Філософія Джона Локка
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1 ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА ТА ЯСКРАВІ ПРЕДСТАВНИКИ ЦЬОГО ЧАСУ…………………………………………….4
1.1 Особливості філософської
парадигми Нового часу. Філософія Просвітництва……………………………………………
1.2 Яскраві представники філософії Просвітництва………………6
Розділ 2 ОСНОВНІ АСПЕКТИ ФІЛОСОФІЇ ДЖОНА ЛОККА………12
2.1 Формування світогляду Джона Локка. Ідея «tabula rasa»….12
2.2 Проблема взаємозв’язку
мислення і досвіду в філософії Д.Локка.
Критика теорії Р.Декарта. Особливості
метафізичного методу. Теорія абстракції……………………………………………………
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Як відомо, період Нового часу, Просвітництва – один з найбільш цікавих та значимих періодів в історії філософії. Це час переоцінки цінностей, ідей, принципів з позицій розуму, формування критичного світогляду, зміни задач науки та філософії, а також час активної філософської діяльності видатних просвітників Бекона, Декарта, Спінози, Локка та інших.
В сучасну епоху, коли філософська наука набуває нових рис, нового образу відповідно до тих змін, що відбулися у суспільстві, в науці тощо, все більша увага приділяється розгляду, аналізу ідей, теорій, полю філософів минулого. Адже неможливо будувати сучасне, мріяти про майбутнє, не знаючи минулого.
Тому актуальною та значимою є тема нашого дослідження – «Філософія Джона Локка».
Про актуальність та важливість
цієї теми свідчить і великий пласт
літератури (книг, статей тощо), де розглядається,
аналізується філософське надбання
видатного філософа-
Мета дослідження: охарактеризувати проблему філософії Джона Локка, ґрунтуючись на сучасних дослідженнях його діяльності.
Завдання дослідження:
- розкрити формування світогляду Джона Локка;
- проаналізувати його ідею «людина – чиста дошка» ( tabula rasa );
- розглянути проблему взаємозв’язку мислення і досвіду в філософії Д. Локка, критику ним теорії Декарта;
- охарактеризувати особливості метафізичного методу і теорії абстракції Д. Локка.
Предмет дослідження: особливості, своєрідність, основні теорії, ідеї філософії Джона Локка.
Об’єкт дослідження: філософи доби Просвітництва.
Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1
ФІЛОСОФІЯ ПРОСВІТНИЦТВА ТА ЯСКРАВІ ПРЕДСТАВНИКИ ЦЬОГО ПЕРІОДУ
Особливості філософської парадигми Нового часу. Філософія Просвітництва
Як відомо, у XIV-XVI ст. відбувався процес поступового «відмирання» вже кризової на той час середньовічної філософської парадигми. Натомість формувалася нова, основні риси котрої змістовно корелювалися зі специфікою буржуазного суспільства, яке утверджувало себе як нову, промислово-урбаністичну, цивілізацію. Відповідно до цього відбувається і зміна світоглядних орієнтирів. Поряд із традиційними ( середньовічними ) духовними інтенціями на світ з’являється тенденція для ототожнення буття з природним буттям.
Спочатку останнє виступає в конкретній формі природної людини, та згодом ( і на кінець XVI ст. це стає цілком очевидним ) її місце займає природа взагалі. Людина ж, втративши свій винятковий статус, перетворюється на «просто» одну з «частин» природи. Відповідно, головним знанням стає знання про природу – природознавство.
Філософія ж, як й інші форми суспільної свідомості, починає наслідувати природничу науку у формі, манері, стилі тощо. Значною мірою саме ця обставина спричинила те, що домінуючою філософською тенденцією XVII-XVIII ст. стає матеріалізм, – зазначає сучасний український дослідник О. Новачук [9,с.6].
Матеріалістична філософія, звісно, існувала й раніше (сучасні дослідники говорять про матеріалістичну позицію філософів Мілетської школи, Геракліта і, звичайно, Демократа і Епікура; нерідко в цьому ж ряду згадуються латинський аверроїзм і навіть номіналізм). І все ж «матеріалістичність» названих філософських шкіл минулого значною мірою умовна, навіть ретроспективна, бо античні мислителі не проводили різкої межі між матерією і духом (світ був для них цілісним «реально-ідеальним» предметним Космосом). Умовність терміна «матеріалізм» щодо аверроїзму та особливо номіналізму не очевидніша, бо для представників цих напрямів, як і для всіх філософів середньовіччя, духовна природа найглибших підвалин буття була безперечною аксіомою.
