Управління інвестиціями

Міністерство освіти і науки України

Кафедра фінансів і банківської  справи

Курсова робота

по курсу «Фінансовий менеджмент»

на тему: «Управління інвестиціями»

Виконала:   студентка групи МЕФ-2011-2п

   Дяченко Т.Ф.

______________________________

(дата, підпис)

Перевірила: _____________________________

Зарубєєва Н.В.

______________________________

(дата, підпис)

Донецьк 2013 

ЗМІСТ

Вступ            3

1 Сутність і класифікація інвестицій.     4

2 Управління реальними інвестиціями.     14

3 Управління фінансовими інвестиціями.     28

4 Методичні підходи до відбору інвестиційних проектів і

   критерії їхньої ефективності.      33

Висновки           45

Список використаних джерел       46

ВСТУП

Управління інвестиціями - це система  розробки і реалізації управлінських рішень на основі оцінки стану і прогнозування розвитку інвестиційного ринку з метою забезпечення найбільш ефективних напрямків реалізації інвестиційної стратегії підприємства на окремих етапах його розвитку.

Метою роботі є сформувати теоретичну та методологічну базу, необхідну для вільного володіння практикою використання інвестиційних інструментів в умовах ринкової економіки; особливості використання основних методичних підходів до аналізу ефективності інвестиційних рішень з урахуванням фактору часу, що базується на використанні методів фінансової математики.

Основні завдання управління інвестиціями підприємств полягають у:

1) забезпеченні високих темпів  розвитку операційної діяльності;

2) оптимізації дохідності і ризику  окремих реальних і фінансових інвестицій;

3) забезпеченні оптимальної ліквідності  інвестицій;

4) забезпеченні формування достатнього  обсягу інвестиційних

ресурсів;

5) пошуку основних напрямів прискорення  реалізації інвести-ційної програми;

6) забезпеченні фінансової рівноваги підприємства у процесі здійснення інвестиційної діяльності.

Підвищення рівня дохідності інвестицій повинно забезпечуватися у межах  прийнятного інвестиційного ризику, рівень якого встановлюється власниками або фінансовими менеджерами підприємства.

Завданням курсової роботи є вивчення механізмів і закономірностей інвестиційних відносин; їх використання в практиці інвестування.

1 СУТНІСТЬ І КЛАСИФІКАЦІЯ ІНВЕСТИЦІЙ

З метою ефективного функціонування підприємства здійснюють інвестиційну діяльність. Остання являє собою сукупність практичних дій щодо реалізації інвестицій.

Законом України ”Про інвестиційну діяльність” інвестиції визначено  як всі види майнових та інтелектуальних  цінностей, що вкладаються в об’єкти  підприємницької та інших видів  діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

· кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

· рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

· майнові права, що випливають з  авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

· сукупність технічних, комерційних  та інших знань, оформлених у вигляді  технічної документації, навичок  та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих (“ноу-хау”);

· права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

· інші цінності.

Окремі положення законодавчого  визначення, з нашої думки, неповно і навіть неправильно трактують поняття “інвестиції”.

По-перше, інтелектуальні цінності, які  вкладаються і використовуються підприємством у вигляді нематеріальних ресурсів, також входять до складу майнових його цінностей (або майна  у вигляді його активів), тому у протиставленні цих термінів немає сенсу. У світовій економічній теорії з цих питань вкладення всіх форм майнових цінностей у процесі інвестицій розглядається як “вкладення капіталу”. Це зауваження повною мірою може бути віднесене і до іншого визначення терміна “інвестиція”, наведеного в Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств””, згідно з яким це господарська операція, що передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. У цьому разі грошові кошти також входять до складу капіталу як і інше майно, що вкладається підприємством.

По-друге, метою інвестицій є не тільки створення прибутку або досягнення соціального ефекту, а й інші форми забезпечення розвитку і підвищення ринкової вартості підприємства, що знаходить своє відображення у зростанні суми вкладеного капіталу. Цю мету інвестування підкреслюють як головну найбільш відомі зарубіжні економісти. Так, у монографії “Інвестиції” У. Шарп разом з іншими американськими вченими визначає: “У найбільш широкому розумінні термін “інвестувати” означає розстатися з грошима сьогодні з тим, щоб отримати більшу суму їх у майбутньому”. Аналогічне визначення цього терміна подається в монографії “Основи інвестування”, підготовленій американськими економістами Л. Гітманом та М. Джонком: “...інвестиція — це спосіб розміщення капіталу, який має забезпечити збереження або зростання суми капіталу”. Ця мета інвестицій підкреслюється й у визначеннях українських економістів у працях з цього питання — в монографіях І. Бланка “Інвестиційний менеджмент”, А.Мертенса “Інвестиції”, В. Шевчука і П. Рогожина “Основи інвестиційної діяльності” та інших.

