Чарльз Діккенс

Зміст

Вступ стор. 3-6
Основна частина стор. 7-28

2.1. Ч. Діккенс – классик критичного реалізму, та урбаністичний письменник стор. 7-22

2.2. «Холодний дім» як уособлення похмурого міста стор. 23-28

3. Висновок стор. 28-31

4. Список використаної літератури стор. 32

Вступ

Дана робота має на меті дослідити риси класичного реалізму у творчості Чарльза Діккенса, а саме віднайти ці риси в описі міста у романі «Холодний дім». Таким чином предметом дослідження у даній курсовій роботі постає Лондон, як місто, що фігурує у романі, обєктом дослідження є сам роман «Холодний дім». У роботі враховано різні точки зору , а саме великих дослідників В.Д. Набокова, В.В. Івашевої. Дана робота акцентує свою увагу на позиції урбанізму у творчості письменника, які є маловідомими для пересічних читачів та лише поверхнево розглядались в уже існуючих дослідженнях. Особлива увага приділяється образу міста у частині 2.3. ”Холодний дім” як уособлення похмурого міста, яка слугує підґрунтям для подальшого розгляду реалістичних рис. Проте для цього спершу чітко окреслимо, що саме слід розуміти під класичним реалізмом.

Реалізм— стиль і метод у мистецтві і літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчуття і пізнання.[7,600]

Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на ХІХ-ХХ століття. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережування явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм є досить широким, реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є і митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. У реалізмі, як і в інших напрямках присутні характерні риси які підкреслюють його як провідний напрям, а саме:

раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
вільна побудова творів;
превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей[11.3,4]

Саме в 20-30рр. ХІХст. пішли з життя Байрон, Шеллі, Кітс і Скотт. Романтизм повільно втрачав свої риси і непоповнявся новими ідеями та іменами. Хоча він не припиняв свого існування і був ще більш значним у літературі.

30рр. ХІХст. в історії розвитку англійської літератури відмічені появою нових рис у жанровій структурі роману, що було обумовлено історико-політичним та економічним розвитком Англії в період формування чартиського руху. «Блискуча плеяда» англійських письменників, яркі і виразні сторінки витворів, які відкрили світу більше політичних і соціальних істин, ніж це зробили професіональні політики, публіцисти, моралісти разом взяті. Діккенс и Теккерей, міс Бронте і місіс Гаскел відобразили їх повними сумнівами, мілкого тиранства і невірності де цивілізований світ підтвердив їх вирок. [11.4]

В ХІХ столітті найбільшого розквіту в Англії достиг роман, звязаний з активно-політичною ситуацією і політичним життям країни, що відображає духовні потреби суспільства. «Домбі і син» , «Холодний дім», «Важкі часи», «Різдвяні історії» Чальза Діккенса, «Ярмарок суєти» У. М. Теккерея стали найкращими художніми здобутками,символами епохи.

Національна цілісність англійського критичного реалізму виділяється перш за все сатиричною направленістю творчості багатьох письменників. Розвиваючи традиції просвітницького реалістичного роману, література ХІХ ст. не тільки розкрила їх, але і збагатила новими тенденціями.

В 30рр. в літературу вступають молоді, Діккенс і Теккерей. Романи «Олівер Твіст» і «Кетрін» були відповідями цих письменників на їх стосунки до ньюгейского роману. В соціальних романах «голодних сорокових» - Диккенс, Теккерей, сестри Бронте отримали відображення і ідеї епохи. Вони збагатили роман ввівши в нього елемент публіцистичності, прямої полеміки з існуючими ідеями і філософськими концепціями.[11,4]

Критики називали Діккенса хранителем великої традиції англійського роману, за легкість, з якою він володів словом, фразою, ритмом і образом. Чарльз Діккенс не отримав класичної англійської освіти, хоча в роки, коли в сімї були гроші він відвідував школу. Саме життя заставляло його займатися самоосвітою. Діккенс вмів турбуватися про ближніх ця риса його характеру проявилася по відношенню до своїх дочок та до дітей свого брата. Ці особливості натури Діккенса не були простою даниною вікторіанської моралі проповідуйочої співчуття до чужого горя та християнську допомогу ближнім. Твори Діккенса мали великий успіх у всіх класах англійського суспільства. І це небуло випадковістю, він писав про те, що добре відомо кожному - про сімейне життя.[4,256]

