Биологическое и социальное в природе человека

ЗМІСТ

ВСТУП            2

РОЗДІЛ I. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ

1. Історія дослідження проблеми біологічного та соціального у природі людини.           4
2. Уточнення основних понять дослідження: «людина», «природа людини».           7
3. Методи дослідження біологічного та соціального у природі

людини.                   10

РОЗДІЛ II. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ

1. Спадковість, як біологічний чинник.             13
2. Вплив навколишнього середовища на розвиток і формування

людини.                   15

3. Єдність біологічного та соціального у природі людини.          17

ВИСНОВКИ                  21

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ             25 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

Актуальність  теми дослідження:

  Обумовлена  глибокими змінами в усіх сферах життя сучасного українського суспільства, які передбачають формування особистості, здатної до самоактуалізації, творчого сприйняття світу та соціально значущої діяльності.

  Важливо розкрити сутність людини як біопсихосоціальної істоти, основні її риси. Вивчення вказаної теми допомагає усвідомити екзистенційний характер категорії буття для реалізації людиною сенсу свого життя, усвідомити всебічні зв’язки людини з інститутами влади та поміж собою з приводу участі в управлінні суспільством та державою, а також гармонізації міжособистісних стосунків.

  Існування численних методологічних схем вивчення людини породжує необхідність інтеграції теорій різних наук у єдину концептуально оформлену загальнонаукову картину світу, пошук загальних методологічних основ розуміння людини. У зв'язку з цим особливої актуальності знову набувають проблеми визначення сутнісної природи людини, сенсу її буття, місця й значення в цілісній системі Всесвіту.

Мета  дослідження:

   Теоретично  обґрунтувати та дослідити проблему співвідношення біологічного та соціального у природі людини.

Завдання  дослідження:

• проаналізувати історію дослідження проблеми біологічного та соціального у природі людини;
• розкрити зміст основних понять;
• з’ясувати методи дослідження біологічного та соціального у природі людини;
• визначити роль біологічної спадковості  у природі людини;
• дослідити вплив навколишнього середовища на розвиток і формування людини;
• дослідити єдність біологічного та соціального у природі людини.

Об’єкт  дослідження: виступає феномен осмислення природи і сутності людини, як біологічної та соціальної істоти.

Предмет дослідження: співвідношення біологічного та соціального у природі людини.

Структура роботи: відповідає методології наукового дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, шести пунктів, висновку, списку використаних джерел (20 найменувань). Загальний обсяг курсової роботи 27 сторінок.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ I.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ 

1.   Історія дослідження  проблеми біологічного  та соціального  у природі людини.

   Саме  в епоху Відродження у соціально-філософській думці зародився дискурс щодо природи і сутності особистості. По-різному трактували особистість італійські гуманісти, які звеличували свободу, розум, активність, дієвий стиль життя, прагнення до земного щастя і самоствердження.

   У новочасну епоху Р. Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням, І. Кант підкреслював моральний характер природи людини, а Г. Гегель вважав її духовною істотою, продуктом світового розуму. Й. Фіхте головну ознаку людини бачив у її діяльності, а Л. Фейєрбах розглядав людину як природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього. Натомість на думку К. Маркса, сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. А. Шопенгауер розумів людину як найвищий вияв волі до життя, а Ф. Ніцше – як проміжну стадію еволюції до Надлюдини.

   Дискусія  про природу особистості актуалізувалася  у другій половині XX сторіччя, зокрема в науковій спільноті колишнього СРСР. Хоча роботи радянських учених базувалися на принципах марксистсько-ленінської методології і були певною мірою ідеологічно заангажованими, вони містять певний науковий доробок, який цілком відповідає загальносвітовим традиціям інтерпретації людини й особистості. Йдеться про праці таких авторів, як Б. Ананьєв, В. Ануфрієв, В. Асєєв, І. Бекешкіна, В. Богданов, А. Бодалєв, М. Дьомін, А. Зворикін, А. Леонтьєв, К. Платонов, В. Сержантов, Н. Рейнвальд, І. Фролов та інші. Вони обговорювали питання співвідношення біологічного, психофізіологічного і соціального; індивідуальність і неповторність особистості та роль конкретної ситуації в її формуванні [1, 9]. Особливо актуальним було обговорення проблеми співвідношення біологічного і соціального. Найчастіше її розглядали в аспекті розвитку і формування людських здібностей, з приводу чого також було чимало різноманітних поглядів. Сутність однієї з концепцій у тому, що формування людських здібностей розглядають як засвоєння історичного досвіду попередніх поколінь у специфічній формі засвоєння предметів культури. Водночас, у більшості випадків визнають роль біологічних начал і природних задатків у розвитку здібностей особистості. Однак значення цих природних задатків також інтерпретують неоднаково. В одних ситуаціях значення задатків як біологічних факторів обмежено до ролі своєрідних "спускових гачків", тобто незначних вихідних точок, які лише кладуть начало людському розвитку загалом і розвитку соціальних здібностей зокрема. В інших – природні задатки розуміють як фактори, що здійснюють визначальний вплив на формування здібностей, і через них пояснюють природу індивідуальних відмінностей між людьми.

