
по одній із двох форм навчання в
одному вузі. По 8,8% спеціальностей існують
3 можливості надходження, а по 4,1% - чотири.
Таким чином, можливості вибору при надходженні
на 92,4% усіх спеціальностей у вузи обмежено
1 - 4 каналами, а вузи, їх що пропонують,
фактично є монополістами. Це значить,
що їм не треба конкурувати між собою або
запекло бороти за якість своєї продукції.
Зате можна диктувати абітурієнтам умови
продажу своїх освітніх послуг (ціни, кількість
і т.д.) .
Сегмент ринку, де конкурентна
напруга велика, складає усього 7,5% від
загального числа спеціальностей. Легко
можна помітити, що частина з них відноситься
до спеціальностей гуманитарно-социального
профілю. Більшість же належить до групи
економіко-управлінських спеціальностей.
Так що, якщо і можна говорити про ринок
освіти, те насамперед стосовно до останній
групі спеціальностей.
Його масштаби значні. По-перше
по величині попиту: на экономико-
управлінські спеціальності претендували
23,6% усіх поступавших у вузи
в 2000 року. По-друге, по величині
речення: з навчальних місць, запропонованих
вузами на ринок, майже чверть (22,3%) відноситься
саме економіко-управлінським спеціальностям.,
на які, однак, було прийнято менш половини
бажаючих (45,5%). Причому 44% з них - на платній
основі, що принесло вузам чималий доход
(1/3 усіх доходів вузів від платного прийому).
Цікаво, що доходи недержавних вузів від
економіко-управлінського освіти невеликі
- 27,4% названої суми.
Більшість першокурсників прийнята
або на очну форму навчання
- 52,8%, або на заочну - 35.9% і в основному
в державні вузи (85,7%). Так що про ринкову
рівновагу стосовно до даного сектора
освіти говорити передчасно
Не обговорюючи питання про
те, чи знадобиться країні через
5 років таке кількість менеджерів
і фінансистів необхідно відзначити
що спостерігається і тут монополію
- тільки не окремих вузів, а державного
освіти в цілому.
Монополізм держави
виявляється насамперед у реченні
обмеженого числа безкоштовних (та
й платних теж) навчальних місць.
І справа тут не в тім,
що в бюджету немає грошей
на відкриття нових. Державі вигідно не
збільшувати їхнє число, а змушувати вуз
відкривати додатково платні місця. При
цьому заохочується підприємницька активність
вузу, але забувається, що вуз - не фірма,
а виробництво товарів і освітніх послуг
- речі різні.
Монополізм держави
як власника виявляється в
і диктаті цін споживачеві.
Божевільні ціни, пропоновані госвузами,
вирішують задачу максимізації
прибутку, але не досягнення конкурентної
переваги на ринку. При цьому
ігнорується високий рівень витрат
і неефективне використання вузами наявних
у них ресурсів (кадрових, матеріальних
і т.п.). Недержавні вузи сьогодні рідко
можуть запропонувати навіть близькі
умови для навчання, тому вони змушені
йти на зниження ціни.
Нарешті, держава-монополіст
усіма силами прагне зберегти свої привілею, обмежуючи
освітній ринок від вторгнення на нього
конкурентів з боку. Звичайно, ліцензування
придумане не для створення монополій.
Однак, проблемою ліцензування стає саме
для недержавних вузів, і цей побічний
його ефект не можна не зауважувати. Так
що економічно нерівноправними, тобто
позбавленими можливості вибору на ринку
освіти виявляються не тільки абітурієнти,
але і вузи з інший (крім державного) формою
власності.
Економічна воля
споживача-абітурієнта означає не
тільки право, але і реальну можливість вибирати. Звичайно,
це в першу чергу вибір спеціальності.
Але це також і вибір вузу-виробника освітніх
послуг. А для цього одну і тугіше спеціальність,
наприклад, "Лікувальна справа", повинні
пропонувати як мінімум 2 вузи. Далі - це
вибір форми підготовки. І тут необхідно
мати можливість одержати бажане освіти
не тільки за денною формою навчання, але
і по всім можливим, і звичайно не в одному
вузі. Нарешті, можливість вибору повинна
поширюватися і на спосіб фінансування
освіти. Саме тут лежать найбільші проблеми.
Держава-монополіст, одною рукою пропонуючи
високі ціни, а іншої - пощипуючи кишені
батьків абітурієнтів (а як інакше назвати
невиплату зарплати бюджетникам) досить
вміло обмежує доступ більшості населення
до вищого освіти.
Способи знаходження
бажаної волі банальні. Банальні
в умовах ринку. Це відкриття
нових каналів підготовки, розширення
числа навчальних місць, зняття
обмежень (які фактично ігноруються
більшістю вузів) на платний
прийом, енергійне сприяння розвиткові
сектора недержавного освіти.
Замість усього
цього ми в останні роки
спостерігаємо погіршення умов
для одержання економіко-управлінського
освіти. Це виявляється в тім,
що при зростаючому попиті
на цей вид освіти, вузи змушують
нас переплачувати, і часом
значної, посилюють селекцію, штовхають на додаткові
витрати (наприклад, на дорогу і виснажливу
довузовскую підготовку).
Де ж вихід? Звичайно,
не в об'єднанні вузів, а
в принциповому зміні політики
в утворенні. Перше логічно
веде до ще більшого монополізмові
в утворенні. Друге... Останні події в черговий
раз переконали нас, що споживач (ширше
- громадянин) так і залишається бидлом
для влада що претримають, а розмови про
пріоритет його благ - розмовами.
У людей старшого
покоління ще жива в пам'яті
фраза-напуття, з яке них випускали зі школи: "Перед
вами відкриті всі шляхи!". Вона звучала
красиво і несла в собі думка про волю
вибору і рівність можливостей, у тому
числі й освітніх. Ілюзія того й іншого
швидко розсіювалася з першим вступним
іспитом у вуз. Але заворожлива краса напуття
міцно зберігалася у свідомості. Не випадково
багато хто і понині вірять у цей міф і
легко піддаються його силі, що гіпнотизує.
Міф про волю
вибору професії мовою сьогоднішніх
випускників школи звучить приблизно
так: "Освіти - первісний капітал, що підлягає нагромадженню і
вигідному вкладенню. Тому спочатку потрібно
одержати гарне освіти, а потім інвестувати
його в ту сферу професійної діяльності,
що дасть найбільший прибуток на вкладений
капітал".