І лише філософська парадигма Нового часу, постулюючи саме природу («натура») істинною «світовою субстанцією», «справжнім» буттям, створює, нарешті, сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова. Недарма сам термін «матеріалізм» виникає саме в XVII ст.; ми знаходимо його вперше в англійського фізика Роберта Бойля (1627-1691рр.), який позначав ним фізичний зміст речовини природи. Г. В. Лейбніц вводить цей термін у власне філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.
Варто наголосити ще на одній особливості філософської парадигми Нового часу. На відміну від філософських парадигм стародавнього світу (індійської, китайської, еллінської) та Середньовіччя (західно- і східноєвропейської), які в етнічному плані були моно ментальними, нова парадигма стає полі ментальною. Саме тому починаючи з XVII-XVIII ст. ми говоримо не просто про «європейську» (або східно- чи західноєвропейську) філософію, а й про філософію «англійську», «французьку», «німецьку» та ін.
Філософія Нового часу – філософія Просвітництва. Символом Просвітництва у Європі, перш за все у Франції, стало XVIII ст. Століття переоцінки всього і вся з позицій розуму, століття віри в необмежену міць людського знання. Мислителі Середньовіччя шукали розгадку усіх таємниць на небі, гуманісти Відродження тлумачили про рух до першооснов. Просвітництво породило віру в непереможний суспільний прогрес.
Кант побачив девіз
Просвітництва у заклику: «Май мужність
користуватися власним розумом!
Філософія просвітників несумісна
з визнанням догми про
Ідеї Просвітництва
Продовжуючи започатковану
на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну
систему в європейському
Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.
Таки чином, філософію Нового часу можна назвати одним з найбільш значимих періодом в історії філософської думки.
Яскраві представники філософії Просвітництва
Розробниками філософської
парадигми Нового часу, найбільш видатними
представниками епохи Просвітництва
були Ф. Бекон і Т. Гоббс, Р.Декарт,
Б. Спіноза і Г. Лейбніц, а також
Дж. Локк, кожен з яких вніс свій великий
внесок у світову скарбницю
Френсіс Бекон (1561-1626). Праці “Новий Органон”, “Нова Атлантида”. Народився у багатій аристократичній сім’ї. Батько – перший міністр королеви Єлизавети. Зробив блискучу кар’єру на державній службі: був генеральним адвокатом, прокурором, лордом-хранителем Великої печатки, лордом-канцлером і правителем держави за відсутність короля. Швидка кар’єра, двірцеві інтриги призвели до того, що його звинуватили у хабарництві. Лорда-канцлера віддали під суд. Отримав пенсію, місце в парламенті, але повернутися до політичного життя не зміг, тому вирішив посвятити себе заняттям наукою та філософією. Його цікавило: метод пізнання. За Ф.Беконом знання це сила, а той хто володіє знаннями, буде могутній (порівняємо з античністю, де знання приносять задоволення цікавості людини).
За Ф.Беконом для досягнення істотного знання людина повинна використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів” (ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на мед. Свій метод пізнання називає – індукція.
Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування загальних ідей, законів. Ф.Бекон розрізняв “плодоносне” та “світоглядне” знання.
Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.
Р.Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання.
В теорії пізнання Р.Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Р.Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Р.Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Р.Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від чуттєвого, від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.
Світ у філософській системі Р.Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:
- природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність);
- духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення).
Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними. Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Р.Декарт вважав, що людина є зв’язком між тілесним механізмом і розумною душею, яка має волю і мислення. Він опинився перед проблемою узгодження їх в людині.
Беручи до уваги ідеї Р.Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голандський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677). Праця “Етика”. Він продовжує не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але й і його механіко-математичну методологію.
Спіноза вважав, як всі раціоналісти, що розум не помиляється, а причиною заблуджень є тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнань – чуттєвого, логічно-обгрунтованого міркування та інтуїції – два останніх Б.Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання. Він дотримується пантеїстичної традиції філософії, яка ототожнює Бога і природу. Заперечує дуалізм Р.Декарта. Субстанція (Бог) як “причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченою. Протяжність і мислення розглядаються Б.Спінозою як атрибути, властивості єдиної субстанції.
