Філосовські вчення Платона
ВСТУП
Платон один з найвидатніших філософів в історії людства, походив з афінського аристократичного роду. Його погляди глибоко продумані і складають систему до якої входять: вчення про буття; вчення про Бога; вчення про походження світу; вчення про душу; вчення про пізнання; вчення про моральність і вчення про суспільство та державу. Зробив спробу дати відповідь про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що загальні поняття – це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідеї, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей. Концепція Платона – це класичний варіант об’єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії.
Актуальність дослідження зумовлено у необхідності аналізу філософських концепцій Платона його вплив у формуванні світової філософської думки і значення в культурному, духовному, науковому житті всього світу.
Об’єкт дослідження є антична філософія періоду класики (\/ - І\/ ст.. до н.е.).
Предметом дослідження є філософські вчення Платона про «ідеї», пізнання, діалектику, вчення про душу, вчення про державу та суспільство та про етику та естетику у системи поглядів.
Мета дослідження є вивчення філософських поглядів Платона та виявити його значимість для подальшого розвитку філософської думки у системі філософських знань.
Завдання дослідження:
- зібрати та опрацювати літературу з даної теми;
- простежити життя та творчий шлях Платона;
- розкрити систему поглядів, яку склав Платон;
- проаналізувати основні питання філософії Платона;
- окреслити вплив філософських поглядів Платона на розвиток Європейської світової філософії.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел
РОЗДІЛ 1. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПЛАТОНА
1.1. Біографія Платона
Платон (427 – 347 до н.е.) – давньогрецький філософі письменник засновник об’єктивного ідеалізму, справжнє ім’я Арістокл. Народився та помер в Афінах учень Сократа. Він походив з старовинного аристократичного роду: по батькові – від останнього аттічного царя Кодра, по матері – від відомого законодавця \/І ст.. до н.е. Солона. Платон з юних років був всебічно обдарованою людиною, і , можна сказати, у ньому втілилось уявлення класичного грека про так звану калокагатію, тобто ідеальне поєднання в людині фізичної і моральної краси. Замолоду Платона захоплювала не лише філософія, а й він був і драматургом, і поетом, музикантом, живописцем, атлетом. Проте всі ці заняття Платона припинилися після зустрічі його з Сократом і поступились філософії. У 366 – 365 та 361 рр. подорожує до Сицилії на запрошення тирана Сіракуз Діонісія Молодшого. У 387р. засновує Афінську Академію. Після загибелі Сократа (399 р.) багато подорожує. По своєму соціальному стані відбувався з афінської рабовласницької аристократії. І звичайно ж був своєю людиною в Сократовському крузі. В молодості був слухачем гуртка прихильника навчання Геракліта – Кратила, де познайомився з принципами об'єктивної діалектики, на нього також вплинула і тенденція Кратила до абсолютного релятивізму. У 20 років він готувався брати участь у змаганні як автор трагедії і випадково перед театром Діонісія почув дискусію, у якій брав участь Сократ. Вона настільки його зацікавила, що він спалив свої вірші і став учнем Сократа. Було це приблизно в той час, коли афінський флот одержав останню значну перемогу в Перепелонскій війні [1, с.130].
Платон розділяв із усім гуртком відразу до афінської демократії. Після осуду і смерті Сократа, у період, коли демократи знову повернулися до влади, Платон відправляється до одного зі старших учнів Сократа – Евкліду – у Мегару. Однак незабаром він знову повертається в місто і бере активну участь у її громадському житті. Після повернення в Афіни він почав першу подорож в Південну Італію і на Сицилію. Він намагається реалізувати свої ідеї і взяв участь у політичному житті на стороні місцевої аристократії, очолюваної тоді Діоном, зятем Діонісія Старшого. Діон був послідовником піфагорійської філософії й у своїй громаді представляв вкрай реакційне крило. Політична діяльність Платона не була успішною. Діонісій видав його, як військового, послу Спарти. На ринку рабів його викупили друзі і він повертається в Афіни.
В Афінах Платон інтенсивно працює в області філософії. Під час своїх мандрівок він познайомився з Піфагорійською філософією, що надалі вплинула на нього. Діоген Лаертський вважає, що навчання Платона є синтезом навчань Геракліта, Піфагора і Сократа. У цей же період Платон у саду, присвяченому напівбогу Академу, засновує свою власну філософську школу – Академію, що стає центром античного ідеалізму.
