Фінансові аспекти приватизації загальнодержавної власності
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Коледж Миколаївського національного університету
ім. В. О. Сухомлинського
Циклова комісія з напряму економіка та підприємництво
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни “ФІНАНСИ”
на тему:
”Фінансові аспекти приватизації загальнодержавної власності”
Миколаїв-2012
ЗМІСТ
ВСТУП
1.Зміст роздержавлення
і приватизації. Цілі приватизації.............
2.Форми та методи
приватизації..................
3.Законодавчі акти, та
державні органи, що регулюють
процеси приватизації в
4.Причини та передумови приватизації
в Україні.......................
5.Особливості української
приватизації..................
6.Підсумки приватизації
на Україні....................
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Під час переходу до ринкової
економіки в Україні, як і в
інших постосоціалістичних
Процес реформування
відносин власності в Україні
супроводжується здійсненням
Коло питань, пов'язаних
зі здійсненням процесу
В даний час на Заході починаються спроби математичного розрахунку оптимального сполучення двох форм власності, оптимальної структури, у котрій будь-які відхилення — відставання або забігання вперед — загрожують знаженням економічної ефективності.
Під приватизацією розуміють створення нових недержавних форм власності зокрема перехід власності в індивідуальне і колективне володіння. Та не слід стверджувати, що державна власність ліквідується, зникає повністю. У світі немає жодної країни де б держава не була власником. В процесі приватизації значна частина державного майна буде вилучена з державної власності.
1.ЗМІСТ РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ І ПРИВАТИЗАЦІЇ. ЦІЛІ ПРИВАТИЗАЦІЇ
Оскільки цивілізована економіка виступає як змішана економіка і за формою власності, і за організацією підприємницької діяльності, її слід доповнити положенням про те, що відповідний механізм господарювання органічно поєднує ринкові і неринкові відносини, ринковий механізм та державно-економічне регулювання. Отже, й економічна політика, і механізм господарювання мають ґрунтуватися на взаємодії не лише ринку і держави, а й на відтворенні багатоманітних форм власності. Таким цілям слугує високоморальна правова і науково обґрунтована система роздержавлення і приватизації.
Роздержавлення - передача
майна державного підприємства у
володіння, розпорядження та використання
трудовому колективу
Приватизація - перехід на безоплатній або платній основі об'єктів державної власності у володіння, розпорядження та використання трудовим колективом, групою осіб та окремими особами.[9]
Роздержавлення і приватизація - об'єктивний процес, це "полігон", на якому йде випробування нових форм і методів господарювання, перевірка на зрілість і ефективність традиційних і новітніх форм власності.
Механізм роздержавлення і приватизації в нашій країні здійснюється на основі відповідних принципів, форм і способів реформування власності, які визначені Законом України "Про приватизацію майна державних підприємств та організацій" (1992 р.),до якого вносилися зміни.
Основні принципи приватизації і роздержавлення:
- законність надання
пільг на придбання державного
майна членам трудових
- пріоритетне право громадян України на придбання держмайна;
- безкоштовна передача
частини держмайна кожному
Класичною формою роздержавлення на сучасному етапі є акціонування (корпоратизація) державних підприємств. Переваги корпоративної форми власності визначаються тим, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне , що несе в собі приватна власність, з другого боку, корпорація зберігає суспільну власність на майно роздержавлюваних підприємств, формує достатні умови для створення конструктивної конкуренції між суб'єктами господарювання.
Другою формою роздержавлення є оренда майна роздержавнюваних підприємств їх трудовими колективами, господарськими об'єднаннями. Законодавчими актами пропонується декілька способів приватизації об'єктів:
- викуп об'єктів малої
приватизації товариствами
- викуп державного
майна підприємства за
- викуп державного майна, зданого в оренду;
- продаж на аукціоні;
- продаж за некомерційним конкурсом;
- продаж за комерційним конкурсом;
- продаж з відстрочкою платежу;
- продаж акцій відкритих
акціонерних товариств на
Засобами приватизації є власні та позичені кошти покупців, а також приватизаційні номери (майнові приватизаційні сертифікати, компенсаційні сертифікати, житлові чеки тощо).
Об'єктами державної власності, які підлягають приватизації є: земельний фонд; житловий фонд; майно підприємств, ділянок, інших підрозділів, які відокремлюються в самостійні підприємства; незавершене будівництво; частка (паї, акції) в майні господарських товариств і об'єднань, що належать державі.[11]
Суб'єктами приватизації є покупці, продавці, представники, посередники і державні органи приватизації. Отже, відповідно до чинного законодавства, в Україні створені необхідні юридичні умови для здійснення принципових змін у формах власності. Проте економічні перетворення проходять дуже повільно і навіть із серйозними помилками і порушеннями.
