Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Управління закордонними справами в Україні

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Для забезпечення благополуччя суспільства загалом та кожного громадянина зокрема, ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави дуже важлива злагоджена робота системи державного управління.

Державне управління закордонними справами - це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється представництвами, бере участь у діяльності впливових міжнародних організацій (ООН, НБРЄ, СНД та ін.) в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів.

Відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України Українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах: здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав; розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи; Україна не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін.

Відповідно до конституційних норм визначення засад зовнішньої політики є компетенція Верховної Ради України (ст. 85), а керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України.

Важливу роль у здійсненні зовнішньої політики України виконує Кабінет Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, реалізує внутрішню і зовнішню політику держави.

З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості та узгодженості здійснення зовнішньої політики України координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади та установ у сфері зовнішніх зносин покладається на Міністерство закордонних справ України.

Мета курсової роботи полягає в особливостях управління закордонними справами в Україні.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

- виявити та опрацювати літературу з теми курсової роботи;

- розкрити поняття державного управління;

- охарактеризувати організаційно-правові засади управління закордонними справами;

- визначити особливості діяльності Міністерства закордонних справ України;

- розкрити діяльність Дипломатичного представництва України та консульських установ України;

- проаналізувати перспективи розвитку державного управління у сфері закордонних справ

Об'єктом дослідження для даної курсової роботи є особливості управління закордонними справами в Україні.

Предметом є дослідження роботи Міністерства закордонних справ України та його органів за кордоном.

Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом курсової роботи. Для розв'язання визначених завдань, досягнення мети застосовано такі методи дослідження: вивчення та аналіз літературних джерел, узагальнення.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми. Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновку та списку використаної літератури. Основна частина складається з трьох розділів.

У першому розділі розглядаються теоретичні основи формування політики державного управління у сфері закордонних справ.

У другому розділі характеризуються робота Міністерства закордонних справ України

У третьому розділі описуються особливості правового положення дипломатичних представництв та консульств україни за кордоном

У четвертому аналізуються перспективи розвитку державного управління у сфері закордонних справ.

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження, окреслюється методологічна та теоретична база дослідження, методи дослідження. Висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження.

1.1 Поняття державного управління

Поняття державного управління надзвичайно багатозначне і складне, а відтак існує багато підходів до його визначення.

Державне управління - цілеспрямований організуючо-регулюючий вплив держави (через систему його органів і посадових осіб) на суспільні процеси, відносини і діяльність .

Державне управління має низку специфічних властивостей:

1) суб'єктом управління є держава;

2) державне управління спирається на владні повноваження і поширюється на все суспільство;

3) за характером і обсягом управлінських явищ державне управління охоплює вирішення спільних справ, узгодження дій всіх громадян, захист спільного інтересу, задоволення потреб суспільства, а не певних громадян і соціальних груп;

4) державне управління містить не лише комплекс методів і засобів правових, політичних, економічних (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), а й примус із допомогою правоохоронних органів.

У межах діяльності органів виконавчої влади державне управління здійснюється:

* у процесі реалізації їх повноважень щодо керованих об'єктів зовнішнього суспільного (економічного, соціального тощо) середовища;

* у процесі виконання місцевими державними адміністраціями повноважень органів місцевого самоврядування, делегованих відповідними місцевими радами, враховуючи, що виконавчій владі ці повноваження первинно не належать;

* у процесі керівництва вищими органами виконавчої влади роботою нижчих органів;

* у процесі керівництва роботою державних службовців всередині кожного органу (його апарату) виконавчої влади (останні два напрями належать до згадуваної раніше внутрішньо організаційної сфери)[3];

Поза межами діяльності органів виконавчої влади державне управління здійснюється:

* всередині апаратів будь-яких інших (крім органів виконавчої влади) державних органів - у процесі керівництва роботою державних
службовців (наприклад, в апараті парламенту, судів, органів прокуратури тощо);

* всередині державних підприємств, установ, організацій - у процесі керівництва роботою персоналу їх адміністрацій (перші два напрями стосуються згадуваного внутрішньо організаційного управління);

* з боку відповідних уповноважених державою суб'єктів у процесі управління державними корпоративними правами;

* з боку різноманітних дорадчо-консультативних органів, утворюваних державними органами (наприклад, Президентом України), в частині виконання наданих їм організаційно--розпорядчих повноважень щодо інших органів і посадових осіб.

