Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Філософські проблеми сучасної науки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ

Курсова робота

на тему:

«Філософські проблеми сучасної науки»

Виконала:

студентка VІ курсу 61 групи

спеціальності Філологія. Мова

і література (англійська)

заочної форми навчання

Кливак Наталія Юріївна

Науковий керівник:

проф. Герасимчук А.А.

Житомир-2011

ЗМІСТ

ВСУП……………………………………………………………………………....3

РОЗДІЛ І. Становлення сучасної науки і її характерні риси…………...….5

1.1.Становлення сучасної науки…………………………………………..……..5

1.2.Характерні риси науки………………………………………………………..7

1.3.Відмінність науки від інших галузей культури……………………………10

РОЗДІЛ ІІ. Філософські проблеми сучасної науки: лінгвістика………..12

2.1.Пошук дослідницьких парадигм у сучасному мовознавстві……………12

2.2. Лінгвістичний дискурс другої половини XX ст. через призму українських мовознавчих шкіл………………………………………………………………18

2.3.Концепції «абстрактного об'єктивізму» та «індивідуалістичного суб'єктивізму»………………………………………………………………….20

ВИСНОВКИ………………………………………………………......................22

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..24

ВСТУП

Філософія забезпечує культурі самопізнання, а людському життю — смислові орієнтири. Справедливо вважається, що істинна філософія є духовним орієнтиром епохи, живою душею культури. Звичайно, соціальні джерела і соціальне значення філософських вчень залежать від тих соціальних форм, що викликають їх до життя.

Філософія науки і техніки (на Заході превалює напрям "філософія техніки") — це напрям філософії, характерний для XX ст. Його поява викликана передусім надзвичайно широким розповсюдженням техніки й технічних засобів у цьому столітті, а також всеосяжним впливом науки й техніки на всі сфери життя суспільства.

І все ж інтерес до науки і техніки виник задовго до XX ст. Так, певні міркування про засоби людської діяльності ми знаходимо вже у Платона й Арістотеля. В епоху Відродження відбуваються події, що свідчать про перші прояви взаємодії між наукою і технікою. Існують відомості про те, що під час будівництва Міланського собору його проект уперше було піддано науковій експертизі (1386 p.). Діяльністю, максимально наближеною до інженерної, займалися Леонардо да Вінчі (1452-1519), Микколо Тарталья (1499-1577), Петро Апіан (1501-1552), Герхард Мєркатор (1512-1594). Щоправда, діяльністю, близькою до інженерної, займалися ще єгипетські будівничі, але давньоєгипетська традиція перервалася і не дала наслідків, подібних до розвитку європейської традиції. [16 ]

Із бурхливим розвитком різноманітних наук у всьому світі збільшується відповідно і кількість проблем, пов′язаних із ними. Можна виділити морально-етичні, технологічні, філософські, матеріальні та інші проблеми. Зупинимося на філософських, оскільки вони є надзвичайно актуальними на даний момент розвитку людства.

Мета нашої роботи полягає у виявленні філософських проблем сучасної науки та з'ясуванні суті їх наукової проблематики.

Для досягнення мети доцільно виокремити такі завдання:

- ознайомитися з працями провідних філософів ХХ-ХХІ ст.;

- виокремити проблеми сучасних наук;

- проаналізувати виникнення і адекватні шляхи вирішення проблем сучасної науки.

Об’єктом нашого дослідження є сучасна наука.

Предмет дослідження – філософські проблеми сучасної науки.

Методами дослідження послугували аналіз літератури, узагальнення, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та єдності логічного й історичного.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, основної частини із 2 розділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 18 джерел.

РОЗДІЛ І. Становлення сучасної науки і її характерні риси.

1.1.Становлення сучасної науки.

Наука в її сучасному розумінні є принципово новим чинником в історії людства, що виник в надрах новоєвропейської цивілізації в XVI - XVII століттях. Вона з'явилася не на порожньому місці. Німецький філософ Д.Ясперс говорить про два етапи становлення науки.

I етап: "становлення логічно і методично усвідомленої науки - грецька наука і паралельно зачатки наукового пізнання світу в Китаї і Індії".

II етап: "виникнення сучасної науки, що зростає з кінця середньовіччя, що рішуче затверджується з XVII ст. і що розгортається в усій своїй широті з XIX ст"[23]. Саме у XVII ст. сталося те, що дало основу говорити про наукову революцію - радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, висуненні нових принципів пізнання, категорій і методів.