       Багаторічна полеміка на початку  80-х років XX століття стосовно  співвідношення природного і соціального показала, що до розуміння сутності людини не можна наблизитися ні шляхом біологізаторства (панбіологізму), коли людські здібності визначають лише генетично зумовленими властивостями, а соціальні умови розглядають як простий фон діяльності, ані шляхом однобічної соціологізації (пансоціологізму), коли людину трактують як виключно соціальну істоту, здібності якої цілковито детермінує соціальне середовище [2, 39]. Дедалі більшого поширення набувала ідея про біосоціальну природу людини, згідно з якою людина є живою системою, єдністю фізичного та духовного, природного та соціального, успадкованого та набутого. Однак навіть у такій інтерпретації радянські філософи пріоритетну роль віддавали соціальному, аргументуючи останнє тим, що саме залучення до соціуму (норм права і моралі, побуту, правил спілкування та граматики, естетичних смаків тощо) формує мислення й поведінку людини, робить з неї виразника певного способу життя, культури й психології [3, 114-117].

   Сучасні філософсько-психологічні дослідження природи людини виявили обмеженість біосоціального її трактування. Специфіку природи людини можна окреслити принаймні трьома ознаками.

   По-перше, у тривалій суперечці про співвідношення біологічного й соціального нібито забули про третій чинник – психічний. Адже природа людини визначається не лише задатками (біологічним) і соціальним середовищем і вихованням (соціальним), а й внутрішнім "Я", тобто психічним. Під "психічним" розуміють внутрішній душевно-духовний світ людини – його свідомі і несвідомі процеси, волю, переживання, пам’ять, характер, темперамент тощо [4, 341].

   По-друге, вивчення людини з погляду єдності  природного і соціального дає  змогу зрозуміти її як частку універсуму, а отже – дає підстави деяким сучасним авторам говорити про людину як космічну істоту. Такий космічний статус людини зумовлений антропним принципом, згідно з яким природа, універсум мають таке співвідношення світових констант, за якого стає принципово можливим виникнення людського життя [5, 314 – 315].

   По-третє, біологічне в людині відрізняється від природно-біологічного, хоч і не є чимось надприродним. Біологічне є соціалізоване й окультурене, таке, що змінило свою суть у процесі еволюції. Антропогенез формує нову істоту – людину, яка, виокремившись із природи, містить притаманні їй ознаки, які не вичерпуються природним. Людина має нову якість, суть якої наука до кінця ще не збагнула. Природу людини можна пояснити через культуру, у якій біологічне і соціальне перебувають у знятому (соціалізованому, окультуреному) вигляді.

   Реалізуючись через біологічне й соціальне, людське знаходить вияв, з одного боку, у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному, з іншого – в індивідуальному й суспільному, груповому й колективному, особистому й загальному. Є безліч прикладів, коли людське може зберігатися навіть за умов тривалої ізоляції від суспільства і бути втраченим за умов якнайтісніших контактів з ним. Отже, природу людського як культурного науці ще належить розгадати, описати, відтворити [6, 60]. 

2.   Уточнення основних понять дослідження: «людина», «природа людини».

   Людина  розумна (Homo Sapiens) — вид живих організмів, що на сучасному етапі існування живого знаходиться на найвищому щаблі розвитку і зайняв його в результаті довгого і складного процесу історико-еволюційного прогресу (антропогенезу). Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини.

   Багатовимірність  поняття "людина" окреслюється термінами "особистість", "індивід" та "індивідуальність". На сторінках радянської філософської літератури дискусії з приводу співвідношення цих категорії почалися з 60-х років. Б. Ананьєв у своїй роботі "Людина як предмет пізнання" один з перших розглядав структуру людини як індивіда, особистості й індивідуальності. Пишучи про людину як індивіда, дослідник має на увазі її природні особливості, анатомо-фізичну основу особистості [9]. Такий підхід поділяють і інші дослідники, вважаючи, що в понятті "індивід" концентруються передусім біологічні властивості, а соціальні описує поняття "особистість".