По-третє, потребує певного уточнення  і об’єкт інвестиційної діяльності, визначений у законодавстві з цього питання. Якщо метою інвестицій має бути зростання суми вкладеного капіталу, то цей інвестований капітал має вкладатися лише в об’єкти підприємницької діяльності, бо вкладання капіталу в об’єкти соціальні, благодійну діяльність, спонсорство тощо до такого зростання не призведе. У такому разі більш прийнятним терміном для вкладання коштів буде “фінансування”, а не “інвестування”.

Поняття “інвестиції” пропонується викласти у такій редакції: інвестиції — це вкладення капіталу в об’єкти підприємницької діяльності з метою забезпечення його зростання в майбутньому періоді.

Відповідно до міжнародних стандартів поняття “інвестиційної діяльності”  згідно з П(С)БО 4 “Звіт про фінансові  результати” визначаться більш  широко. Інвестиційна діяльність – це діяльність, що пов’язана з придбанням і реалізацією необоротних активів, а також із здійсненням фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.

Відповідно до П(С)БО 4 інвестиційна діяльність включає в себе і реалізацію необоротних активів, тобто це визначення відрізняється від розуміння поняття, що склалось раніше. Відповідно до такого трактування інвестиційної діяльності до її напрямів, згідно з вказаним стандартом, крім придбання основних засобів, нематеріальних активів, акцій, облігацій, цілісних майнових комплексів тощо, відносять надходження грошових коштів у вигляді відсотків за аванси грошовими коштами та позики, надані іншим суб’єктом господарювання, а також грошові надходження у формі дивідендів, від повернення позик, від ф’ючерсних і форвардних контрактів, опціонів, а також виплати коштів за такими контрактами (за винятком тих контрактів, які укладаються для основної діяльності підприємства). Такі грошові надходження не мають прямого, а лише певне опосередковане відношення до інвестиційної діяльності як такої. Тому в подальшому викладі матеріалу по даній темі інвестиційна діяльність розглядатиметься в усталеному розумінні цього поняття, тобто з орієнтацією на економічну ефективність цієї діяльності.

Певного уточнення потребує понятійний апарат, пов’язаний із формами інвестицій. У Законі України “Про інвестиційну діяльність» ці форми не визначено  зовсім; у законодавчій базі уперше їх розглянуто в Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств””. Згідно з цим законом, “...інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції”.

Основною ознакою, за якою інвестиції поділяються на окремі форми, є об’єкт вкладення капіталу. За цією ознакою, згідно зі світовою економічною теорією, інвестиції поділяються на реальні та фінансові. Тому передусім слід відзначити помилковість віднесення до форм інвестицій реінвестиції, які характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес використання доходу, отриманого від інвестиційних операцій (у процесі реінвестицій, згідно з цим же законом, інвестиційний доход може бути використано на здійснення як капітальних, так і фінансових інвестицій).

Відповідно до Положень (стандартів) бухгалтерського обліку інвестиції поділяються на фінансові та капітальні. Під фінансовими інвестиціями розуміють активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку за рахунок відсотків, дивідендів тощо, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід для інвестора. До фінансових інвестицій відносяться: акції, облігації, депозитні сертифікати, казначейські зобов’язання, інші цінні папери.

Під капітальними інвестиціями розуміють  усі витрати підприємства на придбання  або створення матеріальних і  нематеріальних активів, що включаються до їх первісної вартості.

Некоректним слід вважати заміну терміна  “реальні інвестиції” на термін “капітальні  інвестиції” (згідно з українським  законодавством). Термін “капітальні  інвестиції” (або “капітальні вкладення”) використовується, як правило, при інвестуванні капіталу в матеріальні види активів, перш за все — в основні засоби. Згідно чинного законодавства України цей термін характеризує також “придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації”. Таке обширне тлумачення капітальних інвестицій більше збігається з широко використовуваним у світовій практиці терміном “реальні інвестиції”.

