Філософська герменевтика

Херсонський державний університет

Загальноуніверситетська кафедра філософії та соціально-гуманітарних наук

КУРСОВА РОБОТА

З ФІЛОСОФІЇ 

з теми:

«Філософська  герменевтика»

Херсон – 2013 рік

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ ЯК НАУКИ

1.1. Витоки філософської  герменевтики…………………………………………....4

1.2. Герменевтична  концепція Ф. Шлейермахера.....................................................5

1.3. Герменевтика  В. Дільтея………………………..................................................

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ НАПРИКІНЦІ ХІХ – У ХХ ст.

2.1. Герменевтична  концепція Г.Г. Шпета………………………………………...12

2.2. Герменевтика  у філософії М. Хайдеггера…………………………………....15

РОЗДІЛ 3. СУЧАСНА ФІЛОСОФСЬКА ГЕРМЕНЕВТИКА

3.1. Філософська  герменевтика Г.-Г. Гадамера……………………………….......17

3.2. Герменевтика  П. Рікера……………………………………………………......19

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...22

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………………………………….....23

ВСТУП

Актуальність роботи. Неможливо повністю зрозуміти культуру сьогодення, не вивчаючи та аналізуючи історичний розвиток цієї культури, передумови її формування, культури, що впливали на неї. Основними надбаннями культури та разом з цим носіями цієї культури, що здатні зберегти її впродовж багатьох поколінь, є тексти. Але не всі тексти можуть розумітися буквально, особливо тексти, що є відділеними від дослідника на великий проміжок часу або відстані, через можливі розбіжності у мові, культурних традиціях, свідомості та світогляді автора тексту та його дослідника. Саме для цього покликана філософська герменевтика – за допомогою її принципів дослідник матиме змогу подолати бар'єри нерозуміння, та саме в цьому полягає актуальність дослідження розвитку та положень філософської герменевтики для сьогодення.

Стан  наукової розробки. Проблема герменевтики як методу розглядалася ще з раннього Середньовіччя, в основному як методу теології, що мав слугувати для правильного тлумачення Святого Письма. Конкретно основи герменевтики як методу були описані Аврелієм Августином. Подальший розвиток герменевтичного підходу можна спостерігати у працях Ф. Шлейермахера, що досліджував наукові проблеми засобів відображення засобами поезії та мистецтва різних фрагментів духовної культури. Перетворення герменевтики з конкретного методу до філософської течії започаткував В. Дільтей у своїх працях про «науки про дух». Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. важливе значення для розвитку цієї науки мали роботи Е. Гуссерля та Г.Г. Шпета. Виокремлення герменевтики у філософський напрям закінчилося у середині ХХ ст. працями М. Хайдеггера, а далі – Г.-Г. Гадамера та П. Рікера.

Мета  та завдання роботи. Метою дослідження є вивчення історії філософської герменевтики у своєму розвитку від конкретного методу до філософського напряму та її основних положень. Досягнення даної мети обумовлює розв'язання таких завдань, як:

• аналіз зародження  герменевтики у Середньовіччі як методу теології;
• вивчення розвитку герменевтики починаючи з епохи Реформації до її сьогоднішнього стану;
• ознайомлення з працями та поглядами філософів, що у свій час розвивали герменевтику.

Об'єктом  роботи є історичний розвиток філософської герменевтики, формулювання та обгрунтування її положень та принципів.

Предмет роботи – герменевтика як метод та філософський напрям.

Методи  роботи. Методологічною основою проведеного дослідження стали загальні методи наукового пізнання.

Структура роботи. Дана курсова робота складається зі вступу, трьох розділів (з підрозділами), висновків та списку джерел та літератури, що нараховує 15 позицій та займає одну сторінку. Загальний обсяг роботи – 22 сторінки.

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ ЯК НАУКИ

1.1. Витоки  філософської герменевтики

Філософська гермевтика, або герменевтична філософія – одне з впливових філософських вчень другої половини ХХ ст.