   Іншої думки дотримується А. Леонтьєв. На його думку, поняття "індивід" виражає певну цілісність, особливості конкретного суб’єкта, що виникають на ранніх етапах розвитку життя. Індивід, зазначає Леонтьєв, – це, насамперед, генотипне утворення, його формування продовжується і в онтогенезі (протягом життя). У міру розвитку індивіда дедалі виразнішим стає відокремлення природних та набутих особливостей. Іншими словами, індивіди індивідуалізуються [10, 174].

   Пізніше, у 80-х роках, радянські філософи дійшли єдиної думки про те, що здавна й  дотепер категорію "індивід" в усіх гуманітарних науках використовують для означення окремо взятої людини, як подано у філософському словнику, "одиничного представника людського роду" [11, 470]. Саме в такому значенні термін вживають у філософських працях останніх років. Зокрема, Л. Губернський, В. Андрущенко, М. Михальченко вважають, що поняття "індивід" означає окремішність існування людського, що поєднує природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості [12, 61]. У підручнику з філософії за редакцією М. Горлача, В. Кременя і В. Рибалка поняття "індивід" визначено як "соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і член якоїсь соціальної спільноти" [13, 472].

   Філософський  словник за редакцією В. Шинкарука тлумачить особистість як "суб’єкта суспільних відносин, носія свідомості та системи суспільно значущих якостей" [11, 470].

   Можна зробити висновок, що проблему індивідуальності, людини, індивіда чи то особистості  радянські дослідники, як і сучасні українські, також розуміли й розуміють неоднаково. Тому і існує багато протиріч, які залишаються актуальними і сьогодні.

   Що  стосується природи людини, то ця проблема дослідження має давню історико-філософську традицію. Значний досвід в її розробці накопичений і спеціальними науками. Якщо звернутися до історії розвитку наук, то можна бачити, як змінювалося поняття природи людини у міру накопичення знання про неї. У античності, наприклад, вважали, що все філософсько-наукове знання про людину і є знання про її природу. Ідеалістично мислячі філософи постійно зводили природу людини до духовного початку.

   Проте лише марксизм не просто відкинув ідеалізм і натуралізм в розумінні людини, але і відкрив дороги дослідження подвійної якісної визначеності людини, нерозривної єдності в ній природних і соціально-духовних визначень.

   Суспільні зв'язки не є чисто зовнішніми для  людини, не існують окрім або всупереч його природно-біологічним основам. Як пише Б.Т. Грігорьян, «науково-філософський розгляд і тлумачення природи людини і його суті виправдано і можливо лише в тому випадку, якщо виділяються також такі його реальні і функціональні властивості і особливості, які, не дивлячись на всі зміни в процесі історичного розвитку... Інакше кажучи, предметом філософського вивчення є людина в певній постійності і відносній незалежності своєї природи і одночасно в тій неповторній конкретно-історичній цілісності, в якій актуалізують себе ці його конкретні якості і властивості…»[14].

   У книзі  Э. Уілсона «Соціобіологія: Новий  синтез» містяться твердження, що незмінно викликають остронегатівную реакцію у критиків цього напряму. «Давайте, - писав він, - звільнимося зараз від умовностей і розглянемо людину лише як частину природи, неначе ми – зоологи-іншопланетяни, які складають каталог соціальних видів Землі…»[15].

   На  його думку, вкрай важливо звернутися до еволюційно-біологічних передумов, оскільки «…велика частина генетичної еволюції людської соціальної поведінки  відбувалася протягом п'яти мільйонів  років, передуючих цивілізації, коли співтовариства людей складалися з розкиданих і відносно нерухомих популяцій мисливців збирачів» [16].

   Таким чином, згідно Уїлсона, людська природа  може бути представлена як система  складних реакцій на чинники середовища, вона сформувалася в далекому і тривалому еволюційному минулому людини і потім почала випробовувати на собі дію культури.

   Взагалі кажучи, поняття "природа людини" використовується соціобіологами настільки часто і в таких різних контекстах, що можна з упевненістю говорити про нього як про одне з центральних. В той же час вони не затрудняють себе ні визначеннями цього поняття, ні його описами, ні вказівками на те, які різні і часом несумісні його інтерпретації існували раніше і існують нині.

