Україна – багатогалузевий народногосподарський комплекс, його структура та основні галузі спеціалізації

Вступ 

       Народногосподарський  комплекс України охоплює всі  ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на всій території.

       Народногосподарський  комплекс України протягом останнього десятиріччя ХХ ст. перебував у  стані затяжної економічної кризи. Серед причин цього є й те, що він був частиною так званого  єдиного народногосподарського  комплексу колишнього СРСР, сформованого свого часу не на ринкових, а на соціалістичних господарських відносинах. Багато виробництв, що знаходяться на території України, мають неповний цикл, а зв’язки  з підприємствами, які залишилися поза Україною і є ланками єдиного  виробничого процесу, часто розірвані  й втрачені. Господарство України  здебільшого розвивалося екстенсивним шляхом. Це означає, що збільшення обсягів  виробництва досягалося за рахунок  кількісного приросту виробничої бази, а не якісного переоснащення її.

       На  даний час існуюча багатоланкова  структура управління вугільною  промисловістю не виправдовує себе. Галузь втратила керованість і зазнала  великих втрат внаслідок недосконалості цієї структури. Крім цього, кам’яновугільна  галузь дуже капіталоємна. Зокрема, Донбаське вугілля через складні гірничо-геологічні умови досить дороге, тим більше, що підприємства давно не реконструювалися. Багато проблем виникає у нашій країні із забезпеченням народного господарства вуглеводневими ресурсами власного видобутку з урахуванням збереження навколишнього середовища та вирішення соціальних питань, адже забезпечення ресурсами нафти і газу – основа енергетичної безпеки країни. Не приділено серйозної уваги формуванню ринкової інфраструктури агропромислового комплексу. АПК, як галузь з сезонним циклом виробництва й реалізації продукції, без сучасного ефективного середньо- й довгострокового кредитування просто не має перспективи. Неабияк впливає на фінансові результати господарств нерозвинутість у цілому аграрного ринку та відсутність чіткої стратегії розвитку сільського господарства, яка б спрямовувалась на формування справді ринкового середовища в АПК. У харчовій промисловості є низка нерозв’язаних проблем. Найболючіша – неповне завантаження потужностей. Населення України дедалі більше надає перевагу продуктам вітчизняного виробництва, які вигідно відрізняються своїми споживчими і смаковими якостями та виготовлені на натуральній основі. 

   Україна – багатогалузевий народногосподарський комплекс, його структура та основні галузі спеціалізації.

       Проблеми  виховання, формування духовно-моральних  якостей особистості, її соціалізації в суспільстві завжди були і залишаються  одними з головних у виборі поступу  суспільства. Складною проблемою залишається  питання освітньої галузі. Як відомо, сотні тисяч наших спеціалістів з вищою освітою виїжджають за кордон у найрозвиненіші країни світу (США, Канаду, Німеччину, Ізраїль, Англію, Іспанію, Італію) і там, коли можна так сказати, або повноцінно „продають” свої знання, які отримали в Україні, або ж „закопують” цю вищу освіту, миючи в ресторанах посуд чи прибираючи квартири іноземців. Оновлення змісту освіти вимагає створення сучасних засобів навчання, побудованих на новій елементній базі, з широким використанням комп’ютерної техніки та інформаційно-комунікативних технологій.

       Також причиною більшості сучасних гострих  проблем вітчизняної економіки  є неуважне ставлення до питань створення  і захисту конкурентного середовища у відповідних сферах.

       На  народногосподарський комплекс України  має великий вплив рівень розвитку продуктивних сил. Адже, від рівня  розвитку продуктивних сил – факторів, які забезпечують потреби людей, створюють матеріальні й духовні  блага і визначають зростання  продуктивності суспільної праці, - залежать виробництво товарів та послуг, їх якість, оплата праці.   

         Тому народногосподарський комплекс  України і його галузі потребують  компетентного втручання та визначення  перспективних завдань їх розвитку. 