Герменевтикою у широкому розумінні цього терміну  називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Термін «герменевтика» був уведений В. Дільтеєм і походить від імені давньогрецького бога Гермеса, що був вісником богів у античних міфах, повідомляв людям волю богів та тлумачив їх накази. Герменевтика як проблема правильного розуміння та тлумачення письмових джерел виникає услід за появою письма. Основна категорія герменевтики – розуміння – уперше була визначена Аврелієм Августином: «Розуміння є перехідом від знака до значення», маючи на увазі перехід, під час якого здійснюється пізнання значення шляхом відбиття у душі людини уявлення про знак, що здійснює на неї вплив. Метод пізнання значення при користуванні знаками Августин цілком природно вважає психологічним – оскільки людські душі є спорідненими та аналогічними одна одній, остільки вони, зтикаючись одна з одною, розуміють знаки. Також у працях Аврелія Августина можна знайти на початковій стадії розвитку один з найважливіших принципів як герменевтики, так і семіотики – принцип контекстуального підходу, суть якого полягає в тому, що ми розуміємо знаки не окремо один від одного, а у певному контексті. Щоправда, у Августина контекст стосується ще тільки щодо тексту. Маючи намір застосовувати герменевтику для тлумачення Біблії, він пристосовує принцип контекстуального підходу для виконання своїх конкретих цілей, наприклад, він зазначає, що деякі місця у Святому Письмі можуть розумітися тільки в оточенні того часу[7, с.44].

У Середньовіччя  герменевтика була тісно пов'язана  з теологією. Служителі церкви привласнили  собі монополію на розуміння і  тлумачення догматів віри, інтерпретацію  змісту «святих книг» неписьменному  населенню. Августин писав: «Богонатхненність Письма вимагає й богонатхненності читача»[5, с.441], маючи на увазі те, що певні місця Святого Письма можуть бути зрозумілими лише для того читача, чия духовність буде дорівнювати духовності авторів. Тут Августин висловлює ще один принцип, який з'являється тільки у пізніх розробках концепції герменевтики – принцип «конгеніальності», тобто відповідність творчих потенціалів дослідника якогось тексту та його творця.

Гуманісти епохи  Відродження висунули ідею «історичного аналізу» для відродження класичної античної літератури, нового прочитання античних джерел з метою очищення їх змісти від нашарувань та викривлень. Сформувалася так звана філологічна герменевтика. Черговий поворот у герменевтиці був здійснений Матіасом Флаціусом Іллірійським (XVI в.) і обумовлений практичними завданнями Реформації. В цей час виникають специфічні соціальні запити, утворюється особлива середа функціонування священних текстів, постають завдання критики католицизму і обгрунтування нового релігійного руху. Це обгрунтування і було проведено Матіасом Флаціусом. Він ввів в герменевтику в якості основоположних теоретичних підстав принцип контекстуальної інтерпретації як причини зміни змісту слова (що діалектично знімає античну постановку проблеми кількості смислів слова, тому що справжній сенс будь-якого слова, у тому числі і слова Священного писання, завжди один, "сокровенний" сенс єдиний, але різні контексти вживання даного слова конкретизують різні смислові варіації)[7, с.48]. Неявним чином у Флаціуса фактично присутнє розрізнення таких семантичних характеристик слова як сенс і значення, але, зрозуміло, не в такому явному і отрефлектирован вигляді, як у сучасній логічній семантиці. Флаціусом також розглядається принцип герменевтичного кола (це вимога тлумачення цілого, виходячи зі змісту вхідних у нього частин, воно згодом увійде в усі герменевтики), принцип урахування мети і задуму автора тексту (у герменевтичних методиках до Флаціуса цілепокладання, як правило, якщо і враховувалася, то неявним чином, але явно в герменевтичний інструментарій не включалося), відмінність розуміння та інтерпретації (розуміння є метою герменевтического мистецтва, а інтерпретація - методом). Концепція Флація у розвитку герменевтики закінчує важливий етап створення систематичної методологічної концепції, предметом якої є унікальний текст.

Отже, герменевтика у період від Середньовіччя до XVII ст. поки не є теорією, а лише методом, що має загальне значення, і предмет якого досить вузький.

1.2. Герменевтична  концепція Ф. Шлейермахера

Основи герменевтики як філософського вчення заклав Фрідріх Шлейермахер (1768-1834). Герменевтика, згідно Шлейермахеру, є метод розуміння історичних пам'яток і текстів. Так само як можна навчитися читати, писати та логічно мислити, можна навчитися розуміти. Для цього необхідно вивчити певну систему правил та свідомо їх дотримуватися.

