Философия Древнего Китая. 4

 

 

Зміст

Введення………………………………………………………………...…3

 

І. Специфіка філософії  Стародавнього Китаю………………………….5

ІІ. Основні школи давньокитайської філософії……………………….10

2.1. Конфуціанство…………………………………………………10

2.2. Даосизм………………………………………………………...12

2.3. Легізм…………………………………………………………...18

ІІІ. Морально-правові погляди  давньокитайських філософів………...24

 

Висновок…………………………………………………………………30

 

Список використаної літератури……………………………………….32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Введення

Термін “філософія” грецького  походження. Дослідники приписують його перше вживання давньогрецькому  філософу й математику Піфагору, який вважав, що мудрецем може бути тільки бог, а людина здатна  бути лише філософом, тобто “любителем мудрості” (саме так перекладається це грецьке слово). Філософи – це ті, хто  має нахил  до мудрості, тяжіє до неї. А мудреці  завжди шанувалися серед людей. Здавна кожний на власному досвіді переконувався, що осяяна мудрістю людина відрізняється  якоюсь підвищеною розсудливістю, знанням  чогось суттєвого, прихованого для  більшості людей, і в своїх  судженнях щодо людських вчинків  прагне правди, справедливості, поширення  блага на землі.

Виникає філософія майже  синхронно на стародавньому Сході  й на Заході. Незважаючи на схожість у витоках (попередня поляризація  суспільства, рух думки через  протиставлення Хаосу й Космосу, добра і зла, єдиного й множинного) традиції філософування у цих  протилежних частинах Землі досить відрізняються, що дає привід говорити про існування певних типів філософії. На Сході предметом особливої  уваги було утвердження єдності  людини і природи, переважала морально-політична  орієнтація філософських творів. Східний  мудрець – це перш за все вчитель, тому особливе значення надається стилю  його життя. Поведінка вчителя –  взірець для наслідування. Мова, якою він користується, – то мова притч, вживані ним поняття довго  зберігають характер міфологем.

На Заході філософія починається  одночасно з народженням раціоналістичної думки у стародавній Греції. Тут  вона рішуче відокремлюється від  міфології і навіть піддає міфологію  свідомій критиці, підриває традицію довіри до повсякденного “здорового глузду”. Виникає система філософських понять, які цілком позбавлені міфологічної обгортки.  Якщо на Сході філософія  сприймалась часто як особиста справа, справа особистого вибору, то на Заході кожен засновник філософської школи  був переконаним у відкритті  загальнолюдських основ співіснування  всіх людей.

Довгі століття паралельного існування східної і західної філософської традиції закріпило їх відмінності, що інколи давало привід відмовляти народам Сходу у наявності  в них не лише оригінальної філософії,  а й взагалі філософії. Сьогодні така європоцентрична позиція може вже вважатись подоланою, хоч  залишається сенс говорити  про  специфічні історичні типи філософування  – східний і західний.[18, c. 304]

Історія філософської думки  Китаю сягає початку першого  тисячоліття до н.е. VII — VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї — період формування і розвитку рабовласницького суспільства. Тоді ж проявляються дві  основні тенденції у розвитку філософії: матеріалістична та ідеалістична, атеїстична і містична. У ході боротьби двох тенденцій дедалі ширше розповсюджувалися  ідеї: про п'ять першоелементів, з  яких утворений увесь світ (метал, дерево, вогонь, земля, вода); про протилежні джерела, початки: інь та янь, боротьба між якими і веде до розвитку усіх речей та явищ; про природний шлях — дао, по якому йде розвиток Всесвіту. Але формування розвинених філософських вчень припадає на VI — V ст. до н. е.

В центрі уваги філософії  Давнього Китаю були проблеми морально-етичної  природи людини та побудови досконалої держави, управління суспільством. Менше  місця займали власне філософські  проблеми, хоча й у цій сфері  були певні досягнення. Важливу онтологічну  роль відігравало поняття неба. Аналізувалися  проблеми єдності світу та його розвитку, першооснови природи. Першоосновою всього сущого вважалося матеріальне  начало “ці”. Важливе місце при  цьому відігравали поняття “інь”  і “ян”, “дао” і “де”, “буття”  і “небуття”, “Велика межа”. Незначне місце займали гносеологічні  та логічні проблеми, хоча й тут  були певні доробки. Так, послідовники Мо-цзи цікавилися джерелами пізнання, а прибічники школи імен аналізували  питання співвідношення імені і  дійсності. У китайській філософії, на відміну від індійської та давньогрецької, майже відсутнє міфологічне забарвлення.