       Напрям, динаміка, склад і структура господарства України зумовлювались значною  мірою її політичним статусом. Він  характеризувався тим, що Україна в  основному не мала своєї повноцінної  державності. У ті короткі періоди, коли ця державність формувалася (Хмельниччина, УНР), не було змоги організувати господарське життя, виходячи з національних інтересів  українського народу. Крім того, Україна  у більшості випадків була поділена між сусідніми державами. У різний час це були Польща, Росія, Литва, Австрія, Туреччина та ін.

       Територія України першою серед просторів  Східної, Центральної і Північної  Європи була втягнута у міжнародний  поділ праці у середині першого  тисячоліття до Христа (грецькі поліси на чорноморсько-азовському узбережжі). У ті часи все населення тяжіло до передової елліністичної культури, в т.ч. і економічної: вирощування  товарного зерна, торгово-зернова  спеціалізація, заморська торгівля, судноплавство тощо. Тобто з самого початку Україна була економічно орієнтована на південь. У пізніші  часи ця орієнтація змінилася на західну  і східну. Але основна господарська діяльність – сільськогосподарське виробництво і відповідно матеріальна  і духовна культура залишились, і  розвивались упродовж багатьох віків, незважаючи на усі політичні складнощі.

       Динаміка  господарювання України у минулому була синхронним відображенням (суміщення  за часом) розвитку господарських структур тих країн, до складу яких входила  її територія. Це означає, що внаслідок  поділу території між різними  державами господарство України  тривалий час функціонувало асинхронно (принаймні до 1945 р.).

       „Возз’єднана” Україна у повоєнні роки майже повністю копіювала динаміку господарства СРСР, а довготривалий період економічного застою (від 60-х років) в останній імперії світу повністю відобразився у такому ж застої в Україні. Окремі злети в господарському розвитку України пояснюються тим, що її активно залучали до розв’язання всесоюзних програм – передусім продовольчої, енергетичної, мілітарної. Саме цим можна пояснити створення тут всеімперської житниці, першої вугільно-металургійної бази і великої бази важкого машинобудування. 

       Однак у динаміці господарства республіки були і свої особливості. В роки криз, застою, економічних депресій в колишньому СРСР ці явища в Україні відображались  у більш гострій формі. Це проявилось у глибшому, ніж у імперії в  цілому, руйнуванні продуктивних сил. Класичним прикладом може бути „перебудова” сільськогосподарського виробництва на засадах колективізації (1929 р.), що призвело до повної деградації економіки України уже у 1933 р.

       В економіці України завжди панував  іноземний капітал, особливо у галузях  промисловості й транспорту. Так, розвиток нафтовидобувної промисловості  Передкарпаття у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття контролювався французьким, англійським, американським та єврейським капіталом. У вугільно-металургійному Донбасі-Придніпров’ї теж панував іноземний капітал (70% видобутку кам’яного вугілля, 80% видобутку залізних руд, 90% випуску  коксу, 60% гірничорудного виробництва). Під контролем цього капіталу знаходилось і залізничне будівництво  на сході України. Аналогічна картина  склалася і в радянський час. Тільки тепер іноземним був всесоюзний капітал, інвестований центральними міністерствами, з тою лише поправкою, що левова його частка створювалась в Україні, але  присвоювалась і перерозподілялась  так званим центром.

       Імперії завжди вносили дезорганізацію в  господарство України, що проявлялось  у посиленому руйнуванні попереднього економічного укладу. Зокрема, королівська  Польща, зайнявши Україну після Люблінської  унії (1569 р.), максимально знищила  хоч не високорозвинене, проте відносно добре організоване тут міське і  сільське господарство. Велика економічна, а не лише політична руїна спостерігалась в Україні після російсько-польського „вічного миру” (1686 р.). Австрія, окупувавши Галичину, Буковину і частково Волинь у другій половині XVIII ст., майже дощенту ліквідувала непогано розвинені тут ремесла. Тільки після революції у Європі – „весни народів” (1848-1849 рр.) поступово почала розвиватися промисловість на капіталістичних засадах.

