Цивільно-процесуальне право
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,
МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»
Кафедра цивільного права та процесу
Контрольна робота
з курсу: «Цивільно-процесуальне право»
студентки IV курсу
групи № 1
факультету заочного та вечірнього навчання
судово-адміністративної
спеціалізації
Покляцької Анастасії Ігорівни
ОДЕСА -2013
ВАРІАНТ 2
- Поняття судових доказів та доказування.
- Предмет доказування.
- Розподілення зобов’язань по доказуванню серед осіб, які приймають участь у справі.
- Відносність та допустимість доказів.
- Види доказів
- Оцінка доказів
Задачі
- Поняття судових доказів та доказування.
У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття доказування та докази. Такої концепції дотримується більшість учених, які займаються проблемами цивільного судочинства. Але деякі автори загальним аспектом визначають власне докази, а похідним - процес доказування і засоби доказування, що відповідає назві гл.5 Цивільного процесуального кодексу "Докази". Інші автори надають переваги саме процесу доказування як загальному міжгалузевому інституту. Деякі автори говорять про те, що існує обов'язок збирання процесуального матеріалу та необхідних для вирішення цивільної справи доказів, хоча не розкривають поняття "процесуальний матеріал". Тобто єдиної понятійної бази протягом тривалого часу дослідження цього питання ще не склалось.
Тому, першою чергою, доцільно зосередити увагу на визначенні основних понять процес доказування та докази.
Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. В цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як: предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, таке визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.
Цікавим є визначення
процесу доказування через
М.Й. Штефан так визначив характерні особливості процесу доказування:
а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів;
б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.
Схожої точки зори тримається Васильєв С.В. "гражданское процессуальное доказывание - это мыслительная и процессуальная деятельность суда и иных участников гражданского процесса, направленная на установление истины по конкретному делу и разрешение спора между сторонами" [7.146].
В той же час В.В. Комаровим визначаються такі етапи доказового процесу: збирання, дослідження й оцінка доказів. Не зважаючи на різницю в підходах до різних етапів процесу доказування й до переліку дій на кожній стадії процесу доказування, загальним аспектом доказового процесу буде поетапність та відповідна стадійність, які також мають відтворюватись у понятті доказування. [7.11]
Заслуговує на увагу й розширене визначення процесу доказування, дане М.Й. Штефаном: "Доказування - це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів". [11] Тобто вченим на перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування. Але з цього визначення випливає, що пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування здійснюється у врегульованому цивільному процесуальному порядку, що реально здійснити неможливо. Дійсно, при доказуванні використовуються закони логіки та психології, але вони не можуть регламентуватися на законодавчому рівні. [6.12]
Треба відокремити розумову діяльність та її наслідки від доказової за допомогою додаткового поняття "доведення". Останній термін має застосування у ст.10 ЦПК України у широке значення і характеризує всю діяльність осіб, що беруть участь в справі, а саме: "Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень". Тобто норма закону чітко встановлює, що існування певних обставин необхідно довести, а не тільки доказати.
Слід зазначити, що поняття "доводи" застосовується як у ст.27 нового ЦПК, так і мало застосування в дореволюційному цивільному процесі. Якщо сучасні науковці не розкривають поняття "доводи", то в дореволюційній науці доводи розкривались з таким значенням: "Доводи в широкому змісті - все, що сторона приводить на захист своїх прав та на спростування прав супротивника, зокрема - це сторонні пояснення і висвітлення з відомої сторони обставин справи і підкріплюючі або спростовуючи їх докази, без яких пояснення і висвітлення багатьох обставин та доказів можуть бути незрозумілі суддям, не правильно розтлумачені і замість цього, щоб слугувати на користь особі, що їх подала, будуть використані як зброя проти неї". [6.14] Можна дійти висновку, що у цьому ґрунтовному визначенні простежується певний зміст на закріплення за дієсловом "доводити" як процесуальної, так й розумової діяльності.
Таким чином пропонується:
по-перше, розмежувати поняття доказуванн
Стосовно терміну докази, то для визначення найбільш конкретного та обґрунтованого поняття, необхідно дослідити позиції вчених, що займались теорією доказування. Так, більшість авторів встановлює і надає переваги, в основному одній, на їх думку, характерній особливості доказів, що стає основою для визначення поняття доказів.
