Чинність кримінального закону в просторі

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………3                                                                                                                

Розділ І. Історія просторової дії кримінального закону

    1. Просторова дія кримінального закону у Стародавньому Римі…….5
    2. Просторова дія кримінального закону у часи Середньовіччя………5

Розділ ІІ. Основні принципи чинності кримінального закону в просторі    

  1. Зміст територіального принципу……………………………………..7                                                  
  2. Зміст принципу громадянства………………………………………11                                                      
  3. Зміст космополітичного та реального принципу………………….13               

Розділ ІІІ. Інститут екстрадиція у кримінальному праві

    1. Загальне поняття екстрадиції…………………………………………16
    2. Проблемні питання інституту екстрадиції……………………........17                                        

Висновок……………………………………………………………………………20                                                                                                       

Список використаної літератури…………………………………………………21                                                                  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Чітка законодавча  регламентація меж дії кримінального  закону в просторі має велике теоретичне значення для розвитку науки кримінального  права, а також величезне практичне  значенн для правозастосової  діяльності слідчо-прокурорських і судових органів. Зокрема важливість пов’язана з тим, що за вчинений злочин особа повинна понести відповідальність та бути покараною. Однак не будь-яка особа, яка вчинила злочин на території України, буде покараною і понесе відповідальність саме на території нашої держави, оскільки не на всіх осіб, які перебувають в Україні, поширюється кримінальний закон нашої держави. Те саме стосується і наших громадян, які перебувають за кордоном.

Це питання  в певній мірі є проблемним і дуже складним. Вирішення його можливе  не тільки відповідно до законодавства  України, але й за допомогою значної кількості міжнародних нормативно-правових актів у даній сфері, які ратифіковані Верховна Рада України.

Крім  цього, для визначення дії кримінального закону в просторі необхідно з’ясувати поняття державного кордону. Вирішення цього питання теж є непростим, оскільки на сьогоднішній день є ряд спірних питань щодо встановлення лінії державного кордону України. Необхідним є також з’ясування поняття громадянства іноземної держави та особи без громадянства, а також правового статусу працівників дипломатичних і консульських установ. В якій мірі кримінальний закон поширюється на дії цих осіб, які були вчиненні в нашій державі? Виникає також питання, яким чином на національному та міжнародному рівні закріплено відносини між державами щодо видачі засуджених осіб одна одній.

Отже, для висвітлення даного питання необхідно проаналізувати положення Кримінального кодексу України щодо  дії кримінального закону в просторі посилаючись на закони України.

Актуальність  даної теми полягає в тому, що чинністі кримінального закону у просторі є одним із головних принципів за якими діє цей закон. Помилкове застосування закону про кримінальну відповідальність може призвести до помилок в кримінальному процесі та помилковому покаранні невинних. Та й до того ж на даному етапі розвитку України як суверенної правової держави особливо гостро постає питання щодо законодавчої захищеності її громадян та національних меншин, що перебувають на її території, від неправомірних дій інших осіб, які спрямовані на обмеження їх прав і свобод, захищених та гарантованих Конституцією.

Метою даної  роботи є  детально розглянути проблему просторової чинності закону про кримінальну відповідальність, розкрити її сутність та необхідністі для здійснення правосуддя державою, довести, що український народ потребує удосконалення на законодавчому рівні та закріплення нових норм з кримінального права для того, щоб особи, які перебувають на території країни, відповідали за свої дії, що порушують чинне законодавство незалежно чи перед своєю державою, чи безпосередньо на території іншої країни, що передбачено міжнародними договорами. Тому для досягнення нашої мети ми поставили перед собою завдання:

  • з’ясувати територіальний принцип.;
  • освоїти принцип громадянства;
  • встановити універсальний та реальний принципи;
  • розглянути інститут екстрадиції у кримінальному праві;

Отже, предметом  нашого дослідження є чинність кримінального  закону у просторі, а об'єктом є територіальний принцип, принцип громадянства, характеристика універсального і реального принципів та інститут екстрадиції.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ ПРОСТОРОВОЇ ДІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ

  1. Просторова дія кримінального закону у Стародавньому Римі

З метою  так званого пізнання та порівняння, пропонуємо переглянути історичні моменти просторової чинності кримінального закону. З уривків праць римських правознавців випливає, що питання просторових меж дії римських кримінальних законів регламентувалися у зв'язку з конкретними видами злочинів. У першу чергу, це були злочини, які посягають на римську державу в цілому, - зрадницька війна. У цих випадках римський закон застосовувався незалежно від того, здійснювалися злочини римлянами або іншими особами, а також незалежно від того, де відбувалися ці злочини, - в межах чи поза межами Римської держави. Римські кримінальні закони застосовувалися також до осіб, які вчинили кримінально карані діяння проти римського громадянина, незалежно від особистого статусу злочинця і місця вчинення діяння. Кримінально карані діяння, які не були спрямовані проти римської держави, не завдавали шкоди і збитків римському громадянину і не були здійснені на території римської імперії, не підпадали під дію римського кримінального закону. Для тих випадків, коли вчинили злочини особи не були римськими громадянами і не могли бути переслідуваними в Римі, було передбачено право їх видачі іноземній державі. Римська держава мала договори з іншими державами, де встановлювалося, в яких випадках злочинці підлягають видачі і коли вимога про видачу може бути відкинуто. Та про певні принципи дії римського кримінального закону в просторі говорити важко, наукової доктрини просторового дії римського кримінального закону не існувало. [14,с.9]

  1. Просторова дія кримінального закону у часи Середньовіччя

Для раннього середньовіччя Європи характерно поширення  кримінальних законів на певну національність, тому на території одної і тої  ж держави діяли різні закони: «франк судився за законами франків, алеманни — за законом алеманнів, бургунд — за законом бургундським і римлянин — за римським». Монтескˈє у своїх роботах показав, що кожна людина в цій суміші племен має судитися за своїм звичаєм і правом свого племені. Підсудність справи за місцем вчинення злочину становила виняток і допускалася лише у випадках затримання винного на місці вчинення ним злочину. Однак поступово став закріплюватися територіальний принцип дії кримінального закону в просторі, відповідний сутності феодального права.

Для розвитку вчення про просторову дію кримінального  закону і для так званого інтернаціонального кримінального права значний  інтерес представляє кримінальне право пізнього середньовіччя, особливо італійське. Міста Італії в середні віки набули величезного політичного і економічного значення. Вони видавали свої статути. Вперше кримінально-правові колізії виникли в Північній Італії в зв’язку з тим, що постало питання про співвідношення кримінального права, створеного на різних територіях і в різних містах Північної Італії. Зˈявився цілий ряд спірних питань: про пріоритет римського права; про те, як слід чинити, якщо діяння, заборонене законом однієї з територій, не заборонено римським правом, або якщо закони на місці вчинення злочину істотно відрізняється від законів місця проживання винного; чи повинна бути особа, постійно не проживаюча в даній місцевості підпорядкована законам цієї місцевості, якщо вона вчинила тут злочин. Ці питання були пов’язані з територіальною підсудністю кримінальних справ. Так як безпосередньо в законодавстві того періоду дані питання не були вирішені, вони визначалися судовою практикою і середньовічною доктриною кримінального права. Останньою були сформульовані загальні положення: суду даної території підсудні справи про злочини, вчинені в її межах, початок здійснення яких мало місце на даній території, навіть якщо воно було продовжено поза її меж, затримання злочинця мало місце на даній території. Італійські міста широко практикували видачу осіб, які вчинили злочин в іншому місті. У разі невидачі злочинця застосовувався закон місця його проживання. [14,с.10]

Отже, як бачимо, про дію кримінального закону в просторі замислювались юристи ще в епоху античного Риму. Це в свою чергу, показує та наголошує  нам на тому, що  дане питання є  одним із особливо цінних розділів кримінального права, які не потрібно оминати своєю увагою.   

РОЗДІЛ  ІІ. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЧИННОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ В ПРОСТОРІ.