«Холодний дім» належить до останнього періоду творчості Діккенса. Роман був закінчений в 1853р. і з самого початку друкувався різними видавництвами. Ілюстрував роман відомий художник Фіц. В своєму романі автор спеціально описав атмосферу буденного життя. Виходячи з цього ми бачимо в романі дві сюжетні лінії: одна з них - Канцлерський суд з розвязкою тяганини «Джарндіс проти Джарндіса», інша сюжетна лінія – це історія Естер Саммерсон. Але так чи інакше всі сюжетні лінії сходяться до Канцлерського суду, який вважається нетільки центром подій, а й таким собі діючим лицем, яке несе вагомий вплив на життя інших героїв. Всі персонажі тісно повязані між собою.

Художній світ Ч. Діккенса являє собою споконвічну боротьбу двох початків – добра і зла. Протистояння сил добра і зла визначає не тільки тематику його романів (тема “великих сподівань”), але і своєрідність художнього рішення цієї проблеми в естетичному і етичному плані. Ч. Діккенс, проповідник і мораліст, який у своїх романах затверджує, що добро – це етичний ідеал письменника. Діккенс-мораліст майже завжди програвав Діккенсу-художнику, можливо тому, що, як мораліст, він завжди жив у світі ідеальному. Але в той же час цей ідеальний казково-різдвяний світ, почерпнутий письменником з народної культури і фольклору, був життєдайним джерелом для Діккенса-художника. Творчість Ч. Діккенса виявилася продовженням і розвитком традицій англійського роману XVIII - початку XIX століття. Письменник значно збагатив не тільки англійський реалізм. Його творчість вплинула на всю європейську й американську літературу. Достоєвський, Лєсков, Кафка, Фолкнер і багато інших великих письменників вважали Ч. Діккенса своїм учителем.

Відома російська дослідниця англійської літератури Е.Ю.Генієва писала: «Діккенс-письменник дуже різний. Добрий, смішний, карикатурний на початку творчого шляху, трагічний, повний скепсису, іронії, психологічних прозрінь – наприкінці. Християнин, що володів разючим життєлюбством».[4, 265]

Розділ 2.1. Ч. Діккенс – класик критичного реалізму, та урбаністичний письменник.

Формування реалістичного методу в літературі Англії XIX ст. припадає на початок четвертого десятиліття і пов'язане з іменами Чарльза Діккенса, Вільяма Теккерея, сестер Бронте, Елізабет Гаскел. Незважаючи на те, що основні риси англійського реалізму співпадають з ознаками цього методу взагалі, література Великобританії XIX ст. має і деякі притаманні тільки їй особливості. Цю своєрідність можна пояснити обставинами як суспільно-політичного розвитку країни, так і прихильністю письменників (набагато сильнішу, ніж, скажімо, у Франції) до літературних традицій.

Початок реалізму в Англії формально пов’язується з творчістю Ч. Діккенса, але по суті є відгуком і реакцією на реалії так званої доби “вікторіанства”, тобто часу правління королеви Вікторії (1837-1901). Термін “вікторіанство” означає сукупність ідеологічних, інтелектуально-духовних понять, моральних і етичних настанов, способу життя – комплексу, що свідчив про добропорядний поступальний розвиток суспільства. Щоправда, політичні та ідеологічні тенденції “вікторіанства” формувались уже в 20-30 роках.[4,532]

Початок третього десятиліття позначився приходом до влади буржуазії (реформа 1832 року). Цей час започатковує значні успіхи національної індустрії, розширення діяльності англійських підприємців у інших країнах, розвиток зовнішньої торгівлі. Загострення соціальних протиріч (зокрема – рух чартистів) прискорило рішення правлячих кіл розв’язати низку соціальних проблем: народної освіти, боротьби з бідністю, стану робітничих будинків і в’язниць, тощо. Все це знайшло відображення в англійській критичній літературі.[4,532]

Особливістю англійського реалізму є його міцний зв’язок з літературою Просвітництва, традиціями, які спрямовували митців до дидактизму і моральних категорій. Критикуючи всі сторони сучасного життя, англійські письменники спирались на досвід побутового і моралізаторського просвітницького роману. Вони внесли в реалістичну структуру власних творів символіку і метафору, сатиричне забарвлення.