Соціальним стимулом розвитку науки стало зростаюче капіталістичне виробництво, яке вимагало нових природних ресурсів і машин. Для здійснення цих потреб і знадобилася наука в якості продуктивної сили суспільства. Тоді ж були сформульовані і нові цілі науки, які істотно відрізнялися від тих, на які орієнтувалися учені старовини.

Грецька наука була умоглядним дослідженням (само слово теорія в перекладі з грецького означає умогляд), мало пов'язаним з практичними завданнями. У цьому Древня Греція і не мала потреби, оскільки усі важкі роботи виконували раби. Орієнтація на практичне використання наукових результатів вважалася не лише зайвою, але навіть непристойною, і така наука признавалася низинною.

Тільки у XVII ст. наука стала розглядатися в якості способу збільшення добробуту населення і забезпечення панування людини над природою. Декарт писав: "Можливо замість спекулятивної філософії, яка лише заднім числом понятійний розчленовує заздалегідь цю істину, знайти таку, яка безпосередньо приступає до сущого і наступає на нього, з тим, щоб ми добули знання про силу і діях вогню, води, повітря, зірок, небесного склепіння і усіх іншого оточення нас тіл, причому це пізнання (елементів, стихій) буде таким же точним, як наше знання різноманітних видів діяльності наших ремісників. Потім ми таким же шляхом зможемо реалізувати і застосувати ці знання для усіх цілей, для яких вони придатні, і таким чином ці знання (ці нові способи представлення) зроблять нас хазяями і володарями природи [9]".

Сучасник Декарта Ф. Бекон, також багато сил що витратив для обґрунтування необхідності розвитку науки як засоби підкорення природи, висунув знаменитий афоризм: "Знання - сила" . Ф. Бекон пропагував експеримент як головний метод наукового дослідження, націлений на те, щоб катувати матір-природу. Саме катувати. Визначаючи завдання експериментального дослідження, Ф. Бекон використовував слово "inquisition", що має цілком певний ряд значень - від "розслідування", "наслідки" до "тортур", "муки" . За допомогою такої науковій інквізиції розкривалися таємниці природи.

Стиль мислення в науці відтоді характеризується наступними двома рисами: 1)опора на експеримент, що поставляє і перевіряючий результати; 2)панування аналітичного підходу, що направляє мислення на пошук простих, далі нерозкладних першоелементів реальності.

Завдяки з'єднанню цих двох основ виникло химерне поєднання раціоналізму і чуттєвості, що зумовило грандіозний успіх науки. Відмітимо як далека не випадкова обставина, що наука виникла не тільки у певний час, але і у визначеному місці - в Європі XVI століття.

Причина виникнення науки - своєрідний тип новоєвропейської культури, що з'єднала в собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, не що дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у древніх греків). Ніколи раніше в історії культури химерне поєднання, що не зустрічалося, особою чуттєвості з особливою раціональністю і породило науку як феномен західної культури.

Західну культуру не даремно називали раціональною, і її не схожа на грецьку раціональність виявилася дуже добре пов'язана з капіталістичним ладом. Вона дозволила усе багатство світу звести в однозначно детерміновану систему, що забезпечує за рахунок розподілу праці і технічних нововведень (теж наслідки раціоналізму) максимальний прибуток. Але у видатного соціолога XX ст. П. Сорокина були основи і для того, щоб назвати західну культуру чуттєвої, оскільки вона старалася міцно спиратися на досвід. Обидві риси західної культури знадобилися для розвитку науки разом з ще однією, також для неї характерною. "У грецькому мисленні відповідь на поставлене питання дається в результаті переконання в його прийнятності, в сучасному - за допомогою дослідів і прогресуючого спостереження. У мисленні древніх вже простий роздум називається дослідженням, в сучасному - дослідження має бути діяльністю" [5] . В науці знайшла своє вираження ще одна специфічна риса західної культури - її діяльнісна спрямованість.

Отже, якщо тепер спробувати дати загальне визначення науки, то воно виглядатиме так: наука - це особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований на емпіричній перевірці або математичній доказі. Виникнувши після філософії і релігії, наука, певною мірою - синтез цих двох галузей культури, що передували нею, результат незаперечної віри, що "існувала в середні віки, в раціональність Бога, що поєднує особисту енергію Єгови з раціональністю грецького філософа" [17 ].