 

І. Специфіка  філософії Стародавнього Китаю

Філософські погляди у  Китаї почали складатися десь з VIII ст. до н. е. і цей процес в цілому співпадає  з народженням філософії у  Індії та Греції. Золотою добою  китайської філософії вважається період Чжань-Го, тобто V–III ст. до н. е. Те, що передувало виникненню філософії і впливало на її генезис, була міфологія та деякі стародавні книги, на чому ми дещо зупинимося.

Міфологічна форма мислення, як панівна, проіснувала аж до першого тисячоліття  до н. е.. Розклад первіснообщинного  ладу і появи нової системи  суспільного виробництва не привели  до зникнення міфів.

Багато міфологічні образи переходять в пізніші філософські  трактати. Філософи, що жили в V-III ст. до н. е.., часто звертаються до міфів  для того, щоб обґрунтувати свої концепції істинного правління  і свої норми правильної поведінки  людини. Разом з тим конфуціанці  здійснюють історізацію міфів, деміфологізацію  сюжетів і образів стародавніх  міфів. 

У епоху Чжоу складається  культ неба – вищого начала, яке  керує усим, що коїться на землі. У цей же період формується й давня  китайська філософія, у яку міфи частково входять у раціоналізованому  вигляді.

Часто джерелом давньої китайської філософії вважають книгу „І-цзин” (Книга Змін), яка складалась у VIII–VII ст. до н.е. Найбільш раннє згадування про „І-цзин” відноситься до 672 р. до н. е. Назва книги, яку називають  також „Чжоу І” (Чжоуська Книга  Змін) або просто „І” (Зміни), пов’язана  зі змінами, що відбуваються з темними  і світлими началами, які позначені  графічними символами. По них колись ворожили щодо щасливих і нещасливих подій, щодо вдач або бід, які очікують людину.

Основна ідея „І-цзин” полягає у протиставленні темного і світлого начал,  що позначаються у вигляді переривчастих горизонтальних рисок              [– –], які символізують темне начало (інь яо), і цілих рисок [—], що символізують світле начало (ян яо).

 “І-цзин” включає також уявлення про взаємний потяг і взаємне відчуження. “І-цзин” розглядає взаємний потяг і взаємне відчуження як дві відмітні риси і як дві основні форми відносин між протиріччями.

З погляду давніх китайців, “І-цзин” була дивною, чарівною системою, якої вистачало для вираження  незліченної кількості змін у  Всесвіті.

У старожитню китайську філософію  від “І-цзин”, яку філософи добре знали, увійшло багато термінів, зокрема таких як “інь”, “ян”, “дао”, “де”, “досконаломудрий”, “шляхетний муж”, “взаємність” тощо. Увібрала вона й принципи взаємного переходу, зв’язку суперечностей, хоч би,  наприклад, у такому вигляді:  “Зміни як книгу не можна відкинути, зміни як Дао постійно мінливі, рух метаморфоз не припиняється, по колу обтікає шість пустот. Верх і низ не постійні, твердий і м’яка один одного змінюють. Не можна підібрати зразка для них” (Чжан 8, Нижній розділ).

Особливістю давньокитайської філософії є те, що в ній завжди переважала соціально-політична і  моральна орієнтація. Інколи це пояснюється  тим, що оскільки в Китаї міфів  про природу було відносно менше, ніж стосовно інших явищ, то й  філософія, яка виростала з міфології, також особливо не була орієнтована  на теми натурфілософії. Мабуть, все  ж тут діяв комплекс причин. Звичайно в Китаї міфи про природу були і це виявилось у виникненні окремої  натурфілософської школи (інь-ян-цзя), але до якої міри пропорційна меншість міфів про природу могла відіграти  вирішальну роль у нахилі до політичної та етичної тематики  – це питання  ще потребує подальшого з’ясування.

Переважання соціально-політичної та етичної проблематики можна пояснити й іншими причинами. Історичні та природні умови, за яких складалась державність  у Китаї, створили престижний і потужний соціальний шар людей, які були задіяні  в управлінні державними та громадськими справами. Цілком природно, що цей шар  постійно поповнювався передовими, інтелектуально розвиненими й грамотними особами, середовище яких і було ґрунтом для зростання мудреців, філософів. Отже не стільки вже  наявна філософія раптом зайнялася соціально-політичною та етичною проблематикою, скільки сама проблематика, що склалася внаслідок певного соціально-історичного стану,  від самого початку формувала типові риси давньокитайської філософії та й її саму як таку.

