Финансовые модели
курсова робота з фінансів
ЗМІСТ
Вступ
Актуальність теми дослідження. Одним з важливих питань, фінансів є вивчення закономірностей еволюції фінансової системи. Прийнявши конкретне фінансове рішення, бізнесмен утілює його в життя за допомогою фінансової системи. Економічна структура будь-якого суспільства не може функціонувати без нормально організованого потоку коштів між державою і виробничими структурами, державою і населенням, між регіонами й окремими державами. Такі грошові потоки відбивають процеси реального життя суспільства. Вони утворюють судинну систему руху грошових ресурсів з метою підтримки життєдіяльності всіх елементів державних і недержавних структур. У своїй динаміці грошові ресурси утворюють фінансову систему суспільства.
Фінансова система і фінанси використовуються як індикатор національної економіки, зростання добробуту, обмеження негативних моментів в економічному зростанні. Чим розвиненіші ринкові відносини, тим складніші і різноманітніші зв'язки в державі, тим складніша і фінансова система.
Фінансова система виникла з появою держави і нерозривно пов'язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава накопичує і використовує засоби для змісту свого апарату, а також направляє їх на виконання своїх функцій. Фінансова система охоплює грошові відносини між державою і підприємствами, організаціями, державою і населенням, між підприємствами й всередині них.
З іншого боку, фінансова система – це сукупність ринків та інших інститутів, які використовуються для укладання фінансових угод, обміну активами і ризиками. Ця система містить у собі ринки фінансових інструментів, фінансових посередників, фірми, які пропонують фінансові послуги, і органи, що регулюють діяльність усіх цих установ.
У державах з ринковою економікою фінансові системи досягають своєї завершеності, однак у деяких державах можуть істотно відрізнятися. У країнах з перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що їхні окремі ланки перебувають у стадії формування. Це стосується, в основному, фінансового ринку, державного боргу, страхових і резервних фондів тощо.
Таким чином, фінансова система, що забезпечує фінансування економіки (об'єкт фінансової економіки), – це сукупність установ, інструментів і механізмів, за допомогою яких саме ні фінансові можливості державного сектору і фінансових установ здатні задовольнити фінансові потреби підприємств і населення. Фінансова система – – це система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів коштів держави і підприємств.
Отже, викладене вище зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи.
Об’єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади фінансів.
Предмет дослідження – моделі фінансових відносин у суспільстві.
Метою курсової роботи є дослідження моделей фінансових відносин у суспільстві.
Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
висвітлити теоретичні засади дослідження моделей фінансових відносин у суспільстві;
охарактеризувати моделі фінансових відносин у суспільстві.
Розділ 1. Теоретичні засади дослідження моделей фінансових відносин у суспільстві
1.1. Поняття фінансової системи
Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці і відповідною до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. Так, у державі тоталітарного типу фінансова система є спрощеною і дещо примітивною. Не всі її ланки достатньо розвинені.
У державах із ринковою економікою фінансові системи досягають своєї завершеності, однак у розрізі деяких держав можуть суттєво відрізнятися У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Це торкається насамперед фінансового ринку, державного боргу, страхових і резервних фондів тощо.
Фінансові системи деяких держав можуть відрізнятися за своєю структурою, але у всіх у них є загальна ознака – це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які різняться за методами мобілізації та напрямками використання, однак тісно пов'язані між собою, мають прямий і зворотний вплив на економічні й соціальні процеси в державі, а також на формування та використання фондів фінансових ресурсів у розрізі окремих ланок.
Можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним її елементом, проте ця самостійність відносна всередині єдиного цілісного.
Фінансова система – це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки (господарських суб'єктів), окремих фінансових інститутів і населення (домогосподарств) для виконання покладених на них функцій, а також для задоволення економічних та соціальних потреб [5].