1.2.Характерні риси науки

Наука — форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука — це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів, це соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета — істинне знання.

Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про суспільство — суспільні; технічні науки.

За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів).

Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

Про таке багатофункціональне явище як наука можна сказати, що це: 1) галузь культури; 2) спосіб пізнання світу; 3) спеціальний інститут (в поняття інституту тут входить не лише вищий учбовий заклад, але і наявність наукових суспільств, академій, лабораторій, журналів і тому подібне) .

По кожній з цих номінацій наука співвідноситься з іншими формами, способами, галузями, інститутами. Для того, щоб ці взаємини прояснити, треба виявити специфічні риси науки, передусім ті, які відрізняють її від іншого:

Наука УНІВЕРСАЛЬНА - в тому сенсі, що вона повідомляє знання, істинні для усього універсуму при тих умовах, при яких вони здобуті людиною.
Наука ФРАГМЕНТАЛЬНА - в тому сенсі, що вивчає не буття в цілому, а різні фрагменти реальності або її параметри, а сама ділиться на окремі дисципліни. Взагалі поняття буття як філософське не прийнятно до науці, що є приватним пізнанням. Кожна наука як така є певна проекція на світ, як би прожектор, що висвічує області, що представляють інтерес для учених в даний момент.
Наука ЗАГАЛЬНОЗНАЧИМА - в тому сенсі, що отримувані нею знання придатні для усіх людей, і її мова - однозначний, оскільки наука прагне як можна чіткіше фіксувати свої терміни, що сприяє об'єднанню людей, що живуть в самих різних куточках планети.
Наука БЕЗЛИКА - в тому сенсі, що ні індивідуальні особливості ученого, ні його національність або місце проживання ніяк не представлені в кінцевих результатах наукового знання.
Наука СИСТЕМАТИЧНА - в тому сенсі, що вона має певну структуру, а не є незв'язним набором частин.
Наука НЕЗАВЕРШЕННА - в тому сенсі, що хоча наукове знання безмежно росте, воно все-таки не може досягти абсолютної істини, після якої вже нічого буде досліджувати.
Наука СПАДКОЄМНА - в тому сенсі, що нові знання певним чином і по визначених правилам співвідноситься із старими знаннями.
Наука КРИТИЧНА - в тому сенсі, що завжди готова поставити під сумнів і переглянути свої навіть самі засадничі результати.
Наука ДОСТОВІРНА - в тому сенсі, що її виводи вимагають, допускають і проходять перевірку по визначеним, сформульованим в ній правилам.
Наука ПОЗАМОРАЛЬНА - в тому сенсі, що наукові істини нейтральні в морально-етичному плані, а моральні оцінки можуть відноситися або до діяльності по отриманню знання (етика ученого вимагає від нього інтелектуальної чесності і мужності в процесі пошуку істини), або до діяльності по його застосуванню.
Наука РАЦІОНАЛЬНА - в тому сенсі, що отримує знання на основі раціональних процедур і законів логіки і доходить до формулювання теорій і їх положень, що виходять за рамки емпіричного рівня.
Наука ЧУТТЄВА - в тому сенсі, що її результати вимагають емпіричної перевірки з використанням сприйняття, і тільки після цього признаються достовірними.

Ці властивості науки утворюють шість діалектичних пар, що співвідносяться один з одним, : універсальність - фрагментальність, загальнозначуща - знеособленість, систематичність - незавершеність, спадкоємність - критичність, достовірність – в неморальність, раціональність - чуттєвість.

Крім того, для науки характерні свої особливі методу і структура досліджень, мова, апаратура. Усім цим і визначається специфіка наукового дослідження і значення науки.

1.3. Відмінність науки від інших галузей культури.

