Цивільне право України

Міністерство освіти і  науки України

Запорізький національний технічний  університет 

Інститут управління і  права

 

 

 

 

 

Контрольна робота

Дисципліна: «Правознавство»

Тема: «Цивільне право України»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

Вступ………………………………………………………………………….ст.3

Тестові завдання……………………………………………………………..ст.4

 1.Цивільне право України:поняття і система………………………..……ст.5

2.Поняття та структура  цивільного законодавства…………………….....ст.8               

3.Поняття цивільних правовідносин  (Суб’єкти, об’єкти цивільних    правовідносин )……………………………………………………………...ст.11

4. Правочини та їх характеристика……………………………..………….ст.14       

Висновок……………………………………………………………………...ст.17

Використана література………………………………………………….…ст.18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Сама назва галузі права  свідчить, що цивільне право регулює  цивільні відносини, тобто вольові  відносини між носіями цивільних  прав і обов’язків, забезпечення яких здійснюється заходами державного примусу.

Але в умовах перехідної економіки, прояви абсолютно нових  цивільних відносин, зміни положень Цивільного Кодексу України (16.01.2003 р. -  нова редакція) дана тема як і  раніше не стоїть на одному місці, йде  процес старіння і відмирання старих  суспільних  відносин, а народження та поява нових цивільно-правових відносин вимагає сьогодні від громадян України чіткого знання прав і  обов’язків цивільно-правових відносин, з якими людина стикається протягом усього життя: від народження до смерті.

Метою даної роботи є дослідити  основні положення цивільного права  України та визначити  їх значимість для держави, фізичних та юридичних  осіб.   Виходячи з мети роботи визначені і основні завдання:

• розкрити сутність поняття «цивільне право України»;
• схарактеризувати основні складові елементи системи цивільного права України;
• розглянути правочини та визначити умови їх дійсності;
• проаналізувати цивільні правовідносини та їх учасників;
• показати особливість структури цивільного законодавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тестові завдання

 

1. Для яких осіб встановлюється обмежена судом дієздатність?

а) діти до 14 років;

б) діти до 11 років;

в) хронічні алкоголіки – не є дієздатними за клопотання членів сім’ї, тому що ставить себе і свою сім’ю у тяжке матеріальне становище

г) душевно хворі -  не є дієздатними.

2. Цивільно-правовий чин,  який визнається недійсним за  рішенням суду, називається:

а) мнимим;

б) удаваним;

в) заперечним;

г) нікчемним;

3. Ознакою юридичної особи   є:

а) наявність банківських  рахунків - необов’язково;

б) наявність установчих документів – положення про юридичну особу та її права, статут  і т.ін. з моменту набуття

в) наявність відокремленого майна – ознака юридичної особи;

г) наявність печатки – атрибути юридичної особи;

д) правильно все вище викладене.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право – це галузь права, що врегульовує цивільні правовідносини. Цивільними є майнові  та особисті немайнові відносини, засновані  на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, предметом цивільного права  є цивільні правовідносини:

• майнові відносини – відносини з приводу володіння, користування і розпорядження матеріальними цінностями (майном) та правами на нього. Однак  до цивільних належать не всі майнові відносини, а лише ті, що зумовлені використанням товарно-грошової форми та відбуваються із застосуванням згаданих вище принципів. Інші майнові відносини, наприклад  ті, що засновані на підпорядкованості їх учасників, не належать до цивільних. Але не слід забувати, що майнові відносини врегульовуються не тільки цивільним правом, а й адміністративним, фінансовим, сімейним, житловим тощо;
• особисті немайнові відносини – відносини, які виникають на підставі здійснення особистих немайнових прав, зокрема таких, як  право на життя, право на охорону здоров’я, право на повагу до людської гідності, право на безпечне для життя й здоров’я довкілля,право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Ці права у свою чергу  поділяються на:

а) особисті немайнові відносини, пов’язані з майновими (наприклад, об’єктами яких є результати інтелектуальної  праці);

б) особисті немайнові відносини, що не пов’язані з майновими (наприклад, об’єктами яких є честь, гідність та інші нематеріальні цінності, що є невіддільними від особи).

Слід звернути увагу на те, що особисті немайнові права, як і майнові права також врегульовуються  іншими галузями права. Зокрема, сімейне  право врегульовує такі особисті немайнові відносини, як порядок  вибору подружжям прізвища при реєстрації шлюбу чи при його розірванні і  т.д.