Фінансові системи мають певні характерні риси:
кожна ланка фінансових систем має властиві їй методи мобілізації коштів для створення фондів фінансових ресурсів та свої напрямки й методи їхнього використання;
кожна ланка фінансової системи є відносно самостійною, має власну специфічну сферу застосування;
між ланками фінансової системи існують тісний взаємозв'язок і взаємна обумовленість, кожна ланка може успішно функціонувати лише при досконалості й ефективності системи в цілому;
фінансова система держави досягає найбільшої ефективності лише тоді, коли налагоджена та законодавчо закріплена діяльність кожної її ланки;
залежно від факторів, що впливають на організацію фінансів, насамперед на формування й використання фондів фінансових ресурсів, кожна ланка фінансових систем може поділятися на менші підрозділи.
Поділ фінансової системи на окремі ланки – явище об'єктивне, зумовлене потребами економічного розвитку. Структура фінансової системи – динамічна і не може розглядатися в статичному вигляді. У процесі економічного розвитку вона може доповнюватися або деякі її ланки можуть відмирати.
Проте на сьогодні очевидно, що фінансова наука постійно поглиблює своє розуміння фінансової системи, її структури, функцій тощо. Якщо в середині XX століття більшість науковців поняття фінансової системи ототожнювали з поняттям державних фінансів, тобто різних видів бюджетів, то нині до складу фінансової системи стали включати фінанси підприємницьких структур, державний кредит, страхові й позабюджетні фонди тощо.
Для теорії й практики правильне визначення фінансової системи загалом і окремих її ланок зокрема має важливе значення, оскільки сприяє побудові ефективної фінансової політики, націленої на економічне зростання та поліпшення
добробуту населення
У періодичній літературі фінансова система іноді ототожнюється з фінансовим апаратом Фінансовий апарат – це частина фінансової системи, її, так би мовити, інфраструктура, яка здійснює управління системою. У літературних джерелах, насамперед у періодиці, трапляються сурогатні визначення на кшталт – фінансово-кредитна система, валютно-фінансова, грошово-фінансова тощо. Усе це результат поверхового розуміння складних явищ і процесів економічного життя. В економіці кожної держави самостійно існують фінансова, кредитна, грошова або валютна системи, їхні функції різні, як різна також їхня структура і форми впливу на економічні й соціальні процеси. Водночас вони діють в одному економічному просторі, мають тісну взаємодію і взаємозалежність.
1.2. Фінанси як суб'єкт і об'єкт управління
Фінанси є однією з найбільш важливих і складних економічних категорій. Вони мають як видиму, так і приховану форму прояву. Видима сторона фінансів проявляється у грошових потоках, які рухаються між суб'єктами фінансових відносин. Ці потоки – їх характер і форми, спрямованість і обсяги – виступають предметом практичної фінансової діяльності. Прихована сторона фінансів пов'язана з тим, що відображають ті чи інші грошові потоки, а саме – рух вартості створеного у суспільстві валового внутрішнього продукту, тобто обмінні й розподільні відносини. Від налагодженості їх відносин залежить ефективність економічної системи і розвиток суспільства. Ці відносини характеризують внутрішню сутність фінансів і є предметом фінансової науки.
Характеристика фінансових відносин пов'язана з виділенням їх об'єктів і суб'єктів. Об'єктами даних відносин є національне багатство і вироблений ВВП:
Національне багатство – вартість нагромаджених у країні матеріальних цінностей та залучених у виробництво природних ресурсів. Це – основні засоби; матеріальні ресурси; страхові запаси; золотий запас; валютний запас; природні ресурси.
Валовий внутрішній продукт – додана вартість, вироблена у країні виробниками товарів, робіт, послуг у поточному році; амортизація; заробітна плата; прибуток; позиковий процент; рента; непрямі податки.
Розподіл ВВП є необхідною передумовою забезпечення безперервності виробництва. Фінанси виконують роль сполучної ланки між кількома виробничими циклами, без них неможливе відтворення виробництва – ні просте, ні розширене. Тому, з одного боку, розподіл ВВП, як об'єкт фінансових відносин, характеризує нормальну фінансову ситуацію: суспільство розподіляє і відповідно споживає чи нагромаджує те, що воно створює [21].
