Філософія світобачення та світосприйняття Василя Стуса крізь призму ліричного доробку автора
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Вінницький державний педагогічний університет
імені Михайла Коцюбинського
Інститут філології й журналістики
Кафедра української літератури
Філософія світобачення та світосприйняття
Василя Стуса
крізь призму ліричного доробку автора
Курсова робота
з української літератури
студентки 3 курсу, групи
освітньо-кваліфікаційного рівня
«бакалавр»
денної форми навчання
Каленик Тетяни
Науковий керівник: ст. викл. Ткаченко В.І.
Дата захисту:
Оцінка:
Вінниця – 2012
План
Вступ 3-5
Розділ І. Проблема самопізнання і гармонія зі світом у ранній ліриці
Василя Стуса 6-10
Розділ ІІ. Екзистенційна проблематика збірок «Зимові дерева» і
«Веселий цвинтар» 11-19
Розділ ІІІ. Збірка «Палімпсести» в руслі філософії екзистенціалізму 20-24
Висновки 25-26
Список використаної літератури 27-28
Вступ
Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших поетів ХХ ст., схоже на спалах – короткий і яскравий. Початок творчості В. Стуса припав на початок 60-х рр. – на роки хрущовської відлиги. Тоді в літературу прийшла когорта митців, які не хотіли миритися ні з рештками сталінської тиранії, ні, пізніше, із задушливою атмосферою застою.
Серед проблем, піднятих поетами у творах, важливе місце посідають національні, філософські, інтимні, екологічні, моральні та ін. І Світличний, М. Вінграновський, В. Симоненко, Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, І. Драч, Ліна Костенко, В. Шевчук, І. Дзюба шукали справедливості в суспільному житті, утверджували високі гуманістичні ідеали, загальнолюдські цінності добра, любові та поваги до кожної людини, рівність і свободу для всіх націй. У своїй творчості вони були новаторами, свіжо, по-новому бачили світ і шукали нових, незвичних форм, засобів образотворення.
Із цієї точки зору благодатним матеріалом для роздумів і переживань є творчість Василя Стуса.
Його творчу спадщину можна зрозуміти, лише усвідомивши прочитане, пройнявшись проблемами творів. Перед читачем відкривається надзвичайна вимогливість поета до своєї творчості. Ще в ранній період проявляється і філософське світовідчуття поета, де беруть початок мотиви смерті й глибокої самотності, тривога за долю народу як «предвісник смертних конань свого віку», усвідомлена потреба самоти, яка неодмінно пов’язується зі смутком [16, 68].
Серед найрізноманітніших типів поетичних натур, що їх являє нам історія світової літератури, можна вирізнити два полярні: той, що знаходить радість і мудрість у простих, всім від Бога даних виявах життя, і той, що за рутиною буденщини бачить трагічні бездоння незбагненного, дошукується неможливої відповіді на вічні питання і застрашений відпочатковою абсурдністю буття перед очима смерті, хоч і може дивитися в ці очі стоїчно. Обидва ці полюси поетичного світосприймання репрезентовані в різні часи і в різні епохи багатьма талановитими, а то й геніальними поетами.
Василь Стус ближчий до поетів другого психологічного полюсу, полюсу трагізму. Його трагізм, відпочатковий настрій трагічного світосприймання, може, йшов не стільки від філософського принципу, світоглядних переконань, скільки від висоти етичного ідеалу та від етичної непоступливості, – але потім, на думку І.Дзюби, «він був підкріплений і інтересом до екзистенціалістської філософії» [6, 4], в якій Василь Стус знаходив дещо споріднене із власним світопочуванням.
Василеві Стусові випало жити в час тотального панування комуністичної ідеології й, водночас, у переддень національної державності. Митець вважав, що поет позбавлений права на слабкодухість. Він – сіль землі, бо коли поети втрачають здатність рости ввиш, тоді усі приречені розчинятися в силовому полі життєздатніших культур і націй. Саме тому кожен вірш Василя Стуса – своєрідне самоповертання в національну й індивідуальну історію, наповнення сірого й буденного дня світлом духу людини, яка щомиті відчувала особисту відповідальність за долю людини, народу, світу.