У період правління в Сіракузах тирана Діонісія Молодшого Платон знову намагається включиться в політичну боротьбу. І цього разу його прагнення провести свої думки в життя не знаходять очікуваного розуміння. Подавлений політичними невдачами він повертається в Афіни де і вмирає у віці 80 років.
1.2. Літературна діяльність Платона
Літературна діяльність Платона має приблизно три періоди:
Перший починається після смерті Сократа. Він створює перші діалоги і трактат “Апологія Сократа”. Форма всіх діалогів цього періоду подібна, в них завжди виступає Сократ, що говорить з кимсь з видних афінських чи других громадян. Сократ задає питання тому хто вважається знавцем предмета. Мистецьки підібраними питаннями Сократ заставляє опонента точніше формулювати свої відповіді і результат виявляється цілий ряд “протиріч” і безглуздостей. Сократ же послідовно, зважуючи всі “за” і “проти” робить визначені висновки.
Другий період збігається з першою подорожжю в Італію. Він відходить від власне сократичного ”етичного ідеалізму” і закладає основи об'єктивного ідеалізму. У цей період у мисленні Платона дещо підсилюється вплив філософії Геракліта і піфагорійського підходу до світу. В другій половині цього періоду, що приблизно можна обмежити першою і другою подорожжю в Сіракузи, Платон дає цільний позитивний виклад своєї системи. Велику увагу в цей період Платон приділяє питанням методу пізнання ідеї. Він використовує для його визначення термін “діалектика” і прирівнює цей метод до тертя дерева об дерево, що зрештою приводить до виникнення іскри пізнання.
Початок третього періоду вважають діалог “Парменид”. Він переоцінює своє колишнє розуміння ідеї, раціоналізує його, додаючи йому характер спільності. Розуміння ідеї здобуває визначену відсталість (застиглість). У ньому, діалектика ідей визначена конфліктом буття і небуття, що відбувається прямо в царстві ідей. Тим самим у царство ідей вводиться рух і розвиток. Діалектика ідей була покликана підтримати ідеалістичний монізм Платона, у якому полягає вершина його раціоналізму. У наступних працях усе більше виявляється вплив піфагорійської філософії, що підсилює його містицизм і ірраціоналізм.
До нас дійшло понад 40 творів Платона, більшість із них написана у формі діалогів. Теми їх або запозичені в Сократа («сократичні діалоги»), або пов’язані з учінням самого Платна про ідеї, його роздумами щодо державного устрою, соціально-політичних проблем. Учення його поділяються на дві частини – метафізику буття і теорію політики й держави. Твори Платона збереглися, настільки відомо, цілісності. Найповніше їх зібрання передав Трассіл – грек, що жив у Римі за часів Тиберія. Те зібрання охоплює тридцять п’ять діалогів та низку листів – разом тридцять шість писань, що їх Трас сіл поділив, на подобу трагедій, на дев’ять тетралогій; містить, проте, й кілька писань сумнівної автентичності.
Найважливіші суть: «Апологія Сократа», «Лафет» (діалог про відвагу). «Хармід» (про розважливість), «Евтіфрон» (про благочестя). «Протагор» (про чесноту), «Горгій» (діалог про риторику, який містить критику егоїзму гедонізму), «Кратіл» (діалог про мову, який є водночас критикою гераклітизму і номіналізму), «Менон» (діалог про те, що можна вчитися чесноти, з важливим епістемологічним епізодом), іФедр» (алегоричній опис відношення душі до ідеї), «Федон» (про безсмертя душі), «Учта» (про любов), «Теайтет» (про пізнання), «Держава» (великий твір у десяти книгах про ідеальну державу, який містить погляди Платона у всіх важливих для нього питаннях). «Парменід» (показ діалектичного методу), «Софіст» (про буття), «Філеб» (про блага, особливо про співвідношення насолоди і мудрості), «Тімей» (філософія природи у формі опису створення світу), «Закони» (повторений виклад теорії ідеальної держави). - Заголовки цих діалогів беруться, як правило, від імені одного із співбесідників. Про теорію ідей, яка є ядром поглядів Платона, не трактує спеціально жодне його писання, натомість більшість нею послуговуються: «Федон» застосовує її у психології, «Теайтет» у теорії пізнання, «Держава» у теорії держави, «Тімей» у філософії природи. При нагоді накреслювалося саме вчення про ідеї: на її докладніше — в «Державі» і «Федоні», в поетичній метафорі — у «Федрі», самокритику теорії ідей містив «Парменід» [13, с.12].