Дещо складніше ставлення реалістів Англії до романтизму. Деякі з них (наприклад, Е. Гаскел) активно використовують його художні надбання. Ставлення інших до романтичних прийомів неоднозначне. Ч. Діккенс, наприклад, іронічно ставився до Байрона, але в той же час створив історичний твір вальтерскоттівськото типу “Барнебі Радж”, в якому до того ж відчутний вплив іншого романтика – Вордсворта.[10]

В історико-літературному процесі англійського реалізму можна виділити три основні періоди.

Перший – 30-і роки – характеризується складною зміною соціальної структури англійського суспільства, що було пов’язано з посиленням буржуазного прогресу в країні і врешті-решт з приходом буржуазії до політичної влади. Саме в цей час вступають у літературу майбутні реалісти – Діккенс і Теккерей.

Другий період – так звані “голодні сорокові”, – пов’язаний із розвитком чартизму (робітничого руху). Цей час збагатив літературу розширенням функціональності художнього образу, комплексом соціальних і моральних завдань, ідеями “великих сподівань”.

Третій період – 50-60 роки – пов’язаний зі спадом робітничого руху, економічною стабільністю. Літературна палітра збагачується штрихами позитивізму. Ця доктрина (головний ідеолог – Г. Спенсер) пов’язана з механічним перенесенням закону живої природи на суспільство. Суспільна моральність згідно з положенням позитивізму пов'язана з доцільністю самого суспільства. У практичному плані це означало необхідність власної праці, а не безпідставних сподівань на чиюсь допомогу зі сторони. Тому цей період іноді називають часом “втрачених ілюзій”.[4,533]

Різноманіття літературних і культурних явищ, зміна шкіл і напрямів, яскрава неповторність талантів, народження важливих методів в літературознавстві створюють неповторний вигляд XIX століття, динамікою і непередбачуваністю якого захоплювалися Бальзак і Гюго, Діккенс і Ж. Санд. Духовне життя Європи було інтенсивним і багатоаспектним. Але XIX ст. пов'язане і з формуванням сучасної науки про літературу, принципи осмислення духовного досвіду людини. До середини XVIII ст. в теорії словесності практичним керівництвом служили нормативні "Риторика" і "Поетика" Аристотеля. Зміна у відношенні до літератури, нормативна і ненормативна поетика, що відділилися, була серйозним поворотом, пов'язаним з розмежуванням природних, соціальних, гуманітарних наук. Невипадково взаємовідносини літератури з природними науками впливають істотним чином на формування психологічно аналітичного методу, що пізнає природу людини. Нормативна поетика володіла досить жорсткою схемою визначення якостей твору, з якими повинні були рахуватися автори. Ненормативна поетика поставила автора в більш вигідні умови. Розділивши природу (як об'єкт пізнання в природних науках) і людину як суб'єкт, де гуманітарні науки сприяли принциповому збігу об'єкта і суб'єкта, оскільки вони вивчають людину.[4,536]

Творчість Стендаля, Меріме, Діккенса, Теккерея критичним началом не вичерпується. Наприклад, Бальзак вважав свої романи світом, “кращим” за світ реальний. Стендаль закохувався у створені ним “італійські характери”, а Діккєнс поряд із жахом робітничих домів зображав чарівну патріархальну Англію, затишну і сповнену диваків. Тому для визначення реалізму ХІХ ст. в останній час більш використовують термін “класичний” ( від лат.“взірцевий”, “першокласний”). Реалізм ХІХ ст. надав твори мистецтва такої художньої сили, з якою можна порівняти лише мистецтво титанів Ренесансу. Він увібрав у себе творчі досягнення попередніх етапів розвитку реалізму, збагатився досягненнями мистецтва романтизму і модифікував їх по-своєму, він надав величезну кількість прийомів зображення світу і, фактично, виступив синтезом, який узагальнив попередні етапи розвитку мистецтва.[11]

Підбиваючи підсумки, можна сказати наступне: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об’єднує низка загальних рис, а саме:

історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії );
соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами;
“саморозвиток” характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів;
показ світу як непростої, але єдності, як протирічної цілісності.