До фундаментальних проблем (недоліків), які лежать на поверхні процесу приватизації, відносять:
- відсутність в Україні
програми інвентаризації об'
- роздержавлення і
приватизація за своїм
- у суспільстві не
склалася ринкова і особливо
соціально-економічна
- панівною в суспільстві в цілому і в економіці зокрема стала психологія хабарництва, зловживання службовим становищем, розкрадання національного багатства й незаконне його використання у власних корисних цілях.
Недооцінка державою цих недоліків, втрата нею регулюючої ролі в економіці створить в Україні атмосферу "приватизації", перерозподілу уже розподіленої власності між відомими для всієї України новоявленими бізнесменами і політиками. Незаконне привласнення небагатьма особами народного добра, створеного чесною працею людей, зруйнувало механізм відтворення робочої сили, кинуло у прірву зубожіння 80% населення України, повернуло державу та її економіку на десятки років назад.
Головні цілі приватизації
є одним із засобів досягнення
результатів цього суспільно-
динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програмою приватизації, яка розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України щорічно не пізніш як за місяць до затвердження Державного бюджету України, але до початку наступного бюджетного року. Таке регулювання дає змогу оперативно враховувати «умови досягнення» цілей.
Так, головними завданнями Державної програми приватизації на рік є:
а) сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, установ, організацій (далі - підприємств) та створення конкурентного середовища;
б) залучення коштів для розвитку і структурної перебудови економіки; в)створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним;
г) забезпечення надходження коштів до Державного бюджету України;
д) створення умов для формування фондового ринку;
е) підвищення зацікавленості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках.
Варто згадати, що на самому початку свого формування законодавство, яким визначався порядок зміни форми державної власності на недержавну, не називалося приватизаційним, оскільки і процес зміни власності не визнавався приватизацією в нинішньому розумінні. Так, пунктом 1 ст. 10 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду, прийнятих 23 листопада 1989 року, передбачалося, що орендар може повністю або частково
викупити орендоване майно. Умови, порядок і строки викупу визначалися договором оренди. Після викупу орендованого майна орендне підприємство за рішенням його трудового колективу могло бути перетворено в колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство або інший вид підприємства, яке діє на основі колективної власності (отже за відсутності приватної власності мова йшла не про приватизацію, а про роздержавлення власності). Згодом
Закон СРСР від 6 березня 1990 р. «Про власність» розширив підстави виникнення колективної власності: згідно з п. 1 ст. 12 цього закону власність колективного підприємства виникала у разі переходу всього майна державного підприємства у власність трудового колективу, викупу орендованого майна або придбання майна іншими передбаченими законом способами. Цим законом хоча і в дещо спрощеному вигляді визначався механізм перетворення державного підприємства в акціонерне товариство (тобто, якщо оцінювати з сучасних позицій, (визначався механізм роздержавлення власності): державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу і уповноваженого на те державного органу могло бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходили до відповідного бюджету. Ще за часів існування Союзу РСР Верховна Рада УРСР у постанові від 3 серпня 1990 р. «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР» (Відомості Верхов. Ради України- 1990.-№ 34.-Ст. 500) доручила Раді Міністрів Української РСР у двомісячний строк підготувати серед інших проект законодавчого акту про роздержавлення власності. Фактично початок формуванню приватизаційного (у вузькому, спеціальному розумінні) законодавства в Україні було покладено з прийняттям Закону від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств», який встановлював правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне
орієнтованої ринкової економіки України. 6 березня 1992 р. приймаються: Закон «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію), яким встановлювався правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон «Про приватизаційні папери» (Відомості Верхов. Ради України.-1992.- № 24— Ст.
352), який визначав поняття
і види приватизаційних
а) об'єкти приватизації;
б) суб'єкти приватизації;
в) порядок, способи та умови приватизації.
