Міністерство внутрішніх справ України

Харківський національний університет внутрішніх справ

Факультет підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання 
 
 

Кафедр  гуманітарних та економічних дисциплін 
 
 

Філософія Шопенгауера

                             Реферат з дисципліни «Філософія» 
 
 
 

Виконав:

курсант групи ФСД 10-9

Темнюк А.В. 

Перевірив:

доцент  кафедри

Шаповал Л.А. 
 
 

     Харков - 2011 

     План

     Вступ...............................................................................................................3

     1. Волюнтаризм як напрямок філософської  думки....................................4

     2. А. Шопенгауер. Коротка біографічна довідка........................................5

     3. Джерела філософії Шопенгауера.............................................................6

     4. Визначення волі.........................................................................................7

     5. Основні філософські погляди  Шопенгауера.........................................8

     5.1. Світова Воля – головна рушійна  сила всього існуючого...................8

     5.2. Філософсько-антропологічна позиція  Шопенгауера........................14

     5.3.Шопенгауер  – філософ світової скорботи..........................................17

     5.4. Етичні погляди Шопенгауера..............................................................21

     5.5. Естетичні погляди Шопенгауера........................................................22

     Висновки......................................................................................................24

     Список  використаної літератури...............................................................25

      Вступ 

     Серед багатьох напрямків філософської думки, що базується на класичній німецькій  філософії, привертає до себе увагу  вчення про волю А. Шопенгауера.

     Саме  тому мета мого реферату – дослідити: що послужило базою для виникнення вчення Шопенгауера, з чого воно складалося, які філософи цікавилися цією проблемою; з’ясувати чому і зараз погляди на світ Шопенгауера продовжують цікавити людей.

     В часи перемін і негараздів, що зазнає наша країна народ, світогляд філософа-песиміста  перекликається з світоспоглядальною позицією досить великої кількості людей, яких приваблює його точка зору на дійсність, яка приносила і приносить дуже багато негативних емоцій в життя сучасної людини, а також спосіб, який пропонується Шопенгауером для того, щоб здолати з мінімальними втратами труднощі, що кожного дня постають перед нами. Сам філософ писав, що його вчення не допомогло йому збагатитися, але допомогло уникнути численних неприємностей, що чекають кожну людину на її життєвому шляху.

     Реферат „Філософія Шопенгауера” побудовано таким чином, щоб висвітлити хто такий А. Шопенгауер, як сформувалося його вчення, з чого воно складається, а також з’ясувати, яке місце займає це вчення серед інших філософських думок за численністю своїх адептів і актуальності. 

      Волюнтаризм як напрямок філософської думки 

     Волюнтаризм – від латинського voluntas – „воля” – ( термін був введений Тьоннісом у 1883 р.) ідеалістичне направлення у філософії, що розглядає волю як найвищий принцип буття. Виставляючи на перший план волю у духовному бутті, волюнтаризм протистоїть інтелектуалізму (чи раціоналізму) – ідеалістичним філософським системам, які вважають основою усього існуючого розум.

     Елементи  волюнтаризму були вже у філософії  Августина, який бачив у волі основу всіх інших духовних процесів, і  Дунса Скота, з його підкреслюванням першості волі перед інтелектом (voluntas est superios intellectu – „воля вища за мислення”). Передумовою новітнього волюнтаризму стало вчення Канта про першість практичного розуму; хоч існування вільної волі неможливе за Кантом, однак це теоретично ні довести, ні заперечити, практичний розум вимагає постулювати свободу волі, інакше ж моральний закон втратить усілякий зміст. Виходячи з цього, Фіхте бачив, основу особистості, а у вольовій діяльності „Я” – абстрактного, творчого принципу буття, джерелі духовного самонародження світу.

     При цьому воля у Фіхте (як і у Канта, а також і у наступних представників  німецької класичної філософії  Шеллінга і Гегеля) є розумною за своєю природою, джерелом здійснення морального початку. На противагу цьому Шопенгауер, у філософії якого волюнтаризм вперше  оформлюється як самостійний напрямок, дає ірраціоналістичне трактування волі як сліпого, нерозумного, безцільно діючого початку світу. Кантівську „річ у собі” Шопенгауер тлумачить як волю, що виявляється на різних ступенях об’єктивації; свідомості інтелекту Шопенгауер відводить роль одного з другорядних виявлень волі. У Шопенгауера, як у Є. Гармата, волюнтаризм тісно пов'язаний з песимізмом, уявленням про беззмістовність світового процесу, що має джерелом несвідому і сліпу волю. Волюнтаристичні ідеї Шопенгауера стали одним із джерел філософії Ф. Ніцше¹. 