       Унаслідок розвитку первинних секторів структура  господарства України мала колоніальну  односторонню сировинно-продовольчу  орієнтацію. У результаті особливостей колоніального положення України  її господарство було економічно, соціально  та екологічно малоефективним.

       Стан  постійної руїни – це ознака, притаманна розвитку господарства України  в усі періоди її перебування  під окупаційною владою держав-сусідів.  

       Галузь  – сукупність підприємств, установ  і закладів, що виробляють однорідну  продукцію чи надають однорідні  послуги, які задовольняють потреби  населення. На галузеву структуру економіки  України впливають різні економічні та природні чинники, в тому числі  наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання (занепаду) виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність  реалізації досягнень науки й  техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція. Розрізняють  галузі виробничої сфери (виробництво  матеріальних цінностей) і галузі невиробничої сфери (задоволення різноманітних  соціальних і духовних запитів людей).

       Виробнича сфера народного господарства України  надзвичайно складна. Вона включає: промисловість, будівництво, сільське господарство, лісове господарство, транспорт  і зв’язок, торгівлю, громадське харчування, матеріальне-технічне постачання, заготівлю  та збут. Кожна з цих великих  галузей (секторів) народного господарства однаково важлива для його розвитку, структури та функціонування.

       Саме  у виробничій сфері продукуються засоби виробництва (сировина, паливо, енергія, машини, будівельні матеріали, споруджуються підприємства,  прокладаються  шляхи  сполучення   тощо),  на  що  припадає  близько   64%

вартості  усієї продукції. На предмети споживання (продовольство, одяг, взуття, меблі, легкові  автомобілі, побутова радіоапаратура, електроприлади і т.д.) – 36%. Таким  чином, економічна структура виробництва  України є дуже однобокою і  потребує корінної перебудови, спрямованої  на збільшення виробництва предметів  споживання.

       Промисловість є провідною галуззю господарства України. В її складі виділяють видобувні  й обробні галузі. Видобувна промисловість  займається видобутком різних видів  палива і сировини з надр Землі, тому її розвиток і поширення залежать від розміщення і запасів корисних копалин. До обробної промисловості  відносяться галузі, які займаються обробкою чи переробкою сировини й  напівфабрикатів. У 2003 р. промисловістю  України вироблено продукції  на 220,6 млрд. грн., у тому числі видобувною промисловістю – на 21,9 млрд. грн., обробною промисловістю – на 171,6 млрд. грн.

       На  промисловість припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення, зайнятого  в народному господарству. Однак  більшість основних виробничих фондів фізично зношено: у промисловості  загалом на 49%, металургійному комплексу  – на 61%, машинобудуванні – на 47%, хімічній та нафтохімічній –  на 56%.

       У галузевій структурі промисловості  України провідне місце традиційно займає важка промисловість (73,7% у 2000 р.), її значне переважання над виробництвом товарів народного споживання постійно призводило до проблем із забезпечення населення продукцією легкої і харчової промисловості. Так, за 1991-2000 рр. частка електроенергетики у загальному обсязі промислового виробництва зросла з 3,2 до 12,1%, паливної промисловості  – з 5,7 до 10,1%, чорної металургії –  з 11 до 27,4%, кольорової – з 1,1 до 2,4%, хімічної і нафтохімічної – з 5,5 до 5,9%, в  той час, як частка галузей, що задовольняють  кінцевий попит населення, скоротилась: легкої – з 10,8 до 1,6%, харчової – з 18,6 до 16,8%.