Найбільшим секретом Стусової творчості є намагання переконати людей у доброті світу, незламності людського духу та волі. За поетичним Літописом Василя Стуса таємниця національного самозбереження полягає у виході за національні рамки й обмеження.
У курсовій роботі досліджується еволюція поетичного мислення В.Стуса у філософській ліриці. Літературний портрет митця охоплює час від написання ранньої збірки «Круговерть» до осягнення ним вершин майстерності. Позиція авторського «я» осмислюється у філософських, громадянських, морально-етичних вимірах лірики поета.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю висвітлення еволюції художнього мислення В.Стуса. На цей час українські дослідники зробили чимало у справі вивчення творчого феномену поета. Мистецькі надбання поета розглядаються в контексті витвореної ним естетичної концепції бачення світу. В сучасному літературознавстві доробок лірика осмислюється як вузлова проблема, що поєднала в собі філософсько-естетичні, морально-етичні, політико-ідеологічні критерії оцінки людського буття. Актуальність дослідження визначається важливістю розкриття художньої майстерності Василя Стуса у змалюванні євангельської самопожертви, любові до людей, непримиренності до кривди.
Стан дослідження. Поетична спадщина В.Стуса дістала літературознавчий аналіз у розвідках та передмовах до видань творів поета, у дослідженнях М.Коцюбинської, М.Жулинського, Є.Сверстюка, М.Ільницького, В.Неділька, М. Слабошпицького, А.Бондаренко, І.Онікієнко та багатьох інших.
Об’єктом курсової роботи є розвиток творчої думки В.Стуса, послідовно виявлений у збірках поета «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар» та «Палімпсести».
Мета роботи полягає у вивченні форм вираження авторської свідомості, у дослідженні еволюції художнього мислення В. Стуса. Мета зумовлює розв’язання цілого ряду завдань, основними з яких є:
– з’ясувати особливості розвитку та естетичну природу творчості В.Стуса;
– визначити проблематику поезій митця та своєрідність її художнього втілення в різних поетичних формах;
– показати самобутність індивідуальної манери поета, багатогранність його стилю;
– простежити еволюцію творчого мислення в ліриці поета.
Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Розділ І. Проблема самопізнання і гармонія зі світом у ранній ліриці
Василя Стуса
Життєве спрямування В. Стуса розкривається через творче осмислення світу, віднайдення свого місця в ньому. З життєдайним пафосом поет прагне наслідувати високі ідеали, які акумулюються у вічних моральних категоріях любові, злагоди, гармонії, віри, порозуміння. Вже з роками стає помітним, як виробляється його власний голос, «крізь набуте й необов’язкове проростає своє слово, міцнішаючи й виразнішаючи». Рання збірка В.Стуса «Круговерть» (1965) переконує у прагненні поета всебічно осмислити реалії буття. Світ манить його своєю неповторністю, з мажорним настроєм митець намагається трансформувати його в собі. В. Стус прагне пізнати незвідане, його захоплює відверта радість буття і відчуття себе в ньому (поезія «Радість»):
Із струмком, із промінням ранковим,
В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,
З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим –
Гомони! Гомони! Так, як вітер, як промінь, як грім.
Гомони! Гомони! [23, 198].
З осмисленням світу народжується любов В. Стуса до землі, людей, довкілля. Пізнаючи дійсність, поет відкриває все нові шляхи творчої самореалізації. У таку мить його ліричний герой розкошує у духовному екстазі, перетворюючи поезію на музику слова, світла і сонячних барв. Поезія «Круговерті» виразно засвідчує такі процеси самопізнання і самовизначення автора, відбиваючи його таємничу радість відчуття світу, виявляючи бажання пізнати світ у палкій любові до нього. У поезії «Вереснева земля» автор скаже:
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою. …[23, 204].