  1. Зміст територіального принципу

Сутність цього принципу виражена у статті 6 Кримінального кодексу.    Ч. 1 цієї статті міститься загальне правило, відповідно до якого всі особи, незалежно від громадянства, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за кримінальним кодексом України. При цьому в ч. ч. 2 і 3 містяться певні уточнення щодо загального правила, а в ч, 4 - виняток із нього (принцип екстериторіальності). [15, с.53]

Поняття “територія України” визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р.  Стаття 1 цього Закону зазначає: “Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору”. Поняттям “територія України” охоплюються: а) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем. “До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують відповідні точки. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватись міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права”; б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав; в) невійськові судна, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі; г) іноземні невійськові судна, що знаходяться в територіальному морі чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону України “Про державний кордон України” прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України; ґ) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави; д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України. [3, с.17]

 Виділяють  також об’єкти, які не є  територією України, але на які при певних умовах, передбачених нормами міжнародного права та законодавством України, поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України. Це: а) континентальний шельф — поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і знаходяться поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів. Поверхня і надра морського дна впадин, що розташовані в суцільному масиві континентального шельфу України, незалежно від глибини, є частиною континентального шельфу України. Важливо при цьому зазначити, що дія закону про кримінальну відповідальність у просторі стосується тільки випадків учинення злочинів, пов’язаних з розвідкою континентального шельфу, розробкою його мінеральних і живих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією і використанням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери; прокладкою і експлуатацією підводних кабелів і трубопроводів. Разом з тим юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України не поширюються на води, що покривають континентальний шельф і повітряний простір над ним, режим яких регулюється міжнародним правом; б) виключна (морська) економічна зона України — це морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. Її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України. Дія закону про кримінальну відповідальність у просторі поширюється на випадки вчинення в межах зони злочинів, пов’язаних з порушенням правил: ведення рибного промислу, ведення наукових досліджень, проведення робіт і спорудження штучних островів, установок, споруд і встановлення зон безпеки навколо них, запобігання забрудненню морського середовища та ін. До зазначених об’єктів відносяться також підводні телеграфні кабелі і трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; наукова станція “Академік Вернадський; запущені в космос об’єкти, що належать Україні та включені відповідно до “Конвенції про реєстрацію об’єктів, що запускаються у космічний простір” від 14 січня 1975 р. до реєстру космічних об’єктів України; території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном; автомашини послів під прапором України; місця розташування військових частин України на території інших країн та деякі інші об’єкти. [3, с. 18]

Згідно  з ч. 2 ст. 6 для того, щоб злочин вважався вчиненим на території України, достатньо, щоб його було: 1) почато і  закінчено на території України; 2) почато, продовжено і закінчено  або припинено на території України; 3) почато на території України, а продовжено, закінчено або припинено за її межами; 4) почато і продовжено на території України, а закінчено або припинено за її межами; 5) почато на території України, продовжено за її межами, а закінчено або припинено знову на території України; 6) почато і продовжено за межами України, а закінчено або припинено на території України; 7) почато за межами України, продовжено на її території, а закінчено або припинено знову за межами України, тощо.  Однак практично будь-яка із держав, на території якої була вчинена певна частина злочинних дій, може застосовувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні закони, якщо відповідальність за такі злочини в них передбачена. [15, с.56]

Відповідно  до ч. З ст. 6 злочин вважається вчиненим на території України у разі, якщо: а) злочин було почато, продовжено або  закінчено на території України  його виконавцем або хоча б одним  із співвиконавців незалежно від  їх загальної кількості - при простій  формі співучасті, а також при  вчиненні злочину організованою  групою чи злочинною організацією; б) виконавець (виконавці) злочину діяв за межами України, але принаймні  один із його інших співучасників - організатор, підбурювач або пособник - діяв на території України - при  співучасті з розподілом ролей. Тому відповідно до ст. 27 КК злочин належить вважати вчиненим на території України, якщо організаційна діяльність, підмовництво, пособництво були здійснені за кордоном, а виконавець діяв на території України, а також у протилежних випадках, коли той чи інший співучасник діяв в Україні, а виконавець злочину — за кордоном. Відповідно до міжнародних договорів і законодавства України іноземні громадяни, які користуються дипломатичним імунітетом, виключені з-під юрисдикції судових властей України. [15,с.57]

Повним  дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України. [16,с.68]

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і  консульські службовці, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних  представництв, а також представники і службові особи міжнародних  організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України  лише щодо дій, вчинених ними при виконанні  своїх службових обов'язків. Зокрема, встановлюючи обсяг дипломатичного імунітету вказаних вище суб’єктів, треба, крім зазначених конвенцій та Положення, звертатися ще й до конкретної угоди між Україною та відповідною іноземною державою про заснування дипломатичного чи консульського представництва. Такою угодою даним особам на підставі взаємності може бути надано більшого обсягу імунітету від юрисдикції України (наприклад, Консульська конвенція між Україною та Угорською Республікою від 31 травня 1991р. [16,с.69]

Отже, принцип  територіальності проявляється в тому, що особи, які вчинили злочин на території  України, підлягають кримінальній відповідальності згідно її Кримінального кодексу. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію. Винятками з цього принципу є співробітники дипломатичних та консульських установ та члени їх сімей.