     А. Шопенгауер. Коротка біографічна довідка 

     Артур Шопенгауер народився у родині данцигського банкіра у 1788 році. Його мати – видатна німецька письменниця Анна Шопенгауер після смерті чоловіка переселилася у Веймар. В її домі часто бували такі відомі люди, як Гете, Віланд, Гримм, Шегелі. Глибоко вражений смертю батька, майбутній філософ деякий час займався комерційною діяльністю, яка була йому глибоко огидною.

     Вже в юності в його характері виявляються  задатки песимізму, які наклали  відбиток на життя та життєву рефлексію.

     Коли  Артуру виповнилося 21 рік, він вступив  до Геттингенського університету, на медичний факультет, а під впливом Г.Е. Шульца зацікавився філософією. У 1811 році він пересилився до Берліну, де в той час був дуже уславлений Фіхте. Через два роки Шопенгауер випустив свою першу роботу: „Про чотирьохякісний корінь достатньої основи”. Навесні 1814 року він пересилився до Дрездена, де і була написана головна його робота „Світ як воля і уявлення”(1818).

     З 1820 по 1831 рік Шопенгауер працював в Берліні приват-доцентом, а пізніше відмовився від викладацької діяльності й решту частину життя провів у Франкфурті-на-Майні, де і помер у 1860 роц[²] 

     Джерела філософії Шопенгауера 

     Із  різнобарвних ниток історично філософського  килиму сплелася філософія Шопенгауера, і з різнорідних елементів виникло дуже зв’язне ціле. Його ланками стали різнобарвний інтуїтивізм в дусі пізнього Шеллінга і Новаліса, надто песимістичний погляд на оточуючу дійсність як на похмуру „юдоль плачу і страждань” (формула Шопенгауера: „наш світ – найгірший з усіх світів” і є своєрідна теорія, проникнута деякою роздвоєністю, схильною до світогляду дуалізму.) Тут зіграли свою роль розміркування Фіхте про те, що світовий суб'єкт „Я” діє і кличе до дій усіх людей. Зіграло свою роль і вчення про сліпе хвилювання „безосновного початку”, про що йшла мова в роботах Шеллінга про сутність людської свободи і в філософії Джордано Бруно. Близький образ божественного першоначала був і у пантеїста Я. Бьоме. Це першоначало виявилося у нього причетним до зла, що відбувається в світі. Однак головну роль у становленні шопенгауерської системи зіграв вплив з боку  філософських традицій – кантівської, платонівської і давноіндійської, брахманської і буддійської³. 

     Визначення  волі 

     Воля  – у протилежність потягу, представляє  собою духовний акт, завдяки якому  підтверджується деяка цінність, що вважається такою, чи завдяки якій прагнуть до неї.

     Спрямована  воля може бути не тільки суб'єктивно  цінне, тому вона залежить від індивідуальної субординації цінностей. Вольовий мотив, а отже і цінність чи положення  речей, що мають цінність, виявляються  у межах деякої ситуації. Кожний вольовий мотив породжує  контрмотив, від сили якого залежить, чи буде воля мати наслідком деякі дії.

     Воля  як духовний акт завжди є вільною  волею, тобто може вибирати серед  численних мотивів навіть такий  мотив, котрий суперечить життєвим потребам людини. Завдяки цьому людина представляє  собою єдину істоту, яка може добровільно  діяти наперекір власним інтересам  і, навіть, знищувати себе. Шопенгауер створив метафізику загальної волі, що виявляється в об’єктивному плані як природа, включаючи і людське тіло, а в плані суб'єктивному – як свідома воля.

     Ніцше, примикаючи до Шопенгауера, створив власне вчення про волю і владу. Гегель вважав своє вчення ідеальною кінцевою метою світу, усвідомленням духу своєї свободи (в волі), а, отже, і дійсності його свободи.