       Базовим у економіці країни є паливно-енергетичний комплекс. У структурі видобутку  палива в Україні майже 75% припадає на вугілля, 5% займає нафта, а 19% - газ. Запаси кам’яного і бурого вугілля оцінюються у           76 млрд. т. У Донбасі зосереджено 98% кам’яного  вугілля, у Львівсько-Волинському  басейні – 2%. Сучасний обсяг видобутку  власної нафти сягає 8-10% загальних  потреб України, а ще 40-43 млн. т нафти  доводиться щорічно імпортувати, газом  Україна забезпечена на 17-20%. Найбільшим за видобутком є Дніпровсько-Донецький  район (родовища нафти – Зачепилівське, Глинсько-Розбишівське, Качанівське, Леляківське, Анастасіївське; газу – Шебелинське, Єфремівське, Хрестищенське та інші).

       Також важливою галуззю важкої промисловості  є чорна металургія. Загальні запаси залізних руд України оцінюються у 27,4 млрд. т, що становить 22% розвіданих запасів у країнах СНД. Основна  маса залізних руд зосереджена в 48 родовищах, сконцентрованих у Криворізько-Кременчуцькому й Білозерсько-Конському басейнах і на сході Криму та у Приазовському залізорудному басейні. Сучасний стан металургійного комплексу України характеризується технологічним відставанням у порівнянні з розвинутими країнами Європи та світу. Структура металопродукції недосконала, низька частка тонкого листа бляхи, прокату з покриттям, гнутих профілів. Тому галузь потребує проведення модернізації та технічної перебудови виробництва. Порівняно з чорною менше розвинена в Україні кольорова металургія, що пов’язано насамперед з відсутністю розвіданих сировинних ресурсів.

       Хімічна та нафтохімічна промисловість –  одна з найважливіших галузей  важкої промисловості України. Вона складається з таких підгалузей: гірничо-хімічна, основна хімія, хімія  полімерів, фармацевтична, лакофарбова  тощо. Головні райони гірничо-хімічної промисловості – Передкарпаття і Донбас. Сірку видобувають у Львівській області, калійні солі – у Львівській і Івано-Франківській, кухонну сіль – у Донецькій. Хімія полімерів виробляє хімічні волокна, синтетичні смоли, пластмаси, каучук. Центри – Київ, Запоріжжя, Луцьк, Донецьк, Сокаль, Черкаси, Чернігів. Нафтохімічна галузь представлена виробництвом шин і ґумотехнічних виробів (Дніпропетровськ, Біла Церква) та виробництвом вихідних продуктів органічного синтезу. Фармацевтична промисловість виробляє ліки (Київ, Одеса, Харків, Кременчук, Львів, Полтава, Донецьк, Миколаїв).

       Лісова  й деревообробна промисловість  об’єднує заготівлю і переробку  деревини та інших лісових багатств (лікарської сировини, ягід, плодів, грибів); основні її галузі – лісозаготівельна, деревообробна, целюлозно-паперова й  лісохімічна. Частка лісової і деревообробної промисловості в усьому промисловому комплексу досить низька (менше 2,5%). Основою розвитку галузі є лісове господарство. Воно займається розведенням (насадженням), упорядкуванням, захистом та охороною лісів; розвинене в усіх регіонах України, найбільше – у  Карпатах і на Поліссі. Лісозаготівельна промисловість проводить вирубування, вивіз і первинну обробку деревини. Щорічний обсяг деревини, що заготовляється в Україні, становить 10-12 млн. м³. Приріст виробництва деревини та виробів з неї у 2002 р. становив 23,4%, у 2003 р. – 23,6%. Целюлозно-паперова промисловість розвивається в лісових районах, у місцях, де є електроенергія і вода. Найбільші підприємства – Жидачівський картонно-паперовий комбінат, Рахівська і Корюківська картонні фабрики та ін. Лісохімічна промисловість продукує кормові дріжджі, синтетичні смоли, оцтову кислоту, метиловий спирт, скипидар тощо. Найбільші підприємства розміщені в Карпатах (Великий Бичків, Вигода, Свалява, Перечин), на Поліссі (Славута, Коростень, Клевань). Основні проблеми розвитку лісової і деревообробної промисловості – дефіцит сировини та її некомплексна переробка. Важливі напрямки розвитку галузі – раціональне використання лісових ресурсів, модернізація підприємств, створення безвідхідних виробництв.

