Україна на шляху до суверенітету й державної незалежності. Державне будівництво в незалежній Україні
План.
Україна на шляху до суверенітету й державної незалежності. Державне будівництво в незалежній Україні.
- Новітнє національне відродження: початок, лідери, проблеми. Закон « Про мови в Українській РСР» і його значення. Зміна в політичному житті республіки. Виникнення багатопартійності. Політична боротьба за владу в Україні. «Декларація про державний суверенітет України» і її історичне значення. Проголошення державного суверенітету й незалежності України. Створення співдружності незалежних держав (СНД).
- Реорганізація й створення органів державної влади. Підготовка й прийняття нової Конституції (1996г). Міжнародне визнання незалежності України. Соціально-економічне положення республіки. Блокування реформ номенклатурою. Дострокові вибори президента в 1994 р.: причини й наслідки.
- Курс реформ Президента Л.Кравчука: різні погляди на проблему. Соціальні й культурні проблеми України. Зовнішня політика. Сучасні політичні структури України. Партійна система України.
1. Новітнє національне
З прийняттям Декларації про державний суверенітет проблема державотворення вперше постала практично. Компартійно-радянській номенклатурі, яка переважала серед народних депутатів, довелося під час проголошення незалежності України фактично солідаризуватися з історичною спадщиною УНР.
Компартійно-радянська
Важливу роль у розвитку української національної державності зіграв Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР", прийнятий Верховною Радою Української РСР 28 жовтня 1989 року.
У законі підкреслюється, що українська мова є одним з визначальних чинників національної самобутності українського народу.Україна забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державного майбутнього. Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Публічне приниження чи зневажання, навмисне перекручення української чи інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень для користування ними, проповідування ворожнечі на мовному грунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом. Законом встановлено, що акти вищих органів державної влади та управління України приймаються українською мовою. В Україні мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.
Закон визнавав, що «Українське мова є одним з вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу».
Влада республіки брала на себе зобов'язання забезпечити українській мові статус державної, сприяти всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу. Зазначалося, що українська мова поряд з російською має стати мовою міжнаціонального спілкування в республіці.
Законодавче визнання існування в Україні двомовності було на тому етапі своєрідним компромісом між національно-демократичними силами, які вимагали визнання української мови державною, та офіційною владою, що намагалася зберегти існуючий стан речей.
Закон також передбачав створення в республіці необхідних гарантій розвитку і використання мов інших національностей, заборонив привілеї чи обмеження громадянських прав за мовною ознакою, мовну дискримінацію.
Відповідно до закону, протягом п'яти років українська мова мала замінити російську в діяльності державних установ.
Однак реального механізму
контролю за виконанням Закону
«Про мови» не було
Україна, відійшовши від тоталітарної однопартійності, у 1990 р. стала на шлях формування багатопартійної системи.
До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести:
- розширення демократизації суспільного життя, гласність;
- історичне коріння багатопартійності в Україні;
- виникнення й розвиток в Україні дисидентства;
- нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.
Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 p.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й шосту статтю про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро в політичній системі радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР "Про громадські об'єднання".
В історії становлення
1. 1988-1989 pp. — створення умов
2. 1989-1990 pp. — етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднано понад 30 тис. чол.
3. Початок 1991 р. — серпень
1991р. — кардинальні зміни у
становленні багатопартійності.
У липні 1991 р. пленум ЦК КПРС обговорив
новий проект програми КПРС, який засвідчував
еволюцію компартії в бік соціал-
19 серпня 1991 р. був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). ДКНС оголосив про введення в СРСР надзвичайного стану. 21 серпня 1991 р. відкрилася сесія Верховної Ради Росії, яка засудила ДКНС.
В Україні голова президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчук закликав до спокою і витримки, що свідчило про його очікувальну позицію. Близьку до неї займала і Президія Верховної Ради УРСР. Виникла загроза збройних акцій військових проти цивільного населення. Інші політичні партії засудили створення і дії ДКНС, визнали їх антиконституційними та незаконними, проголосили підтримку антикомуністичних сил Росії. 20 серпня на засіданні фракції Верховної Ради — була утворена коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об'єднала 27 партій і рухів. Вона закликала народ України до страйків і непокори. Однак масового виходу населення з протестами проти дій ДКНС у Києві і деяких інших містах не спостерігалося: впливав заклик Л. Кравчука не допустити ексцесів. Лише в окремих містах виникли бурхливі демонстрації.