   Виходячи  з вищесказаного можна зробити  такий висновок, що в одних випадках під "природою людини" зі всією очевидністю розуміється сукупність ії природно-біологічних властивостей, в інших - лише генетична компонента біотичного субстрату, а в третіх - і зовсім все різноманіття визначень людини, включаючи такі ії відмінні риси, як свідомість, мова, здатність до трудової діяльності. Незрідка обговорення природи людини обмежується проблемою поведінки, яка у свою чергу зводиться лише до порівняння деяких форм поведінки у людини і тварини. 

3.   Методи дослідження  біологічного та соціального у природі людини.

   Сьогодні  під методом розуміють прийом або систему прийомів, що застосовуються в якій-небудь діяльності (науці, виробництві тощо).

   Методи  наукового дослідження – методи встановлення параметрів, структури, інших характеристик досліджуваних об’єктів.

Загальнонаукові методи дослідження – емпіричні (експеримент, спостереження, опис) та теоретичні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, пояснення, систематизація, класифікація і т. д.).

   Щоб з’ясувати метод дослідження біологічного та соціального у природі людини необхідно звернутися до діалектико матеріалістичної філософії. Тому, що саме діалектико-матеріалістична філософія розглядає людину як єдиного суб'єкта культури, який створює життєве середовище для себе й формується під його впливом. Це означає, що становлення світу культури є результатом тривалого процесу взаємовпливу біологічної та соціальної еволюцій. Тут можна виділити два принципових моменти: здатність суспільної людини продуктувати культуру є результат взаємодії біологічної та соціальної еволюцій, що включають і еволюцію знарядь, внаслідок чого людина — не лише творець культури, а й об'єкт, сформований на основі праці та культури, перехід від нелюдської стадії до людської відбувався поступово й прогресував тривалий час. Іншими словами, не тільки історія розвитку культури є історією об'єктування духовних здібностей, але й історія розвитку духовних здібностей людини є історією перетворення культури в «інгредієнт» цих здібностей.

   Діалектика - наука про загальні закони розвитку природи, суспільства, людини і мислення. Це один з основних методів філософського пізнання світу, що базується на аналізі всіляких точок зору на досліджуваний предмет. Як правило, такий усесторонній аналіз різних точок зору зводиться до зіткнення двох протилежних істотних позицій, які прийнято називати тезою і антитезисом. Виходячи з поняття що таке діалектика і дивлячись на предмет дослідження – обрано діалектичний метод.

   Мета  діалектичного методу:

• розглядати предмет з усіх боків і зі всіх можливих позицій;
• раціонально, ґрунтуючись на цьому усесторонньому аналізі, намагатися вирішувати філософські проблеми.

   У діалектиці існують різні зв’язки, в тому числі і біологічні, і соціальні. Визначається їх взаємодія та протилежність. Взаємодія відбиває процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їх стану, взаємоперехід. Щодо протилежності звернімося до одного з законів діалектики, це закон єдності і боротьби протилежностей (розкриває джерело їх розвитку). Таким джерелом є саме боротьба протилежностей. Протилежності – це сторони досліджуваного предмету, що різняться, виключають і передбачають одна одну, нарізно не існують.

   Єдність і боротьбу протилежностей можна  проілюструвати подвійною природою, наприклад, людини: першою є біологічна, а другою - соціальна. У біологічній еволюції саме шляхом боротьби спадковості і мінливості відбувається становлення нових форм життя.

   Узагальнюючи  можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності і боротьби суперечностей, на принцип переходу кількісних змін у якісні, на принцип заперечення. Як бачимо, у філософському розумінні даної проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи і буття, і усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають також причинність, цілісність та системність. 

   Значення  терміна “людина” – багатогранне, про що свідчить понятійний апарат наук, які вивчають людину.

   Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі як суб’єкта пізнання і творчості.

   Психологія  аналізує людину як цілісність психологічних  процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей тощо. Тобто  психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи.

   Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота.

   Соціологія  досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи й канали зворотного впливу особистості на соціальний стан.

   Серед питань, які цікавлять науку, релігію, кожну людину, найважливішим є  питання про природу людини, її походження і призначення, виникнення життя на Землі, зв’язок із Космосом, місце у Всесвіті. Ці питання надзвичайно складні й суперечливі. Незважаючи на досить розгалужену систему досліджень, накопичені результати, проблему виникнення життя і походження людини не можна вважати розв’язаною. Міркування з цього приводу можна класифікувати як моделі або гіпотези. Одні – більше обґрунтовані, інші – менше. Проте кожна гіпотеза не підтверджується практично… 
 

РОЗДІЛ II.

ТЕОРЕТИЧНІ  ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ БІОЛОГІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО У ПРИРОДІ ЛЮДИНИ 

2.1 Спадковість, як  біологічний чинник. 