То легенда, що Платон нібито, окрім виданих творів, писав ще езотеричні твори для втаємничених. Натомість він час від часу мав в Академії лекції, які подекуди у змісті відрізнялися від видаваних ним писань. Про характер тих лекцій ми знаємо від Аристотеля.
Писання Платона, з огляду на свою форму, унікальні в історії філософського письменства. 1) Всі вони, крім декількох, — діалоги; на цю форму вплинув, мабуть, сократичний метод, а також бажання наблизити письмо до мови, у вищості якої був переконаний Платон письмо (писав про це у «Федрі») 2) Платон був не тільки мислителем, алей чудовим письменником; його діалоги мають вартість творів літературного мистецтва, їх відзначає неординарна здатність створювати настрій, характеризувати людей і ситуації, вживатися у способи мовлення і мислення. 3) В діалогах Платона слово беруть сучасні йому представники науки, політики і найрізноманітніших професій, сам він ані одного речення не говорить від себе. Звідси складність відрізнити власні погляди Платона. Назагал, хоч і не завжди, погляди автора висловлюються устами Сократа. 4) Композиція діалогів має жвавість плинної розмови, що далеко відбігає від нормального наукового трактату, в них переплітаються розмаїті питання, повно відхилень і побічних епізодів Стрижневі питання, зокрема теорія ідей, не є основною темою жодного діалогу, а обговорюються при на годі і стосовно до пагоди. Найважливіші справи подаються часто тільки у метафорах, мітах і натяках. А серйозні тези не завжди легко відрізнити від іронії і жарту.
Діалоги Платана - всупереч давнішим поглядам - не становлять циклу;з багатьма винятками, кожен становить окрему цілість. Є питання, які Платон обмірковував у багатьох діалогах і розв'язував за кожним разом інакше тому усталеності черговості діалогів – справа великої ваги. Завдяки. історикам XIX ст. вдалося усталити черговість якщо не окремо взятих діалогів, то їхніх груп. Отож-бо є три групи: діалоги раннього, середнього і пізнього періоду, відомі також як діалоги сократичні, конструктивні та діалектичні.
1) Діалоги раннього періоду суть а) сократичні, тобто ставлять собі завданням, за прикладом Сократа, окреслювати етичні поняття; б) еленктичні, тобто показують , яких окреслень приймати не слід, але позитивних розв’язків переважно не дають; в) збивають чужі розумування їхньою власною зброєю, не висвітлюючи позиції самого Платона; г) не висловлюють і, здається, взагалі не знають поглядів, які вважаються найтиповішими для Платона, себто теорію ідей;
г) пізніші з них спрямовані проти софістів. До цієї першої групи належать «Евтіфрон», «Лахет», «Хармід», І книга «Держави», «Протагор» і «Горгій»; в'яжеться з ними також «Апологія Сократа».
2) Діалоги середнього періоду суть: а) конструктивні, тобто будують власні позитивні теорії, які сполучаються одна з одною в систему; 6) містять дуалістичні формулювання вчення про ідеї, які вважаються типово платонівськими; в) мистецьки найбагатші і мають найбільший поетичний політ; г) носять помітні риси містичного орфізму і через те відступають від певної тверезості ранніх і пізніх діалогів. Перехід до цієї групи становлять «Менон» і «Кратіл», які містять лише зачатки вчення про ідеї, зате виразно належать до неї: «Федр», «Федон», «Учта», II-X книги «Держави» і «Теайтет».
3) Діалоги пізнього періоду суть: а) діалектичні у своєму методі; б) не містять дуалістичного подання вчення про ідеї;в) мають порівняно мало мистецьку форму; г) мають вишукану і повну особливостей мову та незвичний порядок слів; г) Сократ перестає, за винятком «Філеба», бути в них виразником поглядів Платона. До цієї групи належать кілька діалогів, які з'являлись у наступному порядку: «Парменід», «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей» («Тімайос»), «Крітій», «Закони» [11, с. 185].