1 грудня 1991 р. був проведений референдум. Серед тих, хто голосував, 90,3% підтримали незалежність України. Л. Кравчук був обраний Президентом України, набравши 61,6% голосів. 7-8 грудня 1991 р. президенти Л.Кравчук, Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич підчас зустрічі у Біловезькій пущі заявили про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення «Співдружності незалежних держав» (СНД). СРСР припинив існування. В Україні перемогла національна революція і була проголошена незалежна Українська держава. Перемога визвольного руху відбулася конституційно, мирним шляхом.
1. Прийняття Декларації.
2. Структура і зміст документа.
3. Історичне значення.
16 липня 1990 р. Верховна Рада
УРСР прийняла Декларацію про
державний суверенітет України,
Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів.
Основні положення Декларації:
— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;
— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;
— самостійність України у
— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;
— необхідність піклуватися про
задоволення національно-
Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:
— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;
— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.
Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.
Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, який відповідає споконвічним інтересам усього народу республіки. Його, згідно з Декларацією, становлять громадяни України всіх національностей, повага до прав яких зафіксована в цьому документі.
Скликана 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради України розглянула одне, але надзвичайно важливе для дальшої долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи. Головним історичним наслідком роботи сесії було проголошення Акту незалежності України.
Здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.
Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Після схвалення народом незалежності України й виборів її Президента у країні в цілому, в республіці зокрема створилася якісно нова ситуація. Наслідки Всеукраїнського референдуму прискорили остаточне зруйнування влади центру над республіками країни, поховали будь-яку надію на відтворення Союзу.
Проголошення Україною свого суверенітету і незалежності викликало в світі надзвичайно позитивну реакцію. За короткий час десятки держав різних континентів заявили про своє визнання України. Багато які з них стали на шлях встановлення дипломатичних відносин, включилися в економічне й науково-технічне співробітництво, у скрутний для нашого народу час подали Україні помітну гуманітарну допомогу. За станом на початок березня 1992 р. 104 країни світу визнали незалежний; статус нашої держави, а 47 — встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини.
8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть - у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави - СРСР - до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД.
Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.
В економіці це призвело до катастрофічного падіння виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.
У політиці на зміну диктату центру і відсутності політичної свободи прийшло об'єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність і слабка керованість.
У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.
З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.
2. Реорганізація й створення
органів державної влади. Підготовка
й прийняття нової Конституції
(1996г). Міжнародне визнання
Указом Президента України Л. Кравчука від 25 лютого 1992 р. "Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні" був скасований інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе. В результаті реорганізації та ліквідації окремих міністерств до системи центральних органів державної влади було введено 26 міністерств, позбавлених права безпосереднього управління трудовими колективами, але наділених відповідальністю за проведення державної політики у відповідних сферах і галузях народного господарства.
Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад. Отже, виникла необхідність вилучити у Рад виконавчі функції, зокрема, на рівнях області і району, тобто ліквідувати їх виконавчі комітети. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їх відділів та управлінь. Представники Президента набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву у лютому 1992 р. дістала Кримська АРСР) Президент України встановив своє представництво.
Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин того, що влада часто виявлялась безсилою перед проблемами, що постали перед українським суспільством у перші роки незалежності.
Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Ефективна вертикаль влади лише починала формуватись.
У жовтні 1990 р. Верховна Рада, спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції.
Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.
У перший період (1992—1994 рр.) Конституційна комісія розробила два варіанти проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них не був прийнятий.
У другий період (1994—1996 рр.). Нові проекти Конституції створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими були питання про механізм прийняття Конституції, форму правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки. 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом було підписано Конституційний договір, який регулював основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоуправління до прийняття нової Конституції. У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення нового проекту Конституції. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію України було прийнято. Її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Був виданий Указ Президента про введення в дію Конституції України.
У діючій Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади в Україні.
З появою незалежної України цілком
змінилася геополітична ситуація в
Європі. Реакція світового
Визнання незалежності України Росією не мало безумовного характеру. Російський уряд прагнув відтворити у новій формі Радянський Союз за допомогою міждержавного механізму, названого Співдружністю Незалежних Держав. Однак керівництво України розглядало СНД інакше — як механізм, що мав сприяти формуванню рівноправних двосторонніх відносин з колишніми республіками Радянського Союзу. Тому воно ухилялося від участі в угодах по лінії СНД, які надавали його інститутам наддержавних функцій.
Керівники нової Росії тривалий час були переконані в тому, що Україна не зможе існувати як самостійна держава. Вони тримали у «замороженому» стані проблему Чорноморського флоту і пов'язану з нею кримську проблему, використовуючи їх як важіль тиску на Україну.
Налагодження співробітництва з країнами Заходу тривалий час наражалося на перешкоди, пов'язані з фактичною нерозв'язаністю неядерного статусу України. Тільки у 1994 р. у зв'язку з приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї склалися сприятливі обставини для входження України у світове співтовариство. Україна стала сприйматися як держава, яка є вагомим чинником міжнародного життя.
