Філософські погляди Шеллінга
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ
Кафедра філософії та соціально-гуманітарних наук
Філософські погляди Шеллінга
Курсова робота
Виконавець:
Науковий керівник: викл. Герінбург О.В.
Херсон – 2012
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ Ф. ШЕЛЛІНГА…………..5
- Життя Шеллінга ……………………………………………………….….5
- Становлення філософських поглядів………………………………….....7
- Основні праці Шеллінга……………………………………………….….9
РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ШЕЛЛІНГА………………....13
2.1. Натурфілософія…………………………………………
2.2. Трансцендентальний ідеалізм…………………………………………....14
2.3. Філософія тотожності……………………………………………….…
2.4. Філософія одкровення………………………………………………….
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………..…… ……..27
ВСТУП
Німецька класична філософія XIX століття не тільки підвела підсумки розвитку європейської думки, але і запропонувала свої шляхи і методи рішення традиційних проблем буття, співвідношення світу і людини, теорії пізнання, моральності. Особливо плідні ідеї висловлювалися німецькими філософами в області розвитку. Були систематизовані попередні погляди і положення з питань протиріччя, взаємопереходу протилежностей, створена цілісна теорія загального зв'язку і розвитку — діалектика. Велике значення надавалося одній з фундаментальних проблем раціоналізму — тотожності об'єкта і суб'єкта. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель через діалектику суб'єктно-об'єктних відносин розглядали і вирішували онтологічні, гносеологічні, ціннісно-смислові й інші питання філософського знання.
В німецькій
ідеології відобразилися гранді
Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності "Я", взаємодії "Я" і "Не-Я" як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа – це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Феєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.
Філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.
Об’єкт дослідження – філософія Шеллінга
Предмет дослідження – погляди Шеллінга
Метою роботи є ознайомлення з життям і творчістю Фрідріха Шеллінга та змістом його філософських поглядів.
Мета роботи зумовлює вирішення таких завдань:
- ознайомлення з життям Шеллінга;
- охарактеризувати становлення філософських поглядів;
- аналіз основних робіт Шеллінга;
- дати визначення натурфілософії;
- розкрити суть трансцендентального ідеалізму;
- визначити зміст філософії тотожності;
- з’ясувати значення філософії одкровення.
Структура роботи відповідає поставленій меті та завданням і складається з вступу, двох розділів, висновків та списка використаної літератури.
РОЗДІЛ 1. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ Ф. ШЕЛЛІНГА
- Життя Шеллінга
Фрідріх Вільгем Йозеф Шеллінг народився у 1775 р. у місті Леонберг, недалеко від Штутгарта, в сім’ї церковного службовця. У десятирічному віці Вільгельма віддали в латинську школу, а вже через п’ять років він став студентом Тюбінгенського університету. З п’яти університетських років, Шеллінг два перших присвятив філософії, а три наступних – теології. Після закінчення університету і до 1798 р. він був домашнім вчителем. За цей час відбулася його еволюція від захоплення проблемами знання до проблем натурфілософії, яка супроводжувалась виходом ряду праць, що давали йому сподівання на академічну кар’єру.
В 1793 р. він зустрівся з Фіхте, потрапив під вплив його ідей і опублікував кілька робіт, витриманих в фіхтенському стилі. Правда, вже в них помітний ряд тенденцій, з яких згодом виросла оригінальна філософія Шеллінга. Він виявив інтерес до Спінози, пізніше Шеллінг говорив, що бачить свою заслугу в поєднанні «реалістичного» вчення про природу Спінози з динамічним ідеалізмом Фіхте. Процес створення Шеллінгом власної системи продовжився в 1797 р., коли вийшли друком «Ідеї до філософії природи», а потім і інші натурфілософські роботи. Одночасно Шеллінг працював над уточненим варіантом Фіхтевського науковчення - «трансцендентальною філософією». Ставши в 1798 р. за рекомендацією Фіхте, Шиллера і Гете професором Єнського університету, він читає курси з трансцендентальної філософії, а в 1800 р. публікує знамениту «Систему трансцендентального ідеалізму». В цей період Шеллінг входить в гурток єнських романтиків [ 5; с. 292].
У 1803 р. Шеллінг одружився на Кароліні Шлегель після її офіційного розлучення з А. В. Шлегелем, і подружжя вирушило в Вюрцбург , де Шеллінг деякий час читав лекції в університеті. Приблизно в цей час він почав приділяти увагу проблемам релігії і теософським одкровенням шевця-містика з Герлица, Якоба Бьоме. І в 1804 р. він опублікував роботу "Філософія і релігія" [ 6; с.122].