Отже, міфологічна традиція,  поєднавшись з соціальною позицією філософів, орієнтувала філософію на дослідження соціально-політичних і етичних проблем, розробку питань державного управління, питань етики, ритуалів. Усе це й посіло провідне місце у творах китайських філософів.

Оскільки традиційно у  Китаї філософія і природознавство розвивалися нарізно і навіть мала місце зневага філософів до тих, хто вивчав природу, то тим самим китайська філософія позбулася додаткових джерел формування більш цілісного  світогляду, а природознавство, у свою чергу,  не отримувало методологічних орієнтирів з боку філософії. Майже не розроблялись у неї також і питання логіки, що гальмувало формування поняттєвого апарату. Навіть для творів провідних китайських мислителів характерним є інакомовлення; нахил до числової магії (наприклад, у Конфуція: три види дружби, шість пороків, три види радості, три недоліки тощо); наведення плетениці причинних залежностей;  постійна гра протиставленням суперечностей – добре і зле, позитивне і негативне тощо. Наприклад, у книзі “Сюнь-цзи” говориться: “Люди, перебуваючи в стані миру, не можуть не жити спільно, якщо вони спільно живуть і при цьому не здійснюють розподілу обов’язків, тоді виникає суперництво. Коли виникає суперництво, воно призводить до безладу; коли виникає безлад, він призводить до того, що люди залишають своє помешкання…”

Справжній розквіт стародавній  китайській філософії припадає саме на період VI-III ст до н. е.., який по праву  називають золотим віком китайської філософії. Саме в цей період з'являються  такі твори філософсько-соціологічної  думки, як "Дао де цзин", "Лунь юій", "Мо-цзи", "Мен-цзи", "Чжуан-цзи". Саме в цей період виступають зі своїми концепціями та ідеями великі мислителі Лао-Цзи, Конфуцій, Мо-цзи, Чжуан-цзи, Сюнь-цзи. Саме в цей період відбувається формування китайських шкіл – даосизму, конфуціанства, моізма, легізму (фацзя або школа законників), натурфілософів (прибічники вчення про інь і ян), школа імен  (софісти), що зробили потім величезний вплив на весь подальший розвиток китайської філософії. Саме в цей період зароджуються ті проблеми, ті поняття та категорії, які потім стають традиційними для всієї подальшої історії китайської філософії, аж до новітнього часу.

Специфіка китайської філософії безпосередньо  пов'язана з її особливою роллю в тій гострій соціально-політичній боротьбі, яка мала місце в численних державах Стародавнього Китаю періодів "Весни і осені" та "Билися Царств". Розвиток соціальних відносин у Китаї не призвело до чіткого розподілу сфер діяльності всередині панівних класів. У Китаї своєрідний розподіл праці між політиками і філософами не було яскраво виражено, що зумовило пряму, безпосередню підпорядкованість філософії політичній практиці. Питання управління суспільством, відносини між різними соціальними групами, між царствами - ось що переважно цікавило філософів Стародавнього Китаю.

Інша особливість розвитку китайської філософії пов'язано з тим, що природничо-наукові спостереження китайських учених не знаходили, за невеликим винятком, більш-менш адекватного вираження у філософії, так як філософи, як правило, не вважали за потрібне звертатися до матеріалів природознавства. Мабуть, єдиним винятком у цьому роді є школа моістів і школа натурфілософів, які, однак, після епохи Чжоу припинили своє існування.

Філософія і природознавство існували в Китаї, як би відгородившись один від одного не прохідним стіною, що завдало їм непоправної шкоди. Тим самим, китайська філософія позбавила себе надійних джерел для формування цілісного і всебічного світогляду, а природознавство, погляне офіційною ідеологією, відчуваючи труднощі у розвитку, залишалася надбанням одинаків і шукачів еліксиру безсмертя. Єдиним методологічним компасом китайських дослідників природи залишалися матеріалістичні ідеї натурфілософів про п'ять первшостихій.