Основним актом у цій системі є вже згадуваний Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 19 лютого 1997 р.). Визначаючи систему законодавства про приватизацію, ст. З цього акта зазначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього закону, інших законів України з питань приватизації. З зазначеною нормою важко погодитися, оскільки вона, по-перше, не відображає реального стану речей. Як буде показано нижче, систему законодавства складають не тільки власне закони, але й підзаконні нормативні акти. По-друге, зазначена норма вступає в суперечність з іншими нормами цього ж Закону, які допускають регулювання відносин приватизації в інших формах нормативних актів. Як приклад, можна назвати п. 2 ст. 9 Закону, в якому йдеться про те, що порядок створення і діяльності довірчих товариств, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній визначається законодавчими актами України; п. З ст.13 Закону, в якому зазначається, що діяльність комісії з приватизації об'єкта регулюється Положенням, яке затверджується Фондом державного майна; ст. 16 Закону про те, що продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом тощо здійснюється в порядку, що затверджується Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України та державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Можна назвати й інші подібні посилання в Законі, які свідчать про те, що віднесення до законодавства про приватизацію лише нормативних актів у формі власне законів є дещо поспішним і, щонайменше, некоректним. Таким чином, законодавство України про приватизацію з точки зору форми нормативних актів складається з сукупності не тільки законів, але й інших нормативних актів, що регулюють майново-правові та організаційні відносини щодо приватизації державного та комунального майна. За своїм характером законодавство про приватизацію - це комплексне "законодавство, яке об'єднує норми цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права. Важливою ознакою і особливістю приватизаційного законодавства є поєднання в ньому двох видів норм: публічно-правових та приватно-правових із значною перевагою норм публічно-правового характеру, що можна пояснити тим, що методологічні основи приватно-правової концепції, які спираються на принципи диспозитивності, приватної ініціативи, еквівалентності тощо, не в змозі охопити регулюванням так звані «вертикальні» відносини. Публічно-правовий сегмент регулювання господарських процесів спрямовує орієнтованість ринкової економіки на обслуговування потреб всього суспільства. Доцільно в зв'язку з цим нагадати, що відповідно до ст. 13 Конституції України «держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки». Тут важливо відзначити ще одну, чи не найголовнішу, причину домінування саме публічно-правових норм у приватизаційному законодавстві: держава, визначаючи правила поведінки суб'єктів приватизаційного процесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею принципів приватизації, діє при цьому не лише як носій політичної влади, але і як власник основних засобів виробництва, що виступають об'єктами приватизації. Саме як власник, держава встановлює механізм відчуження державної власності на користь недержавних суб'єктів. Закон України «Про приватизацію державного майна» регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації майна будь-яких державних об'єктів приватизації незалежно від їх розмірів, тобто поширюється на всі об'єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим у Законі спеціально передбачено, що він не поширюється на:
- приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються;
- зміну організаційно-правових форм власності колгоспів, підприємств споживчої кооперації.
Таким чином, Уже з самого початку приватизаційних процесів законодавець, надаючи величезного значення трансформації державної власності у вигляді основних засобів виробництва, враховуючи відмінності її від приватизації житлового фонду, земельних ділянок, виокремив законодавство про приватизацію державного майна в окрему систему нормативно-правових актів. У ст. З та 7 Закону «Про приватизацію державного майна» вміщено норми про те, що положення Закону поширюються на відчуження майна, що є у комунальній власності. Це стало підставою для звернення Президента України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України згаданих положень Закону. Зокрема, суб'єкт права на конституційне подання вважав, що поширення положень Закону «Про приватизацію державного майна» на відчуження майна, що є комунальною власністю, автоматично включає останню до складу державної власності. Разом з тим, виходячи з назви Закону, в ньому мають бути врегульовані питання приватизації лише об'єктів державного майна. Розглядаючи справу за цим поданням, Конституційний Суд України виходив з низки законів, що регулюють відносини власності, в тому числі, з Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому, зокрема, визначено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, закріплені повноваження сільських, селищних,міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі, шляхом приватизації. Конституційний суд дійшов висновку, що цим положенням, які підкреслюють особливість правового режиму об'єктів комунальної власності порівняно з об'єктами державної власності, не суперечать норми Закону України «Про приватизацію державного майна», оскільки в ст. З, 7 Закону є посилання на відповідну компетенцію органів місцевого самоврядування у питаннях відчуження комунальної власності. В інших положеннях Закону теж враховані особливості механізму приватизації комунального майна. Рішенням від 1 липня 1998 р. Конституційний Суд визнав, що за умови відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об'єктів комунальної власності включення цих питань до закону, що регулює приватизацію державного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності не порушено.
Державна програма визначає умови проведення приватизації, завдання та прогнози щодо зміни структури власності, завдання щодо приватизації тощо. Таке регулювання дає змогу оперативно враховувати «умови досягнення цілей». Саме ці закони складають фундамент приватизаційного законодавства, на якому базується велика кількість нормативно-правових документів різної юридичної сили. У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників.