Головним попередником Платона був Сократ: він надихнув логіку й етику Платона. А другий, майже так само важливий мотив його філософії походив од пітагорейських учених, вплив котрих особливо проявився у філософії природи. Обидва мотиви разом допровадили Платона до ідеалізму.
Поза тим, Платон використав погляди ні є інших філософів попередньої епохи: дійсність розглядав у дусі Геракліта (посередником був гераклітеєць Кратіл, учитель Платона), і в той же час шукав, услід за елеатами, незмінного буття; з Анаксагором поділяв думку про духовний червень, що зрушує світ; був і підо впливом містичних сект, особливо орфічних. Натомість із релятивістами типу Протагора або матеріалістами, представниками спостережного йонійського знання, як Демокріт, позаяк вони займали полярно протилежні позиції, порозуміння не було для нього можливе.
Філософська орієнтація Платона була подвійна: етична і математична; в лад із тими двома царинами він формував свої філософські погляди. Мав різнобічні математичні знання, тогочасні фізичні й астрономічні відкриття, особливо піфагорійцями, були йому теж відомі і знаходили в ньому палкого шанувальника [12, с.90].
РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ ПЛАТОНА
2.1. Онтологічне вчення Платона
Від Парменіда і Зенона Платон засвоїв встановлену цими філософами різницю між тим, що існує на справді, і тим , що не має істинного буття. Цю різницю між становленням і буттям, явищем і сутністю Платона розповсюджує на всі предмети дослідження. Серед них велику увагу він приділяє дослідженню прекрасного. У всіх діалогах, присвячених проблемі прекрасного, Платон роз’яснює, що предметом прекрасного є не те, що здається прекрасним, і те , що лише буває прекрасним, а те, що за істиною є прекрасним, тобто прекрасне само по собі, сутність прекрасного, яка не залежить від випадкових, тимчасових і відносних проявів. Але Платон не тільки ставить задачу визначення прекрасного, як такого що вимагає речі бути безвідносно прекрасними, безвідносно значними, безвідносно бодроми та ін.. він стверджує, що ця задача хоча і тяжка, але все ж таки її можна розв’язати. Вона така, що можна розв’язати зокрема, тому що предмет дослідження – «ідея», «вид» - існує об’єктивно, в самій реальності. Повна характеристика «виду», чи «ідеї», була розвинута Платоном при дослідженні тієї ж сутності прекрасного.
За Платоном, хто послідовно піднімається сходами споглядає прекрасне, той «побачить щось прекрасне, дивовижне за своєю природою» [5, с.112] вже тієї характеристики достатньо, щоб встановити ряд важливих ознак платонівського визначення прекрасного й разом з тим ознаки кожного «виду», кожної «ідеї» [23, с. 134]. Ці ознаки – об’єктивність, безвідносність, незалежність від усіх ознак, від усіх умов і обмеження простору та часу та ін.. платонівське прекрасне є «вид» чи «ідея», в специфічному платонівському значенні цього поняття, тобто істинно суще, надчутливого буття, осягається лише розумом, іншими словами, прекрасне – надчутлива причина та зразок усіх речей, що називаються прекрасним в чутливому світі, безумовне джерело її реальності в тій мірі, в якій вона для них можлива. В цьому значенні «ідея» різко проти поставляє у Платона усіх її чуттєвими подобами і відображенням у світі сприйняття нами речей. Чуттєві речі необхідно змінні та перехідні, в них не має нічого міцного, стійкого, тотожного. Ця безперервна текучість, змінність чутливих речей, яку підкреслив Платон. Проте «ідея» прекрасного, тобто прекрасне само по собі, істинна сутність прекрасного не підлягає ніякій зміні чи перетворенню, цілком тотожна саме в цьому полягає її вічна сутність. Вчення цього – ідеалізм, тобто за Платоном реально існує не чуттєвий предмет, лише його безтілесна, яка не сприймається почуттями сутність. Вчення Платона – об’єктивний ідеалізм, тобто «ідея» існує сама по собі, незалежно від багаточисленних, однойменних предметів, існує як загальне для усіх.