Цей погляд виник у Стародавньому  Китаї на рубежі VI і V століть і  проіснував аж до нового часу. Що стосується такої прикладної галузі природознавства, як китайська медицина, то вона і  до цього дня керується цими ідеями.

Таким чином, відірваність китайської філософії від конкретних наукових знань звузило її предмет. У силу цього натурфілософські концепції,пояснення природи, а також проблеми сутності мислення, питання природи людської свідомості, логіки не отримали в Китаї більшого розвитку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Основні школи давньокитайської філософії

 

Ще з давніх часів прийнято  виділяти у Китаї шість філософських шкіл: конфуціанство, даосизм, легізм (фацзя або школа законників), школа імен  (софісти), натурфілософи (прибічники вчення про інь і ян) , моізм.

2.1. Конфуціанство

-align:justify">Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на  Заході  як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших,  любов  до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо.

Проповідуючи ідеальні стосунки між  людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою  моральне  самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні  з релігією  –  культ предків,  ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство  було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Конфуціанство склалося в період осьової доби, коли здійснювався перехід від  міфологічного до філософського світогляду. Філософський світогляд розвивається за умов, коли індивіду дозволяється мати власну, особисту думку, що не властиво китайському менталітету. Однак, в той час відбувався процес заміни дрібних державних об'єднань, централізованою державою. Цей період відомий у історії Китаю, як боротьба царств. Саме в цей час склалися основні філософські системи стародавнього Китаю: даосизм,  легізм, моїзм та конфуціанство, які в основному цікавилися питаннями етики та управління державою. На відміну від античної філософії китайські мудреці набагато менше цікавилися питаннями  онтології  та гносеології.

Вчення Конфуція опиралося на традиційну китайську культуру і на патріархальну  релігію китайців. Воно відображало  перед усім погляди верстви державних  чиновників, літераторів, істориків. В  Китаї його називали «школою службовців». Внаслідок війни між царствами  аристократія була відсторонена від управління державою. Цю функцію виконували в основному чиновники, для яких було характерним ототожнення своїх інтересів із державними.

Конфуціанство проголошувало пріоритет  моралі над  правом і спочатку не здобуло загальної популярності, на відміну від  легізму. Однак, починаючи з утвердження в Китаї династії Цінь, воно було проголошене державною ідеологією і залишалося нею впродовж численних віків аж до початку XX століття.

Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого  становить солідарність. Серцевину  його утворює своєрідне розуміння моральної природи людини, її взаємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило  про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчителем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільства, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх національних вірувань,традицій, культів, переосмислити їх відповідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних обставин.

Засновником філософії у  Давньому Китаї вважають Кун-цзи (що значить вчитель Кун, або Конфуцій у європеїзованому варіанті), який жив у 551-479 рр. до н.е., на ймення він був Цю, на прізвисько – Чжун-ні. У ранні роки він вивчав старовинні обряди й традиції, з 26 років почав чиновницьку службу, а з тридцяти років започаткував педагогічну діяльність. У книзі “Лунь юй” (“Бесіди й висловлювання”), яка була записана його учнями, Конфуцій так говорить про свій життєвий шлях: “У п’ятнадцять років я звернув свої думки до навчання.  У тридцять років я досяг самостійності. У сорок років я звільнився від сумнівів. У  п’ятдесят років я пізнав волю неба. У шістдесят років навчився відрізняти правду від неправди. У сімдесят років я став іти за нахилами мого серця і не порушив ритуалу» [2].

В історії Китаю конфуціанство  пережило кілька ренесансів. Перший -у II ст. до н. є. в епоху Хань, коли набуло статусу офіційної ідеології, яка  перемогла головного противника у соціально-політичній сфері - школу  легізму та асимілювавши рід його кардинальних ідей. Зокрема, конфуціанство  визнає компромісне поєднання етико-ритуальних норм (лі) як внутрішнього, - усвідомленого  мотиву суспільного життя людини, та адміністративно-юридичних законів (фа) - мотиву зовнішнього і примусового. Другий період відродження інтересу до течії конфуціанства починається в XI ст. н. є., коли ідейне протистояння з буддизмом і даосизмом підштовхнуло до формування неоконфуціанства, що отримало офіційне визнання і домінувало у китайській ідеології аж до XX ст. З кінця XIX ст. розвиток конфуціанства визначався спробами асиміляції західних ідей.

2.2. Даосизм

Даоси́зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційна філософія і наука. Послідовники даосизму звуться даосами.