Пізніше Шеллінг перебирається до Мюнхена, де отримує місце в Баварській академії наук, а в 1808 р. стає генеральним секретарем Академії мистецтв, займаючи цю посаду до 1823 р. В останні роки перебування в Єні Шеллінг разом з Гегелем видавав «Критичний філософський журнал», що прийшов на зміну шеллінгівському «Журналу умоглядної фізики». Ступінь магістра філософії здобув у 1792 р.
Викладацька діяльність в Єні продовжувалась чотири роки. Тут молодий професор викладав курси філософії природи та трансцендентального ідеалізму. Наступні три роки Шеллінг працює у Вюрцбурзі ординарним професором університету.
У 31 рік Шеллінг переїздить до Мюнхена. У творчому відношенні мюнхенський період відзначився переходом Шеллінга до філософії релігії, однак у Мюнхені він спочатку не мав академічних знань. Восени 1826 р. у Мюнхен був переведений один із найстаріших університетів Німеччини, куди був запрошений і Шеллінг. Вже на першій лекції, виступаючи перед баварською молоддю, він говорив, що в учбовому процесі повинен мати місце дух свободи, можна примусити людину навчатись, чому завгодно, але філософія є вільною любов’ю, їй не можна навчитися, не можна примусити людину до її засвоєння [ 4; с. 221].
В період 1821-1826 рр. Шеллінг читав лекції в Ерлангені. У 1827 р. він повернувся в Мюнхен, щоб зайняти кафедру філософії, і енергійно взявся за конгеніальну задачу підриву гегелівського впливу. У нього виникло переконання в необхідності розрізняти негативну філософію, яка є чисто абстрактною концептуальною конструкцією, і позитивну філософію, що має справу з конкретним існуванням.
Восени 1841 р. Шеллінг переїхав на запрошення до Берліна, де викладав у Берлінському університеті курси філософії міфології та філософії одкровення. Через п’ять років, після скандалу з приводу публікації його курсу лекцій без відома автора, викладацька робота Шеллінга практично припинилася. Помер Шеллінг у Рагаці 20 серпня 1854 р.
- Становлення філософських поглядів
Шеллінг як вважають дослідники його спадщини, був кмітливою, але неприцинзійною у філософських питаннях людиною. Він чудово володів ораторським мистецтвом, але не науковим методом: він був напівпоетом, напівфілософом.
Поява кожної нової
концепції в філософії
Головними етапами його життя і творчості були: [ 3; с. 86]
- період повної залежності від філософії Фіхте;
- період створення філософії природи. В ці часи особливо розквітає талант молодого мислителя. Практично від 1801 р. він заявляє про себе як про творця нової філософської системи, але під впливом найближчого оточення редукує її до естетики, а згодом – етики;
- теософічний період ( від 1813 р. ) Шеллінг повністю занурюється в проблеми міфологічної свідомості і містики, по суті переходить на позиції останньої.
Як Фіхте починав свою філософську діяльність, «відштовхуючись» від Канта, так само від нього самого, прагнучи подолати фіхтеанську однобічність, «відштовхнувся» Шеллінг. Його філософський розвиток у молоді роки просувався надзвичайно потужно. В 1791 р. у 16 років він вивчає «Критику чистого розуму» Канта, яка стала початком для вивчення філософії. Через три роки він уже – прибічник філософії Фіхте, а ще через 3–4 роки переходить від захоплення фіхтевською філософією знання до філософії природи. У працях цього періоду Шеллінг теж фіксує суперечливість Канта через припущення «речі самої по собі», що вело до дуалізму, і прагне уникнути його. На думку Шеллінга, філософія є наукою, що має зміст і форму, до того ж можлива лише одна-єдина наукова форма філософії. Будь-яка наука повинна мати єдність, а ця єдність може бути забезпечена тільки деяким основоположенням, пошук якого – задача теорії знання або “першоначальної науки”. Ідучи поряд із Фіхте, Шеллінг
вважав, що основоположення може бути лише одним. Таку якість має тільки одне безумовне положення у вигляді «Я є Я».
