Утворення Європейського Союзу. Мета та загальні принципи

                   Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Волинський  національний університет ім. Лесі Українки 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з дисципліни «ЄС в  міжнародних відносинах»

на  тему:

Утворення Європейського Союзу. Мета та загальні принципи 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Луцьк 2011

     Вступ

     Економічні  зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення  суспільних потреб та розвитку світового  господарства. На сьогодні обсяг міжнародної  зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн дол. — понад третину сумарного  ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської  діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення  спеціалізації виробництва при  забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється  інтегрованість країн.

     Основою міжнародної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз — єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу — міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень.

     Міжнародні  економічні зв'язки країн Західної Європи завжди вирізнялись високою  інтенсивністю. У повоєнні роки тут  розвитку виробничої кооперації сприяли  транснаціональні корпорації (ТНК). У  Західній Європі було розташовано чимало зарубіжних філіалів ТНК в обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу міждержавних мікроекономічних зв'язків. На їх основі стали розвиватися і макроекономічні зв'язки, тобто зв'язки між національними господарствами і країнами в цілому. Як наслідок – посилилась взаємозалежність промислово розвинутих країн Західної Європи.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історія створення та розвиток Європейського Союзу

     Інтеграційні  процеси підштовхувались високим  рівнем розвитку продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва в  умовах відносно незначних масштабів  внутрішніх ринків країн Західної Європи. Необхідно відзначити, що вагомим  чинником інтеграційних процесів у  Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві. 1948р. США виробляли понад 60% сукупної продукції промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80% усіх золотих запасів капіталістичного світу. Крім того, створена після війни система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних економічних організацій — МВФ, МБРР, ГАТТ — були побудовані таким чином, щоб зміцнити економічне становище і вплив США, які домінували і у політичних союзах: від НАТО до АНЗЮС. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США.

     Все це і обумовлювало необхідність консолідації західноєвропейської економічної  еліти на власній основі. З цією метою у рамках утвореної 1949 р. Ради Європи було здійснено ряд проектів регіональної інтеграції — від об'єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності 1953 р. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50% видобутку вугілля у Західній Європі.

     1956 р. в ЄОВС виник план перетворення  цієї організації на зону вільної  торгівлі, але суперечності між  країнами, особливо між Англією  і Францією, призвели до укладення  у березні 1957 р. в Римі лише  шістьма (з 17) країнами-членами  Римської сепаратної угоди про  заснування Європейського співтовариства (ЄЕС) — “Спільного ринку”  — з перспективною програмою  економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено  створення Сполучених Штатів  Західної Європи. Одночасно в  Римі цими ж державами ЄЕС  було укладено угоду про заснування  Європейського співтовариства з  атомної енергії (Євроатом), метою  якого було створення ще одного  спільного галузевого ринку, об'єднання  ресурсів атомної енергії та  атомної промисловості. У цей  же час Великобританія, яка не  приєдналась до ЄЕС, організувала  Європейську Асоціацію Вільної  Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн. 

     1967 р. внаслідок злиття органів  управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому  утворилась триєдина інтеграційна  організація з офіційною назвою Європейське співтовариство. 1973 р. Великобританія і Данія вийшли з ЄАВТ і приєднались до ЄЕС. Португалія зробила те саме 1986 р. Проте до ЄАВТ приєднались інші три країни, і ця організація знову стала складатися з семи членів: Австрії, Фінляндії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Ідея створення ЄАВТ полягала у розвитку торгівлі між країнами, проте без об'єднання влади та створення офіційних інститутів, уповноважених вести законодавчу діяльність, як це зроблено у ЄЕС.

     1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились створити єдиний економічний простір і поширити своє співробітництво на такі галузі, як економіка, валютна та промислова політика, дослідження та технології, охорона навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі та транспорт. При цьому ЄАВТ отримувала усі пільги та торговельні прибутки від членства у Європейському співтоваристві, не беручи однак участі в роботі інститутів ЄС. Ця угода набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія була єдиною з країн-членів ЄАВТ, яка не приєдналась до цієї угоди, оскільки національний референдум Швейцарії відхилив її. Три країни ЄАВТ — Австрія, Фінляндія та Швеція — стали повноправними членами ЄС у січні 1995 р., припинивши своє членство у ЄАВТ. Європейський економічний простір, створений цією угодою, — це більше, ніж просто економічна зона; він розповсюджує на країни-члени ЄАВТ принцип чотирьох свобод ЄС — вільний рух товарів, послуг, капіталу і населення.