Засновником даосизму вважається наполовину легендарна особа Лао-цзи (604–531 до н. е.) – старший сучасник Конфуція. Головна книга даосизму “Даодецзин” (“Книга про дао і де”). У основу свого світогляду лаосці поклали  дао.  Дао – багатозначний термін. Це і першооснова і завершення всього, що існує, воно ж – всеохоплюючий закон всесвіту. Дао існує одвічно, воно навіть первинне стосовно бога.

В історії Даосизму має місце  розділення вчення на філософський Даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний (дао цзяо), що включив  алхімію, демонологію, лікування. За час  свого існування даосизм не створив  єдиної церкви, а догматичні положення  його ортодоксальних направлень не сформувалися в конкретний, спільний для всіх віруючих догмат, подібно до християнського «Символу Віри». Це відбилося на поліморфізмі даоської доктрини особливостях ритуальної діяльності і організаційних рівнях. Проте даосизм є цілісний соціокультурний  феномен, що робить значний вплив  на життя сучасного китайського  суспільства.

Даосизм виник у 6 столітті до н. е. і є однією з двох корінних китайських релігійно-філософських систем (іншою є конфуціанство), яка значно вплинула на розвиток китайської культури. Ціль даосизму, як філософії виражається у «Дао Де Чінг» (книга шляху і благодаті) мислителя Лао-Цзи, Чуанг Цу, і у Льє Цу будучи глибокою, радісною, таємничною і практичною гармонією з всесвітом. В політиці і виживанні, даос шукає дієвого шляху найменшого спротиву і скромності. Всі крайні позиції ведуть до своїх протилежностей. Все є в русі, за винятком самого Дао (Шляху). Інь (жіноче) врівноважує Ян(чоловіче).[10, c.58]

Наголошується даосизм на:

  • медитації

За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема  характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час  медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвіт). Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Якщо все знаходиться в процесі постійної зміни, ідентифікація власного «Я» стає ілюзією, явною помилкою, але рано чи пізно людина буде вимушена змиритися з реальністю змін. Проте даосизм не схильний вдаватися до мудрувань і акцентує увагу на практичному здійсненні цієї концепції. Людина повинна переконатися на власному досвіді в суті питання, тобто усвідомити дійсну реальність і відчути себе частиною потоку Дао.

  • спонтанності
  • простоті.

Подібно до водного потоку, життя людини повинне протікати  за шляхом найменшого опору. Отже, ідеалом  даосів є існування, вільне від проявів  пристрастей і амбіцій. Проте  серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є  освіта, бо знання збільшує прихильність до бажань і амбітні прагнення. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів. Природна простота (пю) виявляється в спонтанних вчинках (ву-вей), що відображають природну гармонію. В процесі ву-вей особа виражається  в своїй первозданній простоті і  єднанні з навколишнім світом. В цьому випадку свідомість не встигає проявити свій раціональний початок і підсвідомість бере на себе функції управління особою. Вказані якості сприяють усвідомленню природи всіх живих істот і місця людини на цьому світі [5, c. 69].

Подібно до буддистів, даоси  співпереживають всім живим істотам. Де (чеснота) і Ч'і (енергія) представляють силу беззусильної дії доступної для даоса.

Як релігія, даосизм наголошує  на алхімічних відносинах між макрокосмосом і мікрокосмосом, шукаючи формулу безсмертя за допомогою:

  • контролю дихання
  • дієти
  • вправ
  • сексуальної стриманості
  • хімічних еліксирів

У даосизмі розвинулось священство, величезний ієрархічний пантеон «богів» і безліч священних текстів і ритуалів пов'язаних з різними сектами. Пізніше повстало чернецтво. З часів китайської культурної революції (1966—1968) релігійний даосизм активно практикується головним чином на Тайвані. Філософський даосизм викликав зацікавлення на Заході, особливо І Чінґ, містичний твір, який має за мету пояснити значення випадкових подій.

Даосизм підрозділяється  на три категорії:

    1. Дао (道) — буквально шлях, в даосизмі-духовність.