За точку відліку людського існування В.Стус бере першовитоки буття: замислюється, що таке світ, шукає свого місця в ньому, розмірковує над життям, пізнає його ціну. Життєва розкутість вимагала відповідної самореалізації в творчості. Кожен з поетів-шістдесятників у прагненні творчого самовираження по-своєму торував свій шлях у поезію. Творчий шлях В. Стуса позначений осмисленням і втіленням у творчість філософської концепції екзистенціалізму. Від природи йому близькі були смисло-життєві питання вини й відповідальності, вирішення і вибору, ставлення людини до свого покликання і до смерті – тобто ті питання, що склали осердя проблематики екзистенціалізму. у поезії «Їй-богу, так, напевно, має бути…» автор зазначить:
Їй-богу, так, напевно, має бути,
Щоб наступала ніч і день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолоті трав.
Щоб я мужнів, мінився і зростав,
І встиг пізнать, любити і забути…[23, 215].
Саме ці питання фіксують дослідники у творчості В.Стуса. В ліриці поета, зазначають «чітко можна виділити основоположні принципи й проблеми екзистенціалізму, як-от, проблему буття, проблему вибору, проблему мислячого «я», принцип перспективізму, антропологічний принцип і т.д.». На основі власних моральних, естетичних і світоглядних засад поет у свій спосіб вибудовує цю проблематику і прагне розв’язати екзистенційні питання.
Здобутки митця на цьому шляху можуть бути охарактеризовані визначенням філософа М.Хайдеггера: «стати тим, хто ти є». Ця позиція В. Стуса чітко окреслена в поезії «Мені зоря сіяла нині вранці»:
Жити – то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення [23, 208].
В «самособоюнаповненні» – суть Стусового екзистенційного світовідчуття. Саме це було метою поета, до здійснення якої він увесь час поривався і прагнув, незважаючи на перешкоди. «Самособоюнаповнення» націлене на самопізнання, самовизначення, самовдосконалення особистості. В «Зимових деревах» та «Веселому цвинтарі» накреслено його початки. Протягом життя відбувається безперервний розвиток власного самособоюнаповнення. В. Стус постійно відкриває себе, ніби самонароджуючись, віднаходить у собі нові можливості людської індивідуальності.
«Самособоюнаповненням» В. Стус відмежовувався від довколишнього світу, дозволяючи собі розкошувати у власній царині духу. Усвідомлена потреба самоти виявляє філософське заглиблення поета у споглядання внутрішнього життя. Він з неминучістю підсумовує: відсутність у світі зовнішньому вкрай необхідна для вчування у світ внутрішній. В умовах тотального знеособлення для суб’єкта лірики В.Стуса такий спосіб життя виявляється оптимальним. Адже усвідомлення того, що самота не вимагає зовнішніх борінь, дозволяє зосередитись на внутрішньому самовдосконаленні, що сприяє досягненню гармонії із собою. Таким чином, усамітнившись, поет здобувається на внутрішню рівновагу. Його енергія долає будь-які життєві перешкоди, дозволяючи ліричному героєві залишатись внутрішньо непереможним. Навіть у стражданнях він має своєрідне задоволення і спокій, адже в самоті, приречений на осібне існування, залишається собою. Психологічний стан митця, який сам на сам вирішує кардинальні, життєво важливі питання, осмислюється в поезії В.Стуса:
Ти весь – на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик.
Самозаспокоєння і внутрішню рівновагу поет відчуває, зближуючись із природою. Саме природа допомагає митцю віднайти виважений спокій. Цим спокоєм тамується внутрішній біль, завданий зовнішніми чинниками. Осмислення природи – ще один шлях самопізнання і самовдосконалення. Моменти єднання з природою стають виявами органічного стану його душі. У поезії «На розквітлому лузі» В.Стус стилістично близький ранньому П.Тичині:
На розквітлому лузі
Стежка сміється.
Танцюють волошки
Під вітру спокійний прибій.
Спинися на хвилю
Отут, де красується поле,
Де мріє кульбаба,
Спинись.
На розквітлому лузі [23, 200].