Довгий час реалізм ХІХ ст. визначали як “критичний”. З одного боку через тяжіння корифеїв реалізму до аналізу суспільства ( слово “критичний” в перекладі з грецького означає “розібраний на частини”, за значенням воно є близьким до слова “аналіз” ), а з іншого боку через засуджуюче забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккєнс, Теккерей такий малювали світ, в якому нехтували честю, совістю, людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв’язки, мало що означали. Існує розповсюджене визначення реалізму як зображення “типових особистостей в типових обставинах” ( Енгельс ), і ця думка здається правильною, хоча у деякому ступені спрощеною. Але важливим є такий момент: письменник схоплює типові риси свого часу через типових представників суспільства і показує нам цих типових представників.[4,539]

Батьком класичного реалізму вважають “фізіологічний нарис”. Цей публіцистичний жанр був широко розповсюджений у різних країнах наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. В Англії Стіл та Еддісон видали журнал “Балакун”, який розійшовся у різних країнах. Наприклад, на початку ХІХ ст. його отримували всі відомі російські письменники і поети. “Балакун” був популярним в середовищі освічених людей у Франції, Німеччині, доходив він і до скандинавських країн. Стіл і Еддісон брали яку-небудь подію, яка відбулася у реальному житті ( частіше за все це був якийсь кримінальний злочин ) і інтерпретували її у моральному дусі. Іншим джерелом розвитку класичного реалізму став соціальний роман, який визрів у надрах романтичного мистецтва і увібрав у себе багато досягнень В.Скотта. Таким чином схему виникнення класичного реалізму умовно можна визначити наступним чином: романтичний історизм Скотта синтезувався із досягненнями “фізіологічного нарису” і поєднався в єдиний принцип зображення, який показав долю людини на фоні історії, розкрив таємні зв’язки між внутрішнім духовним світом окремої людини і навколишнім середовищем. І тут виникає закономірне запитання: адже просвітницький реалізм теж звертався до проблеми “особистість - середовище”, і вона була однією з визначних у просвітницькій літературі. Відповідь може бути наступною: ренесансний і просвітницький реалізм по-різному вирішували означену проблему. Просвітники перебільшували роль середовища у процесі формування особистості, їх, взагалі, цікавила не стільки особистість, скільки середовище, аристократичне або буржуазне. Реалісти ХІХ ст. об’єктом зображення вважали людину та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджували. Умовно класичний реалізм можна визначити, як спадкоємця реалізму просвітницького, але спадкоємця, збагаченого досягненнями художньо-психологічними, які почали визрівати ще в надрах реалізму ренесансного і набули особливо глибокого розвитку в літературі романтизму. Але, якщо романтиків цікавили переважно аномальні психічні явища, то реалісти розкрили психологію, звичайної, типової людини. Якщо романтизм починався з теорії, то шляхи становлення класичного реалізму були іншими. Сам термін ( від лат. “тілесний”, “конкретний”) виникне лише наприкінці ХІХ ст., тоді коли реалізм вже досягне вершин свого розвитку. Великі реалісти ХІХ ст. ( Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей ) реалістами себе не називали. Існує проблема, яка є пов’язаною із часом появи реалізму. Коли він з’явився? І чи можна вважати первісне мистецтво реалістичним, адже зображення диких тварин, які археологи знаходять у печерах, безумовно можна визнати тілесними, наслідуючими природу. Існує також проблема, пов’язана із визначенням античного мистецтва. Чи можна його вважати реалістичним? Адже воно зображувало людину і природу, не нехтуючи реальними пропорціями, було зосередженим саме на тілесному зображенні людини. Або часом появи реалізму вважати епоху Ренесансу, коли перед художниками постав вибір: яким шляхом йти – шляхом середньовічної алегоріки або шляхом “природного”, “тілесного” зображення світу? Адже говорити про певний напрямок в мистецтві можна тільки тоді, коли він усвідомлює себе як напрямок, тобто має альтернативу. Альтернатива з’явилася за часи Ренесансу, попередні прояви мистецтва її не знали. Тому більшість дослідників вважає часом появи реалізму все ж таки ренесансну епоху. Незалежно від часу появи, реалізм ХІХ ст. є етапом загальносвітового розвитку реалізму.[4,540]