Наука не ототожнюється із жодною галуззю знань:

Наука відрізняється від МІФОЛОГІЇ тим, що прагне не до пояснення світу в цілому, а до формулювання законів розвитку природи, що допускають емпіричну перевірку.
Наука відрізняється від МІСТИКИ тим, що прагне не до злиття з об'єктом дослідження, а до його теоретичного розумінню і відтворенню.
Наука відрізняється від РЕЛІГІЇ тим, що розум і опора на чуттєву реальність мають в ній більше значення, чим віра.
Наука відрізняється від ФІЛОСОФІЇ тим, що її виводи допускають емпіричну перевірку і відповідають не на питання "чому"?, а на питання "як"?, "яким чином"? .
Наука відрізняється від МИСТЕЦТВА своєю раціональністю, що не зупиняється на рівні образів, а доведення до рівня теорій.
Наука відрізняється від ІДЕОЛОГІЇ тим, що її істини загально значимі не залежать від інтересів певних шарів суспільства.
Наука відрізняється від ТЕХНІКИ тим, що націлена не на використання отриманих знань про світ для його перетворення, а на пізнання світу.

Наука відрізняється від буденної свідомості тим, що є теоретичним освоєнням дійсності.

РОЗДІЛ ІІ. Філософські проблеми сучасної науки: лінгвістика.

2.1.Пошук дослідницьких парадигм у сучасному мовознавстві

Аспектологія мовознавства часові межі аналізованих теорій співвідносить із внутрішнім масштабом як лінгвістики, так і філософії, що прийняті в цих галузях гуманітарного знання.

До класичних теорій належить спеціальна гносеологічна проблематика, представлена теоретичними концепціями до початку XX ст. Модерні (“некласичні”) теорії виникають на межі ХІХ-ХХ ст., а в останній третині століття окреслюється постмодерна теоретична дискурсивність, інтерпретативна за суттю. Антропологічно зорієнтовані концепції XX ст. формують оригінальні методології та методики аналізу, специфікуючи дослідницький вектор наукового пошуку: історичного (Ф. Боас, А. Кребер та ін.), етнопсихологічного (А. Кардинер, Р. Бенедикт, М. Мід та ін.), культурно-еволюційного (Л. Уайт, М. Самінс, Е. Сервіс, Дж. Стюард та ін.). Інтерпретативна сутність філософських концепцій XX ст. зумовлює (в історичній проекції) ентропію, дифузність наукових ідей: класичний еволюціонізм Л. Г. Моргана, що ним завершується XIX ст., у новому часі зазнає критики і абсолютно заміщується антиеволюційним емпіризмом Ф. Боаса, а вже в другій половині цього ж століття спостерігаємо відродження (хоча і в іншій категоріальній окресленості) еволюціонізму Л. Уайтом, Дж. Стюардом, Е. Р. Сервісом, М. Саллінсом та ін., що змінюють дослідницькі парадигми від часткового аналізу локальних культур, звернених до минулого, до вивчення культурно-історичного процесу, цілісного дослідження культурної еволюції, її універсальності та системності; домінанті історичного підходу минулого століття в новому часі протистоять логістична, структурно-функціональна та ін. точно детерміновані методології, а вже в 40-і pp. XX ст. американський антрополог А. Кребер, долаючи обмеженість історичного методу Ф. Боаса (вивчення культури в синхронії і статиці), запропонував нове розуміння цивілізаційного розвитку, де домінують поняття реальної культури і культури цінностей, а в науковому аналізі — “стилістичного підходу” до її типології, а також еволюційного, “циклічного“ розвитку цивілізації (“конфігурацій культурного росту”). Врешті спостерігаємо постмодерну трансформацію сутностей класичних концепцій і як наслідок — методологічний плюралізм другої половини XX ст. Характерною ознакою новітньої гносеології є синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу homo sapiens, виокремлення інтелекту, його природи, складових, функціонування, еволюції і репрезентативних форм як центральної пошукової проблеми, але вже не в диспозиціональній проекції логістичного — чуттєвого, а як єдиної, цілісної, сутнісної характеристики людини. Звідси світоглядна і категоріальна осмисленість понять homo Dei — homo sapiens — homo faber. [17]

Нового значення у філософському доведенні набувають лінгвістичні дані, мова як репрезентативна форма людської свідомості, пізнання, інтелектуального конструювання світу. Теоретичні засади й аргументація сучасної герменевтики спираються на філологію як базисну науку про слово.