У роботі «Про Я як принцип філософії або про безумовне в людськім знанні» Шеллінг більш фундаментально ставить питання про безумовне чи про абсолютні підстави знання, аналізуючи смисл слова «обумовлювати». «Bedingen (обумовлювати), – пише Шеллінг, – означає дію, через яку дещо стає Ding (річчю), bedingt (обумовленим), тим, що зроблено річчю, а звідси разом з тим ясно, що ніщо не може бути покладеним як річ через самого себе, тобто, що безумовна річ (unbedingtes Ding) є протиріччя. А саме, Безумовним (Unbedingt) є те, що зовсім не робиться річчю і що ні в якому
разі стати нею не може» [ 8; с. 222].
У світі речей безумовне не може існувати, оскільки необумовлених речей не буває. Безумовне може бути знайдено тільки у суб’єкті. Філософія, яка відшукує безумовні підвалини знання у світі речей, поза суб’єктом називається догматизмом. Критична ж філософія знаходить безумовне підґрунтя знання у сутності суб’єкта. Але що значить «знаходить»? В усякому разі, це не значить, що безумовне знаходиться в суб’єкті теж на зразок деякої речі. Безумовне і не об’єкт, і ні дещо, обумовлене суб’єктом. Воно – абсолютний суб’єкт або абсолютне Я. І це абсолютне Я, вважає Шеллінг, є вихідний пункт системи філософії.
- Основні праці Шеллінга
У 1794 р. Шеллінг створив роботу "Про можливу форму будь-якої філософії взагалі", а в 1795 р. роботу " Про Я як принцип філософії" і Фіхте визнав, що їх юний автор найкращим чином проник в суть науковчення. Правда, в "Філософських листах про догматизм і критицизм" намітилася тенденція до відділення філософських поглядів Шеллінга від Фіхтевських, що, однак, залишилося непоміченим і в найближчі роки не отримало розвитку.
В період створення філософії природи Шеллінг викладає свої погляди в працях « Ідеї до філософії природи » (1797 ), « Про світову душу » (1798 ),
« Система натурфілософії » (1799), « Перший нарис системи філософії природи » (1799) [2; с.234].
Робота Шеллінга « Ідеї до філософії природи » (1797 ) означала початок побудови ним нової, оригінальної філософської концепції, хоча на протязі декількох років він вважав, що працює лише над доповненням науковчення в неохопленній останнім проблемній області. Тут він розмірковує над загадкою природи, з якою зовсім недавно зіткнулася наука, - електрикою. Зіставляючи електрику з магнетизмом, між ними знаходять багато спільного. У природі немає роз'єднаних субстанцій, нерозкладних першоелементів, якими з давніх часів звикли вважати повітря, воду, вогонь. Вся матерія внутрішньо єдина. Матерія для Шеллінга - "загальний зародок універсуму", звідси можна вивести все суще. "Дайте мені атом матерії, і я покажу вам, як пізнати Всесвіт!" - Такий його девіз. Поки він вважає матерію відсталим початком: "Неможливий рух матерії без зовнішньої причини". Разом з тим на рух він дивиться досить широко, говорить не тільки про механічне переміщення тіла в просторі, а й про інші види руху, зокрема про хімічний. Проблемами хімії завершується праця. Його продовження Шеллінг мислив як вчення про органічну природу та наукову психологію.
Рік по тому після виходу "Ідей ..." Шеллінг випускає нову роботу - "Про світову душу" (1798). Тут він ніби починає все спочатку, мова знову йде про світло і горіння, магнетизм і електрику. Але деякі акценти розставлені інакше. Тепер уже, згідно Шеллінгу, початковий рух властивий матерії як такій. "Всякий спокій, всякий стійкий стан тіла відносний. Тіло спочиває лише відносно даному певному стану матерії". І ще одна важлива думка (промайнула в "Ідеї ...") ставиться тут на перше місце: матерія являє собою єдність протиставностей [4; с.186].