У ранніх збірках змалювання природи позбавлене описовості. Його природа наділена магічною силою мудрості, в ній людина черпає вічні духовні цінності, спілкуючись із нею, стає досконалішою і довершенішою. Поет наголошує, що суб’єкт його лірики є співучасником природи, ланкою в біоритмі життя Всесвіту.
На окрему увагу заслуговує масштабність сприймання Стусом розмаїтості природи. Природа у поетовому розумінні – досвідчений наставник, у неї він вчиться пізнавати світ і відкривати себе. «Вона – вчитель, бо володіє великим знанням, має свої вищі моральні закони та велику силу. І не пізнавши їх, чи ж можна називатись людиною», – зазначає Д.Стус.
Першовитоки людської індивідуальності В.Стус вбачає в родині, сім’ї, роді. З відчуттям рідних осмислюється внутрішня єдність, що символізує моральну підтримку і є вираженням загальнолюдських цінностей.
Образ матері як хранительки роду В.Стус пов’язує з вічністю, прагне в собі утривалити морально-етичні якості, властиві їй, адже вони не підвладні часові, історичним зрушенням, вони належать вічності. Поет усвідомлює її неземний подвиг – акумулювати в собі внутрішній світ і подвоїти його в нащадках. У цьому аспекті невіддільність шляху матері і синівської дороги очевидна: в її стійкості поет пізнавав ціну власного життя, у своїх стражданнях відчував її біль, самонаповнювався ним.
З роками поет збагнув секрет материнської мудрості: у будь-яких життєвих ситуаціях вона залишалася собою. Стусові з часом також властиво звіряти своє життя із батьківським, що є символом роду, відчуттям власного коріння, доростанням до осмислення себе.
У генетичній єдності з рідними осмислюється любов поета до Батьківщини. Найдорожчі – мати, дружина – підсвідомо допомагають поетові дорости до відчуття України, до осмислення власної долі і долі народу. У зв’язку із цим у ранніх збірках природнім виявився процес злиття образів матері, дружини, України, а вже зрілий «Веселий цвинтар» демонструє, як автор послуговується їх взаємозамінністю. «Три сонцеликих жінки благословили поета на подвиг – і не відпускали його в країну темряви і вічної розлуки», зауважила Г.Гармаш. Поет відчуває їхню моральну підтримку, вона гартує його внутрішню волю. Чуття України в ранніх збірках носить екзистенційний характер усвідомлення себе на землі, яка є Батьківщиною. Вплив її поет інтуїтивно відчуває на собі, ще до кінця не усвідомивши, що з Батьківщиною тісно переплетена його доля. На рівні моральних імперативів він будує Україну в собі, саме це допомагає йому тверезо оцінити світ і віднайти відповідну гармонію з ним.
Проблеми, порушені В.Стусом у «Круговерті», «Зимових деревах» та «Веселому цвинтарі», свідчать про процес світостановлення митця, про шляхи пошуку ним гармонії в навколишній дисгармонійній дійсності. У збірках простежуються етапи духовної, моральної еволюції поета: з юнацької романтики перших поезій «Круговерті» він виростає до митця з усталеними поглядами на світ, з несхитною життєвою позицією, із власною філософією оцінки людського буття. Основний критерій розуміння його творчості полягає в орієнтації на філософські, морально-етичні, естетичні, духовні здобутки в поезії. Завдяки цьому творчість В. Стуса стає прямуванням до життєвого самовираження.
Розділ ІІ. Екзистенційна проблематика збірок «Зимові дерева» і
«Веселий цвинтар»
Життя і творчість В.Стуса надзвичайно щільно одне з одним пов’язані, творять своєрідну гармонію. В житті поет ніколи не здавався ворогові і не виявляв вагань. На думку Ю.Шевельова, «ціна цієї прямоти була висока не тільки в сенсі фізичних і психологічних терзань, а і в сенсі внутрішніх конфліктів і подолання внутрішніх молінь» [28, 273]. Поезія В.Стуса відбиває внутрішні діалоги з янголами прозрінь і бісами спокус, які становлять внутрішню суть душевного й духовного життя кожної людини. Лірика В.Стуса наскрізь людська і людяна, вона сповнена піднесень і падінь, відчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень. Є в поезії В.Стуса кілька скупих самоокреслень. На них треба зважати, аналізуючи поезію. «Біда пише мною» – цей вислів веде нас до біографічних джерел і вказує на залежність поета від своєї поезії, на внутрішній примус творити, знаходити в них себе і світ. Самота в поезіях – не запис переживань одного конкретного в’язня. Це екзистенційний мотив закиненості людини в світ, поза волею та вибором людини. У філософії екзистенціалізму ідея закиненості людини в світ не виключала людської активності, радше вимагала її. Так і у В.Стуса: свідомість своєї місії підносить його понад обставини біографії, понад обставини побуту та географічної приналежності.