       Машинобудування є надзвичайно складною галуззю, до якої входять декілька десятків спеціалізованих галузей. В узагальненому  виді структура машинобудівного  комплексу складається із галузей: 1) важкого машинобудування: металургійне, гірничо-рудне, енергетичне; 2) середнього машинобудування: транспортне, сільськогосподарське і тракторне, верстатобудування, устаткування для легкої і харчової промисловості; 3) точного машинобудування: приладомашинобудування, електротехнічне машинобудування. Машинобудування розвинуте в усіх регіонах країни, відмінності полягають у різному рівні розвитку та наборі галузей, їх значенні на різних територіях. В одних регіонах вони є галузями спеціалізації, в інших – задовольняють потреби тільки даного регіону.

       Харчова промисловість України поступається тільки чорній металургії, даючи більше 17% промислової продукції. Харчова  промисловість об’єднує понад 40 галузей, які виробляють продукти харчування. Основними серед них є цукрова, борошномельно-круп’яна, олійно-жирова, хлібопекарська, спиртова, плодоовоче-консервна, рибна, молочна, м’ясна, виноробна, кондитерська, пивоварна, тютюнова та інші. Для галузей харчової промисловості характерна певна невідповідність переробних потужностей наявній сировинній базі, тому значна частина продукції не переробляється. Необхідне будівництво і оснащення новітнім обладнанням невеликих підприємств, які могли б швидко переорієнтуватися на випуск високоякісної, конкурентоспроможної продукції.

       Легка промисловість – це сукупність галузей  промисловості, що спеціалізується  на випуску предметів народного  споживання (тканини, взуття, трикотаж, одяг, галантерея тощо). До легкової промисловості  належать текстильна (бавовняна, вовняна, шовкова, лляна, трикотажна); взуттєво-шкіряна; швейна; хутрова та інші галузі. Основні  центри легкої промисловості: бавовняна (Херсон, Тернопіль, Чернівці), вовняна (Одеса, Чернігів, Луганськ, Суми), шовкова (Київ, Черкаси), трикотажна (Харків, Київ, Львів, Одеса, Луганськ, Житомир), швейна (Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Суми та ін.), взуттєво-шкіряна (Київ, Харків, Львів, Донецьк, Дніпропетровськ, Миколаїв, Одеса, Луганськ).      

         Функціонування народногосподарського  комплексу України неможливе  без інфраструктури, тобто галузей,  які обслуговують процес виробництва.  Це вантажний транспорт, системи  енерго-, водо- і теплопостачання, матеріальне-технічне забезпечення, ремонт, будівельний комплекс, освіта (підготовка кваліфікованих кадрів), наукове забезпечення, управління.

       Провідне  місце у інфраструктурі займає вантажний  транспорт. Виділяють наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний його види. Залізничний транспорт  здійснює понад 70 відсотків загального обсягу перевезень, а це мільярди тонн вантажів та десятки мільйонів пасажирів (недаремно залізниці називають  сталевими артеріями, які забезпечують життя всієї економіки). Усі види транспорту об’єднуються в єдину  транспортну систему країни, яка  являє собою територіальне поєднання  шляхів сполучення, технічних засобів  транспорту, служб перевезень та форм її територіальної організації, які  об’єднують види транспорту і всі  ланки транспортного процесу  у їх взаємодії і забезпечують успішне функціонування народногосподарського  комплексу країни в цілому.

       Будівельний комплекс включає в себе такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних  матеріалів, виробництво будівельних  конструкцій і деталей. Основні  обсяги будівництва в Україні  поки що зосереджені у великих  містах, значними обсягами цивільного будівництва характеризується м. Київ. У процесі розвитку будівництва  в країні виділились окремі галузі спеціалізації – промислове, комунікаційне, житлове, водогосподарське, військове та ін. Промисловість будівельних матеріалів включає виробництво стінових матеріалів, цементну промисловість, видобуток і первісну обробку мінерально-будівельних матеріалів, склоробну промисловість, виробництво облицювальних, оздоблювальних матеріалів та санітарно-технічних засобів. Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь. Виробництво будівельних конструкцій та деталей включає в себе підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій, які тяжіють до великих промислових центрів і вузлів, населених пунктів зі значним обсягом житлового і промислового будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Криворізьке, Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі).      