У світову літературу Діккенс увійшов як чудовий гуморист і сатирик, як один з творців соціально - реалістичного роману XIX ст. Він продовжив традиції письменників XVIII ст. – Філдінга і Смоллета, традиції романтиків, органічно включивши їх в свою художню систему. Його естетичний ідеал пов'язаний із ствердженням гуманізму, етичним пафосом, дійовим протестом проти соціальної несправедливості. Етично-естетичний ідеал Діккенса народний в своїй основі; він є вираженням народної мудрості і втілюється в образах, що зливаються з народною творчою стихією. Народні поняття про моральність, правду, красу і добро отримують своє заломлення в химерній стихії діккенсонівської творчості, виявляючись в казкових перетвореннях злих і безсердечних героїв в чуйних і добрих, в дивних збігах і щасливій випадковості.[4,542]

Ще недостатньо досліджені фольклорні джерела художньої образності Діккенса, його зв'язку з народною творчістю, що виявляються і запам'ятовуються у наділених чистотою і ясністю образах дітей, молодих людей і старезних диваків, чиї серця несприйнятливі до зла, в жахливо-зловісних образах лиходіїв, в темі єдиноборства темних і світлих начал і торжества добра над злом.

Літературна діяльність Діккенса складає цілу епоху в розвитку національної культури Англії, в розвитку роману нового часу, що робить дослідження його творчості особливо актуальним.

Чарльз Діккенс відноситься до числа тих письменників, слава яких ніколи не меркнула ні при їх житті, ні після смерті. Питання стояло лише про те, що кожне нове покоління бачило в Діккенсі. Діккенс був володарем розуму свого часу, іменами його героїв називалися фірмові блюда і модні костюми, а лавка старовини, де жила маленька Нелл, дотепер привертає увагу численних лондонських туристів, що зацікавилися написом на скромному ветхому будиночку в центрі британської столиці: "Лавка старовини, прославлена знаменитим Діккенсом".[10]

Великим поетом називали Діккенса його критики за легкість, з якою він володів словом, фразою, ритмом і образом, порівнюючи його за майстерністю, лише з Шекспіром.Хранитель великої традиції англійського роману, Діккенс був не менш блискучим виконавцем і інтерпретатором власних творів, ніж їх творцем. Він великий і як художник, і як особистість, як громадянин, що ратує за справедливість, милосердя, гуманність і співчуття до ближніх. Він був великим реформатором і новатором в жанрі роману, йому вдалося втілити в своїх творіннях величезну кількість задумів і спостережень.Творцем самих сонячних усмішок був Діккенс для своїх сучасників. Людиною для всіх часів став він для подальших поколінь. Цікава точка зору В.Д. Набокова на творчість Ч. Діккенса. Саме цьому письменнику він присвятив цілий розділ в "Історії західної літератури" під ред. Ф.Ф. Батюшкова (1917). Набоков вважав Діккенса не тільки самим національним зі всіх англійських письменників, але й зрозумілим і дорогим всьому світу.[4,547]

Діккенс-романіст і людина нерозривно зв'язані. Більше того, можна сказати, що художня творчість не була для Діккенса чимось самодостатнім. Вона була лише одним із проявів – кінцевим, найбільш яскравим і повним – його могутньої особистості, його колосальній життєвій енергії. Діккенс завжди був і залишається для багатьох поколінь читачів дивним гуманістом. Набоков відзначив, що джерелами гуманізму служили письменнику багатий життєвий досвід, збагачений особливостями вразливої натури письменника, а виразилося це у відтворенні страждань принижених і ображених, зображенні психології нещасної дитячої душі, рясно вигодуваних сльозами і пафосом. "Етична чистота самого письменника народилася з тієї гігантської непохитної енергії волі, яка така характерна для всього подальшого життя його". Набоков надає особливе значення багатству фантазії Діккенса, примхливій різноманітності його вигадок. Діккенс був захоплюючим розповідачем, і всякий потрапляв під чарівливість його невичерпної фантазії. Творчий геній Діккенса створював образи живих людей, відмінних тільки від людей в плоті тим, що вони безсмертні. Порівнюючи Діккенса з Гоголем, Набоков писав: "Тільки небагато обдаровані тією вищою здатністю художнього синтезу, яка з тисячі найдрібніших рис, розсіяних в навколишній дійсності, збирає щось цільне, єдине, вдихнувши в живу душу, збагатив світ типовою безсмертною людською особою". Персонажі Діккенса, як і Гоголя, живуть своїм самостійним життям, незалежним ні від фабули, ні від наміру автора. Вони й історично конкретні – в них відобразилися і національні, і специфічні риси епохи. Але разом з тим вони вічно юні, вічно нові, загальнолюдяні, загальнозрозумілі саме цими своїми загальнолюдськими рисами. Реалізм Ч. Діккенса – навіть в порівнянні з реалізмом його сучасників в Англії (наприклад, Теккерея або Гескелл) – надзвичайно своєрідний. Епічно широка, об’єктивна картина навколишнього світу, яким він виникає в романах Ч. Діккенса, настільки сильно прикрашена авторським ставленням, так багато в ній суб’єктивного початку, що в очах деяких його сучасників Ч. Діккенс представлявся скоріше продовжувачем рамантиків, ніж істинним реалістом.[4,550]