Це свідчить про те, що сам предмет правового регулювання  конкретної галузі права не дає змоги  чітко відрізнити її від інших  галузей, а тому як допоміжні критерії цього розрізнення використовуються методи правового регулювання що властиві конкретній галузі права та функції, які нею виконуються. До основних функцій цивільного права, тобто основних напрямів його впливу на суспільство та їхніх учасників, належать: регулятивна, охоронна, виховна  та інші.

Отже, цивільне право –  це галузь права, яка регулює майнові  та особисті немайнові відносини, засновані  на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майнові самостійності їхніх  учасників.

Усі норми цивільного права  утворюють систему  цивільного права, тобто внутрішню організацію  чинних цивільно-правових норм конкретної держави, яка передбачає наявність  та певне взаєморозташування її складових  частин: підгалузей цивільного права, правових інститутів та конкретних правових норм (схема 1)

Система цивільного права (схема 1)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Як бачимо, всі галузі права складаються з певних структурних  елементів, так як в кожній із сфер суспільного життя відносно є  неоднорідними, тому кожен їх вид  також можна поділити на більш  вузькі, відносно обособлені групи  відносин, які мають свої особливості, а отже і певну самостійність. Так, у сфері  цивільних правовідносин  можна виділити правовідносини пов’язані  з власністю, зобов’язаннями, авторські, спадкові і т.ін.

А це у свою чергу зумовлює  і в рамках кожної галузі права  виділяти відносно обособлені групи  правових норм, що регулюють ці обособлені групи суспільних відносин. Такі групи  норм у межах конкретної галузі права, що регулюють якісно однорідні групи  суспільних відносин у межах певного  їх виду, називають правовими інститутами. У свою чергу кожен правовий інститут складається з певної кількості  конкретних правових норм, які є  первинним і неподільним елементом  правової системи в цілому.

 

 

2. Поняття та структура  цивільного законодавства

Цивільне законодавство  України – це система законів  та інших нормативно-правових актів, які регулюють цивільні правовідносини.  Його основою є  Конституція України, а основним актом цивільного законодавства  – Цивільний  кодекс України.

Конституцією України  визначаються основні засади цивільно-правового  регулювання. Зокрема Конституція  України визначає основні форми  власності, закріплює право громадян на приватну власність, встановлює головні  підстави правового регулювання  відносин власності (статті 41,42,30,47,48). Розвиток  зазначених конституційних засад знаходить  своє відображення в законах України.

Серед законів України, які  регулюють цивільно-правові відносини, головне місце посідає Цивільний  Кодекс України – кодифікаційний законодавчий акт цивільного законодавства, від 16 січня 2003 року всі норми якого умовно поділяються на дві групи, які утворюють його Загальну та Особливу частини.

У  Загальній частині  Цивільного  України визначені  поняття й основні принципи цивільного права, поняття і види його джерел, порядок застосування і тлумачення його норм. Загальна частина розкриває  також положення про особу (фізичну, юридичну, а також про державу, Автономну Республіку Крим, територіальні  громади), об’єкти цивільних прав, правочини та представництво, а також  про строки, дати та позовну давність.

Особлива частина  Кодексу  присвячена врегулюванню окремих видів  цивільних правовідносин, зокрема  таких інститутів цивільного права, як: право власності, зобов’язальне  право; правоздатність іноземців і  осіб без громадянства, а також  застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Загалом ЦКУ складається  з шести книг (Книга перша –  «Загальні положення», Книга друга  – «Особисті немайнові права  фізичної особи»,   Книга третя  – «Право власності та інші речові права», Книга четверта «Право інтелектуальної  власності», Книга п’ята – «Зобов’язальне право»,   Книга шоста - «Спадкове  право»). При цьому книги друга-шоста  складають його Особливу частину. Крім того, Цивільний Кодекс містить Прикінцеві та Перехідні положення.

Слід також зазначити, що відповідність норм цивільного законодавства  потребам розвитку ринкової економіки  з урахуванням вимог Конституції  України забезпечується шляхом прийняття  спеціальних законів з окремих  інститутів цивільного права. Зокрема, це Закони України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. (зі змінами і доповненнями», «Про підприємства України» від 27 березня 1991 р. (зі змінами і доповненнями), «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про авторське право  і суміжні права», «Про оренду державного майна» та ін.

