Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

Український інститут розвитку фондового ринку

Київського  національного економічного університету 
 
 

      Центр магістерської підготовки 
 
 

Магістерська  програма “Фінансовий  ринок”

КУРСОВА  РОБОТА

з дисципліни “Фондовий  ринок” 

на  тему: “Фінансування  інноваційних процесів” 
 
 
 
 

Київ – УІРФР – 2012

З М І С Т

      Вступ …………………………………………………………………….3 

1. Поняття, значення та сутність  інноваційної  діяльності……… 5
2. Міжнародний досвід у фінансуванні інновацій………........…..14
3. Джерела фінансування інноваційної діяльності  в Україні.......22

     Висновки  ………………………………………………………….........35

     Список  використаних джерел………………………………….……...37 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     Початок третього тисячоліття ознаменувався  формуванням нового економічного середовища, що базується на знаннях. Готовність країни сприйняти цей виклик часу визначається її спроможністю до створення  нових знань і втілення їх у  життя, тобто до інноваційного розвитку.

     До  інноваційного процесу запроваджується  комплексний підхід, який базується  на необхідності інноваційного партнерства  державного та приватного секторів, науки  та виробництва, на визнанні ефективності альтернативних джерел фінансування.

     Успадкувавши  від СРСР значний науково-технічний  потенціал Україна на  сьогодні Україна залишається серед світових лідерів за такими напрямами фундаментальної  науки, як фізика, математика, інформатика, хімія, фізіологія, медицина; має піонерні напрацювання та прикладні розробки у сфері лазерної, кріогенної, аерокосмічної  техніки, засобів зв’язку та телекомунікацій, програмних продуктів; входить у "вісімку" держав, які мають необхідний науково-технічний потенціал для створення авіакосмічної техніки, та у "десятку" найбільших суднобудівних країн світу.

     Тому  одним із найважливіших етапів забезпечення динаміки зростання економіки України  є впровадження інноваційної моделі розвитку.

     Перехід до інноваційної економіки формує позитивну  динаміку показників інноваційної діяльності інноваційних підприємств, які зазначають підвищення якості, розширення асортименту  товарів і послуг, освоєння нових  ринків та збільшення питомої ваги представництва товарів на них, прискорюють  темпи зростання обсягів виробництва, підвищують національну конкурентоспроможність країни, поліпшуючи її статус у глобальній економіці.

     Одна  з основних проблем, що гальмує розвиток економіки України на інноваційній основі, − дефіцит фінансових ресурсів. Забезпечити фінансування інноваційних змін сьогодні неможливо лише через  бюджетну систему та банківський  сектор. Необхідні активні дії, спрямовані на розвиток небанківських фінансових установ − страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних компаній, здатних мобілізувати значний незадіяний внутрішній інвестиційний потенціал. В останні роки урядом прийнято низку постанов і рішень, державних програм, спрямованих на підвищення інноваційної результативності підприємств, однак більшість з них не вдалося реалізувати в повному обсязі в реальній економіці. В цих умовах виникають економічні суперечності між інтересами держави та підприємствами, орієнтованими на інноваційних шлях розвитку.

     Основною  ціллю статті є аналіз існуючих джерел фінансування інноваційних проектів в  Україні, виявлення позитивних сторін та недоліків при тому чи іншому методу фінансування. Крім того, ціллю  статті є виявлення та постановка проблем, що пов’язані з фінансування інноваційної діяльності в Україні  та пошук можливих рекомендацій щодо покращення стану.

     Завданням роботи є:

• визначення  джерела  фінансування інноваційної діяльності;
• вивчити досвід економічно розвинених країн, які обрали інноваційний шлях розвитку економіки;
• провести аналіз основних проблем фінансування інноваційної діяльності підприємств в Україні та їх перспектив.

1. Поняття, значення та сутність  інноваційної діяльності

     Останні десятиліття ХХ століття остаточно  утвердили науково-технічний процес як найважливіший чинник економічного розвитку. Значною мірою ступінь  використання досягнень науково-технічного прогресу у виробництві визначає конкурентоспроможність національної економіки, успішність її розвитку й, відповідно, якість життя населення. Більше того, чітко сформувалася думка, що майбутнє країни, життєздатність й ефективність суспільних інститутів та соціально-політичних систем визначається рівнем розвитку інноваційної діяльності, здібністю творчих людей, фахівців і підприємців створювати нові процеси, адекватно сприймати й впроваджувати у виробництво інновації, які з’являються у світі. Тому сприяння розвитку інноваційної діяльності є одним із головних завдань економічної політики держави.