  1. Зміст принципу громадянства

У статтях 7 і 8 ККУ визначається принцип громадянства чинності кримінального закону у  просторі.  Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Зазначені особи підлягають відповідальності за вчинене за кордоном суспільне небезпечне діяння лише за умови, що таке діяння визнається злочином за законодавством України. [15,с.60]

Притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, що вчинений за межами України, потребує точного встановлення, що ця особа на час вчинення дії або  бездіяльності, передбаченої статтею Особливої частини КК України, була громадянином України або особою без громадянства, що постійно проживає в Україні. [15,с.62]

Згідно  зі ст. З Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство України” (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Особами без громадянства визнаються такі, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами. [15,с.63]

 Злочинність  і караність діяння, вчиненого  за кордоном громадянами України,  а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні,  визначаються за українськими  законами незалежно від того, чи визнається таке діяння  злочином у тій країні, де воно було вчинено. [16,с.69]

 Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин зазнали там же покарання, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей же злочин. Це нормативне положення введено до КК 2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: “Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення”. Що стосується інших правових наслідків засудження судом іноземної держави громадянина України і особи без громадянства, яка постійно проживає в ній, то такі наслідки можуть мати місце при притягненні їх до кримінальної відповідальності в Україні за новий злочин. [16,с.69] 

Особами, які зазнали покарання, у ч. 2 ст. 7 КК вважаються особи, які відповідним судом іноземної держави були засуджені з призначенням їм кримінального покарання за суспільно небезпечне винне діяння, яке за законодавством України також кваліфікується як злочин. Не має значення, де було вчинене таке діяння: на території України чи за її межами. [15,с.64]

Отже, принцип громадянства відображає положення Конституцї щодо громадянства України як постійного правового  зв’язку особи з державою у  формі їх взаємних прав та обов’язків.

  1. Зміст космополітичного та реального  принципу              

Стаття 8 КК містить положення, які відбивають космополітичний (універсальний) та реальний принципи чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі. Вони передбачають поширення чинності кримінального законодавства України на суспільне небезпечні діяння, вчинені за межами України іноземцями або особами без громадянства. 

Космополітичний принцип базується на міжнародно-правових зобов’язаннях України у сфері боротьби зі злочинністю. Він полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно на території України, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за її Кримінальним Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами. [16,с.70]

Визначення  поняття “іноземець” наводиться у ст. 1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого1994р. Це – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особою без громадянства, що не проживає постійно в Україні, є особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином і яка при цьому перебуває на території України тимчасово, без отримання посвідки на постійне проживання (транзитом, як турист, з метою тимчасового працевлаштування тощо), або взагалі ніколи не перебувала в Україні. [7]

Згідно  універсального принципу зазначені особи, які вчинили злочини, передбачені КК України, за її межами, підлягають в Україні відповідальності за її КК лише у тих випадках, коли це прямо передбачено міжнародними договорами, під якими розуміється те, що вчинені злочини належать до міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру [13, с. 66-74].

Відповідно  до міжнародних договорів України  іноземець або особа без громадянства, яка не проживає постійно в Україні, котрі вчинили вказані злочини, не користуються імунітетом від кримінальної відповідальності і можуть бути видані Україні [15, с.169]. Зазвичай такі особи видаються іноземній державі для вирішення питання про їх відповідальність за місцем вчинення злочину на підставі ч. 3 ст. 10 КК.

Але у  тих випадках, коли Україна є учасницею  певних конвенцій або багатосторонніх  договорів про боротьбу з певними  видами злочинів, які дають право  кожній державі-учасниці притягати  до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили саме ці злочини, наша держава вправі сама вирішувати питання  про відповідальність цих осіб, якщо вони опинилися на її території. Це так звані міжнародні злочини  та злочини міжнародного характеру, щодо яких передбачена універсальна юрисдикція.