В Україні створилася унікальна соціально-економічна ситуація, в якій застосовувати нагромаджений людством досвід реформ було важко. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була значно кращою, ніж у Росії, особливо з продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого здійснення реформ.
У період 1991- середини 1994 рр. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.
Більшість населення України пов'язувала зі здобуттям незалежності нації і сподівання на докорінне поліпшення свого матеріального становища.
Дійсність виявилася іншою. Успадкована від радянських часів криза народного господарства з року в рік ставала глибшою. Це пояснювалося як об'єктивними обставинами, так і прорахунками в соціально-економічній політиці українського керівництва.
Об'єктивні причини кризи: труднощі переходу від директивної до ринкової економіки; ліквідація загальносоюзної управлінської вертикалі і установ та організацій; підприємства не вміли працювати в умовах ринку.
Крім того, були розірвані традиційні господарські зв'язки між Україною та колишніми союзними республіками, які стали незалежними державами. Зокрема, в Україні виникла проблема енергоносіїв, які в нових умовах довелося купувати за ринковими цінами — незрівнянно вищими за попередні.
Зайнята боротьбою за владу і повноваження, українська політична еліта не приділила достатньої уваги розвитку соціально-економічного положення країни, і не змогла розв'язати більшість надзвичайно складних проблем. На об'єктивні соціально-економічні труднощі накладалися некомпетентне керівництво і небажання здійснювати реформи.
Події 1993 р. загострили кризу влади в Україні. Верховна Рада і Президент значною мірою втратили авторитет. Вищий рейтинг мав уряд Кучми, але й він поступово вичерпував кредит довіри.
Під загрозою страйку парламент пішов на поступки: задовольнив прохання Кучми про відставку, висловив недовіру урядові, доручив Президенту сформувати новий Кабінет. 24 вересня Верховна Рада призначила дострокові вибори парламенту на 24 березня, а Президента — на 26 червня 1994 р. Щоправда, призначивши дострокові президентські вибори, парламент перевищив свої повноваження, але Л. Кравчук погодився з цим рішенням, надавши йому сили закону.
Причини. У цілому суспільно-політичне становище України у 1992 – 2004 роках складне, перш за все, з-за тяжкого стану економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із вимогами їх, переобрання.
Наслідки. Вибори показали наявність численних проблем в українському суспільстві, незадоволення значної частини громадян темпами реформ, соціальну незахищеність багатьох верств населення.
Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.
3. Курс реформ Президента Л.
У 1992р. Україна слідом за Росією розпочала ринкові реформи. Швидкий параліч командної економіки, яка, до всього, розкололася на 15 частин різної величини, викликав колосальну інфляцію та стрімке зниження життєвого рівня населення.
Економічні негаразди
Соціальне і культурне життя українського суспільства після здобуття незалежності набуло суперечливого характеру.
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Різко впала купівельна спроможність населення. Протягом 1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.
Але, перед народом у необмеженому обсязі відкрилися багатства людської культури. Митці можуть творчо працювати без обмежень жорсткими канонами «соціалістичного реалізму». Національна культура, не обтяжена рамками «соціалістичного інтернаціоналізму», може вільно розвиватися. Проте значне скорочення державного бюджету призвело до занепаду багатьох проявів культурного життя.
Економічна криза несприятливо позначається на стані літератури та мистецтва. Проте творчий процес в українському мистецтві набув динаміки. Позбавляючись «замовного» характеру, творчість митців стає розкутою. Зросли можливості для розкриття і розвитку здібностей молоді. Проте комерціалізація мистецтва негативно впливає на його стан.
Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів і функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, що зумов люються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру й рівноправного співробітництва.
Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів і завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.
Зовнішня політика України - як з огляду її розробки, так і в плані реалізації - пройшла два етапи: перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. і другий - від середини 1994 p. і до цього часу.
Підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності, маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.
Сучасну політичну систему України як і будь-якого іншого суспільства становить сукупність організацій і установ, які виражають інтереси наявних у суспільстві класів і націй; система державних і недержавних організацій, які здійснюють регулювання соціально-політичних відносин у країні, взаємопов'язана сукупність партій, держави і громадських організацій, комплекс політизованих організацій, які здійснюють управління справами суспільства, механізм здійснення народовладдя і управління справами суспільства і держави, складний комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих засобів організації і функціонування політичної влади, здійснення політичного керівництва, система всіх політичних явищ.
Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено у Конституції України. На сучасному етапі розвитку України відбувається активний процес формування нової політичної системи в нашій країні.
Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і не агресивність, позбавлення власної глобальної (загально-планетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще.
В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін.
Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.