     Нині  економічна наука активно намагається  формувати нову парадигму  управління інноваційною діяльністю. Її складовими виступають: розуміння інноваційного  розвитку, як найефективнішого шляху  виходу з економічної кризи, зростання  ролі держави у реалізації інноваційної моделі розвитку економіки, стимулювання інвестицій в інноваційну сферу, сприяння розвитку економіки знань, підвищення мотивації інноваційної праці та підприємництва. 

     Зауважимо, що проблеми  інноваційної діяльності досліджувалися вченими багатьох країн, у тому числі вітчизняними. Цій  проблемі присвячена велика кількість  законів, постанов, указів центральних  органів влади.

     Попри це кризові явища у національній інноваційній системі продовжують  поглиблюватися, за технологічним рівнем Україна дедалі більше відстає від  розвинутих країн. Так, останніми роками значно знизився показник рівня фінансового  забезпечення інноваційної діяльності, незначною залишається частка малого наукомісткого бізнесу, в усіх секторах науки спостерігається скорочення у наукових організаціях середньої  чисельності працівників основної діяльності, погіршується вікова структура  дослідників, зменшується кількість організацій, що виконують науково-дослідні роботи у галузі технічних наук.

     Дослідження ролі інноваційної діяльності як фактора  економічного зростання має свою змістовну і суперечливу історію.

     Класики економічної думки від Адамса Сміта і до Карла Маркса вважали, що головними факторами розвитку виробництва є праця та капітал, а підвищення продуктивності праці  розцінювали як процес заміщення  фактора живої праці фактором капіталу. Тому застосування нової  техніки і технологій розглядались як наслідок, а не причина розвитку виробництва. Ще в ХVII столітті французький просвітник Жан Кондорсе звернув увагу на взаємозв’язок науки та виробництва. Він зауважував, що «прогрес наук забезпечує прогрес промисловості, який сам потім прискорює наукові досягнення….».

     Без перебільшення можна стверджувати, що засновником теорії інноваційних процесів у її сучасному трактуванні  є Й.Штумпетер. У праці «Теорія економічного розвитку», яку було видано у 1911 році, та у наступних працях Й.Штумпетер показав, що економічні зміни є результатом нововведень, а процес упровадження нововведень відбувається стрибкоподібно, що, у свою чергу, призводить до циклічних змін в економіці. Саме він ввів термін «інновація» у науковий обіг у 1939 р., у праці «Ділові цикли». Й.Шумпетер розрізняв категорії «винахід» і «нововведення». Фундатор інноваційної теорії Й. Шумпетер розглядав інновацію в динаміці, тобто як інноваційний процес, а саме «виготовлення нового продукту, а не «новий» продукт; упровадження нового методу, а не «новий метод»; освоєння нового ринку...; отримання нового джерела сировини...; проведення реалізації...».

     Він приділяв значне місце ролі підприємця в інноваційному процесі. На його думку, підприємець є тим ланцюгом, що з’єднує винахід та нововведення.

     Німецький учений Герхард Менш був представником  так званої «постшумпетерівські» теорії інновацій. Він пов’язує темпи економічного зростання й циклічність із появою базових інновацій.  Г.Менш уточнив класифікацію інновацій Шумпетера. Він виділив три великі групи інновацій: базисні, покращуючі та псевдо інновації, пояснює нерівномірність інноваційної активності особливостями функціонування ринкової економіки.

     Згодом  на основі робіт Шумпетера, Менша та на підставі аналізу економічної ситуації в США 1980-х років американський економіст і соціолог П.Друкер зробив висновок, що при спаді розвитку галузей промисловості спостерігалася не стагнація, а економічне зростання, викликане підвищенням підприємницької активності у сфері інновацій. Центральною фігурою інноваційного процесу П.Друкер  вважає інноватора - підприємця,  а головним завданням суспільства – створення сприятливих соціально економічних умов для його діяльності.

     Значно  підвищилася наукомісткість виробництва у післявоєнний період. Дедалі більше фірм у США, Західній Європі, Японії почали створювати власні науково-дослідні підрозділи. Узагальнюючи досвід інноваційного розвитку різних країн, сучасна економічна наука переконливо довела, що інноваційна діяльність характеризується органічним взаємовпливом інновацій на розвиток виробництва. Іншими словами, інноваційна діяльність є внутрішнім (ендогенним) чинником економічного розвитку. Цей висновок вимагає принципової зміни доктрини державного управління інноваційною діяльністю. Зокрема, це стосується України, інноваційна сфера якої багато у чому ще й досі залишається не реформованою відповідно до умов ринкової економіки. Тому для нас набуває виняткового значення розуміння сутності  інноваційної теорії, що дозволить, сподіваємось, уникнути недоліків державного управління  інноваційною діяльністю, які сьогодні стають очевидними саме від неоднозначності розуміння основних понять цієї теорії.