Багато цивільно-правових норм міститься також в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, положеннях  та інших нормативно-правових актах  міністерств і відомств України.

Виходячи з вищесказаного  структуру цивільного законодавства  можна зобразити у вигляді  схеми.

 

Структура цивільного законодавства (схема 2)

 

 

 

 

Отже, усі цивільні закони та підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють цивільно-правові  відносини, мають відповідати Конституції  України.

 

 

 

 

 

 

 

3. Поняття цивільних правовідносин (суб’єкти, об’єкти цивільних правовідносин)

Одним з найбільш поширених  видів правових відносин є цивільно-правові  відносини – врегульовані нормами  цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між юридично рівними учасниками.

Елементами складу цивільних  правовідносин є:

• суб’єкти цивільних правовідносин, тобто особи (фізичні і юридичні), які обособлені, незалежні та рівноправні. Слід зазначити, що фізичними особами є громадяни, іноземці, а також особи без громадянства. Разом з фізичними особами суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути організації, підприємства, установи, які називаються юридичними особами. Юридичні особи  - це суб’єкти цивільних правовідносин, які мають відокремлене майно, можуть набувати від свого імені  майнові та особисті немайнові права і обов’язки, бути позивачами і відповідачами у судах загальної юрисдикції і в арбітражних судах;
• об’єкти  цивільних правовідносин, тобто те, з приводу чого ці  відносини можуть виникати, змінюватися або припинятися і на досягнення яких правових результатів вони спрямовані. Тобто, об’єкти цивільних правовідносин  - це різного роду матеріальні і нематеріальні блага, які поділяються на: речі; роботи та послуги; результати інтелектуальної творчості; інші матеріальні та нематеріальні блага.

Найбільш поширеним об’єктом цивільних відносин є речі. Річчю називається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Річ може бути як продуктом людської праці, так і предметом, створеним самою природою, але який використовується людиною у життєдіяльності – земля, корисні копалин, рослини та т.і. Слід зазначити, що юридичне поняття «річ» - не зовсім збігається зі звичайним, оскільки у цивільному праві під річчю розуміють не тільки предмети побуту або засоби виробництва, а й тварин, види енергії, а також складні об’єкти, як майнові комплекси підприємств. Правове регулювання майнових відносин значною мірою залежить від природних властивостей конкретної речі, її економічного значення та ін. У зв’язку з цим, речі поділяються на рухомі і нерухомі.

Отже, цивільні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного права вольові відносини між носіями цивільних прав і припиняються  на основі цивільно-правових  норм і юридичних фактів та забезпечення яких здійснюється заходами державного примусу. Суб’єктами яких є особи, на яких поширюється дія цивільно-правових норм. Особливістю правового статусу суб’єктів цивільного права є те, що вони наділені  цивільною правосуб’єктністю, яка включає їхню цивільну  правоздатність (здатність особи мати цивільні права і обов’язки), а також цивільну дієздатність (здатність особи своїми діями набувати та реалізовувати цивільні права та обов’язки), Слід також зазначити, що цивільна правоздатність осіб настає з моменту народження. Ніхто не має права позбавити особу цивільної правоздатності, і лише у випадках передбачених законом особа може бути обмежена у такій правоздатності, наприклад, позбавлена батьківських прав, права займатися певними видами діяльності і т.ін. Припиняється цивільна правоздатність фізичних осіб з моменту їхньої смерті.

Цивільна правоздатність фізичних осіб – це гарантована  законом можливість особи реалізовувати  свої права та обов’язки. Дієздатними  визнаються правоздатні особи. Змістом цивільної дієздатності є здатність особи: своїми діями набувати цивільні права і обов’язки; самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов’язки; особисто відповідати за свою протиправну поведінку. Обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб розрізняють:

• дієздатних у повному обсязі – це особи, що досягли 18 років. Або з моменту вступу особи в шлюб;
• обмежено дієздатними – це  особи від 15 до 18 років або з моменту вступу в шлюб;
• недієздатними визнаються особи віком до 15 років, від  їхнього імені виступають батьки або опікуни;
• обмежені судом у дієздатності, що зловживають спиртними або наркотичними засобами і становлять своїми діями сім’ю у скрутне матеріальне становище;
• недієздатні визнані судом особи, які внаслідок душевної хвороби  або недоумства не розуміють характеру  чи значення своїх дій, або не можуть керувати ними.