В системі державного управління визначають такі складові елементи:

а) суб'єкти управління (органи виконавчої влади),

б) об'єкти управління (сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави),

в) управлінська діяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між
суб'єктами і об'єктами управління.

1.2 Функції державного управління

Функція управління як поняття — це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.

Функції виконавчої влади, як уже було зазначено, відносно самостійні та універсальні. Наявні різні підходи щодо їх класифікації. Найпоширенішим у є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік,контроль. Цю класифікацію побудовано на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Функція прогнозування. Потреба в прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв’язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, властивих суб’єкту й об’єкту управління.

Функція планування є на всіх рівнях ієрархії управління. Вонаполягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізаціїтих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних,культурних тощо), розробленні програм, за допомогою яких має бути досягнуто мети.

Функцію організації пов’язано зі створенням організаційногомеханізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв’язки й відносини між ними. Особливістю є те що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв’язок і ефективність усіх інших функцій управління.

Завдяки функції регулювання досягають необхідного стану впорядкування та стійкості системи управління.

Координація як функція забезпечує узгодження діяльностісистем управління. Завдяки координуванню узгоджують дії керівників не тільки всередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

Функцію обліку пов’язано зі збиранням, передачею, зберіганням і переробленням даних, реєстрацією та групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність і витрати ресурсів тощо. Облік є передумовою контролю.

Функція контролю це коли Контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб’єкта чи об’єкта управління.

До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), в системі органів виконавчої влади належать:

забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України;
здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;
розроблення проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання;
розроблення та здійснення загальнодержавних програмекономічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку держави та інші, перераховані в ст. 116 Конституції України.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі: керівництво зовнішньо-політичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; призначення за поданням Прем’єр міністра,членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій і припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); прийняття в разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними тощо [9].

допоміжним функціям.

Основне їх призначення — забезпечення обслуговування процесів загальних і спеціальних функцій. За їх допомогою створюють необхідні умови для нормальної діяльності управлінських структур.

За критерієм забезпечення потреб допоміжні функції класифікують за наступними групами:

а) у цілепокладаючій організації —прогнозування, стратегічне та поточне планування;

б) у необхідних ресурсах — фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне обслуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове забезпечення;

в) у впорядкованості, погодженості в діях — керування, координація, організація, контроль та ін.;

г) у постійному вдосконаленні самої системи управління — організація, діагностування, проектування, організаційний розвиток тощо.

1.3 Організаційно-правові засади управління закордонними справами

Державне управління закордонними справами - це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики України.

Відповідно до ст. 18 Конституції України зовнішньо-політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права [1].

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика спрямовується на виконання найголовніших завдань, серед яких:

- утвердження і розвиток України як незалежної, демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України;

- збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів;

- включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення громадян і підвищення добробуту народу;

- захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном;

- створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

Серед правових актів, в яких визначаються засади зовнішньої політики, повноваження та завдання державних органів України, слід назвати Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акт про незалежність України від 24 серпня 1991 p., Конституцію України, Заяву про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 p., Основні напрями зовнішньої політики України та ін. Визначення засад зовнішньої політики України віднесено до повноважень Верховної Ради України.

До повноважень Верховної Ради в зовнішньополітичній діяльності належить також: заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України та ін.

Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Як глава держави він представляє її у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (ст. 106); здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України [1].

2.1 Міністерство закордонних справ України

Центральним органом державної виконавчої влади у сфері управління закордонними справами є Міністерство закордонних справ України (МЗС).

МЗС у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, постановами Верховної Ради України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародними договорами України, а також цим Положенням.

Воно забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України.

Головними завданнями МЗС є:

- участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави;

- забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із зарубіжними країнами; і

- розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави;

- захист прав та інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном;

- аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, насамперед надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

- організація, координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України [2].

МЗС очолює Міністр, який за поданням Президента України призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України.