Д.М. Чечот розглядає
докази як "будь-які факти і
відомості про них, які опинились
на орбіті судового дослідження" [10],
хоча, на наш погляд, таке широке розуміння
цього поняття потребує тлумачення
через передбачені
Російське законодавство
передбачає регламентування аспекту,
яким впорядковується порядок отрима
Повертаючись до наукових концепцій, слід зазначити, що суттєвої уваги, заслуговує позиція А.А. Давлетова, який пропонує розглядати інформаційний підхід як результат розвитку теорії відображення і виділяти три елементи ретроспективного пізнання: факт, інформацію, знання. З цього напряму дослідження інші процесуалісти роблять ще більш істотні висновки, що докази по цивільній справі - це відомості про факти, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи, отримані з указаних в законі засобів і в порядку, передбаченому ЦПК, з чим однозначно погодитись важко. [6.18]
Для більш детального розуміння процесу доказування Фурса С.Я. та Цюра Т.В. пропонує поділяти докази на матеріальні та інформаційні та витлумачувати термін "фактичні дані", застосований у ст.57 ЦПК відповідно до характеру засобів доказування.
Засоби доказування можуть поділятись на:
інформаційні (пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків);
речові;
змішані (письмові докази, висновок експерта).
Доказ - окремий елемент засобу доказування, що містить інформацію про обставину справи, з існуванням якої особа пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
- Предмет доказування.
Визначення предмету доказування в цивільному процесі є складною проблемою в науці процесуального доказування. Щодня вона постає перед сотнями практикуючих юристів та не є новою для вчених-процесуалістів. Це і не дивно, так як дана категорія має не лише теоретичне, а й значне практичне значення – своєчасне та повне з’ясування судом обставин справи та правильне вирішення цивільних спорів.
За часів існування радянського союзу даним питанням займалися такі вчені, як: Звягінцева Л. М., Клєйман А. Ф., Плюхіна М. А., Решетнікова І. В., Трєушніков М. К., Штутін Л. Я., Юдельсон К. С. та інші. Сьогодні ж робляться окремі спроби дослідити питання предмету доказування в цивільному судочинстві у рамках більш загальних понять «докази і доказування», так би мовити «мимохідь», не вдіючись до глибокого аналізу.
Разом з тим, проблеми реально існують, а всю їх сукупність можна звести до такого:
- визначення поняття предмету доказування в цивільному процесі;
- спірні питання суб’єктів формування предмету доказування в цивільному судочинстві;
- проблемні питання класифікації фактів, що складають предмет доказування в цивільному процесі;
- факти, що не підлягають доказуванню в цивільній справі.
З огляду на те, що дані питання мають особливо важливе практичне значення, варто спробувати дійти висновків щодо деяких з них.
Так, аналіз чинного законодавства свідчить, що в діючому Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) немає визначення поняття «предмет доказування». Але даний термін вживається в окремих статтях кодексу (наприклад: ст.ст. 58, 179 ЦПК України). Це призводить до плюралізму думок серед науковців стосовно того, що потрібно розуміти під предметом доказування в цивільному процесі, а також до неоднозначного сприйняття і розуміння сторонами і судом даного поняття.
Штефан М. Й. вважає, що предмет доказування – це юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі [1].
Клєйман А. Ф. визначає предмет доказування в цивільному процесі як спірні юридичні факти, що мають значення для вирішення спору, так як вони пов’язані з підставами позову і з мотивацією рішення суду [2].
Штутін Л. Я. вважав, що «під предметом доказування в цивільному процесі слід розуміти обставини, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін» [3].
Як видається, аналіз ст.ст. 58, 60, 130 та 179 ЦПК України дає підстави стверджувати, що предмет доказування – це обставини, що обґрунтовують заявлені сторонами вимоги чи заперечення, підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, та з приводу яких між сторонами існує спір.
Слід зазначити, що внаслідок поглиблення змагальності у сучасному цивільному процесі сторони поряд із судом починають відігравати роль основних суб’єктів доказування. При цьому їх доказова діяльність має свій предмет, правильне визначення якого робить доказування організованим, плідним і забезпечує встановлення істини 4].