В. Гумбольдт проблему розуміння — центральну для герменевтики — розглядав у контексті окреслення основних функцій мови, а саму мову як “ орган внутрішнього буття людини” і одночасно — посередника між мислячими суб'єктами. Головними в названому ракурсі стають проблеми обґрунтування інтерпретації, її нормативних принципів і, відповідно, вичленовуються типи інтерпретації — граматичний, психологічний, історичний, які розвинулися пізніше в аргументи від дослідницької парадигми загальної теорії розуміння, що має філософський статус (Ф. Шлейєрмахер), і визначає герменевтику як “органон наук про дух” (В. Дильтей). У такому ракурсі відомі формули логічних операцій не є адекватними об'єкту пізнання методами, бо лише інтерпретація стійких, фіксованих, відтворюваних форм цивілізації — і серед них, найперше, мови — дозволяє зрозуміти темпоральність життя, його течію. [17]

У філософії М. Ґайдеггера відбувається антропна акцентуація розуміння, що виявлено у прагненні віднайти смисл буття сущого, яким є ми самі (Dassein, або тут — буття), і наше буття-у-світі. Розуміння, в концепції М. Ґайдеггера, має онтологічний, а не гносеологічний статус, розуміння вкорінене в бутті людини, а не її свідомості. Мова, в такому разі, здобуває герменевтичну, а не лінгвістичну інтерпретацію, оскільки вона є реальністю тут-буття, і саме в ній виявлено, втілено предрозуміння. “Мова — це дім буття, що здійснюється буттям і просякнутий ладом буття”. Мова ж думки і поезії починається з поклику світу, що чекає у своїй смисловій повноті, аби людина дала йому слово, “вимовила” його. [10]

Розвиток філософських ідей М. Ґайдеггера спостерігаємо у Г. Г. Ґадамера, для якого актуальними стали насамперед проблеми можливостей розуміння з урахуванням цілісного людського досвіду і життєвої практики, конструктивної ролі “часової дистанції” між створенням тексту і його тлумаченням, аналізу “події традиції” як присутності історії в сучасності, інтерпретації тексту з погляду смислової проекції на розуміння “суті“, а не авторської реконструкції та ін. — комплекс загальних проблем герменевтики, де мова є аргументом, посиланням, фактологічною апробацією методу, ідеї, а не самою ідеєю.

П. Рікер у концептах ідей герменевтики аналізує мову як сутність, що з самого початку втілює символічну функцію (за Е. Ґуссерлем); тобто мова — вторинне розуміння реальності, але тільки в мові виражається залежність від того, що їй передує. Саме в названому аспекті онтологічна герменевтика, корелюючи проблему мови з сутністю існування, дозволяє зрозуміти існування до мови й аналізувати мову як засіб, за допомогою якого людина створює “другий світ”. Характеризуючи проблему герменевтичного "конфлікту інтерпретацій", П. Рікер виділяє два способи його обґрунтування. [16] Перший М. Ґайдеггер і Г. Г. Ґадамер — звернення до онтології розуміння, аналіз розуміння як способу буття, а не пізнання.

У такому ракурсі онтологія розуміння заміщує епістемологію інтерпретації, тобто гносеологія визначає питання сутності буття, що існує як розуміння, а не методу пізнання. Інший спосіб обґрунтування — корелятивність онтології розуміння з епістемологією інтерпретацій — семантичних, рефлективних, екзистенційних.

У кожному випадку лінгвістична аспектологія, що зумовила герменевтичний філософський дискурс, із розвитком його є лише складовою інтерпретацій, синтезу герменевтичного знання з лінгвістичним аналізом, аналітичною філософією у прагненні осмислити функції культури.

Розвиток методів формального семантичного аналізу, насамперед структурно-лінгвістична концепція Ф. де Сосюра, фонологічні ідеї М. С. Трубецького і Р. Якобсона зумовлюють формування в середині 50-х pp. когнітивної антропології (І. Гуденаф, Ф. Лаунсбері, Х. Конхлін, С. Брунер та ін.), предметом якої є аналіз “когнітивних категорій” різнив культур.

Концептом когнітивної антропології є розуміння культури як системи символів, що втілюють інтелектуальне і ментальне структурування і пізнання світу людиною. Саме мова розглядається у когнітивній антропології як субстанція, де представлені всі когнітивні категорії, що визначають людську свідомість і репрезентують сутність культури. Проте іманентність людського мислення заперечується, а натомість обґрунтовується теза про інкультурацію когнітивних категорій, що й зумовлює об'єкт дослідження — функціонування різних таксономічних і класифікаційних систем у культурах. Як результат — становлення символічної антропології (К. Леві-Стросс, Е. Ліч, В. Тернер та ін.), дослідницька парадигма якої корельована зі структурно-лінгвістичними методами.