За умов, коли об'єктом фінансових відносин виступає національне бага-т-ство, для формування доходів використовується те, що створене попередніми поколіннями або дане природою. Закономірним таке явище є тільки в тому разі, коли є зайві основні засоби чи матеріальні ресурси, які не використовуються, а також при наявності значних запасів природних ресурсів, що перевищують потреби даної країни. В інших випадках розпродаж національного багатства є звичайним "проїданням" ресурсів. У свою чергу, це може бути викликане еконо-мі-чною чи фінансовою кризою, коли іншого виходу практично не існує, чи безвід-повідальною фінансовою політикою. Нормальна фінансова ситуація – основним об'єктом фінансових відносин є ВВП; національне багатство – тільки в частині зайвих ресурсів. Кризова фінансова ситуація – ВВП не вистачає для формування доходів і фінансових ресурсів, тому розпродається національне багатство.
Суб'єктами фінансових відносин виступають підприємці, робітники і службовці – за правом виробників ВВП, держава – за правом керуючої структури суспільства, чи як власник-підприємець.
Права підприємців та робітників і службовців відображають їх незаперечні права власності на вироблений ВВП. У рамках державного сектора економіки такі самі права власності належать державі, яка виступає в даному випадку звичайним підприємцем. Права держави, як керуючої структури суспільства, визначаються об'єктивними потребами встановлення системи фінансового забезпечення виконання державою її функцій. Необхідні державі кошти вона може акумулювати таким чином:
заробляти як власник засобів виробництва;
отримувати від природних ресурсів, що знаходяться в її власності;
мобілізувати шляхом перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб [21].
Права держави у розподільних відносинах регламентуються в законодавчій формі.
Оскільки об'єкт фінансових відносин один, а суб'єктів троє, то ці відносини носять яскраво виражений суперечливий характер. Кожний суб'єкт прагне отримати якомога більше, але це можна зробити тільки за рахунок інших суб'єктів, які мають такі ж самі інтереси. Звідси випливає необхідність збалансування інтересів усіх суб'єктів.
Способи збалансування фінансових протиріч:
Встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП.
Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного із суб'єктів.
Збалансування інтересів суб'єктів фінансових відносин досягається насамперед шляхом встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП, тобто таких, які відповідають вкладу кожного, зокрема і держави, у його виробництво.
Науково встановлених показників
пропорцій розподілу і
Розмір валового національного доходу на душу населення характеризує ступінь розвитку країни. Це один з основних критеріїв життєвого рівня окремих країн. Як відносний показник він характеризує, що підлягає розподілу в розрахунку на одного громадянина. Розмір ВНП на душу населення за рік в різних країнах має дуже значні коливання. У 1995 році найвищий показник – 40630 дол. США був зафіксований у Швейцарії. У Німеччині, наприклад, він становив 27510, у США – 26980. Найнижчий рівень становив 80 дол. – у Мозамбіку. В Україні рівень ВНП на душу населення склав 1630 дол., у Росії – 2240. Україна входить до групи країн з рівнем доходів нижче середнього у світі, який дорівнював 4880 дол.
Забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного з суб'єктів досягається на основі
безперервного зростання
ВВП. Темпи зростання ВВП
1.3. Види і характеристика фінансових відносин
Характеристика фінансових відносин пов'язана з виділенням їх об'єктів і суб'єктів. Об'єктами відносин є національне багатство і вироблений валовий внутрішній продукт. Саме розподіл ВВП є необхідною передумовою забезпечення безперервності виробництва. А розподіл національного багатства, як об'єкту фінансових відносин, свідчить про те, що для формування доходів використовується все, що створене попередніми поколіннями або надано природою. Суб'єктами фінансових відносин виступають держава (за правом керуючої структури суспільства), підприємці, робітники й службовці (за правом виробників ВВП.
Слід підкреслити, що фінансові відносини мають суперечливий характер. А саме, кожний суб'єкт (їх троє) прагне отримати якомога більше від розподілу об'єкту (ВВП), що можливе за рахунок інших суб'єктів. Для вирішення цього протиріччя необхідно збалансування інтересів суб'єктів. Таке збалансування можливе за допомогою наступних способів: встановлення оптимальних пропорцій розподілу ВВП; забезпечення постійного одночасного зростання доходів кожного із суб'єктів;
Роль фінансів проявляється у фінансових відносинах розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту і охоплює дві сфери: Фінансові відношення, пов'язані з формуванням і використанням централізованих грошових фондів держави, що акумулюються в бюджетній системі і цільових державних фондах; фінансові відношення, що опосередковують кругообіг децентралізованих грошових коштів підприємства.