     Воля  як річ сама в собі, на думку Шопенгауера, повністю відрізняється від свого проявлення і повністю вільна від усіх його форм, в які вона входить тільки при виникненні і котрі стосуються тільки її об'єктивації, а їй самій не властиві, навіть сама загальна форма всякого виявлення об'єкта для суб'єкта її не стосуються; але існують форми підпорядковані цій загальній формі, що знаходять загальне вираження у законі існування, до яких, як відомо, належить час і простір. А отже, і єдино через них існуючу численність⁴. 

     Світова Воля – головна  рушійна сила всього існуючого 

     Ввідною частиною філософії Шопенгауера може вважатися його докторська дисертація, захищена ним в Йенському університеті в 1813 році „Про чотирьохякісний корінь закону достатнього існування”.

     Існує тотожність волі і „тіла”, так як і те і інше є породженням потойбічної сутності. У другому томі „Світ як воля і уявлення” Шопенгауер назвав тіло людини навіть паразитом цієї потойбічної сутності.

     Із  нерівності тіла і волі людей витікають 2 шляхи розвитку філософської думки:

• 1-й шлях  мозок, усе тіло людини – це тільки його власне уявлення, аналогічне тому, що все тілесне, матеріальне є продуктом самоствердження потойбічного буття;
• 2-й шлях  протилежний першому і веде до матеріалізму: свідомість є продуктом людського мозку.

     Тут виникає одне із тих протиріч, котрі  підривають філософську систему  франкфуртського затворника.

     Що  таке потойбічна сутність дійсності, звичайно виступаюча на поверхню світу уявлення у закамуфльованому вигляді. Всяке  пізнання тут припиняється, „річ у собі” доступна тільки інтуїтивній здогадці, на котру звичайні люди майже не спроможні, тим більше, що користолюбство затьмарює і деформує їх без того слабкі пізнавальні можливості. Але людей, здатних до глибокого інтуїтивного прозріння, підштовхувати хоча б до тіні знання про світову сутність може та обставина, що ця сутність є своїм власним провісником. Ця сутність є Світовою Волею, однією і єдиною, хоч в світі своїх уявлень вона виступає у вигляді безмежної різноманітності. Це не кантівська моральна воля, обумовлена потойбічною свободою, але позбавлений індивідуальності надоб’єкт, який співпадає із свободою як антиморальним, повним свавіллям.

     Ця  свобода ірраціональна і діє  як вічне становлення, безцільне  прагнення, спроможне породити будь-яке  зло. Недарма Шопенгауер в якості історично-філософських аналогій наводить думку давньогрецького філософа Анаксимандра, що різноманітність речей, яка породжується безмежним початком, виявляється таким чином причетною до зла. Посилався він на думку Емпедокла, що одна із двох космічних сил є „Ворожнеча”. Апелює філософ і до Якова Сьоме, у якого зла діяльність виступила як необхідний результат саморозкриття світової божественної сутності. Від Бьоме йшов і розгляд Шопенгауером Світової Волі як безпричинного і „безосновного начала”, яке не має необхідності ні в якому законі достатньої основи⁵.

     Світова Воля – це могутній творчий принцип, який породжує всі речі, процеси, але  споконвічно в ній корениться щось хибне, негативне. Вона як би постійно „голодна”, заявляє про неї Шопенгауер. Він антропоморфізує свою теорію буття, і якщо у Парацельса людина виступає як мікрокосмос, то у Шопенгауера космос уподібнюється мікроантропосу.

     Деяка квазібіологічна активність, неясний прообраз потреби виживання, як „сліпе” прагнення, темний та глухий потяг понад усякої безпосередньої можливості бути пізнаною, понад усякої планомірності, але вічно незадоволена і ненаситна – така Світова Воля.

     Дещо  схоже є і в поглядах на світ французького філософа початку 19 ст. Мен де Бірана, а також у німецьких філософів-пантеїстів Фетнера і Лотце, але це тільки віддалена схожість, тому що у Шопенгауера воля спрямована на реалізацію своєї могутності так, що у своїх проявленнях сама себе розділяє, порушує, проте знову і знову продовжує свої нескінченні пошуки та боротьбу.