       Другою  великою народногосподарською галуззю  України є сільське господарство. У ньому зайнятий кожен четвертий  працюючий у виробничій сфері, тут  виробляється майже п’ята частина  національного прибутку, п’ята частина  валового суспільного продукту. Сільськогосподарське виробництво – основа всього економічного, соціального і політичного життя  України. Більше половини вартості виробленої  продукції сільське господарство реалізувало  у вигляді сировини, майже четверта частина йшла безпосередньо у  фонд споживання, тобто використовувалася  як продовольство. Головний засіб виробництва  у сільському господарстві – земля, яка одночасно є і предметом  праці, бо обробляється з метою одержання  передусім продовольства.

       Сільське  господарство складається з двох великих галузей – рослинництва і тваринництва. За нормальних умов розвитку в загальному обсязі їх виробництва  зростає частка тваринництва, в умовах криз, воєн, революцій тощо – навпаки. В Україні останніми роками тваринницька галузь поступово спадає

       Рослинництво  – це велика галузь сільського господарства, головним засобом  виробництва якого  є земля. Воно дуже залежить від кліматичних  умов, зокрема від кількості тепла  та зволоженості. Внутрішня структура  рослинництва в Україні представлена такими галузями і виробництвами: рільництвом (зернове господарство, технічні культури, картоплівництво), городництвом, кормовиробництвом (польове та луківництво), садівництвом і виноградарством. Рільництво і городництво базуються на обробітку орних земель, луківництво – на природних кормових угіддях (луки, сіножаті), а садівництво і виноградарство – на культурі багаторічних деревних та кущових насаджень.

       Посівна площа України становить біля 27 млн. га. Провідну роль у структурі  посівних площ відіграють зернові культури (50,2% всіх посівів). Друге місце в  посівах належить кормовим культурам  – 26% від усієї посівної площі. Третє  місце в посівах займають технічні культури – 15,4%, а картопля і овоче-баштанні культури – 8,4% посівної площі України. В структурі виробництва зерна (посівна площа – 13,6% тис. га) більше половини припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь (1/5 збору), на третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому жито (до 4%). Далі йдуть овес, просо, гречка, рис, зернобобові. Основними продовольчими круп’яними культурами, що  вирощуються в Україні, є гречка і просо. Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.

       Технічні  культури в Україні – соняшник, цукрові буряки, льон-довгунець –  займають дещо більше десятої частини  посівних площ. „Найсолодшою” областю України є Вінницька, найбільш олійною (соняшниковою) – Дніпропетровська, а „шовковою” – Чернігівська.

       Картоплівництво – галузь, що задовольняє продовольчі, кормові та технічні (сировинні) потреби суспільства. В основному зосереджена у підсобному господарстві громадян (сім десятих усього виробництва картоплі).    

         Овочівництво розвинене в Україні  недостатньо. У 80-90-х роках скоротилися  як площі, так і валові збори  овочів – столового буряка, капусти,  огірків, помідорів, перцю, моркви  тощо. Овочівництво – трудомістка  і маломеханізована галузь. Деякі культури – помідори, перець, баклажани – найбільш продуктивні на Півдні й у Закарпатті, решта – вирощуються повсюдно й особливо навколо великих міст, де організовано приміські овочеві господарства. На Півдні країни розвинене баштанництво – вирощування кавунів, динь тощо.

       Садівництво – в Україні ще не стало високотоварною галуззю, хоч має сприятливі для  цього природні умови Степу, Лісостепу  і Закарпаття. Воно включає у себе ягідництво (вирощування агрусу, порічок, смородини тощо) та плодівництво (вирощування сім’ячкових – яблука, груші та кісточкових – вишня, черешня, слива, абрикоси, персики).