Розподіл і перерозподіл ВВП може відбуватися за різними схемами, у відповідності до яких виділяються моделі (види) фінансових відносин у суспільстві.
Рис. 1.. Моделі (види) фінансових відносин у суспільстві
Ринково-адміністративні моделі фінансових відносин розглядають виходячи з обов'язкового об'єкту розподілу – національного доходу. Ринкова модель фінансових відносин є основою і домінує в світі. Суть ї полягає в наступному: спочатку вартість реалізованого національного доходу розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні (первинний розподіл). Пропорції первинного розподілу регулюються: ринковими відносинами (оптимальні пропорції між заробітною платою і прибутком, фондом споживання і фондом накопичення тощо); у законодавчому порядку (мінімальний розмір заробітної плати, податок на прибуток тощо).
Держава отримує свої доходи на основі перерозподілу національного доходу. Пропорції цього перерозподілу регулюються тільки законодавчими актами. Модель є відкритою. Адміністративна модель фінансових відносин характеризується тим, що основна частина національного доходу відразу централізувалась у бюджеті й виключалась з розподільчих відносин. Спочатку, в процесі первинного розподілу держава отримує переважну частину національного доходу. Пропорції первинного розподілу регулюються державою за допомогою адміністративних методів. Модель є закритою.
Відмінність однієї моделі фінансових відносин від іншої полягає в різних пропорціях розподілу й перерозподілу. У моделі ринкової економіки переважає участь держави в перерозподілі ВВП, а в моделі адміністративної економіки – переважає втручання держави у первинний розподіл ВВП. В рамках ринкової економіки умовно виділяють три основні моделі за рівнем державної централізації ВВП: американську, західноєвропейську і скандинавську.
Американська модель фінансових відносин характеризується незначним рівнем бюджетної централізації ~ близько 25-30 %. Це свідчить про те, що участь держави в розподільчих відносинах зведена до мінімуму. Західноєвропейська модель фінансових відносин характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП – близько 35-45 %. За рахунок відносно вищого рівня централізації ВВП держава має змогу покращити соціально-культурну сферу за рахунок паралельної діяльності державних і комерційних установ в соціальній сфері.
Скандинавська модель фінансових відносин передбачає значно вищий рівень централізації ВВП – до 60 %. Ця економічна модель характеризується досить розгалуженою соціальною сферою в галузі соціального захисту, освіти, охорони здоров'я. Вибір тієї чи іншої моделі залежить від багатьох чинників, впливу зовнішніх та внутрішніх факторів.
Розділ 2. Характеристика моделей фінансових відносин у суспільстві
2.1. Суть держави загального добробуту та зміни в ній у сучасних умовах
Розвиток сучасної цивілізації характеризується постійним зростанням суспільних витрат. Цю тенденцію передбачив наприкінці XIX ст. німецький вчений А. Вагнер. Інколи цю тенденцію називають "законом Вагнера". Суть закону Вагнера полягає в тому, що розвиток сучасної цивілізації характеризується постійним зростанням суспільних витрат незалежно від соціально-економічного ладу в країні. Суспільна практика XX ст. підтвердила тезу А. Вагнера про неу-хильне зростання суспільних витрат з прогресом людської цивілізації (табл. 2.1).
Таблиця 2.
Питома вага державних видатків у ВВП, % [12, 38]
Роки | Країна
США | Німеччина | Велика Британія
1950 | 22,3 | 31,2 | 33,6
1960 | 28,1 | 32,9 | 33,2
1970 | 28,1 | 39,1 | 37,9
1980 | 33,4 | 48,9 | 44,9
1990 | 36,0 | 45,8 | 42,7
2000 | 37,4 | 50,6 | 46,4
Об'єктивні причини зростання суспільних витрат у порівнянні з приватними
1. При зростанні суспільного добробуту і сімейних доходів зростає обсяг видатків на суспільні потреби. Це пов'язано з тим, що еластичність попиту на суспільні блага вище, ніж на приватні.