"Перший нарис системи натурфілософії" (1799) - третя спроба викласти принципи філософії природи. Шеллінг тут вперше позначає своє вчення терміном "натурфілософія" (як Кант називав свою філософію "критицизмом", а Фіхте свою - "вченням про науку"), В "Першому нарисі ..." чітко сформульовано тезу про діяльну, що виробляє характер природи, про її розвиток. Спочатку природа - не продукт, а продуктивність. Шеллінг говорить про еволюцію природи. Було б разом з тим помилкою бачити в його словах сучасну еволюційну теорію. У XVIII ст. еволюцією називали розгортання вже наявних ознак (знаходилися в згорнутому стані). Еволюції передує інволюція - попередня освіта ознак. Підсумок роздумів Шеллінга в цій книзі: "Природа є розвиток з первісної інволюції. Ця інволюція не може бути, судячи з вищесказаного, чим-небудь реальним, її можна уявити собі як акт, як абсолютний синтез, який лише ідеальний і позначає собою поворотний пункт від трансцендентальної філософії до натурфілософії ". Шеллінг накидає картину одухотвореної природи, її еволюція йде від організму до механізму. Мова йде про щаблі, "за якими природа поступово спускається від органічного до неорганічного". Розпад організму дає неорганічні речовини. Мертва матерія - кладовище живої. Походження небесних світів не можна пояснити механічними законами (як це робив Кант). Система нашої планети виникла не в результаті концентрації і нагрівання спочатку холодної маси, а в результаті вибуху і "експансії" матерії. Можливий і зворотний процес інволюції, повернення природи до себе самої [4; с.188].
Публікація
цієї роботи сприяла тому, що в 1798 р.
був запрошений на посаду професора
філософії в Єнський
Важливою подією на шляху трансформації шеллінгівскої філософії була "Система трансцендентального ідеалізму" (1800). Вона представляє собою спробу синтезу натурфілософії з ідеями науковчення з метою створити автентичний варіант "трансцендентального ідеалізму", програма якого була оголошена Кантом, підхоплена Фіхте, але не реалізована належним чином ні тим, ні іншим. Фіхте, ознайомившись з цією роботою, усвідомив, що Шеллінг багато в чому відійшов від науковчення [13; с.185].
Спроба Фіхте переконати Шеллінга повернутися на шлях розробки науковчення тільки поглибила розбіжність між ними, чому неабиякою мірою сприяла, мабуть, і робота Гегеля « Про відмінність між системами філософії Фіхте і Шеллінга ». У самому заголовку свого нового твору «Викладаємої філософської системи » (1801) Шеллінг підкреслив оригінальність розробленої ним філософії, яка до того ж істотно відрізнялася від його колишніх робіт. Чітко, грунтовно і з підкресленням принципової важливості Шеллінг сформулював положення про абсолютну тотожність суб'єктивного і об'єктивного як першооснові всього сущого. Тим самим думка Шеллінга перейшла на ступінь «філософії тотожності», витоки якої можна знайти ще в «Філософських листах про догматизм і критицизм », а ще більше – В « Системі трансцендентального ідеалізму ». У 1802 р. було опубліковано «Подальший виклад моєї філософської системи», що поглибило розбіжності з Фіхте, але разом з тим підштовхнувши останнього шукати шляхи до їх злагодження шляхом асиміляції в «науковченні» натурфілософії. Шеллінг, однак, відкинув цей шлях і відразу після появи трьох нових робіт Фіхте опублікував різко критичний твір « Про справжні відношення натурфілософії до поліпшеного вчення Фіхте » (1806), яке він дорікав за збереження зневажливого ставлення до природи. Цей твір означав повний філософський розрив з Фіхте, відносини якого з Шеллінгом стали з того часу вкрай неприязними. Що стосується філософії тотожності, то Шеллінг ще раз висвітлив її основоположення в «Системі моєї філософії »(1804). Те, що Шеллінг назвав своєю «філософською системою», залишилося на стадії тезисного, ескізного викладу, оскільки матеріалу для розгорнення принципу тотожності в цілісну систему у нього не виявилося [ 9; с.161].
У пошуках нового базису для своєї філософської думки (після вичерпання нею колишньої природно-наукової підстави) Шеллінг починає звертатися до релігійно-міфологічних матеріалів, що через деякий час заводить його в теософський глухий кут, в якому він перебував до кінця свого життя. Перший крок на цьому шляху - робота «Бруно, або про божественний і природний принципи речей »(1802). За нею послідувала «Філософія і релігія» (1803).
Дуже критично була зустрінута німецькими філософами робота Шеллінга «Філософські дослідження про сутність людської свободи і пов'язаних з нею предметів » (1809), де обговорювалося « животрепетне » питання, як поєднується з божественним провидінням людська свобода. З цього часу у Шеллінга, розбещеного захопленим прийомом читачами його ранніх робіт, виник панічний страх перед публікації творів, які сам він вважав вершиною своєї філософської творчості: на його думку, в них нарешті викладалася справжня, «позитивна»філософія, тоді як в попередніх утримувалась лише недосконала, «негативна» філософія [ 12; с.134]. Оголосивши про швидку публікацію «Світових епох », написаних у 1811 - 1815 рр., і більш пізніх «Лекцій з міфології», Шеллінг так і не зважився до кінця життя випустити їх у світ, обмежуючи себе лише читанням лекцій про «позитивну» філософію.
РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ШЕЛЛІНГА
2.1. Натурфілософія
Сучасники, як наступні покоління, часто давали Фрідріху Шеллінгу незвичайні характеристики. Математик Кара Гаусс говорив, що при читанні Шеллінга в нього «волосся ставало сторчки. А біолог Маттіас Шлейден називав Шеллінга «філософським Каліостро» [ 7; с. 356].
У 1801 р. Фрідріх Шеллінг заявляє про «свою систему», в основу якої покладено принцип тотожності ідеального і реального. Повний і послідовний виклад шеллінгівської системи знаходимо в курсі лекцій з філософії, прочитаному Фрідріхом Шеллінгом у Вюрцбурзі, який потім видано. Курс філософії поділений на три частини: загальна філософія, натурфілософія і ідеальна концепція світу. У вступній, загальнофілософській частині мова йде про принцип тотожності ідеального і реального, що далі конкретизується в натурфілософії. Справжня суть речей не душа і не тіло, а тотожність того та іншого. Конкретизація центрального принципу філософії Фрідріха Шеллінга не випадково віднесена ним до розділу «Натурфілософія». Термін «натурфілософія» впроваджується для позначення форми розуміння природи. Натурфілософія є альтернативною теоретичному природознавству.
Фрідріх Шеллінг формулює три принципи натурфілософії: по-перше, природа – матерія єдина. В ній немає абсолютних якісних відмінностей, які раніше називали різноманітними субстанціями або першоелементами, що не розкладаються, і якими із давніх-давен звикли вважати повітря, воду, вогонь; по-друге, природа розвивається і змінюється. Природа не тільки продукт, а й продуктивність, абсолютна діяльність. Ступені розвитку природи – це її потенція(можливості); по-третє, в основі вчення про природу лежить принцип загальної двоїстості. Життя є єдність двох процесів – розпаду й відновлення речовин. Двоїстість у кожному живому тілі постійно підтримує оновлення матерії. Зрозуміло ж, природа (матерія) для Фрідріха Шеллінга – це єдине ціле, що розвиває подвійність і є джерелом постійного оновлення. Природа, основа всього існуючого, є «велика філософська таємниця». Іншими словами, для Шеллінга, як і для Канта й Фіхте, предмет філософії – суть творчого діяльного начала в світі. Фрідріх Шеллінг говорить, що природа здійснює у розвитку коло – її розвиток є одночасно і пізнання природою самої себе. Природа повертається до себе в людському розумі – інтелігентності. «Розумні людські установлення», насамперед «правовий порядок», Фрідріх Шеллінг називає другою природою. Своє ж завершене вираження продуктивна сила природи знаходить у художній творчості. Художня творчість – мистецтво – вища за науку і філософію [ 7; с. 358].
Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін в природі.
Філософія природи Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників.
2.2. Трансцендентальний ідеалізм
«Система трансцендентального ідеалізму» (1800). Вже у вступі до цієї праці автор проголошує, що він давно прийшов до розуміння паралелізму природи та інтелігенції, але переконався, що нарізно ані трансцендентальна філософія, ані філософія природи не можуть розкрити цей паралелізм і тільки разом вони можуть вирішити цю задачу. Філософія природи виходила з того, що інтелект виникає з природи, і що вона є інтелектом, який розвивається, інтелектуальність природи проглядається навіть у несвідомому. Трансцендентальний ідеалізм показує, як виводиться необхідне уявлення про світ з інтелекту. «…Для чисто теоретичного бачення байдуже, – зауважує Шеллінг, – прийняти за первинне об’єктивне чи суб’єктивне, оскільки вирішити це на користь суб’єктивного може тільки практична філософія» [ 8; с. 223]. Оскільки філософія природи, яка за первинне брала об’єктивне, вже була ним представлена, то тепер черга за трансцендентальним ідеалізмом, який повинен дати відповідь на питання про те, як до суб’єктивного приєднується об’єктивне і співпадає з ним.