Екзистенціалізм – (лат. existentia – існування), абсолютна унікальність людського буття, не зафіксована мовою понять; термін, запозичений літературознавцями з філософії. Людина зважується на вибір, переходячи від споглядального існування до власне себе, надаючи пріоритету несумісному з абстрактним, уніфікованим, анонімним суб’єктом конкретному автентичному суб’єкту, який має бути тим, ким він є у своїй самості, а не просто бути. [11, 316].
Дослідники визначають найтиповіші риси екзистенціалізму: категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав’язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. [27, 102].
В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.
Загальнолюдською проблемою в ІІ пол. XX ст. стала проблема піддатності людини масовим психозам. Тому «новітня психологія, філософія, мистецтво виокремлюють особистість і підносять її гідність» [19, 54]. Тож нова поетична філософія, нова естетика, яка формувалася у творчості дисидентів і яку Василь Стус назвав «естетикою страждання», утверджувала потребу самоусвідомлення людини, з одного боку, через почуття екзистенційного протистояння омасовленості, а з другого – через спробу «входження у Велике Горе» свого народу. Багато творів В. Стус присвятив саме цій проблемі та намагався знайти шляхи її вирішення. Життєвий шлях поета був тернистим і тому він, вирішуючи якісь проблеми чи складні запитання, вміє знаходити вихід там, де його знайти неможливо. Особливо яскраво це проявляється у збірці В. Стуса «Зимові дерева», яка наскрізно просочена проблемою Людини та Людства. У цій збірці В.Стус намагається зрозуміти з чого починається людина і, де знаходиться межа, за якою людина втрачає свою особистість, самостійність, можливість робити свій вибір. Й коли він писав: «Людина – флюгер. Так. Людина – флюгер, Підвладний вітрові, а не собі» [24, 138], то мав на увазі неправильну людську поведінку, невміння самостійно приймати рішення та відповідати за їхні наслідки й відсутність свободи вибору. В екзистенціалізмі йому близька концепція людини як біологічної істоти, простір можливостей якої не обмежений, і за бажання вона може рости і вдосконалюватися. Саме тому свобода особистості стає для В.Стуса найбільшою життєвою цінністю.
Взагалі, основні проблеми екзистенціалізму стосуються питань вини і відповідальності, вирішення і вибору, ставлення людини до свого покликання, сенсу власного буття й до смерті, і всі вони широко культивуються у творчості В. Стуса. Навіть назва його збірки є натяком на проблеми та теми, у ній розглянуті. «Зимові дерева» – ознака замороженості, самотності, заціпеніння (це загальний стан суспільства, що не користується жодною альтернативою пробудження і повноцінного розвитку). Звичайно В.Стус висвітлював у творах не одну, і не дві проблеми, а набагато більше, але серед них можна виділити три найважливіші, які найчастіше зустрічаються у його творах, і на які сам автор найчастіше намагається звернути увагу читачів.
Насамперед, це проблема кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) – немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею. Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не варто ототожнювати цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю, не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського «Я», суспільства і світу. Отож проблема кохання – це і проблема найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, проблема самовипробування на соціальну і духовну стійкість своєї особистості. У поезії з присвятою дружині поет скаже:
І не те, щоб жити – більше:
споконвіку б – без розлуки.