Вчення Платона про «ідеї»благо як вища «ідея» надзвичайно суттєво для всієї системи його світобачення. Це вчення повідомляє філософії Платона характер не просто об’єктивного ідеалізму, але також теологічного ідеалізму. Теологія Платона, вчення про об’єктивну доречність, тісно зв’язана з його теологією, чи у богослові. Платон не тільки не приховує, але й сам не висуває и не підкреслює зв'язок свого ідеалізму з релігією, з містикою.
Осягнення «ідеї» прекрасного представляє важку задачу. Прекрасне як «ідея» вічно, чуттєві речі, які названі прекрасними, які переходять: виникають і зникають. Прекрасне незмінне, чуттєві речі змінні. Прекрасне не залежить від визначень і умов простору і часу, чуттєві речі існують у просторі, виникають, змінюються і зникають у часі. Прекрасне єдине, чуттєві речі численні, передбачає подрібненість і одиничність окремих речей. Прекрасне безумовне і безвідносне, чуттєві речі завжди стоять під тими іншими умовами.
«Ідея» як поняття. В понятті «ідеї» у Платона те, що робить «ідею»:
- причиною, чи джерелом буття, їх якостей і відношень;
- зразком ,взірцем за яким створюють світ речей;
- ціллю, до якого, як до верховного благу прямує усе існуюче.
«Ідея» Платона наближається до змісту, яке це слово, під впливом Платона, має назву яке в повсякденному вжитку у цивілізованих народів. У своєму значенні «ідея» Платона вже не само буття, а тотожне буттю поняття про нього. Це звичайний зміст слова «ідея» у нашому мисленні і в нашій мові, де ідея означає саме поняття, керуючий принцип, думку та ін.. У плані пізнання буття і сутність буття Платона називається поняття, чи ідеї, які відносяться до багатьох речей, «родам» чи «видам». «Види» виникають у результаті розділення «родів», тобто розділення його повного об’єму.
По Платонові душа – безтілесна, безсмертна, вона не виникає одночасно з тілом, але існує вічно. Тіло підкоряється їй. Складається вона з трьох ієрархічно упорядкованих частин:
- розум,
- воля і шляхетні бажання
- потяг і чуттєвість.
Душі, у яких переважає розум, підтримуваний волею і шляхетними стремліннями, просунуться найбільш далеко в процесі спогаду. “Душа, що побачила усього більше, попадає в плід майбутнього шанувальника мудрості і краси людини, відданого музам і любові; друга за нею в плід царя, що дотримує закони, людину войовничого і що вміє керувати; третя – у плід державного діяча, хазяїна, добувача; четверта – у плід людини, що ретельно займається вправами лікування тіла; п'ята один по одному буде вести життя чи віщуна людини, причетного до таїнств; шостий пристане у поезії або області наслідування; сьома - буде ремісником чи хліборобом; восьма буде софістом демагогом, дев'ята – тираном”. У діалозі “Менон” теорію спогаду Платон демонструє на прикладі Сократа з деяким юнаком. Хлопчик ніколи не вивчав раніше математику і не мав ніякого утворення. Сократ же настільки добре поставив питання, що молода людина самостійно сформулювала теорему Піфагора. З чого Платон робить висновок, що його душа раніш, у царстві ідей, зустрілася з ідеальним відношенням, що і виражено теоремою Піфагора. Навчити в цьому випадку – це не більш ніж примусити душу до спогадів. На основі теорії спогадів він робить і визначену ієрархизацію душі.
2.2. Теорія пізнання Платона
Принциповою в теорії пізнання є проблема істини. В основі її лежить дослідження взаємного зв'язку між суб'єктом і об'єктом пізнання. Як суб'єкт пізнання функціонує і окрема людина, і група людей, і суспільство в цілому, причому наслідки пізнання цих суб'єктів взаємопов'язані. Як об'єкти пізнання функціонують і природа, і суспільство, і сфера духовної діяльності людей. Теорія пізнання узагальнює пізнавальні процеси, які мають місце і в повсякденному житті, і в сфері природознавчих та соціально-гуманітарних наук, і в сфері духовної культури. Проблема істини — це проблема відповідності змісту людських знань змістові об'єкта пізнання. Якщо зміст об'єкта пізнання адекватно відображається суб'єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання істини. Якщо такого відображення немає, то ми маємо ситуацію омани. Такий підхід характерний для класичної концепції істини, основні положення якої були сформульовані ще Платоном
За Платоном знання можливе не для всякого «філософія» неможлива ні для того хто вже має істинні знання, ні для того хто зовсім нічого не знає. При розробленні питання про знання і його види Платон виходить зі змісту про те, що види знання повинні відповідати видам чи сферам буття. Для істинного розуміння буття Платон вважав необхідним розв’язати протиріччя між двома протилежними концепціями: егейській, яка стверджує незмінність тотожності, нерухомість істинного буття, і гераклітівська, яка визнає його вічну змінність і рухливість. При розгляді вчення Платона про знання необхідно перш за все маи на увазі, що питання про знання не ставиться у Платона як окреме, ні як окрема проблема філософії. Вчення Платона про пізнання не відокремлюється від його вчення про буття, від його діалектики [18, с.123].