Позивач розпочинає формування предмета доказування під час складання позовної заяви, у якій він вказує обставини, якими обґрунтовує свої вимоги (ст. 119 ЦПК України). Відповідач долучається до процесу формування предмета доказування, висловлюючи і обґрунтовуючи свої заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК України). Тому факти підстави позову чи заперечення проти нього є основою предмета доказування. Проте, остаточне судження про належність тих чи інших фактів до предмета доказування належить суду, оскільки відповідно до ст. 130 ЦПК України суд під час попереднього судового засідання визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору. Розширене тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок про те, що суд має право відносити до предмета доказування обставини, якими сторони не обґрунтовували свої вимоги чи заперечення, але повинні були це зробити, бо на думку суду, ці обставини мають суттєве значення для ухвалення рішення по справі. Отже, остаточне значення у формуванні предмета доказування відіграє суд, за яким останнє слово в цьому питанні [5].
Як слушно зазначав Ю. С. Гамбаров, «міркування про суттєве чи несуттєве значення тих чи інших тверджень завжди належить суду, так як сторони можуть помилятись стосовно юридичної оцінки наведених ними фактів і виявитися нездатними встановити правильне співвідношення між суттєвими і несуттєвими» [6]. Л. П. Смишляєв вважав, що обмеження дослідження справи первісними вказівками сторін на підставі їх вимог чи заперечень при наявності інших фактів, що характеризують взаємовідносини сторін, є процесуальним порушенням суду [7].
Неповне чи неправильне встановлення
предмета доказування судом призводить
до ухвалення неправильного
Як видається, слід позитивно оцінити вирішальну роль суду у встановленні предмета доказування, проте, такий відступ від змагального начала свідчить про змішаний характер національного судочинства, в якому простежуються слідчі функції суду.
Процес формування судом предмета доказування має такі етапи:
- суд з’ясовує коло фактів, наведених сторонами для підтвердження своїх вимог і заперечень і визначає які з них мають значення для вирішення спору;
- суд вказує факти, які на його думку мають значення для вирішення спору, але сторони не вказали ці факти як підставу своїх вимог чи заперечень;
- серед фактів, які мають значення для вирішення спору, суд розмежовує дві групи фактів: а) факти, які визнаються сторонами, тобто є безспірними; б) факти, з приводу яких у сторін існує спір. Саме з останніх і формується предмет доказування.
Ще одним спірним питанням в науці цивільного процесуального права є класифікація фактів, що складають предмет доказування. Існує думка про те, що до предмета доказування належать лише матеріально-правові факти, без яких неможливо вирішити справу по суті, та допоміжні доказові факти, які будучи доведеними дозволяють логічним шляхом встановити сам основний юридичний факт [8].
Прихильники ж широкого розуміння предмета доказування вважають, що до нього мають входити факти, які мають матеріально-правове значення, так і факти процесуально-правового характеру, оскільки останні є підставою для вирішення питань, що належать до можливості і допустимості судового захисту, а також до належного порядку його здійснення.
Видається, що прихильники широкого розуміння предмета доказування більш послідовні, оскільки без доказування фактів процесуально-правового значення неможливо ухвалити рішення по справі. Зокрема, відповідач, який заявив заперечення проти позову в зв’язку з тим, що тотожна справа вже розглядалась судом, повинен довести цей процесуально-правовий факт.
Крім того, пропонують відносити до предмету доказування і так звані перевірочні факти, які підтверджують чи спростовують достовірність доказів.
Варто зазначити, що предмет доказування має структурований характер, оскільки складається з предмета доказування позивача, відповідача. Так, предмет доказування позивача – це факти, що входять до підстави позову і обґрунтовують позовні вимоги сторони та не визнаються відповідачем.
Предмет доказування відповідача – це факти, що обґрунтовують заперечення проти позову або входять до підстави зустрічного позову відповідача та не визнаються позивачем.