Основними ж ознаками юридичної  особи є такі:

• являє собою певну організаційну єдність, закріплену статутом або положенням;
• має власне майно;
• наділена цивільною правосуб’єктністю, яка включає її цивільну правоздатність та цивільну дієздатність;
• бере участь у правовідносинах від свого імені, і може набувати майнових і немайнових прав і виконувати обов’язки, бути позивачем  і відповідачем у суді тощо;
• діє на основі та згідно зі статутом (положенням);
• самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями;
• має назву, юридичну адресу та інші атрибути;
• припиняється правоздатність та дієздатність – з моменту припинення юридичної особи.

У цивільних правовідносинах  юридична особа  бере участь через  свої органи (посадових осіб), які  діють у межах прав, наданих  їм законом або передбачених статутом.

Залежно від порядку створення  юридичні особи поділяться на два  види:

1) юридичні особи публічного  права. Такі юридичні особи  створюються за рішенням державних  органів або органів місцевого  самоврядування;

2) юридичні особи приватного  права.  Створюються фізичним  та юридичними особами на підставі  установчих документів.

Отже, цивільні правовідносини  - це майнові та особисті немайнові  відносини, засновані на юридичній  рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників: суб’єктів (фізичних та юридичних осіб).

 

 

4. Правочини та їх характеристика

Для того, щоб набути цивільних  прав  та обов’язків, змінити чи припинити їх, особа самостійно або  через свого представника має  вчинити певну дію. Такі дію називають правочином (угодами).

Особа може вчинити її з  іншою особою чи іншими особами. Дія  спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, вчинена однією  особою є одностороннім правочином.

Наприклад, заповіт –  особисте розпорядження дієздатної фізичної особи на випадок своєї  смерті. В ньому вона призначає  своїми спадкоємцями одну або декілька осіб (необов’язково рідних); дарування, тобто передача майна у власність  іншої особи, що є безоплатною.

Дво-  чи багатосторонній правочин (договір) виникає в результаті узгодження своїх дій двома або більше особами. Договори у свою чергу поділяються на одно-, дво- та багатосторонні. Односторонній договір передбачає, що одна сторона має лише права, а інша – лише обов’язки. Двосторонній же договір наділяє правами та обов’язками обидві сторони договору.

У багатьох випадках закон  допускає кілька форм вчинення правочину, що забезпечує особі свободу її дій. Водночас у певних випадках закон  встановлює конкретну форму вчинення правочину, недотримання якої може бути підставою для визнання правочину  недійсним.

Так, правочин між юридичними особами або заповіти завжди мають  оформлятися письмово. Крім того, наприклад, цивільно-правова дія, як і купівля-продаж або дарування будинку чи квартири, вимагає ще й  обов’язок нотаріального посвідчення.

Письмова форма правочину  означає, що його зміст має фіксуватися  у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Сторони мають підписати  ці документи. Якщо стороною правочину  є юридична особа, підпис її уповноваженої  особи має бути скріплений печаткою.

За загальним правилом, правочин можна змінити. Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від  нього. Якщо правочин є дво-, або багатостороннім, змінити його чи відмовитися від  нього можна лише за згодою сторін.

Чинне законодавство встановлює загальне правило, за яким договор є  відплатним, тобто взаємовигідним. Сторони договору на власний розсуд вирішують чи укладати договір, самостійно  обирають майбутнього контрагента (іншу сторону договору), а також  визначають умови договору.

Всі договірні умови можна  поділити на  такі групи:

- істотні – умови передбачені  законом як необхідні для укладення  певного виду договору;

- звичайні - умови, що містяться  в нормативно-правових актах.  Вони є обов’язковими для сторін, незалежно від того, чи включили  вони їх до тексту договору;

- випадкові – умови,  які сторони на власний розсуд  включили до договору. Такі умови  не повинні суперечити закону.

Для того, щоб укласти  договір, одна сторона має звернутися до іншої сторони з відповідною  пропозицією. Договір вважатиметься  укладеним, якщо інша сторона прийняла цю пропозицію.