       Тваринництво  – галузь сільськогосподарського виробництва, рівень розвитку якої є свідченням інтенсивності аграрного сектора  економіки загалом. Крім продовольства, тваринництво дає сировину для харчової (м’ясо, молоко) та легкої (вовна, шкури) промисловості. Скотарство і свинарство – дві визначальні галузі тваринництва України. На початок 2001 р. в Україні  нараховувалось 9,4 млн. голів великої  рогатої худоби, в тому числі корів  – 4,9 млн. голів. Найвища концентрація поголів’я великої рогатої худоби в Правобережному Степу і на заході Поліської зони. Найбільше поголів’я  свиней в Поліссі і лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій областях. Іншими галузями тваринництва є птахівництво (вирощування курей, гусей, качок, індиків), кліткове звірівництво (розведення песця, нутрії, чорно-бурих лисиць), кролівництво, шовківництво (розведення тутового шовкопряда на Півдні), бджільництво (традиційна українська галузь) та конярство. У тісному зв’язку з сільським господарством розвивається рибне господарство (ставкове вирощування коропа, білого амура, товстолобика, ляща, судака, а у Карпатах – річковий райдужної форелі). В даний час в Україні розвиток тваринництва – це проблема, яка виникла через практичне винищення худоби і руйнації продуктивних сил виробництва. Але цей розвиток має економічні та соціально-економічні переваги.

       Сільське  господарство разом з промисловими виробництвами, що переробляють його сировину, і тими видами діяльності, які обслуговують цей процес, утворює потужний народногосподарський агропромисловий комплекс. Він в  значній мірі визначає соціально-економічний  розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а переробну промисловість –  сільськогосподарською сировиною.

       Сфера послуг народного господарства України  має у своєму складі дві важливі  групи галузей. Перша з них  включає освіту, культуру і мистецтво, науку і наукове обслуговування, охорону здоров’я, соціальне забезпечення та фізкультуру і задовольняє  в основному духовні та фізичні  потреби населення. Друга група  галузей сфери послуг – це в  основному види діяльності, що задовольняють  інші матеріальні потреби в послугах. Сюди входять: житлово-комунальне господарство, невиробничі види побутового обслуговування населення, пасажирський транспорт, зв’язок, управління, кредитування та державне страхування. 

       Освіта  в Україні представлена дошкільними  та загальноосвітніми навчально-виховними  закладами, професійно-технічними та вищими навчальними закладами (ВНЗ) різних рівнів акредитації. Розміщення дошкільних закладів цілком залежить від наявності  дітей відповідного віку та рівня  зайнятості матерів у суспільному  виробництві. Професійно-технічні заклади  освіти та ВНЗ розміщуються відповідно до потреб населення регіону, а їх спеціалізація визначається структурою господарського комплексу. Внаслідок  обмеженої діяльності чи зупинки  багатьох підприємств і появи  в Україні значної кількості  безробітних людей зменшилась потреба  в підготовці працівників для  різних галузей господарства, у професійно-технічних  закладах і ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. Натомість у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації набори і випуски студентів зросли за період 1990-2000 рр. удвічі.

       Культура  охоплює установи й заклади, що виробляють товари культурного призначення, пропонують духовні цінності для населення (бібліотеки, театри, клуби, музеї, кіностудії, телебачення, радіо, газетно-журнальні  видавництва), їх розміщення також пов’язане  з особливостями розселення людей: найвища концентрація об’єктів культури – у великих містах.

       Лікувально-оздоровчий комплекс включає систему медичних та рекреаційних установ, які забезпечують охорону здоров’я, оздоровлення та відпочинок людей. Закладами охорони здоров’я є понад 10 тис. лікарень, амбулаторій та поліклінік, розташованих у містах і кущових поселеннях – селищах, великих селах.