Також доцільним буде визнання специфіки предмета доказування залежно від функціонального призначення суду, який розглядає справу. Слід зазначити, що предмет доказування в апеляційній, касаційний інстанції та під час перегляду рішення за нововиявленими чи винятковими обставинами є модифікованим і має структурований характер, оскільки до його складу входить загальний предмет доказування (обставини, які мають значення для ухвалення рішення по справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (ст. 60 ЦПК України), а також спеціальний предмет доказування, до якого входять факти, що підтверджують незаконність і (або) необґрунтованість рішення чи ухвали суду, наявність ново виявлених чи виняткових обставин.
Особливістю предмета доказування є можливість змінювати об’єм фактів, що входять до його складу.
Зокрема, ця зміна може бути пов’язана з диспозитивним правом позивача протягом усього розгляду справи на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 31 ЦПК України). Визнання відповідачем певних фактів, що входять до підстави позову, також призводить до зміни предмета доказування.
Предмет доказування може змінитись внаслідок відмови від визнання в попередньому судовому засіданні обставин, яку суд приймає, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнано в результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною (ст. 178 ЦПК України).
Також зміни в предметі доказування можуть мати місце при повній чи частковій відмові від позову, або ж під час розгляду справи в апеляційній та касаційній інстанціях внаслідок доповнення чи зміни скаржником апеляційної чи касаційної скарги (ст. ст. 300, 330 ЦПК України), визнання апеляційної скарги другою стороною (ч. 5 ст. 300 ЦПК України).
Проблемним залишається
Видається за необхідне усунути прогалину в законодавстві і надати право відмовитись від визнання, здійсненого у попередньому судовому засіданні, не лише сторонам, а й іншим особам, які беруть участь у справі, і внести відповідні зміни до ст. 178 ЦПК України.
Доцільно також було б визначити на законодавчому рівні критерії для визнання судом певних фактів загальновідомими. Як такі можна запропонувати наступні: відомість факту особам, які беруть участь у справі та складу суду, що розглядає дану справу.
Отже, вбачається, що подальше
дослідження суті, змісту та проблематики
предмету доказування сприятиме
вдосконаленню доказової
- Розподілення зобов’язань по доказуванню серед осіб, які приймають участь у справі.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази, або збирає їх за своєю ініціативою. Доказове значення мають лише ті пояснення сторін і третіх осіб, в яких містяться відомості про факти, що мають значення для справи.
Поряд з поясненнями по суті справи, сторони і треті особи мають право представляти свої доводи і міркування з усіх виникаючих у ході судового розгляду питань, брати участь у допиті свідків та експертів, висловлювати свою думку з приводу змісту і достовірності письмових і речових доказів тощо. Подібні пояснення поряд з заявами сторін розпорядчого характеру ( признання позову, відмова від позову і.т.п.) не є доказами у справі.
Пояснення сторін і третіх осіб мають неоднакове значення, а доказами з цивільної справи можуть бути тільки ті пояснення, які містять відомості про факти, що належать до предмета доказування. У поясненнях сторін і третіх осіб виділяють:
- повідомлення, відомості по факти, тобто докази;
- волевиявлення;
- судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;
- мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті;
- вираження емоцій, настрою.
Значення пояснень сторін визначається тим, що сторони є учасниками спірного правовідношення і можуть дати більш повні відомості відносно фактів, які мають значення для справи. Суд не може обґрунтовувати свої висновки лише на заявах сторін, не підкріплених ніякими об’єктивними даними, і повинен запропонувати їм обґрунтувати свої ствердження. Не тільки твердження сторін, але й призначення фактів, на яких вони обґрунтовують свою позицію зі справи, для суду не обов’язкові і приймаються тільки тоді, якщо немає сумніву, що признання відповідає обставинам справи.
Один із засобів доказування в цивільному процесі – показання свідків, тобто повідомлення суду свідком відомостей (фактичних даних) про обставини, які мають значення для встановлення істини в справі.
За ст. 50 ЦПК Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини.
Закон встановлює усну форсу показань свідків. Якщо зазначені вище свідки з’являються у засідання суду, який розглядає справу, їх слід допитати. Крім обов’язку дати показання, свідок наділений процесуальними правами. Свідок, даючи показання, може користуватися письмовими замітками в тих випадках, коли його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду. ( ст. 181 ЦПК)
Висновок експерта – результат експертизи, тобто дослідження представлених судом об’єктів, яке провадиться експертом з метою встановлення обставин, що мають значення для справи. Таким чином, засобом доказування в цивільному процесі є не сама експертиза, а висновок експерта.