Некоректним є також поділ у  нашому законодавстві фінансових інвестицій на прямі та портфельні, бо його проведено  за різними класифікаційними ознаками. Так, у світовій економічній теорії за ознакою самостійності здійснення інвестицій вони поділяються на прямі (коли вкладення капіталу здійснює безпосередньо інвестор) і непрямі (коли вкладення капіталу здійснюється інвестором за допомогою та участю фінансових посередників). За ознакою мети інвестування фінансові інвестиції поділяються на стратегічні (коли інвестор вкладає капітал у контрольний пакет акцій з метою здійснення стратегічного управління компанією) та портфельні (коли інвестор має на меті лише приріст суми вкладеного капіталу або отримання поточного доходу). Таким чином, можна констатувати, що в українській законодавчій термінології ці класифікаційні ознаки при визначенні форм інвестицій використані еклектично.

Головна мета інвестиційної діяльності – підвищення вартості підприємства. Досягнення головної мети інвестиційної діяльності забезпечується розробкою та реалізацією інвестиційної стратегії підприємства. Вона залежить від стадії життєвого циклу підприємства, яка визначає зміст інвестиційної стратегії ( табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Залежність інвестиційної  стратегії від стадії життєвого  циклу підприємства

Ефективність розробленої інвестиційної  стратегії підприємство має оцінити  за такими критеріями:

· погодженість інвестиційної стратегії із загальною  стратегією економічного розвитку підприємства.

· внутрішня  збалансованість інвестиційної  стратегії;

· погодженість інвестиційної стратегії із зовнішнім  середовищем;

· реалізація інвестиційної стратегії з врахуванням наявного ресурсного потенціалу;

· прийнятність рівня ризику, пов’язаного з інвестиційною  стратегією;

· результативність інвестиційної стратегії.

Схематично  інвестиційні потреби підприємства можна представити таким чином (рис. 1.1 )

Рис. 1.1 Інвестиційні потреби підприємства

Підприємства повинні прагнути до підтримки чи поліпшення своїх  конкурентних позицій, для цього  необхідний пошук перспективних  інвестиційних напрямів.

Основні напрями інвестицій – це вкладення коштів у рухоме і нерухоме майно (будівництво виробничих будівель, споруд, об’єктів соціальної сфери, придбання техніки, обладнання, устаткування, поповнення оборотних фондів тощо); придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів, цільові грошові (банківські) вклади; придбання або створення нематеріальних активів (науково-технічна продукція, “ноу-хау”, інтелектуальні цінності, майнові права, тощо); придбання часток у капіталі інших підприємств та цілісних майнових комплексів (дочірних підприємств, інших господарських одиниць).

В процесі інвестиційної діяльності підприємства можуть здійснюватися реінвестиції, під якими розуміють повторне вкладання коштів, одержаних у формі доходу від функціонування початкового інвестиційного проекту. Реінвестиції можуть направлятися на заміну фізично і морально зношених основних засобів, початкового інвестиційного проекту, модернізацію технологічного устаткування, на інвестування нових програм, що забезпечують вищу конкурентно-спроможність продукції та її доходність тощо.

Держава може регулювати інвестиційну діяльність підприємств через проведення кредитної та амортизаційної політики, надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик, а також податкової політики шляхом диференціації суб’єктів і об’єктів оподаткування податкових ставок і пільг тощо.

Фактична величина інвестицій підприємства залежить від його інвестиційного потенціалу, що визначається як сума чистого прибутку, амортизаційних відрахувань, позикових  і залучених коштів. Чистий прибуток разом з амортизаційними відрахуваннями, називають грошовим потоком підприємства.

Підприємства–інвестори, згідно з  існуючим в Україні законодавством, можуть здійснювати інвестиції за кордоном виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих, які відображаються на рахунках бухгалтерського балансу для означених цілей.

З метою залучення додаткових джерел інвестування для здійснення прогресивних структурних перетворень в економіці  України, підвищення технічного та якісного рівня виробництва, зменшення потреб підприємств в енергоносіях і сировині, ліквідації існуючих диспропорцій і дефіцитів на ринку України, розвитку її потужного експортного потенціалу прийнятого законом “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні” (грудень 1993 р.), яким передбачається стимулювання вкладеного іноземного капіталу в пріоритетні галузі економіки держави за рахунок надання податкових пільг і страхових гарантій щодо найефективніших інвестиційних проектів.