Вперше різницю в динаміці і рівні задоволення першочергових і соціально-культурних потреб в залежності від рівня сімейного доходу було відкрито наприкінці XIX ст. німецьким вченим Ернстом Енгелєм.
2. Переважне зростання
суспільних витрат у
в народонаселенні (зміни у густоті і територіальному розселенні людей, перехід від традиційної сім'ї до сучасної нуклеарної сім'ї, від екстенсивного типу демографічного відтворення до якісно інтенсивного з орієнтацією на відтворення інтелектуального потенціалу та розвиток людської особистості).
3. Зростання суспільних
витрат викликається об'
4. Зростання суспільних
витрат пояснюється
5. На зростання суспільних
витрат суттєво впливають
Закон Вагнера реалізувався у багатьох країнах, які обрали шлях соціально-орієнтованого ринкового господарства (Скандинавські країни, Німеччина, Швейцарія та інші розвинуті країни.). Про них говорять, що у них існує держава загального добробуту.
Держава загального добробуту – це така держава, в якій за рахунок переважно суспільних витрат забезпечуються такі суспільне значимі потреби, як потреба в освіті, охороні здоров'я, пенсійному забезпеченні тощо.
Про рівень забезпечення деякими престижними товарами в розвинутих країнах можна довідатися з табл. 2.2.
Таблиця 2.
Результати дослідження споживчого попиту в Європі [12, 39]
Найменування | % тих, котрі мають | % тих, котрі бажають придбати
1 | 2 | 3
Стаціонарний телефон | 93 | 3
Телевізор | 92 | 4
Відеомагнітофон | 83 | 3
Муз. центр | 78 | 4
Моб. телефон | 76 | 7
Комп'ютер | 55 | 7
Кол. принтер | 48 | 7
Плеєр | 47 | 3
Продовження таблиці 2.2
1 | 2 | 3
Сканер | 31 | 8
Ігр. приставка | 26 | 8
Відеокамера | 24 | ; 4
Запис CD-ROM | 23 | 8
Лаптон | 12 | 4
Плоский ТВ | 11 | . . 3
Цифр. фотоапарат | 11 | . 8
Веб-камера | 8 | 5
Цифр. відеокамера | 7 | 5
Киш. комп'ютер | 6 | 2
МРЗ-плеєр | 4 | 3
Моделі держави добробуту (або соціальної держави)
Ліберальна (або англосаксонська), яка застосовується в США, Великобританії, ряді латиноамериканських країн. Вона передбачає державні обов'язки з соціального захисту для найбільш уразливих верств населення. Інші громадяни повинні забезпечувати себе самостійно. У системі соціального забезпечення перевага надається трудовій мотивації громадян.
Соціально-демократична (або скандинавська) модель, яка найбільш поширена у Швеції. Тут надається базове забезпечення усім громадянам за рахунок бюджетів усіх рівнів. Вона спрямована на недопущення бідності і забезпечення усім зайнятим громадянам достойного рівня життя.
Консервативна (континентально-європейська), що поширена в Австрії, Німеччині, Франції, Італії, Греції. Вона побудована на системі соціального страхування з пайовим відрахуванням внесків працюючих і роботодавців. Боротьба з бідністю поєднується з підтримкою високих стандартів життя усіх громадян.
Уряди багатьох розвинутих країн зараз змушені відходити від моделі держави загального добробуту, оскільки на це не вистачає бюджетних коштів, змушує платників податків ухилятися від надмірного оподаткування (приклади: Голландія, Німеччина, Швеція тощо).