   Спадковість — відновлення в нащадків біологічної схожості з батьками.

   Біологічна  спадковість визначає як те загальне, що робить людину людиною, так і те відмінне, що робить людей різними за зовнішнім виглядом і внутрішніми якостями. Питання про спадковість надзвичайно складне. Окремі його аспекти ще до кінця не досліджені, а тому в педагогічній літературі нерідко висловлюються і суперечливі думки щодо них.

   Людина  як частина живої природи успадковує передусім задатки типу нервової системи, на базі яких формуються тип темпераменту (меланхолічний, флегматичний, сангвінічний, холеричний), деякі безумовні рефлекси (орієнтувальний, оборонний, слиновиділення), конституцію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри). До суто фізичних задатків належать і група крові, резус-фактор. Нащадки можуть успадкувати від батьків також певні хвороби: хворобу крові (гемофілію), шизофренію, цукровий діабет, венеричні хвороби.

   Особливу  роль у розвитку людської особистості відіграють власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, до ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності). Складною в педагогіці та психології є проблема дослідження задатків, що характеризують схильність до певної діяльності, тобто здібностей у певній галузі.

   Як  свідчать дані фізіології та психології, вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх розвитку, тобто задатки. Що сильніше виявляються спеціальні задатки, то кращих результатів може домогтися людина в їх розвитку.

   На  особливу увагу заслуговує питання про спадковість інтелектуальних здібностей, на яких базується розвиток розумових і пізнавальних сил. Учені-генетики, спираючись на ґрунтовні дослідження, довели, що нормальні люди здатні практично до необмеженого духовного розвитку, оскільки можливості людського мозку необмежені. Приклад — засновникові кібернетики Норберту Вінеру було в 14 років присвоєно звання професора.

   У 1991 р. одинадцятирічний москвич Савелій  Косенко став студентом одного з  найпрестижніших навчальних закладів — Технічного університету (МВТУ ім. Баумана). У 2 роки Савелій уже читав, а в 7 — писав програми на домашньому комп'ютері. Коли настав час іти до школи, він екстерном склав іспити за 1—5 класи.

   Необмеженість можливостей людського мозку  покладено в основу концепції розвиваючого навчання, розробленої педагогами й психологами, її сутність — правильно організоване навчання може і повинно стимулювати розвиток учнів. Досвід такого навчання переконує, що залучення учнів до активної розумової діяльності значною мірою сприяє розвитку інтелектуальних задатків і здібностей.

   Від природи діти мають неоднакові інтелектуальні здібності. Тому шкільні навчальні  програми передбачають створення однакових  умов для розвитку задатків і здібностей усіх учнів, наявних у кожного в різному їх поєднанні. Для врахування індивідуальних відмінностей в інтелектуальному розвитку вчителі керуються принципом індивідуального підходу до кожного вихованця, організації диференційованого навчання.

   Важливим  для педагогічної теорії та практики є з'ясування питання, чи успадковуються психічні якості особистості. Світова педагогіка не дає на нього однозначної відповіді. Значна частина педагогів, психологів вважає, що психічні якості особистості, її моральний набуток передаватися у спадок не можуть, вони формуються у процесі її виховання, навчання і стосунків з навколишнім середовищем.

   Підсумовуючи, слід зазначити, що людська істота від природи отримує все, щоб стати людиною, проте повноцінним членом суспільства вона стає лише тоді, коли для цього існують належні умови, тому важливо якомога раніше виявити задатки до окремих видів діяльності й створити відповідні умови для їх розвитку. 

2.2 Вплив навколишнього  середовища на  розвиток і формування  людини. 

   Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток.

   Середовище, що оточує людську особистість, можна  умовно поділити на природне (географічне), соціальне і домашнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку людини. Природне середовище, у тому числі клімат, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливає на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання.

   «Головна  справа виховання якраз у тому й полягає, — вважав відомий психолог С. Рубінштейн, — щоб тисячами ниток зв'язати людину з життям — так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається».

   Рубінштейн  Сергій Леонідович (1889—1960) — видатний російський психолог і філософ. Основні праці присвячено проблемам психології, дослідженням пам'яті, сприймання, мовлення, мислення. Головна праця «Основи загальної психологи».

   У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого — активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду. Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому людина прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення.

   Соціалізація  залежить від багатьох чинників, які  можна звести до трьох груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос); 2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); 3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони різною мірою безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюються в умовах науково-технічної революції самі, змінюється і їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.