     У наукових дослідженнях, довідкових виданнях та нормативних актах існує багато різних визначень категорії «інновація».

     Й.Шумпетер визначає інновацію як нову комбінацію факторів виробництва: нових і покращених  продуктів та процесів; застосування технологій до нових галузей; отримання нового  джерела сировини або напів-фабрикатів, засвоєння нових ринків збуту; нових організаційних форм виробництва та управління.

     П.Друкер вважає, що інновація – це особливий засіб підприємців, за допомогою якого вони досліджують зміни, що мають місце в економіці та суспільстві, з метою використання їх у бізнесі чи в різних сферах обслуговування.

     За  думкою М.Портера, інновація – це можливість здобути конкурентні переваги. Можуть проявлятися у новому дизайні продукту, новому процесі виробництва, у новому підході до маркетингу чи новій методиці підвищення кваліфікації працівників. [12, с. 16]

     Згідно  закону України,  інновації – новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери. [1]

     Така  чисельність та різноманітність  тлумачення категорії «інновація»  пояснюється багатогранністю цього  явища. Специфічну сутність інновації  становлять зміни, а її функцією є  функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін.

     Пропонуємо  визначити інновації як матеріалізований результат від інвестування коштів у розроблення нового продукту, технології чи нові форми обслуговування тощо.

     Термін  «інновація» та «інноваційний процес»  є дуже близькими, але різними  за змістом. Інноваційний процес —  це підготовка та здійснення інноваційних змін.

     Інноваційний  процес включає в себе декілька взаємопов’язаних фаз, таких як: створення (винаходу), освоєння та розповсюдження інновацій.

     До  складу інноваційного процесу входить  сім елементів[13, с.80]:

     • ініціація (діяльність, що заключається у виборі цілі інновації, постановці задачі, виконуваної інновацією. Пошуку ідеї інновації, її техніко-економічному обґрунтуванню і в матеріалізації ідеї, мається на увазі перетворення ідеї в речі, тобто в майно, новий продукт, в документ майнового права — ліцензію на право використання ноу-хау, технології.);

     • маркетинг інновації (вивчається попит на новий продукт або операцію, визначається кількість або об'єм їх випуску, якщо вони лімітуються визначаються споживацькі якості і товарні характеристики).

     • випуск (виробництво) інновації;

     • реалізація інновації;

     • просування інновації (являє собою комплекс заходів, спрямованих на реалізацію інновацій, тобто це: передача інформації, реклама, організація торгівельного процесу і т. п.).

     • оцінка економічної ефективності інновації (результати реалізації інновації і затрати на її просування систематизуються і аналізуються);

     • дифузія інновації (являє собою розповсюдження уже освоєної інновації в нових регіонах і новій фінансово-економічній ситуації). [13, с.80]

     Інноваційний  процес набуває свого розвитку у  результаті здійснення інноваційної діяльності. Проте інноваційна діяльність є  специфічною економічною категорією, яка відрізняється від інноваційного  процесу. Якщо інноваційний процес –  це зміна етапів і фаз життєвого  циклу інновацій, то інноваційна  діяльність є рушійною силою цих  змін.

     Класики інноваційної теорії Й.Шемпетер, Г.Менш, К.Фримен підкреслювали роль інноваційної діяльності за допомогою динамічного підходу до визначення сутності інновацій. Для розкриття змісту інноваційного процесу вводиться окремий термін – інноваційна діяльність.  Інноваційна діяльність притаманна усім видам людської діяльності. Характерною ознакою цієї діяльності є генерування нових ідей та реалізація закладеного у них потенціалу. Термін «інноваційна діяльність» відображає суттєві загальні ознаки поведінки особистостей або колективів у процесі створення, освоєння, виробництва та поширення інновацій.

     Вітчизняні  та зарубіжні вчені дають такі тлумачення  змісту «інноваційної  діяльності»:

• Інноваційна діяльність – діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг. [1]
• Під інноваційною діяльністю розуміється діяльність з доведення науково-технічних винаходів, розробок до результату, придатного до практичного використання.
• Інноваційна діяльність – процес стратегічного маркетингу, НДДКР, який сприяє організаційно-технологічній підготовці виробництва, виробництву й оформленню новин, їх провадженню та розповсюдженню в інші сфери.