Особлива  частина КК містить низку статей, включених до КК 2001 р. згідно з міжнародними договорами про боротьбу з окремими злочинами. Це, зокрема, дозволяє ставити питання про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави злочини проти інтересів України. Так, у ст. 199 КК закріплені положення “Міжнародної конвенції про боротьбу з підробкою грошових знаків”, укладеною в Женеві 20 квітня 1929 р. У статті 284, закріплені положення Брюссельської конвенції “Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі” від 23 вересня 1910 р. Стаття 447 КК “Найманство” була введена до кримінального законодавства України відповідно до “Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців” від 4 грудня 1989 р. На підставі космополітичного принципу ці норми КК можуть застосовуватися в межах положень, що відповідають міжнародним угодам, до іноземних громадян і осіб без громадянства, які не проживають постійно в Україні і вчинили злочини за її межами. [16,с.70]

Отже, цей принцип відображає спільність інтересів декількох держав у боротьбі із злочинами, відповідальність за які випливає з міжнародно-правових актів. За відсутності таких угод або договорів, або їх ратифікації, іноземні громадяни і особи без громадянства, які постійно не проживають в Україні, що вчинили злочин за її межами, не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за КК України.

       Згідно зі ст. 8 КК іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають відповідальності за її КК також у випадках, якщо вони вчинили особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Цей принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу безпеку держави. [15,с.68] Наприклад, за ст. 115 КК у разі вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 КК за вчинення поза межами України терористичного акту групою осіб з метою провокації воєнного конфлікту. Уведення реального принципу до кримінального законодавства України є однією з форм реалізації конституційного положення, яке зобов’язує державу гарантувати піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч. З ст. 25 Конституції України). Визнання злочину особливо тяжким можливе лише на підставі КК України. [16,с.71]

Поняття інтересів України є оціночним і має визначатися з урахуванням значущості для держави охоронюваного КК об’єкта та суспільної небезпечності посягання. Застосування космополітичного і реального принципів можливе за умови, якщо іноземці або особи без громадянства, що не проживають в Україні постійно, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. ІНСТИТУТ ЕКСТРАДИЦІЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

    1. Загальне поняття екстрадиції

Питання видачі у кримінальному  праві досить активно почали досліджуватися після проголошення Україною незалежності. З цим пов'язується її вихід на міжнародну арену та приєднання до низки договорів, що регулюють питання надання правової допомоги, у тому числі видачі правопорушників. Новелою КК України 2001 р. є  інститут екстрадиції, що закріплений у ст. 10. Провівши її аналіз, можна в загальному вигляді показати всі проблеми, що тут виникають. Звичайно, багато дослідників як зарубіжжя, так і вітчизняних приділяли немало уваги вивченню цього інституту. Щодо екстрадиції в нашій державі, то в науці кримінального права України досліджено багато проблемних питань, та чимало ще потребує  вирішенню.

У ч.1 ст.10 законодавцем конкретизовано положення Конституції України, закріплене у ч. 2 ст. 25, що забороняє видачу громадян України. Таким же обсягом гарантій користуються й особи без громадянства, що постійно проживають на території України. Кримінальний закон заборони щодо здійснення такої видачі не містить, конституційне ж положення стосується тільки громадян України. [11, с.337-339]. Водночас зазначене положення стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодо видачі зазначених осіб повноважному міжнародному суду, то вона можлива. Конституційний Суд України у висновку від 11 липня 2001 р. роз’яснив, що міжнародний кримінальний суд не може прирівнюватися до іноземного суду, оскільки створюється за участю та згодою держав-учасниць на основі міжнародного, а не національного. Отже, використані законодавцем у ч. 1 ст. 10 КК слова “та віддання до суду” треба тлумачити обмежено, маючи на увазі випадки віддання лише до іноземного суду, що здійснює національну юрисдикцію. Треба також зазначити, що видача зазначених у ч. 1 ст. 10 КК осіб до міжнародного суду можлива лише за умови приєднання України до відповідних установчих угод (конвенцій, статутів тощо) та прийняття на себе певних міжнародно-правових зобов’язань. [15,с.69]

    1. Проблемні питання інституту екстрадиції