Інвестиції представляють собою цілеспрямоване використання капіталу. Наявність різних форм вкладення капіталу потребує класифікації інвестицій. Їх можна класифікувати за певними ознаками.

1. За видами інвестицій:

· виробничі інвестиції – вкладення  у виробничі ресурси: основні  засоби і предмети праці;

· фінансові інвестиції – вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські вклади депозити, придбання паїв тощо. Найбільшу частку серед яких складають цінні папери, включаючи кошти в банках;

· інтелектуальні інвестиції – вкладення  коштів у об’єкти інтелектуальної  власності. Якщо інвестиції здійснюються з метою створення новинок або їх впровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними.

2. За цілями застосування інвестиції  поділяють на – реінвестиції (зміна старих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва, тощо).

3. За характером участі в інвестуванні  виділяють прямі і непрямі  інвестиції. Під прямими інвестиціями  розуміють безпосередньо участь  інвестора у вкладенні коштів  у вибраний ним об’єкт. Непрямі  інвестиції – це інвестиції, які  пов’язані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими посередниками.

4. За терміном інвестування розрізняють  короткострокові і довгострокові  інвестиції. Короткострокові – вкладення  капіталу на період до одного  року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Довгострокові інвестиції – це вкладення коштів на період понад один рік.

5. За формою власності. Інвестиції  поділяють на: приватні, державні, іноземні  і спільні. До приватних інвестицій  відносять вкладення коштів фізичними особами або недержавними підприємствами. Державні інвестиції – це вкладення коштів центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позикових коштів та вкладення державних підприємств. Іноземні інвестиції – це вкладення коштів іноземних громадян, юридичних осіб і держави. Спільні інвестиції – це вкладення коштів резидентів і нерезидентів.

Залежно від класифікації інвестицій та напрямів їх здійснення розробляється  інвестиційна політика підприємства, яка має відповідати таким вимогам.

· Довгострокова інвестиційна стратегія  повинна бути підпорядкована загальній  і конкурентній стратегіям та погоджена  з фінансовою стратегією підприємства;

· Інвестиційна політика повинна охоплювати наступні напрями інвестування: капітальні інвестиції; інвестування в оборотні кошти; фінансові інвестиції; інтелектуальні інвестиції.

· Інвестиційна політика повинна базуватися на альтернативності вибору.

· Для обґрунтування доцільності  інвестицій необхідно використовувати не тільки фінансові показники їх оцінки, але і неформальні критерії.

Суб’єктами інвестиційної діяльності є інвестори, замовники, виконавці  робіт, користувачі об’єктів інвестиційної  діяльності, а також постачальники, будь-які суб’єкти підприємницької  і фінансової діяльності – банківські, страхові і посередницькі установи. Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи (в тому числі іноземні), а також державні та міжнародні організації. Відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності здійснюють на підставі договорів. Основним суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який здійснює вкладення власних, позикових або залучених коштів у формі інвестицій.

Другим об’єктом інвестиційної  діяльності є замовник. Замовниками  можуть бути інвестори (уповноважені посередники), які здійснюють реалізацію інвестиційних проектів, і не втручаються у підприємницьку діяльність.

Підрядники – це фізичні та юридичні особи, які виконують роботи за договором  підряду або державним контрактом, що укладається із замовниками.

Інвестиції здійснюють за такими напрямами:

· капітальне будівництво;

· інновації, в яких втілюється науково-технічна продукція та інтелектуальний потенціал;

· фондовий ринок і акції, облігації, похідні інструменти.

2 УПРАВЛІННЯ РЕАЛЬНИМИ ІНВЕСТИЦІЯМИ

Капітальні інвестиції є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства.

Серед усіх напрямів інвестиційної  діяльності провідне місце займають капітальні інвестиції. За допомогою  капітальних інвестицій відтворюються на простій і розширеній основі основні засоби виробництва, тобто створюється матеріальна основа для підвищення продуктивності живої праці на базі впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва. Завдяки капітальним інвестиціям реалізуються досконаліші форми суспільної організації виробництва: його спеціалізація, кооперування і комбінування.