У герменевтиці Шлейермахера можна виділити наступні моменти. Предметом герменевтики Шлейермахер  вважає перш за все тексти, що є пам'ятками. Пам'ятками вважаються тексти, що від  дослідника відокремлюють велика часова, історична, культурна та мовна дистанції.  Пам'ятки належать до далекої та чужої для дослідника культури. Існує багато «бар'єрів», що перешкоджають прямому проникненню у зміст  пам'ятки. Усувати ці «бар'єри», за Шлейермахером, і покликана герменевтика. Він визначає герменевтику як мистецтво розуміння, а не мистецтво тлумачення зрозумілого. Самі тексти постають перед дослідником як «застигле мовлення», що зоб'єктована назовні, і звідси випливає важливий принцип: якщо тексти – це застигле мовлення, то метод їх інтерпретації має бути діалогічним, тобто має відбуватися діалог між інтерпретатором та автором. Застигле мовлення, з точки зору Шлейермахера має об'єктивну та суб'єктивну сторони. Разом з цим Шлейермахер виділяє два типи тлумачення: граматичне і психологічне. Граматичне – це мистецтво «знаходити певний зміст певного мовлення виходячи з мови та за допомогою мови»[5, с.442]. У психологічному тлумаченні важливо входити в культурно-історичну атмосферу часу створення текстів, виходити зі своєрідності особистості автора тексту, необхідно «відчути» внутрішній світ творця тексту. Об'єктивна частина мовлення («факт мови») є предметом граматичної інтерпретації, тут ми з'ясовуємо ставленя до мови, як вона існує об'єктивно. А суб'єктивну сторону тексту («факт мислення») варто досліджувати за допомогою психологічної інтерпретації, ставитися до мовлення як до деякої вихідної від його ініціатора. За цих обставин розуміння, з точки зору Шлейермахера, забезпечується взаємоіснуванням цих двох принципів[7, с.54].

Також Шлейермахер  заклав основи ще одного важливого  принципу філософської герменевтики –  принцип «кращого розуміння». Він  вважав, що сучасний читач має краще  знати світ та час автора, ніж  сам автор. Не дивлячись на те, що сам Шлейермахер не обгрунтовував та не розкривав цей принцип у своїх працях, наступні дослідники, такі як В. Дільтер або Г.-Г. Гадамер широко його інтерпретували. Цей принцип є логічно обгрунтованим так як людина, що живе у певному суспільстві, багато складових своєї діяльності сприймає несвідомо. Як приклад можна навести користування рідною мовою – його механізми працюють несвідомо. Автор несвідомо користується своєю рідною мовою, тоді як дослідник, що є культурно та часово віддаленим від світу автора, має свідомо вивчити його мову та культуру, таким чином дослідник може знати більше, ніж автор, не тільки щодо його мови, але й щодо традицій, культури та інших факторів, що людина у своєму часі сприває не задумуючись. Теорія про факт несвідомого у творчості автора призвела до виникнення у ХХ ст. нових напрямів, деякі з яких поєднували у собі ідеї герменевтики та психоаналізу. Ці напрями виявилися доволі плідними, так як дослідження фактору несвідомого дозволило сформулювати та довести деякі гіпотези, краще зорієнтувати вчених у дослідженні текстів.

Ще кілька слів слід сказати про "герменевтичне  коло". Потрібно відзначити, що сам  принцип герменевтичного кола у  Шлейермахера дещо інший, ніж у його попередників Августина і Флаціуса. Справа в тому, що Шлейермахер вводить  два різновиди герменевтичного кола. Перший є  звичайним для герменевтики, коли частина тексту співвідноситься з усім текстом як з цілим і ми з'ясовуємо сенс цілого щодо його частин. Але є інша інтерпретація цього ж принципу: якийсь текст-пам'ятник розглядається як частина, а культура, в якій він функціонує, розглядається як ціле. Тоді співвідношення між частиною і цілим набуває зовсім інший характер. Розуміти окрему думку і весь твір в цілому, можна виходячи з усієї сукупності «життєвих відносин» автора тексту. «Багатство мови й історія часу автора дано як ціле. Грунтуючись на ньому, твір автора повинно розумітися як окреме ... Усяке повноцінне знання знаходиться в цьому уявному кругу так, що кожне особливе може бути зрозуміле з загального, чиєю частиною воно є, і навпаки. І кожне знання є науковим, коли воно отримане таким способом»[12] У цьому невеликому уривку з Шлейермахера містяться всі основні ідеї його герменевтики: діалектика частини і цілого, ідея герменевтичного кола, попереднє розуміння.