     Специфіка інноваційної діяльності полягає в  тому, що економічні результати у вигляді  розвитку продуктивних сил, задоволення  потреб споживачів, розвитку знання та інтелектуального потенціалу особистості, отримання прибутку тощо досягаються  шляхом створення і комерціалізації  інновації.  У структурі інноваційної діяльності виокремлюються потреби, що спонукають до діяльності; цілі та результати, на досягнення яких спрямована діяльність; засоби, за допомогою яких  діяльність здійснюється.

     Інноваційна діяльність є засобом задоволення  суспільних потреб. Суспільна потреба  обумовлює появу інновації. Одночасно  інновація сама  породжує нові потреби. Таким чином, виявлення й усвідомлення суб’єктом нової потреби є приводом здійснення інноваційної діяльності. [12, с.40]

     Отже, під інноваційною діяльністю, результатам  якої притаманні такі властивості, як: науково-технічна новизна, виробниче  застосування, реалізованість на комерційній  основі, ми розуміємо сукупність науково-технічної, виробничої, інвестиційної діяльності, кінцевим результатом якої є нові або вдосконалені продукти, що реалізуються на ринку, новітні або вдосконалені технології, що впроваджені у виробництво, нові організаційно-технічні рішення  адміністративного, комерційного або  іншого характеру, що використовуються у практичній діяльності.

     Сьогодні  в Україні розвиток інноваційної діяльності має особливе значення. Це обумовлено необхідністю реструктуризації економіки та технічним оновленням більшості її галузей. Зношеність та застарілість основних виробничих фондів не дозволяє їй набрати необхідних темпів економічного розвитку та рухатись вперед за економічно розвинутими країнами. Тому головними цілями науково-технічного та інноваційного розвитку повинно  бути: сприяння розвитку науки, підвищення рівня освіти та підготовки наукових кадрів; формування державних замовлень  на інноваційні товари у вигляді  контрактів на проведення інноваційних досліджень; розвиток підприємництва у сфері науки та техніки, державне стимулювання інноваційного бізнесу  адміністративними та економічними важелями.

     Отже, роль держави в регулюванні інноваційної діяльності полягає у стимулюванні та підтримці наукової та дослідницької  діяльності, створенні критеріїв  привабливості фінансування інноваційних проектів.

     Проблемам забезпечення інноваційного розвитку держави присвячені праці провідних  вітчизняних вчених. 

     Отже, В.Денисюк зазначає, що підвищення інноваційної активності на всіх рівнях національної економіки є пріоритетним завданням  державної політики. Автор наголошує, що обсяги фінансування є кардинальним чинником інноваційної діяльності. Це потребує формування відповідних умов надходження інвестицій, зниження ризику фінансування інноваційних проектів, організаційних форм і джерел фінансування.

       Також  підкреслюється вирішальне  значення фінансового забезпечення  для високо наукоємних галузей  та наголошується на необхідності  диверсифікації джерел фінансових  ресурсів для інноваційної сфери  та забезпечення цільового й  ефективного використання коштів. [6, с.45]

     О. Шнипко доводить визначальне значення накопичення основного капіталу у сфері промисловості для забезпечення високого рівня конкурентоспроможності економіки. Цей процес повинен базуватися на технологічній модернізації й удосконаленні матеріально-технічної бази виробництва.  Варто зазначити, що саме інноваційна діяльність дає можливість створити «нові інвестиції» на основі освоєння принципово нових технологій і видів продукції, які є основою інтенсифікації економічного зростання.

     Л.Федулова  обґрунтовує, що проблеми фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності мають комплексний характер. Пріоритетним завданням у цій  сфері є визначення оптимального співвідношення в обсягах фінансових ресурсів, які спрямовуються на реалізацію окремих стадій придбання, використання і створення нового знання. Уповільнення та недостатні обсяги фінансового забезпечення всіх стадій інноваційного процесу  лежать в основі негативних тенденцій  використання та розвитку інноваційного  потенціалу на всіх рівнях економіки. Частково варто погодитись із ствердженням автора про те, що збільшення обсягів  іноземного інвестування є важливим чинником позитивного впливу на результативність інноваційного процесу.

     Іноземне  інвестування інноваційного сектора, звичайно, має безперечні позитивні  наслідки, тому що іноземні інвестори  прагнуть збільшити прибутки від  використання інвестиційних ресурсів. Вони залишаються власниками того, що створено за надані ними ресурси, навіть якщо вироблені продукти чи результати НДДКР будуть використовуватися  на території України. Через це іноземні інвестиції тільки частково позитивні  для національного інноваційного розвитку і можуть використовуватися у випадках дефіциту національних інвестицій.