Трансцендентальна філософія поділяється на систему теоретичної і систему практичної філософії. Коли знання обґрунтовується припущенням, що речі є такими, якими ми їх собі уявляємо, то дослідження можливості досвіду – задача теоретичної філософії. Коли ж ми вважаємо, що дещо об’єктивне може бути змінене через первісновільну діяльність, то з’ясування всіх питань навколо цього – справа практичної філософії. Однак це ще не все. Проблеми, якими переймаються теоретична й практична філософія втягують нас у протиріччя. З одного боку, вимагається панування думки над чуттєвим
світом (через початкову переконаність людей у тому, що уявлення є зразками для речей, які ми створюємо), а з іншого боку, як це сумістити з розумінням того, що наші уявлення повинні відповідати дійсному світові, що існує до нас
і незалежно від нас (через укорінену в нас звичку вважати уявлення копіями речей). Досягаючи теоретичної достовірності, ми втрачаємо практичну, досягаючи практичної – втрачаємо достовірність теоретичну. Протиріччя вимагає розв’язання, і тому вищою задачею трансцендентальної філософії є відповідь на питання, «як можна одночасно мислити уявлення такими, що узгоджуються з предметами, а предмети такими, що узгоджуються з уявленнями?» [8; с. 224]. Намічена проблема не вирішується ані теоретичною, ані практичною філософією, а лише більш високою, філософією мистецтва, яка досліджує естетичну діяльність, що створює і ідеальний світ мистецтва, і реальний світ об’єктів, поєднуючи як без свідомотворче начало (коли твориться дійсний світ), так і свідомотворче начало (коли твориться естетичний світ). У мистецтві має місце тотожність ідеального й реального, воно показує нам як інтелект творить природу. У підсумку система трансцендентального ідеалізму поділяється на систему теоретичної філософії, систему практичної філософії і систему філософії мистецтва, показуючи як саме теоретичний інтелект пізнає світ, практичний його впорядковує, а художній його творить.
Щодо основних тез практичної філософії Шеллінга, котра пов’язується з наявністю у людини бажання як вольової властивості. Перш за все початок бажання має місце не в ізольованому індивідові, а у світі взаємопов’язаних індивідів, тобто в суспільстві й історії. Вплив, якого зазнає індивід від інших, є не разовим актом, а постійною дією, що називають вихованням. При вибудові системи практичної філософії Шеллінг стоїть на тій позиції, що індивід від початку включений у сітку взаємодій з іншими розумними істотами, і без такого взаємозв’язку неможливе ні практичне Я, ні його дійсна свідомість. Світ, що постає перед індивідом як носієм свідомості, є, перш за все, світ людей, суспільство, історія. Шеллінг прагне вивести практичну (бажаючу) свідомість на рівень соціального універсуму і вирішити тут проблеми дедукції моралі й права. Моральний імператив кантівського типу формулюється так: «Ти повинен хотіти тільки того, чого можуть хотіти всі інтелігенції» [ 8 ; с. 225].
Перехід у сферу права Шеллінг здійснює шляхом специфічного трактування буття морального закону, тобто морального імперативу. Він може бути усвідомленим тільки у тому випадку, коли в індивіді борються дві протилежності – свавілля і обов’язок, хоч вони обоє є виразом свободи. У одному випадку це звучить у вигляді “я хочу”, за яким стоїть просте прагнення до індивідуального блага або блаженства, а в іншому “я хочу, бо я зобов’язаний”. На шляху до вторгнення свавілля у сферу сумісного життя стоїть «правовий устрій», який Шеллінг ще називає «другою природою». Виникнення правового устрою серед людей він відносить до випадковості й договору, коли одного разу, заради припинення повсюдного насилля,
люди вимушені були його встановити. Для закріплення поставшого правового устрою знадобилось і створення держави. Перехід практичної філософії до поняття історії здійснюється через необхідність розглянути шляхи досягнення такого правового порядку, коли немає місця деспотії, свавілля влади і зовнішньої небезпеки для народу. Саме впродовж всесвітньої історії й може бути досягнутим такий стан. Філософія історії є для практичної філософії тим, чим природа є для теоретичної філософії. Перше питання, яке вирішує філософія історії, таке: як взагалі мислима історія. Відповідь на нього передбачено попереднім, а саме проблемою загального правового устрою, і що вирішена ця проблема може бути тільки
родом, тобто історією. Звідси випливає, що єдиним об’єктом історії може бути тільки поступове формування всесвітнього громадянського устрою, що і є єдиною підставою історії. Змістом історії є свобода, а умовою свободи – загальний правовий порядок. Головну особливість історії Шеллінг вбачає