Аналітична філософія мови Г. Райла і Л. Вітгенштайна, у синтезі з культурною антропологією і герменевтикою Г. Ґадамера і П. Рікера, філософією символічних форм С. Лангера й літературознавством К. Берка спричиняє становлення об'єкта дослідження і формування методів аналізу в інтерпретативній антропології К. Гирца, що є культурологічною науковою проекцією інтерпретативних філософських пошуків XX ст. У 40-і pp. в європейській науці формується напрямок “психологічної антропології”, що визначає новий дослідницький дискурс і виходить за межі історичної школи.

Ідеї Е. Сепіра й Р. Бенедикта 20-х pp. розвивають М. Мід, М. Опер, Р. Лінтон, К. Клаксон, К. Дюбуа, А. І. Халлоуел та ін., аналізуючи етнопсихологічну аспектологію взаємодії людської свідомості, мови й культури, а також моделюючи індивідуальну свідомість та її репрезентативні форми як феномен, сублімацію культурної домінанти етносу. [17]

Лінгвістична актуалізація етнопсихологічних розвідок наприкінці XX ст. (зокрема в Україні) не є запізнілою реакцією на один зі сформованих в новому часі векторів пошуку західної науки, а швидше розвитком найбільш оригінальної концепції “внутрішньої форми слова” у вітчизняному мовознавстві, що пов'язана з ім'ям О. Потебні, а також роботами його попередників — В. Гумбольдта, і пізніше — Г. Г. Шпета. Імпульс етнопсихологічному напрямку в лінгвістиці спричинили також оригінальні й продуктивні як в аспекті теоретичного моделювання, так і структуризації фактології роботи слов'янських лінгвістів із проблем “мовної картини світу” В. В. Іванова, Т. В. Гамкрелідзе, В. Н. Топорова, В. Я. Петрухіна, Т. В. Топорової та ін.

Дослідницька парадигма сучасної лінгвістики в методологічному аспекті корельована швидше з ідеями пізнього А. Кребера, що обґрунтував вихід за межі емпіричної обмеженості методу Ф. Боаса. Саме А. Кребер запропонував еволюційне розуміння культури, аксіологічне обґрунтування якої є проекцією на ідею культури цінностей, а типологія культури, співвіднесена зі стилістичною стратифікацією, розвиває ідеї Ґ. Ріккерта, О. Шпенглера і А. Тойнбі, обґрунтовуючи модель циклічного розвитку культури і, що важливо, реальних форм її життя. Під впливом А. Кребера, а також системного підходу Л. А. Уайта й екологічного Дж. Стюарда (а також їх послідовників Р. Вайда, Д. Андерсена, Р. Раппопорта та ін.) у 1970-1990 pp. у культурній антропології актуалізуються ідеї аналізу культури як форми адаптації суспільності до середовища географічного, кліматичного, історичного та ін.

Ці ідеї розвинені в працях Л. Гумильова — одного з найбільш цитованих у різнонаправлених гуманітарних розвідках історика — й зумовлюють методологію і принципи історико-системного аналізу мови та систематизації лексичних парадигм в лінгвістичному описі “картини світу” етносу.

Фактично названа аспектологія є антиномічною до ранньої феноменології Е. Ґуссерля, який досліджував структури свідомості, що моделюють значення як ідеальні єдності і не мають ні психологічного ні предметного статусу. У програмній статті “Філософія як точна наука” Е. Ґуссерль протиставляє строгу методологію науки про свідомість не лише психологічному моделюванню, але й натуралізму, що все існуюче ототожнює або з фізичною природою, або визначає як причинно-функціональну залежність від фізичного. Феноменологія Е. Ґуссерля еволюціонувала до ідей “життєвого світу” і визначила фундаментальну ідею цього напрямку, якою є проблема свідомості” що постає з визначення специфіки ідеального логічного зв'язку значень у теорії, відокремлення її від асоціативних зв'язків почуттів у пізнанні, а також від часткового/функціонального зв'язку речей — центральних методологічних проблем сучасної лінгвістики.