Що стосується етичної проблеми, то в центрі уваги стоїть питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог (субстанція) вільний. У природі (до неї відносять людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Людина особливий модус, котрому окрім протяжності характерне мислення, тобто розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.
Філософія Г.Лейбніца (1646-1716) стала спробою подолання протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Твір “Монадологія”. Ядром його об’єктивно-ідеалістичної філософської системи є вчення про монади. Монада – це проста, неподільна духовна субстанція. Кожна монада (субстанція) є одиницею буття. За Г.Лейбніцем монада – духовний атом здатний до активності. Монади не мають фізичних характеристик, тому їх можна осягнути розумом. Вони є суто ідеальними, духовними першоелементами буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів:
- монади – душі – характерні для біологічних об’єктів;
- монади – духи – утворюють людину наділену свідомістю;
- монада – Бог – найдосконаліша монада, яка встановлює гармонію між всіма монадами.
Якщо у Ф.Бекона вчення про одноманітність субстанції, у Р.Декарта – про “двомірність” субстанції, то Г.Лейбніц відстоює вчення про множинність субстанції.
Як раціоналіст, Г.Лейбніц віддавав перевагу раціональному пізнанню над чуттєвим. Розуму притаманні “вроджені ідеї”. У Г.Лейбніца вони вважаються лише задатками, нахилами, але поштовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання. Без чуттєвого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможлива. Визнання цінності чуттєвого досвідного знання приводить Лейбніца до поділу всіх істин в залежності від джерела на істини розуму ( всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (досвідне знання).
Якщо Ф.Бекон і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму, абсолютизували об’єктивний і дедуктивний шляхи пізнання, то синтез двох шляхів пізнання здійснив англійський філософ Т. Гобс. (1588-1679). Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватись на досвіді. Т.Гобс поєднує індукцію і дедукцію. Вважає, що спочатку треба йти шляхом простіших елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Т.Гобс був представник матеріалізму і номіналізму. Вважав, що існують одиничні речі, а загальні поняття – це лише назви речей. Він заперечував існування субстанції, тому що був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять.
Дж. Берклі (1684-1753) виступив з обгрунтуванням суб’єктивного ідеалізму, зрікаючись самої ідеї про матеріальний об’єктивний світ. Він відкидає існування матерії, стверджуючи, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Світ речей – це “ідеї” Бога. Бог “вкладає” у свідомість суб’єктів зміст відчуттів, які виникають при самогляданні світу та окремих речей.
Отже за Дж.Берклі існує лише те, що сприймають органи чуття: це і є позиція радикального сенсуалізму.
Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав Д. Юм (1711-1776). Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей – дух чи матерія, не можедовести що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Д.Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень: “Нам нічого не відомо про світ, що нас
оточує”.
Усі вище згадані постаті, видатні представники епохи Просвітництва, зробили величезний внесок у світову скарбницю філософської думки. Відповідно до теми нашого дослідження, докладно зупинимось на філософії Джона Локка.
РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ АСПЕКТИ ФІЛОСОФІЇ ДЖОНА ЛОККА
Формування світогляду Джона Локка. Ідея «tabula rasa»
Джон Локк – видатний англійський філософ-просвітник та політичний мислитель. Саме він є розробником емпіричної теорії пізнання та ідейно-політичної доктрини лібералізму.
В першу чергу слід вказати деякі основні відомості життя Дж.Локка, бо вони нерозривно пов’язані з формуванням його світогляду, філософських ідей та поглядів, – відмічає О.І.Корнієва [6,с.114].
Джон Локк народився у пуританській сім’ї дрібного землевласника. Він завжди був дуже різнобічною особистістю, цікавився різноманітними науками, багато читав, отримав гарну освіту. Джон Локк закінчив Вестмінстерську школу та коледж в Оксфорді, де потім був викладачем; займався експериментальною хімією, мете реологією та медициною. У 1668 році був прийнятий у Лондонське королівське товариство. У 1667 році став домашнім лікарем, а невдовзі і секретарем лорда Шефтсбері – видатного суспільного діяча часів Реформації. Це допомогло Локку залучитися до активного політичного життя. Однак вслід за Шефтсбері, рятуючись від переслідувань англійського уряду, у 1683 році Д.Локк емігрував до Голландії, де зблизився з колом Вільгельма Оранського і після проголошення його королем Англії, повернувся у 1689 році на Батьківщину. З 1691 року жив в Отсі в садибі Мешем, займаючись в основному літературною роботою.