     Окрім перелічених раніше країн, 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, 1981р. — Греція, 1986 р. — Іспанія. І до складу співтовариства стало входити 15 країн.

     У своєму інтеграційному розвитку Європейське  співтовариство пройшло ряд еволюційних  етапів, основою яких була лібералізація  торгівлі. Розвиток співробітництва  у межах ЄОВС та Євроатому підштовхнув країни до зняття цілої низки бар'єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної діяльності. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з 1 липня 1968р. з одночасним усуненням мита у ЄС.

     У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

     У 70-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної політики структурної перебудови економіки в Співтоваристві. Країни-члени об'єднали свої зусилля для подолання технологічного відставання від США та Японії. На цей час у ряді галузей промисловості великі американські та японські фірми за рахунок технологічної переваги та скорочення витрат настільки поширились в економіці Європейського Співтовариства, що почали виштовхувати з ринку національних виробників та диктувати свої умови. Щоб протистояти цьому, було вирішено відійти від домінування єдиної сільськогосподарської політики на користь вирішення інших економічних та соціальних проблем. Коло сфер інтеграції розширилось. Зокрема, країни об'єднали зусилля на широкомасштабних наукових та технологічних дослідженнях, почалось формування спільної індустріальної політики. За рахунок цих заходів ситуацію вдалось переломити.

     Важливим  елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:

     - досягнення валютної стабільності  в межах ЄС;

     - спрощення конвергенції процесів  економічного розвитку;

     - забезпечення стратегії зростання  в умовах стабільності;

     - стабілізація міжнародних валютних  та економічних взаємовідносин.

     1985 р. було підписано програму подальшого розвитку Європейського співтовариства і перетворення його в Європейський Союз (“Європа без кордонів”), а потім і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма набула чинності з 1 липня 1987 р. як Єдиний Європейський акт (або Маастрихтська угода) — угода про створення економічного і валютного союзу, про політичне співробітництво, формування нових інституційних (організаційних) структур.

     З 1 листопада 1993 р. Європейське співтовариство перейшло у нову стадію економічної інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом. У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції — створення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.

     Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів, послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачалося створити Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.

     Найбільше протиріч на цьому шляху викликає ідея введення спільної валюти. Створення  валютного союзу залежить від  ступеня готовності держав до участі в ньому. Для цього ЄС визначило кілька умов-критеріїв:

     1. Інфляція не може перевищувати  рівень, існуючий у трьох державах-членах з найстабільнішими цінами, більш, ніж на 1,5 відсоткових пункти.

     2. Розміри бюджетного дефіциту  мають становити не більше, як 3% ВНП країни.

     3. Коливання обмінних курсів національних  валют (при відсутності їх девальвації  у попередні 2 роки) має бути  у межах, встановлених для європейської валютної системи (“+”,“-”, 2,25%).

     4. Норма довгострокового прибутку  не повинна перевищувати 2% від  середньої норми прибутку трьох  членів ЄС, які мають найнижчу норму прибутку.

     5. Національний борг не повинен  перевищувати 60% ВНП. 

     Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграційних програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них поширювалися загальні правила.

     Невдалі ж спроби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не всі країни зможуть увійти до валютного союзу одночасно. Постійне відкладання введення євро ставило під сумнів увесь проект, оскільки створення валютного союзу потребує одночасного збігу значної кількості факторів, що, можливо, ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної валюти у 1999 р. І тільки на саміті у квітні 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише в 11 країнах — Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голландії, Фінляндії. Дві країни — Великобританія і Данія — вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача.

     З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з      1 січня 2002 року.

     І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На думку провідного експерта Банку міжнародних розрахунків (БМР) Роберта Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи і її східну частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка та держави колишнього СРСР — усі надаватимуть перевагу долару.

     Ефективність  діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах західної політичної системи, проте її конкретні форми суттєво відрізняються від національних систем.

     Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

      - Європейський парламент

     - Європейська Рада 

     - Рада Міністрів

     - Європейська Комісія

     - Європейський Суд 

     - Палата аудиторів

2. Мета та загальні принципи діяльності Європейського Союзу

     Основними законодавчими документами Європейського  Союзу (ЄС) є Єдиний європейський акт, Договір про Європейський Союз та Договори, що укладають Європейські Співтовариства. В цих документах визначені: мета створення ЄС, інститути цієї організації, їх функції та порядок формування, викладені принципи функціонування ЄС, його компетенції, основні завдання і засади співробітництва.

     Відповідно  до цих документів цілями Європейського Союзу є:

     1. Сприяння проведенню збалансованої  і довгострокової соціальної та економічної політики, зокрема шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, шляхом економічного та соціального вирівнювання, створення економічного і валютного союзу, що має на меті введення спільної валюти.

     2. Утвердження Європейської спільноти  на міжнародній арені, зокрема  шляхом проведення спільної зовнішньої  політики та політики в галузі  суспільної безпеки, яка могла  б привести до створення у разі необхідності системи спільної оборони.

     3. Посилення захисту прав та  інтересів громадян держав-учасниць  шляхом введення громадянства  Союзу. 

     4. Розвиток тісного співробітництва  у галузі судової практики  та внутрішніх справ. 

     5. Збереження досягнутого рівня інтеграції Співтовариства і, виходячи з нього, визначення, якою мірою політика та форми співробітництва, що встановлені Договорами, потребують перегляду для забезпечення ефективності механізмів та інститутів ЄС.

     Згідно  з установчими документами до компетенції ЄС належать такі види діяльності:

     - скасування мита і кількісних  обмежень на імпорт та експорт  товарів між державами -учасницями, а також інші заходи, що мають ту ж спрямованість;

     - спільна торговельна політика;

     - внутрішній ринок, що характеризується  зняттям перешкод для вільного переміщення товарів, осіб, послуг і капіталів між державами-учасницями;

     - заходи, що стосуються в'їзду та  переміщення на внутрішньому  ринку; 

     - спільна політика в галузях  сільського господарства та риболовства; 

     - спільна транспортна політика;

     - встановлення системи, що запобігає  порушенням на внутрішньому ринку; 

     - зближення національних законодавств  держав-учасниць такою мірою, яка необхідна для нормального функціонування спільного ринку;

     - політика в соціальній сфері, включаючи діяльність Європейського соціального фонду;

     - економічне і соціальне єднання;

     - політика захисту навколишнього  середовища;

     - підвищення конкурентоспроможності промисловості Союзу;

     - сприяння дослідженням та технологічному розвитку;

     - стимулювання зусиль по створенню  та розвитку транс'європейських  комунікаційних мереж та інфраструктури;

     - внесок у досягнення високого  рівня охорони здоров'я;

     - внесок в освіту, професійне навчання  та розквіт культури держав-учасниць;

     - політика співробітництва у сприянні  всебічного розвитку держав-учасниць;

     - асоціація з заморськими країнами  та територіями для розширення  торгівлі й спільного сприяння економічному і соціальному розвитку;

     - внесок у захист споживачів;

     - заходи в галузі енергетики, соціального захисту й туризму.

     До  загальних принципів відносять:

     1. Незалежність європейського права 

     Автономність  правового порядку Спільнот та однозначність  його застосування у всіх країнах-членах багаторазово підкреслював Європейський Суд. Країни-члени, утворивши Спільноти, обмежили свою правотворчу діяльність і в результаті дозволили утворити правовий порядок, незалежний від національної та міжнародної правових систем. Цей порядок є однаково обов'язковим до виконання усіма країнами-членами та їх громадянами, а також повинен застосовуватися внутрішніми судами.

     2. Примат над національним правом 

     Принцип (першості) Спільнот над національним правом країн-членів регулює, як потрібно поводитися, якщо виникає конфлікт між нормою національного права  та правом Спільнот. За таких умов право  Спільнот має першість перед національною нормою. Слід підкреслити, що тут йдеться  виключно про першість у застосуванні. Якщо в національному праві наявне положення, яке суперечить праву  Спільнот, це не означає, що воно є автоматично  недійсним, а лише забороняється  його застосування.

     Першість  права Спільнот є наслідком зобов'язального  характеру нормативних актів  вторинного права (ст. 249 [189] Римського  Договору ) і знаходить підтвердження  в практиці Європейського Суду .

     3. Безпосередність застосування 

     Безпосередність застосування права означає, що нормативні правові акти Спільнот є нормою прямої дії в країнах-членах без необхідності їх ратифікації чи інкорпорації з  національним правом. Інакше кажучи, право  Спільнот безпосереднім чином визнає право та накладає обов'язки на інституції спільнот, країни-члени та їх громадян.

     Цей принцип був визнаний Європейським Судом, незважаючи на початковий опір деяких країн-членів. .

     4. Принцип рівності (заборона дискримінації) 

     Принцип рівності означає, що жоден громадянин ЄС не може бути дискримінований з  огляду на його громадянство, стать, расу, етнічне походження, релігію, переконання, фізичні чи психічні недоліки, а також вік чи сексуальну орієнтацію.

     Цей принцип виникає з положень договорів, правових актів та вироків Європейського Суду.

     5. Принцип солідарності 

     Найкраще  цей принцип сформульовано в статті 10 Римського Договору: „Країни-члени вживатимуть усіх заходів загального чи приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов'язань, що випливають з цього Договору чи з дій, виконаних інституціями Спільноти. Ці країни будуть сприяти виконанню завдань Спільноти. Вони повинні утриматися від будь-яких дій, які могли б поставити під загрозу досягнення цілей цього Договору“.

     Принцип солідарності з одного боку означає, що країни-члени не можуть не виконувати права Спільнот, думаючи про свої національні інтереси, а з іншого – мусять робити все можливе, щоб постанови права Спільнот реалізувати якнайкраще.

     6. Принцип Субсидіарності 

     Принцип субсидіарності окреслює поділ повноважень  між країнами-членами та Спільнотою, що є сформульовано в ст. 5, доданій до Римського Договору Маастрихтським Договором: Спільнота діє в рамках своїх повноважень, визначених цим договором, та поставленими тут перед нею цілями. У сферах, які не підпадають під її виключну компетенцію, Спільнота діє відповідно з принципом субсидіарності. Тоді, коли цілі пропонованої дії не можуть бути досягнуті в достатній мірі країнами-членами, то беручи до уваги масштаби та результати пропонованої дії, можуть бути більш успішно досягнуті Спільнотою. Будь-які дії Спільноти не можуть провадитися далі того, що є необхідним для досягнення цілей цього Договору.

     Простіше  кажучи, принцип субсидіарності означає, що справи, до яких Спільнота не має  виключної компетенції, не можуть реалізовуватися , поки країна-член може самостійно досягти дану ціль, принаймні так само добре, як би це могла зробити Спільнота. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновок

     Сучасний  Єворпейський Союз – це результат важкої праці, вкладеної політиками та науковцями, що працювали для об'єднання Європи. ЄС побудований на їхніх міцних досягненнях. Об’єднання створило єдину валюту та єдиний діючий ринок, де люди, послуги, товари та капітал вільно обертаються. Він прагне забезпечити це за допомогою соціального прогресу та чесної конкуренції, щоб так багато людей, як тільки можна, користувалися перевагами єдиного ринку.

     Європейський  Союз – це інституційна структура  того, що ми зазвичай

називаємо європейською інтеграцією, яка, в свою чергу, є тривалим процесом розбудови «ще тіснішого союзу між народами Європи». Природа його є унікальною  і не має ніяких прецедентів в сфері міжнародного права  та міжнародних відносин. Сучасний ЄС є результатом поступового розвитку та перетворення з суто економічної організації на структуру, що нагадує державу з федеральним устроєм.

     Складну структуру Євросоюзу найкраще уявляти  як надбудову, що спирається на три опори – саме в цьому суть так званої «теорії трьох опор». Перша опора – це  європейські співтовариства, друга  – спільна зовнішня політика (права людини, демократія, іноземна допомога) та політика безпеки (європейська політика безпеки та оборони, військові підрозділи ЄС, європейські сили швидкого реагування, підтримання миру), третя  – поліційне та судове співробітництво у сфері карного права (боротьба з наркоторгівлею та контрабандою зброї,  тероризмом, торгівлею людьми, організованою злочинністю, хабарництвом та шахрайством).

     Право Європейського Союзу є унікальною правовою системою, що функціонує паралельно із законодавством держав-членів ЄС. Норми права ЄС мають пряму дію в межах правових систем його держав-членів і в багатьох сферах регулюють питання, врегульовані національним законодавством. Особливо це стосується економічної та соціальної політики. ЄС засновує новий правовий порядок в рамках міжнародного права з метою взаємного соціального та економічного зростання держав-членів.

     Метою Європейського Союзу є створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта (Екю), від 1999 року — Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

     Основними принципами права ЄС є примат права  ЄС (обов’язок національного судді не застосовувати національні норми у випадку, якщо вони не відповідають праву ЄС; обов’язок держав-членів не ухвалювати закони, що не відповідають праву ЄС), пряме застосування (норми права ЄС застосовуються у державах-членах без подальшого схвалення національним законодавством; кожна особа може подавати клопотання про застосування права ЄС у його справі) та пряма дія. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаних джерел