     Різноманітними  формами процесу цієї самої самореалізації Світової Волі служать за Шопенгауером всесвітнє тяжіння, магнетизм та інші різноманітні фізичні сили, хімічна схожість, воля і боротьба за існування в органічному світі, тропізми рослин та інстинкти тварин і сильніший із останніх – харчовий і статевий інстинкти, а після афекти людей, їх мстивість і самолюбство. В концепції Шопенгауера проводиться думка, що утілюючись у різноманітності процесів і подій, Світова Воля як „річ в собі” виявляється зовсім не річчю: надоб'єкт, що опановується розумом, не є річ і далеко не в собі; „так як воля виявляє себе інколи” в дуже яскравих, красномовних формах. Але і це не все: виявляючи себе в собі, вона також ненавмисно маскує себе тим, що в її виявлених все більше виступає риса, здавалося б зовсім сторонньою її бажанням, прагненням  і поривам. В своїх проявленнях вона все більше страждає і відчуває себе нестерпно нещасливою.

     Чому  все це відбувається? Тому, що чим  більше досконалий, свідомий рівень виявлень Світової Волі досягається, тим більш  жорстокого для неї самої і  при цьому морально-негативного  характеру вони набувають. Чим  більше  розвинуті в інтелектуальному і  емоційному відношенні люди, тим сильніше їх моральний колізм і страждання. Соціальне життя проникнуте обмеженим розумом та вульгарністю, заздрістю та лицемірством.

     Турбота про ближнього і боротьба за щастя  пригнічених постійно виявляється  пошуком власної вигоди, патріотичні  заклики – маскою корисного націоналізму, парламентські теревені – прикриттям найбільш безсоромного групового і  особистого егоїзму, удавана демонстрація релігійних почуттів – маскування ханжеської безсоромності.

     Шопенгауер вважав, що Світовій Волі притаманна „безглуздість”. Вона позбавлена змісту і веде себе зовсім абсурдним чином. Світову Волю не цікавить ні минуле, ні сучасне, ні майбутнє. А події історії, що відбуваються в часі і в просторі, позбавлені зв'язку і значення. Потік подій у часі – це барвиста зміна одних випадкових подій іншими, схожа на вереницю хмар в небі в вітряну погоду. Довічна турбота і постійна невпевненість пронизує усе існуюче. Невдоволення і тривога ніколи не залишають людей в їх суєтних пошуках, сподіваннях і розчаруваннях.

     Шопенгауер уявляв собі процес подій, що відбуваються, наступним чином: прояви волі отруюють одна одній існування, згубно діють одна на одну, одна з одною борються, але через їх посередництво Воля знаходиться в етапі боротьби сама з собою, відбувається її внутрішнє роздвоєння у самій собі⁶.

     Філософія Шопенгауера різко протистоїть метафізичним поглядам трьох видатних сучасників – Фіхте, Шеллінга та Гегеля.

     Головне положення Шопенгауера полягає у тому, що воля є „абсолютною” народилося у теоретичному аналізі Канта і Фіхте. Теорією думок чи ступеням вольового феномену він зобов'язаний Платону, а загальним тверезо-песимістичним направленням – філософії про заперечення волі – буддизму.

     Життєвим  ідеалом філософа був буддійський  самітник. Не зважаючи на перегук ідей з східними вченнями, Шопенгауер постійно підкреслював самостійне виникнення своєї філософської системи.

     На  думку Шопенгауера, що повністю співпадає з кантівською, світ є іншим як власним уявленням людини. Але звідси не випливає, що іншої реальності ніж духовна не існує. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від власних почуттів і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Наші фактичні пізнання відносяться не до самого світу, яким він є насправді, а лише до світу явищ.

     Пізнавальна свідомість сприймає світ через сітку  особливих категорій, які просто упорядковують наші уявлення.

     Але світ, народжений процесом пізнання, як вважає Шопенгауер, відрізняється від ідеального світу, про який нам важко зробити висновок. Отже, не потрібно абсолютизувати духовні сутності. Ось чому філософія Шопенгауера не визнає таку розумну вигадану професорами і ставши їм необхідною байку про безпосередньо та абсолютно пізнавальний, споглядальний та сприймаючий розум, який потрібно тільки спочатку навязати своїм читачам, щоб пізніше вже преспокійно „в’їхати” раз і назавжди нашому пізнанню до Кантом закритої ділянки, за межами можливості усілякого досвіду, де вже прямо з’являються основні догми новітнього оптимістичного християнства, безпосередньо розкриті та чудово викладені.

     Отже, Шопенгауер розрізняє два світи. Один - це уявлення. Інший відокремлений,  від нього цілою прірвою, це світ реальний, Світ – воля.