До віків і після віку –
Це – любов. Оце – вона! [24, 82]
Друга проблема «Зимових дерев» – переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична піднесеність. Остання не була властива Стусові від самого початку. У В. Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії:
Ти вже не згинеш, ти, двожилава
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками ...[24, 56 ],
а в аналітичній роботі поетичної думки в переживанні різних, інколи суперечливих поштовхів. Саме в цій роботі душі, часом душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне забарвлення – від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід:
Звіром вити, горілку пити – і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ [24, 57 ].
До навдивовижу інтимного і водночас пророчого переживання жертовності задля України належить цикл «Костомаров у Саратові» [24, 47-52].
Третьою, далеко не останньою проблемою, є проблема національної самокритики, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження. В поезії «Останній лист Довженка» автор скаже:
Прозаїки, поети, патріоти!
Давно опазурились солов’ї,
одзьобились на нашій Україні,
А як не чути їх? Немає сил [24, 58].
З роками ця проблема у поезії звучатиме дедалі потужніше й гіркіше, співмірно з загостренням національного болю.
Час набуває у В.Стуса
сакральної природи, що дає змогу висунути
припущення про релігійну підставу екзистенціальної
філософії поета. У межах часу екзистенціально-
Цікаві думки у В. Стуса стосовно ворогів та їхньої ролі у нашому житті. Вірші збірки В. Стуса «Зимові дерева» наскрізь пронизані думкою про те, що тільки тоді погляд ворога має силу відчужувати «я» від себе й від світу, коли ми скоряємося перед цим поглядом. Отже, не так сам ворог, як покора перед ворогом, як страх перед ним – справжній ворог. Цей натяк висловлений у таких рядках:
Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні [24, 48].
Тут погляд супротивника веде або до самогубства, себто до остаточного розсіяння, або ж до гіршого – до самозради, себто до переміни власного «я» в іншу, ганебну псевдоєдність, яка являється найрадикальнішою самозгубою.
У збірці В. Стуса «Веселий цвинтар» поглиблюються мотиви попередньої та з’являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подекуди зухвало-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.
Сама назва – «Веселий цвинтар» – знаменна: у парадоксальному поєднанні понять ключ до розуміння основного смислу збірки. Цвинтар душ, цвинтар сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 60-х. Водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою. Кпини з нього, адже абсурдність – то вже знак нетривкості, минущості.
«Веселий цвинтар» – цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:
Боже –
життя на гріш, а так багато слів.
І всі вони – чужі і незнайомі [24, 134]
Імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, – своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій». Поезії об’єднані у «Веселий цвинтар» сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх» як герой його вірша «Еволюція поета».
Ліричний герой уже ранніх віршів В.Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе.
На думку
дослідниці І.Оникієнко символ «веселого
цвинтаря» «ввібрав у себе два
комплекси української
Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис [24,120].
Увійшовши всередину Великого Горя, ліричний герой не може віднайти полегшення, яке б допомогло «вивільнити душу з-під тягаря індивідуального горя і болю», – вважає І. Дзюба. Тому на рівні психічному естетика страждання виявляється у зведенні себе до емоційної межі: біль – «цятка пекла», голос – «крик усесвіту». Власне, тільки страждання не дають людині зникнути зі світу, вони є самодостатньою характеристикою героя як живої людини і цим самим ставлять її в опозицію до всього «веселого цвинтаря».
Стусів екзистенційний герой розцінює власне життя «як жертву щирості». В ньому він не зміг реалізувати своє «надмірне прагнення неба». А виявивши його, став жертвою маси. Тому проблема смерті фізичної не стоїть в українському екзистенціалізмі як можливий вибір, а лише як відплата мертвих душ за протистояння особистості:
У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвім світі. І нема нікого
округ. Ти тільки сам. І – мрець єси [24, 137].
У цій збірці В. Стуса теж можна виділити декілька основних проблем, якими збірка наскрізно пронизана. Першою проблемою є проблема боротьби поета за реалізацію «людини в людині». Адже духовний досвід людини мав прислужитися пробудженню народу від масового психозу тоталітаризму, загальному просвітленню й очищенню через страждання, а не навпаки.