Дао означає Шлях осягнення  законів природи, її закономірностей. Вчення закликає людей жити по природних  законах, відповідно до Дао, універсальним  гармонізуючим принципом. Дао трактується  як абсолютна категорія, що не піддається опису, одвічний вселенський принцип. На початку «Дао де цзін» сказане: «Дао, про яке можна говорити, не є достеменне Дао». Дао безтілесне і не піддається плотському сприйняттю, воно скрізь і ніде, безформне і  безіменне, нескінченне і вічне, порожнє, але невичерпнє. Воно — прабатько всього, включаючи богів. Все народжується з Дао і все вирушає в Дао. Саме Дао знаходиться в безкінечному циклічному кругообертанні: не досягаючи межі воно знов спрямовується до витоку. Дао — вищий закон буття, але не буття, як таке; воно поза буттям, за його межами, але це не Бог, не надприродня сила, бо Дао природнє хоча і неосяжне. Про Дао згадують як про «початок і матір десяти тисяч речей», тобто сутнісну основу буття. Проте Дао не є буттям, але це і не небуття. Це те, що є першопричиною. В цьому відношенні його доречно порівняти з буддиським поняттям шуньяти (порожнечі). Дао універсальне, всепроникне і не піддається руйнуванню. З точки зору метафізики Дао — це джерело, що породжує все суще, і одночасно кінцева мета будь-якого прояву. Воно не володіє фіксованою субстанціальною основою, а лише забезпечує прояв і згасання існування. Згідно з даоською філософією, відпочинок передує руху, а достаток спокою — дії. Дао є основою будь-якого процесу. Само по собі воно нерухоме, але є початком будь-якого руху. У цьому сенсі Дао означає абсолютну природність.

    1. Де (德) — буквально відвага або мораль. Сила, або порядок речей у всесвіті.

Дао непізнаване, але всюдисуще. Те, про що можна говорити, називається  Де (проявлена потужність). Це поняття  демонструє Дао у дії, проявляє його потенційну енергію в об'єктах  творіння. Якщо Дао — це тотальна суть світу, то Де — це загальний космічний принцип, що визначає для кожного об'єкта належну форму і послідовність майбутніх йому трансформацій, це втілення певного внутрішнього життєвого принципу породженого Дао, того, що зв'язує кожного з Дао, це прояв тотальної суті світу в реальності. Якщо суб'єкт або об'єкт слідують дао (іншими словами, діють природним чином), їх наповнює енергія (де). При цьому не мається на увазі якась сила, що прагне до насильницьких змін що суперечило б самій суті вчення, а природна сила, що повністю виявляє природний потенціал. За аналогією з водою, Дао подібне до потоку, силу перебігу якого представляє де.

    1. У-Вей (無為) — буквально не-дія — розуміння того, коли потрібно діяти та не діяти, перебуваючи у гармонії з Дао

Ключовий термін, що позначає утримання від активних дій,—  у-вей. Його можна перекласти як невтручання, хоча саме слово зовсім не має на увазі абсолютної пасивності. Навпаки, це дія, але здійснена відповідно до двох принципів: — жодне зусилля  не має бути витрачене дарма; —  не слід робити нічого, що не відповідає законам природи. У-вей слід було б перекласти як спонтанна або  природна дія. Це те, що людина робить інтуїтивно, не плануючи. Це дія, мотивована реальними  обставинами, а не фантазіями. Часто  ми діємо всупереч своїй натурі з  єдиною метою — довести яку-небудь ідею або принцип. У такі моменти особа внутрішньо суперечлива: емоції підказують одне, раціональний початок — інше, свідомість — третє. У таких умовах вчинок малоефективний і неприродний оскільки є результатом компромісу між різними сферами свідомості. У-вей втілює спонтанну і природну поведінку. Діючи таким чином, ми не задаємося питанням правочинності вчинку, а просто здійснюємо його. У-вей — це якість, яка дозволяє неупереджено дивитися на речі, мистецтво бути самим собою, навик природної поведінки і упевненості в своїх силах. у-вей проявляється тоді коли людина не дотримується умовних стереотипів поведінки і не замислюється над тим, що робить. Іншими словами, людина підкорюється наказам підсвідомості, не втрачаючи час на логічний аналіз і свідому оцінку ситуації. Слід зазначити принципову різницю між мораллю даосов і конфуціанців. Згідно Конфуцію, етичні норми повинні визначатися законними актами що регламентують суспільну поведінку. Іншими словами, деякі вчинки приносять безперечну суспільну користь навіть у тому випадку, коли суперечать природним людським імпульсам. Даоси вважають такий підхід неприпустимим. Подібне насильство над людською природою порушує гармонію Дао.[5, c. 347]