1.3. Герменевтика В. Дільтея

У рамках західної філософії лінію розвитку герменевтичної проблематики у напрямку розвитку її з конкретно-наукової методологічної концепції у загальнонаукову  філософську дисципліну продовжив  В. Дільтей (1833-1911). Він зробив спробу обгрунтування гуманітарних наук. Ця спроба була здійснена ним з психологічних позицій і на базі герменевтичної методології. Дільтей вважав метод пізнання методом безпосереднього осягнення духовної цілісності. Предметом розуміння можуть виступати внутрішній світ людини, зовнішній світ та культура минулого. Розуміння внутрішнього світу здійснюється за допомогою інтроспекції. Зовнішній світ є доступним для розуміння так само, як є доступним для людини об'єктивно існуючий світ. Для розуміння культури минулого Дільтей використовує герменевтику[7, с.65].

Варто відзначити, що Дільтей поділяв увесь комплекс наук на науки про природу та науки  про дух. «Сума духовних явищ, - писав  Дільтей, - що підпадає під визначення науки, зазвичай поділяється на дві  частини; одна позначається назвою наук про природу; для другої, дивним чином, загальновизнаного визначення не існує. Я приєднуюся до слововживання тих мислителів, які цю другу півкулю інтелектуального глобусу йменуть науками про дух»[3, c.114]. Наведені два класи наук є тісно зв'язаними один з одним. Природа є фактором, умовою та моментом діяльності людського духа, жорстко визначаючи життя людини. І в той же час, людина здійснює зворотний влив на природу, змінюючи природний світ та себе як частину цього світу. Невідворотна дія природних, незалежних від людини сил та вільний людський дух зплітаються у єдиний універсум властивостей, зв'язків та відносин, частини яких існують незалежно від цілого й один від одного лиш подумки. «Звідси ясно, - писав Дільтей, - наскільки умовним є відмежування двух класів наук один від одного... Знання того й іншого класу постійно змішуються один з одним у обох прикордонних областях між вивченням природи та вивченням духовних явищ... Знання наук про природу змішуються зі знаннями наук про дух»[3, с.123]

В універсумі природно-історико-соціальних зв'язків власне людське слід розглядати теж як ціле. Дільтей його називав  «психофізіологічною життєвою єдністю». Вона може бути пізнана обома класами  наук. І науки про природу, і  науки про дух знаходять у  ньому свій власний предмет. Але такий предмет в чистому вигляді може виділити лише сила абстракції. Духовне життя людини також не існує поза залежністю від психофізіологічної життєвої єдності. «Система таких життєвих єдностей підсумовується в дійсність, шо являє собою предмет історико-суспільних наук»[3, с.122]. Ясно, що які б духовні сутності не розглядалися, розуміти їх адекватно можна, враховуючи системоутворюючі зв'язки з життєвою єдністю, з «дійсністю» і з усім природним космосом.  Тому спосіб пізнання їх має бути якісно іншим.