Капітальні інвестиції включають: нове будівництво, реконструкцію, модернізацію, технічне переозброєння підприємства та інші напрями поповнення основних засобів. Характерною ознакою 2001 р. стала інвестиційна модель розвитку. Незважаючи на несприятливі економічні умови, фізичний обсяг основних засобів за роки незалежності зберігав тенденцію зростання (за винятком 1995 та 1996 рр.). Збільшенню фізичного обсягу основних засобів сприяло перевищення ступеня їх оновлення над ступенем ліквідації.

Оновлення основних засобів значною  мірою залежить від інвестиційної  ситуації, яка була в ці роки в  Україні досить нестабільною. Пік  інвестиційної кризи, пов’язаної зі слабким відтворенням основного капіталу, пройдено в 1994-1996 роках. За 1997-2001 рр. відбувалося щорічне зростання вартості основних засобів. У цей період обсяги інвестицій в основний капітал (у порівняльних цінах) у 1998 р. зросли на 6,1%, у 1999 р. – на 0,4, у 2000 р. – на 14,4, у 2001 р. – на 17,2%. Особливо важливим є те, що в багатьох галузях економіки за роки реформ відбулося якісне оновлення значної частини діючих підприємств.

Однак і за досягнутого оновлення  основних засобів не знижується актуальність технічного переоснащення та модернізації діючих підприємств. Характерним насамперед є низький рівень списання основних засобів, а відповідно й оновлення діючого виробництва. Якщо в 1994-1996 рр. коефіцієнт уведення основних засобів становив 1,77, а коефіцієнт ліквідації – 2,19, то у 1997-2000 рр. це співвідношення змінилося відповідно до 2,32 і 9,71. Це означає, що в певний період інвестування економіки набуло, головним чином, екзогенного характеру (за рахунок залучених коштів інвестуються переважно нові об’єкти), що зумовлює продовження середнього терміну експлуатації основних засобів. На кінець 2000 р. ступінь зношення основних виробничих засобів становив 47,5%, у т.ч. в промисловості – 48,8, у сільському господарстві – 48,3, на транспорті – 50,1%; ступінь зношення невиробничих основних засобів сягав у житловому господарстві – 29,4%, у комунальному господарстві і побутовому обслуговуванні – 46,6, у сфері охорони здоров’я – 37,8%.

Покращенню стану основних засобів  сприятиме ефективне управління капітальними інвестиціями, що є багатоаспектною проблемою. В значній мірі управління капітальними інвестиціями залежить від амортизаційної політики. Амортизаційна політика не може підпорядковуватися, як це має місце, за бюджетного споживання, а повинна сприяти прискореному оновленню основних засобів. Управління цим процесом має знайти закріплення на законодавчій основі, за розробки галузевих та регіональних програм модернізації / ліквідації аварійно-небезпечних будівель та споруд; проведення заходів, направлених на вдосконалення статистики основних засобів, у т.ч. створення системи комплексного обстеження її наявності та руху.

Важливе значення в управлінні має  баланс капітальних інвестицій, який характеризує як процес, так і результат  освоєння капітальних інвестицій. Загальна схема балансу капітальних інвестицій така:

Нп + К = В + С + Нк,

де Нп і Нк - обсяг незавершеного  будівництва відповідно на початок  і кінець звітного періоду; К –  обсяг здійснених у звітному періоді  капітальних інвестицій; В – обсяг  введених у дію у звітному періоді основних засобів; С – списання у встановленому порядку припинених будівництвом незавершених об’єктів.

Управління капітальними інвестиціями нерозривно пов’язано з впровадженням  інновацій. Активізація інноваційної діяльності потребує нових форм та методів упровадження досягнень науки і техніки, насамперед за рахунок розширення інноваційного ринку. В Україні він практично відсутній, становлення його здійснюється надто повільно. займається Лише 14,3% від усіх промислових підприємств займається придбанням та використанням інновацій (у 2000 р. – 14,8%), а частка інноваційної продукції на внутрішньому ринку складає 9,4% від загального обсягу продукції.