Згідно ст. 143 ЦПК для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Експертизу проводять на суді чи поза судом, коли це потрібно за характером дослідження або коли об’єкт дослідження неможливо доставити до суду.
В ухвалі про призначення експертизи належить зазначити з яких питань потрібні висновки експертів і кому доручається провести експертизу.
Експертиза проводиться експертами відповідних установ або іншими спеціалістами, призначеними судом. Експертом може бути призначена будь-яка особа, яка володіє необхідними знаннями для дачі висновку.
У цивільному процесі застосовуються різні експертизи:
судово-медицинська, судово-психіатрична,
Висновок експерта для суду не є обов'язковим
і оцінюється судом за правилами, встановленими
статтею 212 КПК. Незгода суду з висновком
експерта повинна бути мотивована в рішенні
або ухвалі.
- Види доказів
Класифікація доказів може проводитися по декількох підставах або ознаках. Так, наприклад, доказові факти класифікуються по одній ознаці, а засоби доказування - по іншій. Класифікуючи докази, ми упорядковуємо і полегшуємо їх аналіз, звертаємо увагу на особливості дослідження і оцінки доказів залежно від того місця, яке вони зайняли в класифікованій системі. Це має як теоретичне, так і велике практичне значення.
Способом класифікації доказових фактів є їх розмежування по характеру зв”язку з шуканим фактом на прямі і непрямі.1 Як ми встановили, доказами є перш за все самі факти об”єктивної дійсності. Між тими фактами, які суд вже встановив, і тими, які потрібно ще встановити, існують певні зв”язки. В одних випадках зв”язки носять однозначний характер, і тоді ми маємо справу з прямим доказом. В інших випадках характер зв”язку багатозначний, і тому доказ є непрямим. Якщо по справі про встановлення батьківства відповідач посилається на те, що він на протязі півтора років не бачився з матір”ю дитини, факт його відсутності є прямим доказом виключення батьківства. Між цими фактами може бути тільки один зв”язок, і він носить негативний характер: один факт виключає інший.
Наприклад, по справі про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки під управлінням гр-на К., суд встановив, що:
- потерпілий у момент спричинення шкоди знаходився в стані сп”яніння;
- наїзд на потерпілого відбувся поза зоною пішохідного переходу, на проїжджій частині дороги, захищеній від пішохідної доріжки спеціальним парканом;
- в результаті різкого
гальмування, зробленого
Кожний з вказаних фактів сам по собі не підтверджує вини самого потерпілого, але в сукупності вони дають підстави для висновку про наявність грубої недбалості в його діях. З приведеного прикладу видно, що використання непрямих доказів обумовлено необхідністю використання декількох фактів, які створюють замкнутий ланцюг. Але не завжди вдається створити подібний ланцюг і зробити висновок про існування шуканого факту. Тоді непрямий доказ може мати значення для суду як орієнтир, що направляє увагу суду на недосліджену ділянку справи. Будь-який доказовий факт, що грає роль як прямого, так і непрямого доказу, повинен бути достовірно встановлений судом. Проте якщо достовірність прямого доказу обумовлює і достовірність шуканого факту, з яким прямий доказ знаходиться в однозначному зв”язку, достовірність непрямого доказу прямо не забезпечує достовірності шуканого факту, для визнання достовірності якого необхідний ланцюг (система) декількох непрямих доказів. І в цьому полягає відмінність прямих доказів від непрямих, що вимагає від суду підвищеної уваги до збирання, дослідження і оцінки непрямих доказів.
Оскільки відомості про факти є змістом доказу, а засоби доказування їх формою, класифікація може бути застосовна і до тих, і до інших.
По джерелу вони діляться на особисті (інформаційні), речові і змішані.2 Під джерелом розуміється певний об”єкт або суб”єкт, на якому або в свідомості якого знайшли віддзеркалення різні факти, що мають значення для справи. В результаті в одному випадку джерелом відомостей є людина, в іншому - предмет, річ. Особисті (інформаційні) докази складаються з:
