Які типи посад є в органах місцевого самоврядування

План

1. У чому полягає сутність і соціально-управлінська роль посади державної служби........................................................................................................................................3

2.Які типи посад існують в органах державної влади.............…………..............................5

3. Які типи посад є в органах місцевого самоврядування...................................................8

4. Як розв’язується проблема диференціації політичних та адміністративних функцій у країнах розвинутої демократії.................................................................................................9

Список використаної літератури.……………………………………….........................15

1. У чому полягає сутність і соціально-управлінська роль посади державної служби

Посада характеризується такими ознаками: є частиною організаційної структури державного органу; охоплює частину компетенції державного органу, визначену в правових актах.

З організаційного погляду посада — це певна структурна одиниця органу державної влади. Щодо цього посада не залежить безпосередньо від державного службовця, тобто від конкретної особи, котра її обіймає. Посада також визначає коло завдань, які передаються одному державному службовцеві чи групі службовців, котрі перебувають на однотипних посадах у органах державної влади. Державний службовець не є «власником» тієї посади, яку він обіймає. Під час здійснення посадових функцій він має виконувати службові функції й вирішувати завдання, що містяться в законодавчих чи в інших нормативних актах.

З правового погляду поняття «посада» вживається традиційно для визначення порядку встановлення статусу посади та його елементів. У такому тлумаченні посада є центральним поняттям державної служби. З утворенням державно-службових правовідносин виникають також посадові відносини між суб’єктами публічного управління та державним службовцем, установлюється правовий статус державного службовця. Посадові правовідносини є основним каналом, за допомогою якого службовець зобов’язується виконувати надані йому державою функції. Державно-службовими правовідносинами встановлюють також принципи управління посадою.

Термін «посада» має ще одне значення — у фінансовому відношенні. Штати органу державної влади мають бути враховані в державному бюджеті; створення і зміна переліку посад значною мірою впливає на формування бюджету як усієї держави, так і її суб’єктів.
Найважливішим аспектом теоретичного аналізу поняття «посада» є його статутно-правове розуміння, тобто посада являє собою конкретний перелік певних цілей, завдань, функцій і повноважень, для виконання яких необхідні спеціальна освіта, відповідні здібності і здатність особи до виконання посадових повноважень. Перелік конкретних посад наводиться в нормативних документах, де встановлюється заробітна плата особи, що обіймає ту чи іншу посаду, визначаються види й кількість подібних посад. При цьому поняття в статутно-правовому й функціональному значеннях можуть збігатися, якщо в органі державної влади є лише одна така посада (наприклад, глава адміністрації області, начальник фінансового управління).

Державна служба здійснюється на державних посадах. Тому посада необхідний елемент державної служби. Посада - первинний осередок апарата, передбачений для одного працівника, утворена в розпорядницькому порядку. Правовими актами відповідного органа визначається її назва, місце в службовій ієрархії (тобто визначення тих, кому підлегла, хто їй підлеглий), порядок заміщення. Вона включається в штатний розклад і єдину номенклатуру посад. У такий спосіб посада є формалізованою соціальною позицією, вона має основне значення в правовому статусі державного службовця. Посада характеризує організаційний статус, тобто коло повноважень (прав і обов'язків), основні форми їхнього здійснення, відповідальність за їхнє виконання. Отже, державна посада це частина організаційної структури державного органа, відособлена і закріплена в офіційних документах (штатний розпис, схема посадових окладів і ін.) з відповідною частиною компенсації державного органа, наданої особі - державному службовцю з метою її практичного здійснення. Як встановлює ст. 2 Закону України “Про державну службу”, посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.

2.Які типи посад існують в органах державної влади

Доцільно при оновленні законодавства про державну службу визначити типи посад в органах державної влади та місцевого самоврядування. Такими типами посад за концепцією адміністративної реформи можуть бути:

державні посади;

патронатні посади;

адміністративні посади;

посади технічного та обслуговуючого персоналу (останні не належать до державної служби з причини відсутності владних, організаційно - розпорядчих і консультаційно-дорадчих повноважень).

Статтею 25 Закону України «Про державну службу» встановлено сім категорій посад державних службовців. Основними критеріями класифікації посад державних службовців, згідно ст. 25 Закону “Про державну службу”, є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу.Встановлюються такі категорії посад службовців:

перша категорія - посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади;

друга категорія - посади заступників керівника Адміністрації Президента України, заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України, заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України, керівників структурних підрозділів Секретаріату Верховної Ради України, секретаріатів постійних комісій Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, заступників міністрів, заступників голів державних комітетів, які входять до складу Уряду, перших заступників, заступників голів комітетів та інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, першого заступника Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, перших заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади; третя категорія - посади заступників керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші прирівняні до них посади;

четверта категорія - посади спеціалістів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників начальників управлінь, самостійних відділів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

п'ята категорія - посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, заступників представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, заступників керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, спеціалістів апарату цих адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

шоста категорія - посади керівників управлінь, відділів, служб районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

сьома категорія - посади спеціалістів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

Віднесення існуючих посад державних службовців, не перелічених у цій статті, а також віднесення до відповідної категорії нових посад державних службовців проводиться Кабінетом Міністрів України за погодженням з відповідним державним органом.

3. Які типи посад є в органах місцевого самоврядування

Посадами в органах місцевого самоврядування є:

- виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою;

- виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою;

- посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

4. Як розв’язується проблема диференціації політичних та адміністративних функцій у країнах розвинутої демократії

Диференціація (функціональна спеціалізація, зростання структурної взаємозалежності) і рівність (ліберальна демократія) є джерелами можливостей політичної системи. Досягнення політичною системою якісно нових можливостей (що і є результатом політичної модернізації) характеризується зростанням кількості державних функцій, посиленням політичної інтеграції у системі й ефективности прийнятих політичних і адміністративних рішень, розширенням влади центральних політичних інститутів, участю населення в політичному процесі тощо.

У структурно-функціональному підході існує кілька напрямків модернізаційних досліджень. Один з них – адміністративний підхід. Прихильники його схильні ототожнювати політичну модернізацію з раціональним стилем управління, функціонуванням західних бюрократій із заміною неформальних, відособлених, функціонально розпорошених форм соціальних і політичних взаємозв’язків і традиційних культурних норм на раціоналізовані форми бюрократичної організації і політичної культури ліберально-демократичного суспільства. Однак, в умовах слабкого розвитку демократичних інститутів традиційних суспільств ця тенденція призводить до відчуження функцій управління від суспільства й народу та зосередження влади в руках бюрократії, а також до посилення кастовости, жорсткої ієрархічности, зростання бюрократії та її самостійности, засилля адміністрації. У результаті безконтрольна бюрократія присвоює і державні ресурси, і міжнародну економічну допомогу, що зводить нанівець спроби модернізувати країну у цілому. Без сильної інституційованої влади в політичній системі не можна досягнути розвитку – починається хаос, руйнуються механізми досягнення компромісів і безцільно розпорошуються ресурси. З огляду на це, самостійним напрямом досліджень стала проблема стимулювання розвитку демократичних процесів. Від самого початку в фокусі дослідження опинилась проблема політичної участи. Як зазначав К.Дойч, формування системи політичної участи здійснюється завдяки двом процесам: соціальної й політичної мобілізації та асиміляції. Головна проблема в тому, що ці процеси здійснюються за короткий час і люди мобілізуються до активної політичної участи, тому необхідно поряд з розвитком демократичних інститутів зміцнювати інтегруючі підсистеми суспільства – культуру, освіту, філософію, мистецтво. Інтерпретація цього підходу в рамках традиційної концепції плюралізму призвела до створення теорії “субсистемної автономії”. Політична модернізація, за цією теорією, – це процес, в якому суб’єкт політичного розвитку поступово й успішно досягає політичної автономії. Саме остання є визначальним критерієм результативности процесів масової мобілізації й політичної участи. Поняття автономії означає незалежність різних політичних груп і насамперед політичних партій. Найважливішими рисами демократії вважаються багатопартійність, свобода асоціацій, автономія органів місцевого управління від центральної влади. Логічним завершенням концепції є поширення принципу автономії безпосередньо на особу – основного суб’єкта політики, що супроводжується вимогою спеціалізації вольових функцій особи в політиці, з одного боку, і реалізацією в повному обсязі ліберально-демократичного принципу пріоритету прав особи, з іншого. Досить логічно тут обґрунтовується динаміка політичної модернізації: сильна інституційна влада і бюрократія потрібні для трансформації традиційного суспільства. Але для того, щоб вони служили суспільству, необхідно встановити демократичний контроль над ними, а це неможливо без розвитку демократичних прав і свобод, формування плюралістичного політичного процесу, тобто всього того, що становить принципову основу ліберально-демократичного суспільства.

Інколи вчені ототожнюють процес модернізації з демократичною модернізацією чи з процесом демократизації політичної системи певного суспільства. Однак подібні твердження заперечує історичний досвід політичного розвитку наприкінці ХХ століття. Рух до сучасного суспільства відбувається в різних країнах у зовсім інших соціокультурних умовах. Тому справедливіша позиція, яка вказує на те, що результатом політичної модернізації можуть бути не тільки демократичні політичні режими, схожі й близькі за своєю структурою до розвинених західних демократій. З іншого боку, слід зазначити, що демократична форма модернізації – найадекватніша форма цього типу історичної еволюції. Демократичні політичні інститути й демократична політична культура – найефективніший спосіб адаптації до соціокультурного контексту сучасного суспільства.

Спроби відразу сформувати політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшого не увінчались успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійти від західного взірця й пристосувати концепцію до специфічних умов перехідних суспільств. У результаті було розроблено кілька оригінальних варіантів теорії політичної модернізації.

Передусім слід згадати про авторитарно-прагматичну концепцію, яку розробили С.Гантінґтон і його послідовники. Вони дійшли висновку, що відсутня пряма залежність між соціально-економічними й політичними змінами. Через це зміна і навіть руйнування традиційних інститутів у процесі модернізації здебільшого не веде до створення сучасної політичної системи, а навпаки – політичні відносини в цілому дестабілізуються, все більше розпалюються соціальні й національні конфлікти, посилюється тенденція до створення авторитарних режимів. Причина цього явища в тому, що надто високі темпи (в історичному плані) політичної модернізації і, відповідно, темпи політичної організації й інституціоналізації спричиняють не політичний розвиток, а політичну деградацію. Активне залучення мас до політики випереджає розвиток політичних інститутів суспільства, які могли б забезпечити баланс інтересів різних соціально-політичних груп і спрямувати енергію радикального перетворення суспільств у прийнятні форми. У результаті виникає хаос і нестабільність, які не тільки не сприяють процесові модернізації, а й загрожують самим основам суспільства. Тому головним завданням стає не процес модернізації, а стабілізація розвитку, для чого потрібен прискорений розвиток політичних інститутів і сильна авторитарна влада. Політичний розвиток у цьому випадку збігається з інституціалізацією політичних орієнтацій і процедур, їх стабільністю. Стабільність, звичайно, не означає відсутности змін у політичній системі. С.Гантінґтон розробив цілу низку засад здійснення політичної модернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільности: поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в руках уряду й компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість у проведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил як політичного, так і соціального характеру, врахування часового фактора. Ця концепція стала основою численних авторитарно-елітарних програм політичної модернізації, що досить успішно здійснені вже в низці країн. На основі аналізу нового емпіричного матеріалу С.Гантінґтон переосмислив свою концепцію і сформулював її як взаємодію трьох основних факторів політичної модернізації – економічного розвитку, соціально-економічної рівности й політичної участи, пріоритетність кожного з яких і визначає характер політичної модернізації. Загалом американський учений пише у своїх працях про те, що в сучасному світі розгортається “великий процес модернізації” з її дев’ятьма ознаками: радикальністю, комплексністю, системністю, ґлобальністю, тривалістю, стадійністю, наданням світові певної однорідности, незворотністю, прогресивністю.

Своєрідною модифікацією традиційних варіантів політичної модернізації ліберально-демократичного типу стала структурно-функціональна “кризова модель” політичного розвитку. Розглядаючи проблему розвитку в рамках традиційних категорій структурної диференціації, імперативу рівности і можливостей політичної системи, автори “кризової моделі” (Л.Біндер, М.Вайнер, Л Пай, С.Верба, Дж.Ла Паломбара) виходять із того, що будь-яка соціальна система має певний стабільний рівень взаємодії цих компонентів. У процесі політичної модернізації змінюється рівень і характер їхньої взаємодії, що призводить до “криз” решти відповідних їм параметрів політичної системи – національного самовизначення, політичної участи, авторитетности, проникнення і розподілу ресурсів, – детермінованих їх несумісністю один з одним на різних етапах політичної модернізації. У цьому випадку політичний розвиток означає процес розв’язання політичною системою названих криз і набуття нею через пристосування до наслідків криз нової політичної можливости – успішної інституціоналізації нових зразків інтеграції, політичної участи й розподілу ресурсів, її стабілізації на новому рівні.

Одним із способів змістового наповнення структурно-функціональних концепцій стала “особистісна теорія політичної модернізації” (А.Інкелес, Д.Сміт), що розглядає проблему трансформації традиційного суспільства з соціально-психологічного погляду. У структурно-функціональних концепціях цей підхід ігнорувався на тій підставі, що індивід у перехідному суспільстві є носієм як традиційних, так і сучасних психологічних установок. Традиція і сучасність на особистісному рівні так переплітаються, що стають абсолютно непридатними як аналітичні категорії в аналізі процесу модернізації. Однак емпіричні дослідження показали, що різні аспекти психології особи в процесі модернізації не змінюються хаотично один щодо одного, а змінюється особа в цілому. Тому ключовим елементом процесу модернізації є створення соціальних передумов для виникнення у людей сучасних психологічних установок і орієнтацій, пов’язаних із такими характерними особистісними рисами, як участь у політичному і громадському житті, поінформованість, усвідомлення своєї громадської ролі. Особливу роль у формуванні сучасного “психологічного комплексу”, притаманного людям розвинених постіндустріальних суспільств, відіграють сучасні професії, пов’язані з новими галузями виробництва, що виникають у процесі економічної модернізації. Основна система “цінностей розвитку”, яка ґрунтується на установках досягнення успіху й масового споживання, характерних для індустріальних суспільств за умови домінування в мотиваціях людей і повинна привести до успішної модернізації суспільства.

Цікавою видається в цьому контексті характеристика сучасної людини за А.Інкельсом. Ось лише деякі істотні її характеристики: сучасна людина відкрита до нового життєвого досвіду у всіх сферах свого існування, вона внутрішньо відкрита до сприйняття нових ідей, нових способів пізнання й емоційного сприйняття довкілля, а також нових способів дії. У сучасної людини суттєво змінюється структура думок про суспільство. Це передбачає такі якості індивіда, як схильність формувати і підтримувати думку з більшости проблем суспільного життя, інформованість про те, що до розгляду будь-якої проблеми можливі різні підходи, позитивна оцінка різноманітности. Крім того, сучасна людина в своєму сприйнятті суспільно-політичного життя орієнтована більше на сьогоднішній день і майбутнє, ніж на минуле, вона схильна планувати свою діяльність на тривалий час, як в суспільному так і в особистому плані. Вона розраховує, що люди і соціальні інститути діють надійно та передбачувано щодо конкретних обставин. Вона цінує і в собі, і в інших професійні навички, керується в своїй поведінці ідеєю особистої гідности всіх людей. На нашу думку, саме така людина стає головним суб’єктом модернізаційних процесів. Виховання і формування людини нового типу – умова успішних політичних змін.

За останню чверть ХХ століття відбулась зміна головного напрямку розвитку, і це зрушення має настільки чіткий характер, що тепер замість поняття “модернізація” все частіше використовують поняття “постмодернізація”. У це поняття вкладають багато різних значень. Особливо наголошують на тому, що саме культура якнайповніше визначає досвід людини, не обмежуючись жодною зовнішньою реальністю. Однак саме в цьому закладено певний концептуальний сенс, за яким процес, який називають модернізацією, вже не є останньою подією в сучасній історії людства, і соціальні перетворення розвиваються сьогодні зовсім в іншому напрямку. Крім того, в літературі з постмодернізації названо низку специфічних ознак цього процесу: постмодернізація передбачає відмову від акценту на економічній ефективності, бюрократизації структур влади і науковому раціоналізмі, які були характерні для модернізації, і знаменує перехід до гуманнішого суспільства, до самостійності, багатоманітності, а особливо широкий простір передбачено для самовираження особи. (4, с. 269).

Загалом, концепції модернізації відіграли значну роль у формуванні сучасного світового співтовариства. В їх рамках виявлено окремі загальні тенденції суспільного розвитку, хоча світ є надзвичайно різноманітним у всіх своїх виявах. Значний процес модернізації сучасного світу, демонструючи єдину логіку тенденцій ґлобальних перетворень, водночас, вже на початковій стадії модернізуючих просторів, виявив ознаки їх індивідуалізації, повсякчасного поєднання цінностей постіндустріалізму з особливостями власних цивілізаційних досягнень, породжуючи в кожному конкретному випадку оригінальний досвід глибоких суспільних трансформацій. Модернізація здійснюється еволюційним шляхом і є, зазвичай, не реалізацією сконструйованих інноваційних проектів, а зміною соціально-економічних і політичних відносин з урахуванням тенденцій їх тривалої еволюції, селекції й інституціоналізації природних в сучасних умовах форм суспільної організації.

Зміни в нашій країні мають характер загальної соціальної модернізації. З огляду на це важливо вивчати теоретичний і практичний досвід процесів модернізації в сучасному світі, щоб розробити практичну стратегію розвитку на перехідний період й уникнути тих помилок, які перешкоджають здійсненню ефективних реформ. Україна має гарний шанс здолати власний шлях у прогресивному модернізаційному розвитку, відкритися світові і відкрити світ для себе.

Список використаної літератури

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР України. - 1996. - № 30. - С. 382.
Декларація про державний суверенітет України вiд 16.07.1990 № 55-XII.
Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" // ВВР України. - 1997. - №24.-С. 379-429.
Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради, Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” вiд 06.04.2004 № 1667-IV.
Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” вiд 21.05.1997 № 280/97-ВР.
Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування” вiд 07.06.2001 № 2493-III.
Закон України “Про статус депутатів місцевих рад” вiд 11.07.2002 № 93-IV.
Рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 від 05.10.2005 № 6-рп/2005 // Голос України вiд 04.11.2005 - № 209.
Воронин А.Г., Лапин В.А., Широков А.Н. Основы управления муниципальным хозяйством. М. Норма, 1998.
Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш Н.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. –К.: Ін Юре, 2003.
Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Ін Юре, 2002.
Кравченко В.В. Адміністративне право України: Навчальний посібник. - Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004.
Михайленко В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2004.

Які типи посад є в органах місцевого самоврядування