Аналіз знання. Вступ у гносеологічне вчення Платона може бути діалог «Теетет». Предмет діалогу – саме питання про суть знання. Йдеться не про те , які існують приватні види знання, а про те, що таке знання саме по собі. Діалог не дає позитивної відповіді на питання, і не заперечує три неспроможних з точки зору Платона, рішення цього питання:
- погляд, за яким знання є чуттєвим сприйняттям;
- погляд, за яким знання – «правильна думка»;
- погляд, за яким знання
– «правильна думка зі смислом»
Необхідне для пізнання єдність не може бути знайдено в області чуттєвого сприйняття, тобто в цій області все тече і все позбавлено твердої визначеності. Таким чином, чуттєвому, як поточне, повинно передувати щось, не поточне і не чуттєве, а тому знання не може бути тотожне чуттєвому сприйняттю. Це твердження передбачає, буцім-то не тільки «правильну думку», але й також і думку неправдиву. Але Платон доводить, що той, хто має не правдиву думку, не може прибувати в абсолютній брехні: для нього зокрема ніщо істинне чи все істинне. З іншої сторони, з предмета не правдивої думки також не можна винести ніякої брехні. Таким чином неправдива думка неможлива. Але тим самим ми втрачаємо можливість говорити о співвідношень з ним істинної думки, і, звідси ми отримуємо, що знання не можна визначити як «правильну думку».
Третя теорія стверджує, буцім-то знання – не просто «істинна думка», а «істинна думка зі смислом». Платон демонструє приклади, з яких можна побачити, що одна «істинна думка» ще не дає знання і що для виникнення знання до істинного думки повинно приєднатися ще дещо - «смисл». Як не розуміти «смисл» – або як вислів, або як перелік елементів, або як вказана відмінна ознака – у всіх випадках додаток «смислу» до «правильної думки» не створює і не може створювати знання. Знання не є ні відчуттям, ні правильна думка, ні з’єднання правильної думки зі смислом. У всіх цих випадках знання повинно бути обмежено, а як умова, що їй передує. Однак знання ціниться значно вище правильної думки. Платон обмежив знання від чуттєвих вражень, а також показав, що поряд зі знанням існує неясні акти «думки», також спираючись на чуттєві враження. Зроблений аналіз знання Платона не обмежується. Зв'язок і єдність чуттєвості, Платон представляє з ще біль з високої точки зору – з точки зору діалектики [11, с.203].
Діалектичні дослідження
Платона не співпадають з тим,
що він сам називає «діалектикою».
Види знань. Платон розвиває детальну класифікацію видів знань. Основний розподіл цієї класифікації - розділення на знання інтелектуальне і чуттєве. Кожна з цих сфер знання поділяється на «мислення» і «міркування». Під «мисленням» розуміється споглядання на діяльність одного лише розуму, безпосередньо інтелектуальні предмети. Під «міркуванням» розуміється вид інтелектуального знання, за яким той хто пізнає, він пізнає розумом, але вже не заради розуму і не заради його споглядання, а для того, щоб за допомогою розуму розуміти або чуттєві речі чи образи. Це «мислення» - не інтуїтивне, а деструктивний вид знання. Чуттєве знання Платон також поділяв на дві області: «віру» і «подобу». За допомогою «віри» ми сприймаємо речі у якості існуючих і стверджуємо їх у цій якості. «Подоба» - вид вже не сприйняття, а представлення речей, або інтелектуальні дії з чуттєвими речами. «Подоба»відрізняється від «віри», що засвідчує існування. «Подоба» – мислима побудова, яка основана на «вірі».З цією відмінністю Платон тісно пов’язує відмінність між знанням і думкою. Ні відміну від ідеї, математичні предмети і математичні співвідношення осягаються за допомогою міркування або міркування розуму. Це і другий вид знання. Чуттєві речі осягаються за допомогою думки, їх не можна осягнути за допомогою міркувань, їх можливо осягнути лише гіпотетично.