Специфіку всіх методологічних прийомів в науках про  дух Дільтей вбачає в переважному  використанні інтерпретаційних методів  дослідження. «Розуміння і тлумачення, - стверджує він, - це метод, використовуваний науками про дух. Всі функції об'єднуються в розумінні. Розуміння і тлумачення містять в собі всі істини наук про дух. Розуміння в кожній точці відкриває певний світ»[4, с.141]. Дільтей був серед тих, хто стверджував, що для наук про природу більш характерні номотетичні прийоми дослідження, а науки про дух не можуть існувати без інтерпретаційних методик. Але слід пам'ятати, що співвідношення між методами наук про природу і наук про дух Дільтей розуміє доволі діалектично. Так, виділяючи три класи висловлювань в науках про дух, які становлять відповідно історичний, теоретичний і практичний компоненти пізнавального процесу в цих науках, Дільтей пише: «І взаємозв'язок між історичним, абстрактно-теоретичним і практичним напрямами думки пронизує науки про дух як загальна їм усім основна риса. Розуміння приватного, індивідуального слугує в них ... кінцевою метою не менш аніж розробка абстрактних закономірностей»[3, с.128]. «Дихотомія» двох областей людського пізнання веде до визнання специфічного співвідношення між їх предметом і методами, але все ж Дільтей ясно бачив, що поділ їх є умовним, виправданим тільки методологічними міркуваннями і може бути здійснений тільки подумки через певну систему абстракцій і ідеалізацій. Реальна наукова практика не дає можливості послідовно провести принцип дихотомії (існують області наукового пізнання, які є прикордонними і не відносяться однозначно ні до однієї з частин дихотомічного поділу. В якості прикладу сам Дільтей називає загальне мовознавство). Для нього важливо не заганяти «науки про дух у тіснину обов'язкових абстрактних закономірностей за аналогією з природознавством»[3, с.129]. Він прагне підтримувати зазначене методологічне протистояння, яке дозволяє, на його думку, дати для наук про дух такі методи, які стали б адекватними для обгрунтування цього класу наук.

Ще одним  важливим питанням, що поставив Дільтей, був пошук інтерпретаційної діяльності у гуманітарних науках. Вирішуючи  це питання, Дільтей був змушений звернутися до логічної проблематики, тому що форми розуміння, класифікацію яких намагався дати Дільтей, за його задумом, повинні мати особливі логічні форми вираження, тобто особливі подання форм розуміючої діяльності в логічних процесах міркування. Але якби процес розуміння цим обмежився, то пізнавальний процес в гуманітарних науках був би не адекватний своєму предмету, відбивав би його односторонньо. Справа в тому, що в гуманітарних явищах об'єктивно закладені фактори, які можна осягнути за допомогою раціонального розуміння, і, в той же час, є елементи, пов'язані з несвідомою діяльністю авторів гуманітарних реалій. Природно, що раціональне розуміння, співвіднесені з особливими логічними прийомами, тут вже не може служити методом пізнання.

Таким чином, Дільтей  ставить дві проблеми: проблему герменевтичної логіки і проблему несвідомого в  гуманітарному пізнанні. Причому, якщо перша є принципово новою, то друга явним чином вже була поставлена ​​Ф. Шлейермахером в його вченні про «краще розуміння». Варто розглянути кожну з них послідовно.

Концепцію логічних форм інтерпретації Дільтей передує  дослідженням «проявів життя» і форм розуміння. «Під проявом життя тут я розумію не тільки вираження, які щось означають, але й вирази, що дозволяють нам зрозуміти духовне, не претендуючи на те, щоб щось означати або бути певною думкою. Спосіб і результати розуміння різняться в залежності від типу проявів життя»[4, с.141]. Дільтей розрізняє три типи проявів життя. До першого відносяться поняття, судження і умовиводи. «Будучи складовими частинами науки, - пише він, - вони вивільнені зі переживання, в якому виникають, відповідно до властивої їм логічної норми загальності»[4, с.141]. Вони розуміються завжди однаково, не пов'язані з прихованими моментами душевного життя, у всіх контекстах і при будь-яких умовах підкоряються закону тотожності. До другого типу проявів життя Дільтей відносить вчинки. Вони є зовнішніми формами прояву життя, так як, будучи здійснений, «вчинок також вивільняється з підоснови життєвої зв'язку. І без пояснення того, як в ньому поєднані обставини, мета, засоби і життєвий зв'язок, вчинок не дозволяє дати всебічне визначення внутрішнього життя, з якої він виник» [4, с.142]. І нарешті, третім типом проявів життя є переживання. Воно безпосередньо пов'язане з глибинами душевного життя. На художньому вираженні засновані література, живопис та інші види мистецтва. Судження, яке описує вираз переживання, не може бути істинним або хибним. Його слід оцінювати в категоріях правди чи неправди, категорія істини як відповідності знання свого предмета тут не може бути використана. «Таким чином, на кордонах між знанням і дією виникає область, в якій відкриваються глибини життя, недоступні спостереженню, рефлексії та теорії»[4, с.142] По відношенню до цієї галузі потрібні особливі види розуміння.