     В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у  часі та  просторі. Інший не співвідноситься  з часом та простором. Він вільний  від усяких меж і нічим іншим  не сформований і не скутий. Розрізнити ці два світи – задача філософії  Шопенгауера.

     „Світ - це моє уявлення”. Цією формулою Шопенгауер починає свою основу працю, відтворюючи в ній філософію Індії, сутність філософських систем Лейбніца, Берклі, Юма, Канта. Світ феноменальний за Шопенгауером, – це моя ідея, продукт моєї розумової організації. Припустимо, я був би організований якось інакше. Що це означало б? Світ змінився б, представився б мені зовсім іншим, створеним з інших феноменів. Отже він залежить від суб'єкта, який сприймає цей світ.

     Отже, дві різні сфери: сфера феноменів, яка не має в собі нічого реального  і щось зовсім інакше, до сих пір  нерозгадане, таємниче, можливо принципово не зрозуміле. "Це вже не уявлення, а воля…"

     Потрібно  відразу усвідомити, що це поняття  в міркуваннях Шопенгауера  виникає не в життєво тривіальному значенні. „Воля – це початок усього існуючого. Це означає сутність прихованого існування феноменів. Воля – це абсолютно вільне бажання, що не має ні причин, ні підстав”⁷.

     Здавалося б з такого дуже невизначеного  положення, – точніше з положення  заперечуючого яке б то не було визначення сутності світу, не можна одержати для філософії ніяких більш чи менш фіксованих стверджень, встановити яку-небудь послідовну лінію розміркування, зробити конкретні висновки. Шопенгауер так не вважає. Більш того, він впевнений, що тип філософії, який він пропонує, повинен буде не тільки змінити обличчя і задачі самої філософії, але і провести переусвідомлення людиною самої себе, своєї життєвої позиції та призначення.

     Світоглядна позиція Шопенгауера звичайно заводить в глухий кут дослідників, схильних до жорстоких оцінок філософських поглядів. Метафізичну систему, що має першоосновою єдину світову волю, навряд чи наважаться віднести до матеріалізму. Між ним творець такої системи, фактично ігнорує прибічників об'єктивного ідеалізму, окрім Платона і Аристотеля, багаторазово вельми співчутливо посилається на матеріалістів Епікура, Лукреція Кара, Бруно, Гельвеція і навіть рекомендує читати трактат „Відношення між фізичною та моральною природою людини” Молешотта, одного із представників вульгарного матеріалізму.

     За  волею та уявленням як основними  одиницями існуючого вгадується кантівське розрізняння практичного  і теоретичного розуму і навіть, главенство практичного над теоретичним. Справжньою і єдиною „річчю у собі” є, на думку Шопенгауера, „світова воля”. На рівні психіки, там, де відбувається роздвоєння волі на об'єкт та суб'єкт, вона стає сама для себе у поняттях. Світ що представлений людині в його свідомості, є справжнім; наше життя схоже на сни. Життєві події і сновидіння за обраним виразом Шопенгауера -– сторінки однієї книги, різниця тільки в тому, що ми читаємо її послідовно, чи просто гортаємо, заглядаючи чи туди чи сюди. „Життя, заявляє він, – довге сновидіння”.

     Уся різноманітність світу за Шопенгауером – це виявлення волі. Усілякий рух волі прагне до здійснення сперечаючись з іншим за матерію, простір та час. Звідси внутрішнє суперництво, безперервна війна між індивідами, так як мова йде про види в органічному царстві, і проявлення природних сил в неорганічному світі.

     Пізнання  людини – також одна з об'єктивацій світової волі, включеної до нескінченної боротьби її виявлень.

     Воно  служить волі, зокрема цілям збереження істоти, що має різноманітні потреби. Шопенгауер розрізняє два роди пізнання: звичайне пізнання, розуміючи об'єкти як окремі речі, з'ясовуючи те, чого хоче воля тепер і тут, і геніальне, спрямоване на незмінну і справжню сутність речей, на волю як таку.

     Звичайне  пізнання реалізовується таким чином  в науках і доступне всім, геніальне  ж (вище, справжнє) пізнання пов'язане  з мистецтвом, моральним подвижництвом  і є рідкісною долею обраних.

     У сфері людських бажань мова також  іде про виявлення волі, її безперервної, невтомної, беззмістовної гри. Бажання  людей нескінченні і ненаситні. Задоволення не має позитивного  змісту, воно негативне. Людські страждання довічні, так як вони не є наслідком помилок, відхилення від карми, „хибою”, а виразом сутності самої волі, самим позитивним станом світу⁸.

     Отже, на думку Шопенгауера, сутність всіх речей, таємниця світу і його рушійна сила зумовлюється волею до життя, так як воля постійно створює тільки саму себе і ця робота ніколи не може бути закінченою, бо незадоволеність, недосконалість – її природний стан. Воля до життя – вже за визначенням нещаслива воля. Отже, так як світ є ніщо інше як маніфестація (об’єктивне самовиявлення) волі до життя, то він є також сукупністю мук і страждань. 

     Філософсько-антропологічна позиція Шопенгауера 

     Розрізнення волі та пізнання складає важливу  особливість шопенгауерської філософії. При цьому в своїх міркуваннях він рухається не від буття до людини, а від людини до буття. Однак, ні в якій мірі не можна віднести цю позицію до свідомої антропоморфізації, тобто до гуманізації світу. Тут можна виявити філософсько-антропологічну установку, що не виключає сама по собі пильної уваги до світу мінералів, рослин, тварин, де також панує воля.

     Воля  багатолика та всюдисуща. Великою є  її роль, на думку Шопенгауера, у рослинному світі. Вона втілює тут прагнення, бажання, несвідомий потяг.

     Верхівка  дерева тягнеться до світла, прагне постійно рости тільки вертикально. Коріння прагне вологи… Сім’я, кинуте в землю, проросте стеблом до гори, а корінням – вниз. Гриб пробивається через стіну, а квітка через асфальт. Все це виявлення волі.

     Так і в природі в цілому. Магнітна стрілка постійно спрямовується  до півночі. Тіло завжди падає вертикально. Тепло і холод впливають на стан речовини. Мова як раз і фіксує цей вольовий початок. Люди говорять: вода кипить, вогонь не хоче горіти. На думку німецького філософа, це зовсім не образ, а реальні спонукання, що виникають у сфері стихій, мінералів, предметів.

     Воля  – це сила, завдяки якій виникають  істоти, індивіди, що живуть в просторі і часі. Воля є те, що не бувши прагненням до існування, стає буттям, об’єктивується у великій кількості різних втілень. Сама воля не підкоряється законам простору і часу і не може бути пізнаною. Але її реальні виявлення інтелект спроможний сприймати.

     Феномен загальної волі послідовно розгортають  себе у часі. Вони виявлять себе закономірно  у постійних формах. У відповідності  з тими незмінними формами, які Платон назвав Ідеями. Так народжується низка  перевтілень від елементарних істот  до вищих. Кожний ступінь вольового  феномену відстоює своє право, що і  породжує боротьбу за існування.

     Воля - це незмінне прагнення буття. Поки вона існує, зберігається і Всесвіт. Шопенгауер наділяє її трьома головними властивостями: тотожністю, незмінністю, свободою. Хоч вона  і усюдисуща, найбільш виразно воля виявляється в людині і в людській свідомості. „Людина стає тією віссю, навколо якої обертається макро- і мікрокосмос, при цьому цінність характеризується шляхом співвідношення з людиною, а саме: добро це для неї чи зло”.⁹

     Читаючи „Афоризми життєвої мудрості” доводиться часто пригадувати шопенгауерський досвід: філософ постійно повертається до своєї головної праці, роз’яснює власні ідеї, торкаючись чисто етичних проблем. Він, зокрема пише, що волю людина дала собі сама, так як воля – це сама людина. Розум же – це благо, що даровано людині небом, вічною, таємничою долею, необхідністю, в руках якої людина – це іграшка.

     Розум людині, згідно Шопенгауера, – це продукт волі. Він гине разом з індивідом, але воля при цьому не втрачається, не руйнується. Тому вона тотожна собі, тобто в рівній мірі виявляється і у кліща, і у людини. Різниця тільки у несуттєвому – в об'єкті бажань, у мотиві бажання і в усвідомленні, осмислюванні цього прагнення. Те, що в природі панує порядок, залежить зовсім не від розуму. Останній рухливий та змінний, він то і вселяє в світ безмірну різноманітність. Виміром же життя залишається завжди воля¹⁰.