     М.Шарко стверджує, що модель формування національної інноваційної системи України повинна включати систему фінансування інновацій, яка враховуватиме особливості сучасного інвестиційного процесу в Україні. Участь держави у фінансовому забезпеченні інноваційної діяльності корпоративного сектора повинна зростати перед усім не за обсягами прямого фінансування, а у сфері організації, непрямого регулювання фінансових вливань і контролю за ефективним (цільовим) використанням коштів.

     Однак, не зважаючи на велику кількість наукових праць і значні досягнення в теорії і практиці управління інноваційною діяльністю в Україні, є низка  питань, які залишаються постійним  об’єктом дискусій. [15, с.102]

     Без розвиненого ринку інновацій  неможливо нормальне функціонування сучасної ринкової економіки, що базується  на технічних, технологічних та управлінських  нововведеннях. Нажаль, ринок інновацій  був і є зараз найслабшою ланкою української економіки. Тому Україна  гостро потребує вирішення завдання перетворення інновацій та інноваційної політики на двигун якісно нового етапу  розвитку ринкової економіки. 

     Інноваційні процеси потребують сприяння у вигляді  фінансово-кредитної підтримки, цілеспрямованих  преференцій з боку держави, а  також

створення спеціалізованої інфраструктури. Успішна  інноваційна діяльність передбачає належний захист власності, потоків  інноваційного та інтелектуального капіталу.

     З огляду на це, постає важливе завдання інвестиційного забезпечення інноваційного  розвитку регіонів – розроблення  і запровадження сукупності заходів  щодо створення умов, які сприяють нормальному проходженню інноваційних процесів, реалізації стратегічних програм  і проектів інноваційного розвитку, нормативно-законодавчій підтримці  стабільного функціонування інноваційних підприємств та бізнес-структур. Найкраще це можливо зробити враховуючи світовий досвід. 

2. Міжнародний досвід у фінансуванні інновацій

     Світова економіка початку XXI ст. характеризується кардинальними змінами у визначенні напрямів економічного прогресу. Сьогодні основні акценти переміщуються  на завдання прискореного інноваційного  розвитку. Саме інноваційний шлях розвитку економіки забезпечує оновлення  технологій,  товарів і послуг,  ефективне використання науково-технічного потенціалу і стимулювання його підвищення.  Сфера нових технологій характеризується значним попитом на фінансові  ресурси. Особливої гостроти ця проблема набуває в Україні. Для її вирішення  доцільно використовувати досвід розвинених країн світу. 

     Типовим прикладом є США,  де законодавчо  визначено,  що пенсійні фонди повинні  інвестувати 15%  доходів у практичну  економічну діяльність, це створює  умови для потужного фінансування венчурних фондів [16, с. 34].

     У розвинених країнах прямі державні витрати на наукові інноваційні  проекти становлять 1.6–3.7% від ВВП, що відображено у таблиці 2.1:

     Таблиця 2.1.

     Прямі державні витрати на науку¹

_________

¹Складено за даними  A new economy? : The changing role of innovation and information technology in growth // OECD, 91377. — 2010

     Радою Європи на засіданні в Барселоні [18] було вирішено до 2010 р. збільшити  загальний рівень інвестицій у сферу  досліджень до 3% від ВВП, при цьому  дві третини від цих витрат мають бути приватними. Це дозволить  європейським країнам наздогнати за інноваційним рівнем економіки головних конкурентів –  США та Японію. 

     Крім  прямого державного фінансування ще однією ефективною формою стало гарантування державою позик. 

     У ФРН ще у 1948 р. було створено Банк кредитних  гарантій для управління грошовими  коштами. Сьогодні цей банк є одним  із провідних у Німеччині й  об’єднує 24 регіональні установи. За час існування ця система надала малим і середнім підприємствам  понад 100  тис.  гарантій на загальну суму 10  млрд марок.  Завдяки гарантіям реалізовано комерційних кредитів,  лізингових контрактів і венчурного фінансування на суму 14 млрд марок.

       У Канаді діє понад 200 місцевих  центрів розвитку, які гарантують  повернення позик малими підприємствами  в сумі до 75  тис.  доларів  США.  У Франції для гарантування  позик малому підприємництву  створено спеціальні заклади  –  товариства взаємного поручительства, діяльність яких спрямовує та  координує єдиний державний центр.  У Великій Британії діє "Програма  гарантованої позики" [10, с. 18].