Іноземці часто ідеалізують шведську "державу добробуту", але треба брати до уваги той факт, що країна протягом 30-ти останніх років незмінно поступалася у розвитку економіці сусідніх країн. У 1970 р. Швеція посідала четверте місце у світі за рівнем ВВП на душу населення, а сьогодні їй належить 17-е місце серед країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЄСР). Щороку показники економічного зростання Швеції відстають у середньому на 1% від показників інших країн Заходу. Одна із причин цього полягає в тому, що Швеція, як і раніше, є одним із лідерів за розмірами податків, а державні витрати становлять майже 60% ВВП [1].
Суть сучасної моделі розподілу в розвинутих країнах полягає у визнанні рівності всіх перед законом і включає механізм перерозподілу доходів за допомогою прогресивного оподаткування і трансфертних платежів. Цю модель називають змішаною, оскільки вона поєднує елементи ліберальної та соціальної моделей розподілу.
Складові змішаної моделі розподілу
Програми із створення реальних рівних стартових можливостей (в т. ч. за допомогою державних програм розвитку людського капіталу).
Програми підтримки малого і середнього бізнесу.
Політика високих податків на спадщину та майно.
Антимонопольна політика.
Надання гарантій соціального захисту з боку держави тощо.
Види моделей розподілу в ринковій економіці
Ліберально-ринкова модель.
Соціально-ринкова модель.
Ці моделі мають, крім усього іншого, і національну специфіку (в США вона інша, ніж у Німеччині).
До ліберально-ринкової відноситься насамперед американська модель розподілу, її основним принципом є принцип індивідуальної відповідальності за рівень життя окремого громадянина.
До соціально-ринкової моделі відноситься передусім німецька модель розподілу, її основним принципом є принцип колективної відповідальності за рівень життя окремого громадянина (або суспільний принцип солідарності). Тобто, тут громадяни отримують більшу допомогу за рахунок бюджету, а наголос тут робиться на дотриманні єдиного державного мінімуму доходу для всіх членів суспільства.
Так, частка соціальних виплат і податків у сукупному ВВП країн ЄС за період з 1970 по 1992 р. зросла з 34,4% до 40%, в той же час у США вона залишалась незмінною (близько 30%) [12, 41].
Крім цього, податкові і соціальні виплати становлять близько 40% всіх видів видатків на робочу силу в ЄС, що значно вище, ніж у США.
Вимогам ринкової справедливості відповідає організація трансфертних платежів у США за цільовими програмами незалежно від рівня доходу (пенсійні і страхові внески насамперед). На думку американців, ці виплати є грошовою компенсацією їх попереднього трудового і підприємницького внеску.
У зарубіжній фінансовій науці аналіз видаткової частини бюджету країни займає провідне місце. Він дає змогу оцінити ефективність дій держави в проведенні економічної
політики. Для цього використовуються деякі показники: 1) державна квота; 2) частка видатків на соціальний захист у ВВП країни.
1. Державна квота
Важливим показником, що характеризує ефективність трансфертної діяльності держави є так звана державна квота.
Державна квота – це питома вага сукупних витрат держави у ВВП. Вона показує місце держави в системі ринкових відносин і в певній мірі дозволяє визначити тип ринкової моделі країни.
2. Частка видатків па соціальний захист у ВВП
Іншим важливим відносним показником, що характеризує ефективність видаткової діяльності держави, є частка видатків на соціальний захист у ВВП. Головне, щоб вона була оптимальною і стимулювала до праці і сплати податків.
Аналіз цієї частки проводиться в декілька прийомів:
по-перше, розраховується в цілому питома вага соціальних трансфертів у ВВП;
по-друге, розраховується частка виплат по соціальному страхуванню у ВВП;
по-третє, розраховуються виплати по соціальному страхуванню без урахування виплат по страхуванню по безробіттю;
по-четверте, розраховується частка соціальних виплат місцевих бюджетів у ВВП.
У багатьох розвинутих країнах Європи, як вважають чимало дослідників цих процесів, соціальний захист безробітних, пенсіонерів тощо є надмірним.
Приклади надмірності в соціальному захисті в Голландії
У середині 90-х років XX ст.
в Голландії окрім обов'
8% від річного доходу безробітному виплачували на відпустку;
частина квартплати безробітного не повинна була перевищувати третини його місячного прибутку (різницю доплачувала держава);