У центрі філософії Д.Локка знаходиться його теорія пізнання, котру він будував у традиції англійського емпіризму і матеріалізму. Ф.Бекона, протистоячи картезіанству, кембриджським платонікам та університецькій схоластичній філософії. Він поділяв пізнання на інтуїтивне і демонстративне [7,с.8].
Важливо відмітити, що філософська діяльність Д.Локка відбувалася в епоху реставрації в Англії, під час другої англійської буржуазної революції та після неї. Ця революція закінчилася політичним компромісом між англійською буржуазією та «новим дворянством», котрий створив політичні передумови для подальшого розвитку капіталізму. Спираючись на вже досягнуті успіхи, англійська буржуазія продовжила боротьбу за поширення своїх політичних прав й ліквідацію пережитків феодалізму. Д.Локк приймав участь в боротьбі,яка відбулася, у якості філософа, економіста, політичного письменника, який намагався обґрунтувати правомірність компромісу між двома пануючими класами англійського суспільства.
Боротьба проти схоластики, що була почата Галілеєм, Беконом, Гоббсом, висунула на перший план питання про метод пізнання котрий у свою чергу був тісно пов’язаний з питаннями теорії пізнання. Саме цим питанням присвячена головна праця Д.Локка – «Досвід про людський розум».
Перш ніж почати аналізувати філософські ідеї Д.Локка, висунуті у цій книзі, зазначимо наступне. Якщо для раціоналістичної філософії Нового часу (Р.Декарт, Б,Спіноза, Г.Лейбніц) проблема відповідності (істинності) нашого знання реальності розв’язувалася майже «автоматично», то наприкінці XVIIст. згаданий «автоматизм» починає здавати позиції. Виникають певні сумніви щодо беззаперечності тотожності «порядку ідей» і «порядку речей». Це питання стало одним із основних міркувань видатного англійського філософа, одного з найбільш відомих представників англійського матеріалізму, послідовника Ф.Бекона та Т.Гоббса, Д.Локка.
Саме він обґрунтував
принцип матеріалістичного
Ідея «tabula rasa».
Головна праця Д.Локка – твір «Досвід про людський розум» (1689р.), над котрим Д.Локк працював 20 років.
«Джон Локк – пише Г.Гейне, – пройшов школу Р.Декарта та навчився у нього всього, чому здатний навчитися англієць: механіці, аналізу, комбінуванню, конструюванню та розрахунку. Лише одного не міг він зрозуміти, а саме – вроджених ідей. Тому він удосконалив учіння про те, що ми одержуємо наші пізнання ззовні за допомогою досвіду» [6,с.60].
Локк досліджує походження, достовірність й об’єм людського знання. Продовжуючи традиції Ф.Бекона та Т.Гоббса, він дав обґрунтування принципу походження знань з людського чуттєвого досвіду – впливу предметів на органи чуттів людини. Філософ дає обґрунтовану критику теорії вроджених ідей Р.Декарта. його аргументи такі: якщо б ідеї були вроджені, то всі б люди дотримувалися одних і тих самих переконань, вірили в одного і того ж бога, люди не потребували б навчання і виховання. Але всього цього немає, адже свідомість людини у вихідному плані – «чиста дошка» (tabula rasa). Зупинимось трохи на ідеї «чистої дошки».
Зазначимо, що ідея «чистої дошки» хвилювала Д.Локка протягом всієї його філософської діяльності. Горезвісна суперечка емпіризму з раціоналізмом досягла свого апогею на початку XVIIIст. в полеміці між емпіриком Д.Локком і ідеалістом Г.Лейбніцом.