Для розвитку ринку інновацій, навіть за наявних умов, є реальні можливості, оскільки промисловість України застосовує близько 24% вітчизняних науково-технічних розробок. Потребують удосконалення форми та методи ринкової реалізації науково-технічної продукції. Ціни на внутрішньому інноваційному ринку не формуються і є переважно розрахунковими. Середньорічна вартість однієї науково-технічної розробки становить близько 50 тис. гривен. Безпосередні замовники та споживачі виконаних розробок заздалегідь майже не визначаються. Не проводяться аукціонні торги інноваційних розробок, немає інноваційних бірж та ефективної реклами. Маркетингові дослідження в інноваційній сфері здійснюють лише 26% від усіх промислових підприємств України. У розвитку інноваційного ринку незначною залишається поки що роль позабюджетних фондів. Їхня частка в обсязі фінансування наукових і науково-технічних робіт у 2000 – 2001 рр. не перевищувала 0,9%. Низькою залишається питома вага витрат на інноваційну діяльність у капітальних вкладеннях.

Розвиток інноваційного ринку  стримується недостатніми темпами  створення недержавних науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій. Частка інноваційно-активних підприємств серед роздержавлених у 2001 р. становила 17,7 проти 14,8% у 2001 році. Дається взнаки недосконалість механізмів демонополізації виробництва, високий рівень ризику, пов’язаного з недоліками нормативно-правовій бази.

Для прискореного розвитку інноваційного  ринку потрібне забезпечення фінансовими  ресурсами пріоритетних напрямів наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових, венчурних  фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних та іноземних інвестицій у наукові галузі, у приоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки, а також розширення форм інфраструктури інноваційного ринку. Важливе значення має державне регулювання процесів у цій сфері

Основою державного регулювання інноваційного  ринку має бути його тісний зв’язок  з економікою виробництва. Це потребує максимальної гармонізації законодавства  України в галузі освіти, науки, технологій та технологічного розвитку з міжнародними стандартами, прийнятими в розвинутих країнах світу.

У зв’язку з цим необхідно:

· ввести пільгове оподаткування інноваційної діяльності підприємств, науково–дослідних  та конструкторських організацій з метою сприяння залученню додаткових (недержавних) коштів на фундаментальні наукові дослідження, розробити і впровадити (продаж споживачеві) нових технологій, забезпечуючи умови для партнерства науки з бізнесом. Важливим кроком до цього є вилучення з оподаткування витрат на економічно значущі НДДКР; внести відповідні доповнення в Закони щодо наукової і науково–технічної діяльності та оподаткування підприємств;

· активізувати інвестиції в таких  сферах прикладних НДДКР, як машинобудування, біотехнології, інформаційні технології, нові матеріали та аерокосмічні дослідження, продукція медичної промисловості, які найбільш ефективні, комерціалізовані, користуються попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках;

· запровадити пільгове (переважно  довгострокове) кредитування активних учасників інноваційного ринку – науково–дослідних, проектних організацій підприємств, об’єктів ринкової інфраструктури;

· розширити масштаби застосування державної контрактної системи  у сфері науково–технічної та інноваційної діяльності з підвищенням ролі і значення державного замовлення;

· органам управління інноваційною діяльністю на всіх рівнях здійснювати  систематичний аналіз результатів  реалізації науково–технічних розробок на внутрішньому та зовнішньому ринках, створити з цією метою експертно–аналітичні групи.

У сучасних економічних умовах переважна  більшість виробничих підприємств  для подальшого розвитку потребують здійснення докорінних змін у різних напрямках своєї діяльності —  створення нових конкурентоспроможних видів продукції, технологічного переозброєння, розробки більш досконалої концепції маркетингу, побудови більш ефективної структури управління підприємством тощо. Забезпечення цих докорінних змін у виробничій діяльності потребує значного обсягу інвестицій, залучення яких має бути пов’язане з плануванням стратегічного розвитку підприємств. Можна без перебільшення стверджувати, що планування стратегічного розвитку виробничих підприємств і планування обсягу та напрямків його інвестицій — це два глибоко пов’язаних між собою економічні процеси.

В умовах переходу економіки України  до ринкових відносин суттєво змінилося  обґрунтування потреби в інвестиціях  підприємств. Підприємства зараз самостійно обирають найважливіші напрямки своєї  інвестиційної діяльності з урахуванням  цілей свого розвитку, умов зовнішнього економічного середовища й інвестиційного клімату, рівня свого виробничого та фінансового потенціалу. Крім того, формуючи потребу в своїх інвестиціях, кожне підприємство має водночас зважати на свої можливості залучення інвестиційних ресурсів за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел фінансування. Нарешті, потреба в інвестиціях формується підприємством за конкретними напрямками інвестиційної діяльності, кожен з яких потребує попередньої розробки так званих інвестиційних проектів.