2.ФОРМИ ТА МЕТОДИ ПРИВАТИЗАЦІЇ
Світова практика свідчить, що приватизацію можна здійснювати трьома основними шляхами. Перший — це процес відмови від володіння, за якого державна власність або права держави на управління підприємством передаються або продаються приватним власникам. Новими власниками можуть бути: приватні особи або фірми, акціонери, працівники підприємства, що приватизується, комбінація всіх цих варіантів.
Способів передачі державної власності в приватні руки може бути кілька. Основними серед них є: відкритий продаж (тендер) об’єктів приватизації на аукціоні, конкурсі; продаж частини акцій з метою забезпечення конкуренції покупців; викуп об’єктів приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів; викуп державного майна, зданого в оренду. Державне майно можна придбати за рахунок власних і залучених коштів покупців, а також приватизаційних паперів особливого виду — державних цінних паперів, що надають право на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини державного майна підприємств, державного житлового і земельного фондів.
Другий метод приватизації державних підприємств — це метод контрактів. Він передбачає, що уряд укладає контракт з приватною фірмою, відповідно до якого остання бере на себе постачання товарів і надання послуг або здійснення того чи іншого виду діяльності з тих, що входять у коло державних господарських функцій. Метод контрактів має переваги над продажем державної власності приватному сектору порівняно з тими видами діяльності, які є невід’ємною функцією держави і потребують ретельного суспільного контролю, або коли економічна рентабельність не може бути забезпечена навіть шляхом удосконалення рівня управління.
Наприклад, збір сміття, очищення стічних вод — види діяльності, що повинні забезпечуватися державою, оскільки вільний ринок навряд чи зможе зробити це
на належному рівні. Проте державі зовсім не обов’язково поширювати свою діяльність до тих меж, коли вона починає займатися практичним здійсненням цих видів діяльності з використанням державних найманих працівників. Уряд може підписати контракт з компанією, що професійно займається очищенням використовуваної у виробництві води, і ця компанія найматиме робочу силу і забезпечуватиме необхідні послуги. Відповідальність уряду зводитиметься до того, щоб додержувати умови контракту і стежити за тим, як приватна фірма виконує взяті нею зобов’язання.
Перевага методу контрактів полягає в тому, що в сферу державних послуг він вносить елемент конкуренції, яка, в свою чергу, призводить до зниження собівартості і підвищення якості послуг, оскільки підприємець, розраховуючи на прибуток, намагатиметься одержати урядовий контракт, а потім залучити й утримати споживача.
Третій метод приватизації — це система так званих ваучерів (документів, що засвідчують видачу кредиту). По цій системі держава дає окремим громадянам можливість підвищити їх купівельну спроможність. Як правило, це робиться у формі сертифікатів, за які в держави або приватних підприємців можна придбати чітко визначені товари і послуги. Хоча ваучери досить поширені лише у кількох промислово розвинутих країнах, вони часто є найкращим засобом забезпечення доступу до елементарних соціальних послуг для бідних прошарків населення.
В Україні існує певна різноманітність викупу державних підприємств трудовими колективами. Всі їх можна поділити на чотири основні групи. Перша — повний викуп підприємства. Друга — дроблення підприємства та організація численних викупів. Третя — викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств. До четвертої групи можна віднести викуп підприємств, що належать місцевим органам влади.
Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Найбільшою популярністю тут користуються програми розвитку акціонерної власності членів трудових колективів. Ось чому необхідно вивчити той досвід, що є в національних програмах участі найманого персоналу у власності підприємств розвинутих країн світу. Впровадження цих програм дозволяє досягти балансу між трьома ключовими проблемами, що викликають у суспільстві найбільше занепокоєння в період приватизації, — соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів у державний бюджет.
Таким чином, роздержавлення і приватизація державного майна — це складні і неоднозначні процеси, що потребують детальної організаційно-економічної підготовки нового рівня загальної та економічної культури, не допускають поквапливості. За умов перехідної економіки, коли існує можливість соціально-політичної дестабілізації суспільства і дедалі ясніше проявляється посадова безкарність, особливо необхідна чітка правова процедура приватизації. Успіх останньої можливий лише за активної підтримки більшості населення, коли кожному громадянинові гарантується його частка у загальнонародній власності і він стане повноправним суб’єктом цього процесу.
Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам. [10]
При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та державного регулювання. Загальна при-ватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна
приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі.
Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної політики. У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися д вома напрямами. Перший - це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий - поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.
3.ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ, ТА
ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ЩО РЕГУЛЮЮТЬ
ПРОЦЕСИ ПРИВАТИЗАЦІЇ В
В Україні створена юридична основа приватизації. Її забезпечують такі важливі законодавчі акти: Закони України "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про приватизаційні папери", "Про оренду майна державних підприємств" .[3]