Що стосується форм розуміння, то Дільтей виділяє  елементарні і вищі форми розуміння. До елементарних відноситься «тлумачення одного окремого прояву життя». Логічною формою його вираження є аналогія. До вищих форм розуміння відносяться розуміння «цілісної зв'язності життя» і «внутрішнього світу людей». Логічною формою їх вираження є «індуктивний висновок від окремих проявів життя до зв'язності життя як цілого. Передумова виведення - знання про душевне життя і її відносинах до середовища і обставинам»[4, с.144]. Так як безліч проявів життя з принципових міркувань не може уявити всю повноту цілого, то висновок завжди буде носити імовірнісний характер.

На початку  своєї наукової діяльності Дільтей  робить спробу підвести під науки  про дух психологічний фундамент. Існують, згідно Дільтею, два види психології: "описова" і "пояснююча". Вони мають різні предмети. Пояснююча психологія вивчає внутрішній світ людини, спираючись на зовнішній досвід і на висунення абстрактних гіпотетичних схем, не здатних давати достовірне знання. Головною методологічною вадою пояснюючої психології є вивчення психологічних властивостей індивіда у відриві від його суспільного життя і від матеріальних передумов, що її формують. Описова психологія спирається на внутрішній світ людини. На її основі виникає комплекс наук про дух. Внутрішнє життя людини представлене ​​йому безпосередньо. Дільтей пропонує тут в якості основного методу дослідження самоспостереження. Внутрішнє життя ми розуміємо, а не пояснюємо. Методи пояснюючої психології тут не можуть бути використані.

Суспільство, на думку Дільтея, розуміється, виходячи з осягнення власного духовного світу, так як члени суспільства аналогічні один одному. Основа аналогії- спорідненість людських душ.

У подальших  працях Дільтей переглядає своє ставлення  до інтроспекції. Він вважає її неадекватним методом дослідження. Дільтей збільшує можливості застосування герменевтики за рахунок розширення області її застосування: вона тепер використовується для осягнення будь-яких «життєвих проявів», а не тільки для вивчення культури минулого. Розширення області дії герменевтики намічали своєрідний підхід до побудови методології гуманітарних наук.

За основу нової  методології, здатної, як здавалося  Дільтею, подолати вузькість і недоліки психологічного обгрунтування наук про дух, він бере герменевтику, яку  можна розуміти з двох боків: і як мистецтво інтерпретації, і як теорію такого мистецтва. Герменевтика давала можливість подолати недоліки психологічного підходу, намічався своєрідний вихід герменевтики в філософські сфери.

Слід відзначити ще два моменти, в яких простежується  лінія спадкоємства герменевтичної проблематики Дільтея від Шлейермахера. Перший момент пов'язаний з проблематикою герменевтичного кола, який через Дільтея дійшов до сучасної герменевтики і став невід'ємним поняттям герменевтичного інструментарію. Тут варто згадати, що Шлейермахер коло, що виникає при розумінні літературних текстів, називав «уявним». Реально ніякого кола не було. Насправді існує процес збагнення цілого за допомогою весь час уточнюється тлумачення цілого. Причому при інтерпретації текстів є два типи відносин «частина - ціле». Перший являє собою відношення частини твору до всього твору як до цілого, в другому розкривається ставлення твору як частини до всієї сукупності зовнішніх і внутрішніх умов життя автора твору як цілого. Дільтей, наслідуючи проблематику герменевтичного кола від Шлейермахера, угледів в цьому можливість конструювання унікальності «одиничного прояву життя» зі складових його частин. Різниця між двома типами розуміння аналогічно відмінності між дедукцією і індукцією, а також між аналізом і синтезом. Перший вид розуміння є тлумачення сенсу частині на підставі знання про сенс цілого, зі знання про ціле дедуктивно виводиться знання про частини («про одиничному життєвому прояві»). Така операція аналогічна аналізу. Мета її - виділити елементарне розуміння. Другий вид розуміння є інтерпретацією «єдності життєвих проявів». Тут перший вид розуміння служить основою для специфічного герменевтического синтезу, осуществляющегося шляхом особливої ​​індукції, спрямованої від штучно вибраних приватних випадків до цілого, який представляє собою єдиний внутрішній світ інших людей. Основою для «стрибка» від частини до цілого служить Дильтею аналогія, істотна подібність внутрішнього життя індивідів.