1) особисто відповідає за розроблення і виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України в частині проведення державної політики у сфері зовнішніх зносин України;

2) здійснює керівництво МЗС, його представництвами на території України, Дипломатичною академією, іншими установами та організаціями, що належать до сфери його управління, а також забезпечує керівництво закордонними дипломатичними установами України;

3) входить до складу Ради національної безпеки і оборони України;

4) представляє МЗС у відносинах з органами державної влади України, органами влади іноземних держав, а також з міжнародними організаціями;

5) вносить Президентові України пропозиції про призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, глав державних делегацій та про присвоєння вищих дипломатичних рангів України;

9) представляє без спеціальних повноважень Україну в зовнішніх зносинах, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах, підписує міжнародні договори України;

10) виступає з офіційними заявами з питань зовнішньої політики України та з ініціативами міжнародного характеру;

11) є розпорядником коштів МЗС;

До системи МЗС входять дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи й організації, пов'язані з підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кадрів.

3.1 Дипломатичне представництво України

Розбудова багатостороннього співробітництва України з країнами світового співтовариства та міжнародними організаціями потребує постійного представництва державних та недержавних організацій за кордоном. Згідно офіційних даних, наданих міністерством закордонних справ України станом на 1 вересня 2011 року функціонує понад 90 дипломатичних представництв за кордоном. Їхня діяльність здійснюється у відповідності до міжнародно-правових актів, найголовніші з яких:

1) Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року;

2) Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року;

3) Конвенція про спеціальні місії від 8 грудня 1969 року;

4) Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року.

Крім того, це питання регламентується підзаконними актами України: указами Президента України, положеннями Кабінету міністрів України, розпорядженнями міністра закордонних справ України [22].

Закордонні дипломатичні установи України – спеціальні установи закордонної дипломатичної служби, які здійснюють представництво держави в іншій державі або при міжнародній організації, забезпечують захист прав та інтересів громадян України в державі перебування[18].

Систему закордонних дипломатичних установ складають:

- Посольства України в зарубіжних державах (ПУ)

- Постійні Представництва при міжнародних організаціях (ППУ)

- Генеральні консульства України (ГКУ)

- Консульства України та консульські агентства (КУ).

Найбільш важливою закордонною дипломатичною установою, з огляду на її статус та виконувані функції, є посольство. Воно представляє інтереси власної держави в державі перебування та забезпечує захист прав власних громадян.

Постійне представництво є спеціальною місією, сфокусованою на відстоювання інтересів України в рамках окремої міжнародної організації. За юридичним статусом воно ідентичне посольству, однак на практиці інколи його положення є підпорядкованим по відношенню до посольства, яке діє в країні розташування робочих органів міжнародної організації.

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійснює Міністерство закордонних справ України [3].

Функції дипломатичного представництв України включають:

- представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;

- захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб в державі перебування;

- ведення переговорів з урядом держави перебування;

- з'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України;

- поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя;

- заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їх співробітництва в галузі економіки, культури і науки.

Главою дипломатичного представництва України є посол, посланник, або повірений у справах.

Глава дипломатичного представництва є представником України в державі перебування. Він здійснює загальне керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

При Посольствах, як правило, діють функціональні місії – апарат військового аташе, представництво МВС – які представляють відповідні органи та розвивають двосторонні відносини в окремих напрямках; вони можуть розповсюджувати свою дію на кілька країн.

Військовий аташе – посада дипломатичного представництва, яка є представником власної держави з військових питань. Загальне керівництво апаратом військового аташе здійснює Міністерство оборони України, оперативне – глава дипломатичного представництва. Військовий аташе призначається і звільняється з посади Міністром оборони за погодженням з Міністром закордонних справ. Він за посадою прирівнюється до радника дипломатичної установи [17].

Функції військових аташе:

- представляють Міністерство оборони України у військовому відомстві держави перебування або одночасно у двох і більше країнах;

- підтримують офіційні відносини з військовими відомствами держави перебування;

- з'ясовують усіма законними способами становище й події у військовій сфері держави перебування та своєчасно інформують про них дипломатичне представництво і Міністерство оборони

- консультують главу представництва України за кордоном з військових питань;

Торговельно-економічна місія у складі закордонної дипломатичної установи України представляла та захищала у державі перебування інтереси України у галузі зовнішньоекономічної діяльності до 2010 року.Торговельно-економічна місія підпорядковувалась главі закордонної дипломатичної установи України, який здійснював контроль за її роботою. Міністерство економіки України організовувало роботу торговельно-економічної місії у державі перебування.

З моменту внесення відповідних коректив, завдання торговельно-економічних місій почали виконувати відділи посольств з питань економічного співробітництва, серед яких основними є:

Управління закордонними справами в Україні