Своєрідними творчими манерами Діккенса-реаліста являються всі прямі способи впливу на емоції читача. Карикатура, гротеск, перебільшення, насмішка, відкрита іронія, сарказм, поетична інвектива – всім цим користується письменник при зображенні темного світу і зла. М’який гумор, співчутлива авторська характеристика, поетично припіднятий тон опису, накінець глибоко зворушливі, сентиментальні сцени, задушевна інтонація – все це служить письменникові для зображення світлого світу і добра.[3,6]

«Стремясь получше разглядеть все, что происходит в задрапированном святилище, на скамью у стены взобралась щупленькая полоумнаястарушка в измятой шляпке, которая вечно ожидает какого-то немыслимого решения в свою пользу. Говорят, она действительно с кем-то судится или судилась; но никто этого не знает наверное, потому что никому до нее нет дела. Она всегда таскает с собой в ридикюле какой-то хлам, который называет своими «документами», хотя он состоит главным образом из бумажных спичек и сухой лаванды.»[8,348]

Реалістична проза Ч. Діккенса, в якій велику роль відіграє пряма авторська оцінка, навмисне зусилля, перебільшення негативних рис персонажів, представляє собою, можливо, одне із крайніх виражень того типу реалізму, який нерідко жертвує зовнішньою правдоподібністю, побутовою достовірністю задля сили емоційного впливу.

Ч. Діккенс, як і деякі його сучасники – письменники-реалісти, поєднував реалістичну достовірність відтворення життєвих картин з їх романтичною окраскою. Однією з характерних рис творчої своєрідності романіста виявилось те, що будь-якому з його реалістичних творів в тій чи іншій мірі характерні риси романтизму.

Діккенс народився в 1812 р. в Портсмуті в сім'ї урядовця морського відомства. Мати його не могла гордитися благородним походженням, оскільки її батьки були слугами в багатих домах. Головне, що створювало певну атмосферу в домі і допомогло Діккенсу надалі стати письменником, людиною з невичерпною вірою в добро і справедливість, – це оптимізм і стійкість в умінні переносити життєві негаразди. А їх випало на частку сім'ї Діккенсів немало. Все, що потім увійшло до його романів, було вистраждано, пережито і оцінено самим письменником. Світ Діккенса гармонійний, і ключі від нього знаходяться в дитинстві. Чарльз не дістав класичної англійської освіти, хоча в роки відносного матеріального благополуччя він відвідував школу. Саме життя примушувало його займатися самоосвітою. Десятилітнім хлопчиком Чарльз працював на фабриці вакси, що належала одному з його далеких родичів, що, втім, не заважало господарю не виділяти Чарльза серед інших хлопчиків. Ставши парламентським стенографом і репортером, Ч. Діккенс навчився швидко схоплювати головне, формувати власну думку, миттєво реагувати на побачене. Крім того, в юнака були явні акторські здібності, якими нерідко гордився його батько, примушуючи сина розігрувати домашні спектаклі перед гостями. Емоційне, образне мислення Чарльза, що дарувало йому природою, розвивалося під впливом життєвих знегод і стоїчного сприйняття невдач. Звертаючись до днів дитинства Діккенса, його біографи писали про те, що "в лондонських нетрях він, сам того не підозрюючи, діставав свою справжню освіту... блукаючи по місту і його похмурих околицях, він непомітно для себе здобував матеріал, з якого йому належало створювати своїх героїв". Зіткнувшись зі стражданнями і несправедливістю, Діккенс – і в цьому сила і своєрідність його особистості – не втратив властиві йому гумор і оптимізм, він знайшов в собі сили подолати страждання і не втратив інтерес до життя і людей. Про це дуже вірно писав в книзі про Діккенса англійський письменник Р. Честертон: "...фабричні колеса... виготовляли ваксу і між ділом вони виготовили найбільшого оптиміста століття. Якщо він бачив світ в рожевому світлі, цей погляд народився на фабриці, де виготовляли чорну ваксу. Чарльз Діккенс, що провів у стражданнях ті роки, коли ми звичайно щасливі, пізніше, дорослим радів там, де інші плакали".[10]