Цивільний Кодекс України  містить чітке правило про  те, що сторони обов’язково мають  виконати договір. Його невиконання  тягне цивільно-правову відповідальність.

Умовами дійсності правочинів є те, що:

- зміст правочину не  може суперечити ЦКУ, іншим  актам цивільного законодавства,  а також моральним засадам  суспільства;

- особа повинна мати  обсяг дієздатності, необхідний  для вчинення правочину;

- волевиявлення учасника  правочину має бути вільним  і відповідати його внутрішній  волі (так, дія, вчинена особою  під примусом, не може вважатися  правочином);

- правочин має бути  спрямований на реальне настання  правових наслідків, які він  передбачає;

- правочин, що вчиняється  батьками (опікунами), не може суперечити  правам та інтересам їхніх  малолітніх , неповнолітніх чи непрацездатних  дітей.

Крім того, правочин має  вчинятися у встановленій законом  формі. Недійсність правочину може  встановлюватися двома способами: законом або рішенням суду.

Правочин, який визначається законом недійсним, має назву нікчемний. Наприклад, дарування квартири неповнолітньою особою.

Якщо закон прямо не встановлює недійсності правочину  і при цьому зацікавлена особа  заперечує його дійсність, правочин називається оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним  з моменту його вчинення.

Отже, правочини є однією з підстав виникнення цивільних  прав та обов’язків, інакше вони не матимуть законної сили, тобто будуть недійсними.

 

 

 

 

 

Висновок

 

Досліджуючи тему «Цивільне  право України» можна зробити  висновки:

• по-перше, цивільне право – це самостійна галузь права, яка складається з підгалузей права (правових інститутів)  та чітко визначених  цивільно-правових норм. Особливістю даної  галузі є те, що з її правових інститутів утворилися самостійні галузі, такі як сімейне право, житлове право, господарське право (не визначене, як самостійне, але вже не є підпорядкованим цивільному праву);
• по-друге, цивільне право регулює досить складні цивільно-правові відносини, суб’єктами яких є фізичні і юридичні особи, що за певних ситуацій можуть бути обмежені судом;
• по-третє, основними підставами для виникнення цивільних правовідносин є правочини (угоди в ЦКУ 1963 р.), вони повинні відповідати  певним вимогам цивільного законодавства, інакше вони не матимуть законної сили, тобто будуть недійсними.

Особливої уваги  в роботі заслуговують суб’єкти цивільних правовідносин. Чітко прослідковуються види дієздатності та умови її настання.

Слід відмітити, що окремо в логічно-структурній схемі відображена  система цивільного права, за основу якої була взята логічно-структурна схема системи права,запропонована  І. Котюком.

Також схематично зображено  і структуру цивільного законодавства.

 З основних завдань  і мети роботи слід звернути  увагу на те, що всі цивільні  правовідносини в Україні здійснюються  на основі чинного законодавства,  основою якого є Конституція  України.

 

 

 

 

 

Використана література

1. Конституція України,2007. Закон  вiд 28.06.1996  № 254к/96-ВР Документ 254к/96-вр, остання редакцiя вiд 30.09.2010 на пiдставi v020p710-10
2. Цивільний кодекс України. – К.: “Атіка”, 2003. – 416 с.
3. Цивільне право України / Ч.Н.Азімов, М.М.Сибільов, В.І.Борисова та ін. / За ред. Ч.Н. Азімова, С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. – Х.: Право, 2000.
4. Право власності в Україні / за ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
5. Цивільне право України: академічний курс: у 2-х частинах / За ред. Я.М.Шевченко. – К.: Ін Юре, 2003.
6. Становлення та розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні / за ред. Я.М.Шевченко. - К., 2001.
7. Право інтелектуальної власності / за ред. О.А.Підопригори – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2002.
8. Цивільне право/ Підручник за ред. О.А.Підопригори. - Київ,  1996.„Правознавство” В. В. Копейчеков Київ „Юрінком Інтер” 1999 р.
9. „Хрестоматія з правознавства” І. П. Козінцев, Л. М. Козаченко Київ „Юрінком Інтер” 1998 р.

10.Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві. – Одеса, 2002.

11.Загальна теорія цивільного права// Підручник за ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової, - Київ: Вища школа, 1992.