Для Платона діалектика – це не просто логіка, хоча в ній є і логічний аспект, це не тільки вчення про пізнання, хоча в ній є і гносеологічний аспект; це не тільки вчення про методи, хоча в ній є аспект метода. Діалектика Платона – перш за все вчення про буття або про ідеї. Ідеалізм Платона, також як і його теорія пізнання і діалектика, має явно виражений онтологічний характер.
Рух несумісне зі спокоєм, спокій з рухом. Таким чином спокій і рух існують, але буття повинно бути сумісне із спокоєм, і з рухом. Мається три роди: буття, руху, спокою. Кожний із цих трьох родів є одночасним і тотожнім – по відношенню до самого себе, і в той же час є іншим по відношенню до останніх родів. Звідси виникає питання про відношення родів тотожних і до інших родів спокою і руху. Співпадають чи ті роди між собою чи тотожні і інші повинні відрізнятись від родів руху, спокою, буттям. Платон доводить: тотожність і інші повинні бути відмінними від спокою і руху. І про спокій, і про рух, також як і іншому роді, однаково говориться, що вони і тотожні по відношенню до себе і сутність іншого по відношенню до іншого. Але спокій і рух – протилежні, і тому все, що говориться про протилежності не може бути ні в якій із цих протилежностей в окремості , ні тієї ні іншої разом, але спокій і рух повинні відрізнятися від тотожного і іншого. Тотожне відрізняється від спокою, не говорячи вже про очевидні відмінності його від руху. Але воно відмінно від буття. Якщо ж тотожність не відрізняється від буття, але стверджує, що спокій існує, так як існує і рух і ми повинні були признати , що спокій тотожній з рухом. Але якщо тотожність відрізняється не тільки від спокою і руху, але також від буття, але це означає, що в тотожності ми повинні бачити четвертий і самостійний рід поряд з родами спокою, руху, буття. Те ж саме доводиться і відносно іншого. Інше відрізняється не тільки від тотожного і від спокою. інше відрізняється також від буття. Насправді інше завжди відносне. Вчення Платона про інше важливо відмітити, що всі перші чотири роди – буття, спокій, рух, тотожне – належать або причасні, до роду іншого. Таким чином рух є інше не як рух, а лише оскільки рух не є спокоєм, не є буттям, не є тотожне та ін.. Це вчення представляло безсумнівно відступлення від метафізики незмінних і тотожних ідей. Платонівська «діалектика» буття і небуття, єдиного і багатого, тотожного і іншого, спокою і руху як безпосередньо, так і через переробку неоплатоніків ІІІ - \/ ст. н.е. мала вплив у ХІХ ст.. на розробку діалектики Гегелем.
Закон заперечення Платона. Важливу особливість діалектики Платона складаєте, що протилежні визначення існуючого, що він розвивав, не означає відмову від принципу заперечення. Хоча Платон доводить, що одне й теж саме буття єдине множинне і в той же час, він пояснює, що «єдиним» і «множинним» воно може бути виявлено у різних відношеннях: буття «єдине», оскільки воно розглядається по відношенню до самого себе, в своїй тотожній основі. І теж саме буття «множинне», оскільки воно розглядається в іншому відношенню – по відношенню до свого «іншого». І всі інші визначення буття за Платоном, усі вони мислять як протилежні один до одного, але не як протилежний в тому відношенні. Закон протиріччя чи закон не мислимості суперечності. В якості закону він означає неможливість і недопустимість мислити суперечливі ствердження про один і той же предмет, в одне і той же час, в одному і тому ж відношенні. Платон пояснює. Що не тільки «ідеями», але і в якості чуттєвих речей належить якість, за яким відносно цих речей не можуть бути одночасно стверджуваннями суперечливими визначеннями [9, с.87].