Турбування про ближніх – риса характеру Діккенса, яка повністю виявилася в його відношенні до своїх дітей (їх було 9: 7 синів і 2 дочки) і дітей свого брата. Ці особливості натури Діккенса не були простою данню вікторіанської моралі, що проповідує співчуття до чужого горя і християнську допомогу ближнім.Це було зумовлене життєвими обставинами, в яких опинився майбутній письменник ще в дитинстві і юності, історичною епохою, в якій були сусідами блиск і пишність з убогістю і безправ'ям, процвітання і прогрес – з неписьменністю і поневоленням, палацами вельмож і робочими домами для сиріт.[4,546]

Твори Діккенса мали успіх у всіх шарів англійського суспільства. І це не було випадковістю. Він писав про те, що добре відоме кожному: про сімейне життя, про сварливих дружин, про картярів і боржників, про пригноблення дітей, про хитрих і спритних вдів, що заманюють в свої мережі легковірних чоловіків. Сила його дії на читача була схожа на вплив акторської гри на публіку (а Діккенс продовжував брати участь у любительських спектаклях все життя). Публічні читання Діккенса складали частину його творчої лабораторії художника. Вони служили йому засобом спілкування з своїм майбутнім читачем, перевірки життєвості його ідей, створених їм образів.Більше інших своїх сучасників Діккенс був виразником совісті нації, того, що він любив, чому поклонявся, в що вірив і що ненавидів; письменником, твори "якого неможливо було читати без гарячої симпатії і зацікавленості". Таким увійшов Діккенс у велику літературу.[6]

«Если нужна мишень или если от этого будет польза вашему заведению,- пускай клиенты целятся в меня. Моей красоты им все равно не испортить. Кто-кто, а я выдержу! Пускай! Если им нужен человек для бокса, пускай колотят меня. Пусть себе дубасят меня побашке, сколько душе угодно. Кому как, а мне хоть бы что. Если им нужен легковес для борыбы, хоть корнуэллской, хоть девонширской, хоть ланкаширской, хоть на какой хочешь манер, пусть себе швыряют меня на обе лопатки. Кому-кому, а мне это не повредит. Меня жизнь швыряла на всякие манеры!»[8,542]

Журналістська кар'єра дуже допомогла Діккенсу, в нарисах, ескізах і замальовках із натури, підійти до створення свого художнього світу. Перший твір Ч.Діккенса "Нариси Боза" (1833-1836) є своєрідною прелюдією до його романної творчості. Жанр нарису дозволив йому передати свої враження від побаченого в контрастних по характеру епізодах, відтворюючих життя Лондона. Вони дуже різноманітні і малюють побут і вдачі британської столиці. Ніякого загального сюжетного стрижня в них немає, окрім, мабуть, самого вигляду Лондона. Жартівливість закладена в назві твору. Боз – дитяче жартівливе прізвисько Чарльза, яке потім перейшло до його сина. Книга нарисів складається з чотирьох циклів: "Наш прихід", "Картинки з натури", "Лондонські типи", "Розповіді". Всі нариси присвячені життю Лондона і його мешканців. Автор так визначив свою задачу: дати "зарисовки справжнього життя і вдач". В нарисах зображено життя мешканців бідних кварталів Лондона, вуличні події, містяться описи лондонських типів. Майстерність гумориста поєднується тут з цікавістю до проблем соціального характеру. Діккенс – не тільки гострозорий спостерігач і дотепний розповідач; його нариси зігріті співчуттям до знедолених, обдурених життям людей. Страшну картину убогості малює письменник в нарисі "Помічник судового слідчого". Страждання нещасної матері і її голодних дітей викликають не тільки співчуття, але і обурення соціальною несправедливістю.Твір "Нариси Боза" є своєрідним прологом до творчості Діккенса-романіста. Долі простих людей, контрасти убогості й багатства, парламент і суд, театр і побут акторів, закутки і вулиці Лондона – все це знову виникне і розгорнеться на сторінках його романів. У першій книзі Діккенса – багато тем і образів його подальших романів.[3,403]