Другий момент, який варто підкреслити, відноситься  до вбачення несвідомого елемента у творчості художника і в постулюванні необхідності явного його виділення інтерпретатором.

Герменевтика  призначалася Дільтеєм для зняття докорів, які неминуче слідували при орієнтації на психологічне обгрунтування наук про дух, для побудови, як йому здавалося, адекватної методології гуманітарних наук. Дільтей вважав герменевтику теорією герменевтичного методу в широкому сенсі і у вузькому сенсі технікою інтерпретації, що представляє засоби практичного мистецтва витлумачення. У герменевтиці, вважав Дільтей, він подолав суб'єктивізм і релятивізм, пов'язані з психологічним пізнанням. Як філософська наука, герменевтика стала у нього теорією пізнання суспільно-історичної дійсності, а як дослідження процедури розуміння вона стала логікою наук, які досліджують історію та культуру. Таке трактування її перебувала в повній відповідності з завданням, поставленим Дільтея ще у «Введенні в науки про дух»: «Допомогти виявитися істинній природі наук про дух і тим сприяти розбивання оков, в яких тримають молодих «сестер» « сестри» старші і сильніші з тих пір, як Декарт, Спіноза і Гоббс перенесли на ці відстаючі науки свої методи, розвинуті на основі математики і природознавства ». [6, с.37]

Розуміння духовного  життя суспільства є дійсним  завданням, актуальність якої відчувалася ще сучасниками Дільтея. Гострота постановки цієї проблеми не знімається і в даний час. Завдання Дільтея було поставлене ​​правильно. Визначити підстави гуманітарних наук, виявити їх специфіку, відповісти на запитання про їх природу - проблеми, які не втратили свого значення і для сучасних дослідників.

Але Дільтей  принципово не міг пояснити діалектику духовного життя суспільства  і матеріальних умов, що її творять  і що є її життєвим тлом. Неадекватність методологічної установки Дільтея ясно усвідомлювалася багатьма представниками герменевтичної філософії. Так, зокрема, один із «духовних батьків» сучасної герменевтики Г.-Г. Гадамер писав: «... Дільтей ... не міг подолати боязкості до традиційної теорії пізнання. Його вихідний пункт - внутрішнє буття «переживання» -  не міг пробити міст до історичної реальності, тому що велика історична дійсність, суспільство і держава є визначальними для кожного «переживання». Мемуари та автобіографії - вихідні пункти Дільтея - не є передумовами і недостатні в якості базису для герменевтичною проблеми ... В дійсності не історія відноситься до нас, а ми ставимося до неї. Ми розуміємо самих себе насамперед у спогаді, ми розуміємо себе в родині, суспільстві, державі, в яких ми живемо»[1, с.260-261]. Але звідси не випливає, що герменевтична діяльність Дільтея була марним заняттям. Його невдачі і слабкості були невдачами і слабкостями тих теорій пізнання, на які він спирався. Психологізм не міг бути адекватним принципом методології гуманітарних наук. Але все ж ми повинні підкреслити, що Дільтей уперше вивів герменевтику на філософський рівень. Як писав Гадамер, «Дільтей розширив герменевтику до органона наук про дух»[1, с.250]. Саме в цьому полягає позитивне значення дільтеевского обгрунтування наук про дух.

Отже, історія  герменевтики починається у ранньому Середньовіччі, де вона виступала методом  тлумачення святих текстів. У епоху  Реформації герменевтичний метод застосовувався для спростування постулатів католицизму. Початок обгрунтування герменевтики як філософського напряму був започаткован Ф. Шлейермахером та продовжений В. Дільтеєм.

РОЗДІЛ 2

РОЗВИТОК  ФІЛОСОФСЬКОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ НАПРИКІНЦІ ХІХ – У ХХ СТ.

2.1. Герменевтична  концепція Г.Г. Шпета

Надалі робиться ще один крок у бік "філософізаціі" герменевтики: відбувається онтологізація її проблематики. Зокрема, розуміння вже розглядається як властивість людського буття, як властивість людського «життєвого світу», як говорив Гуссерль. Хайдеггер теж онтологізує герменевтичну проблематику і поступово можна спостерігати становлення герменевтики як вчення про буття, про його принципи, тобто вона стає філософським напрямком.