«Немає нічого в інтелекті такого, чого не було б раніш у чуттях», - стверджував Д.Локк. «Окрім самого інтелекту», - відповідав Г.Лейбніц. Пізніше А.Шопенгауер – прихильник емпіризму в теорії пізнання – висловив позицію емпіриків таким чином: розум з його поняттями – це асигнації, а чуття – золоті монети. Асигнація, природно, чогось варта, оскільки має золоте забезпечення. Так і поняття: для того, щоб вони мали раціональний зміст, раціональний смисл, вони повинні підтвердити свою «платоспроможність», тобто, зв’язок із чуттєвою реальністю.[10,с.110]
Сам Д.Локк аргументує свою
позицію так: «Істинне знання вперше
виникло у світі завдяки
Д.Локк і його послідовники головне своє завдання вбачали у створенні «науки про людську природу» на зразок ньютонівської фізики. Обговорення гносеологічних питань не було для емпіриків самоціллю – воно було засобом для напрацювання вчення про людську поведінку. Саме про це писав Д.Локк: «Доцільно зробити висновок, що найбільш прийнятим для нас заняттям буде знання в цій сфері, що найбільше відповідає нашим здібностям і є для нас найцікавішим, тобто знання умов нашого вічного добробуту. Звідси можна зробити висновок, що теорія людської діяльності чи моральність є внутрішньо властивий людству предмет вивчення і дії» [10,с.72]. Як зазначають Н.Хамітов, Л.Гармаш, С.Крилова, таким чином, стара метафізика повинна була поступитися експериментальній філософії людської природи [12,с.101].
Г.Лейбніц у суперечці філософії і науки про їхнє «первородство» рішуче зайняв сторону, як він говорив, «вічної філософії», хоча його досягнення саме в науці і його слава вченого-експериментатора величезні. Монадологія Г.Лейбніца – це грандіозна спроба об’єднати механічну ньютонівську критику світу з величезними релігійними істинами, примирити, як він сам говорив, Платона і Демокріта, поєднати експериментально-математичні дослідження природи і причинне пояснення світу з методологічною космологією Г.Лейбніц писав: «Відкриття в науці потрібно робити без ефективного прагнення до незвичайного або нового, що я вважаю небезпечним не тільки на практиці, а й у теорії, бо я встановив після тривалих досліджень, що зазвичай найбільш давні думки є найкращими, якщо їх витлумачити належним чином» [10,с.19].
Отже, вододіл між раціоналізмом і емпіризмом був зумовлений різним розумінням сутності людини: емпірики (зокрема Д.Локк) висунули ідею « tabula rasa» (свідомість кожного новонародженого подібна чистій дошці, на якій досвід може записувати будь-який зміст); раціоналісти ж висунули постулат «вроджених ідей» [2,с.66].
Р.Декарта, а потім Г.Лейбніца до переконання про існування вроджених ідей привело те, що вони, як раціоналісти, не сумнівалися, що вивести загальне знання, наприклад, знання про Бога, із чуттєвого досвіду неможливо. Деякі речі ми відчуємо інтуїтивно, і вони мають для нас не меншу, а більшу достовірність, ніж знання, отримані шляхом чуттів. Отже, інтуїція повинна мати у своєму розпорядженні той матеріал, що дає змогу їй робити свої змістовні прозріння, – зазначає А.Андрєєва [1,с.174].
Г.Лейбніц, правда, дорікав Р.Декарту в спрощеному розумінні вродженості, але все-таки, коли Р.Декарт твердив, що душа людини мислить безперервно, навіть в утробі матері, тому що дух завжди активний, він мав на увазі лише ембріони думок, нечіткі їхні зародки, для проснення яких необхідна діяльність природного «світла розуму».
Проблема взаємозв’язку мисленн
я і досвіду в філософії Д.Локка. Критика теорії Р.Декарта. Особливості метафізичного методу. Теорія абстракції
Д.Локк, звернувшись до досвіду, який, з точки зору його принципово сенсуалістичної позиції, є джерелом нашого знання, висловлює глибокі сумніви і вірогідності теорії «природжених ідей», що її дотримувалася більшість раціоналістів (насамперед Р.Декарт). Варто лише, на думку Д.Локка, вказати шлях, яким приходимо ми до будь-якого знання, й одразу стає зрозумілим, що цього цілком досить, аби довести, що воно не природжене.
Отже, всупереч Р.Декарту Д.Локк вважає, що природжені ідеї взагалі не існують. Деякі істини, міркує Д.Локк, отримуються з ідей одразу ж, як тільки розум перетворює їх у твердження. Для відкриття й визнання інших істин необхідний довгий ряд упорядкованих ідей, належне порівняння їх і ретельно зроблені висновки. Деякі істини першого роду завдяки їх загальному та легкому визнанню помилково приймалися за природжені.
Насправді ж ідеї й поняття
не народжуються разом з нами так
само, як уміння й науки, хоча одні ідеї
засвоюються нами з більшою легкістю,
ніж інші, і тому приймаються більшим
колом людей. Але й це залежить
від ступеня застосовності