Фінансові інвестиції та формування портфеля фінансових інвестицій

ЗМІСТ

Вступ

Актуальність  теми. В умовах започаткування структурної перебудови економіки України дуже гостро постала проблема значних інвестицій для розширення та відтворення основних фондів і виробничих потужностей господарства, розвитку економіки та істотного підвищення її ефективності.

У період переходу до ринкової економіки суб’єктами інвестиційної  діяльності можуть бути державні, кооперативні, акціонерні та інші установи, а також  приватні особи, причому всі вони мають однакові права й соціально-економічні гарантії. Таку їх розмаїтість вже не можна регулювати адміністративними методами, тому виникла потреба в швидкому розробленні й запровадженні такого механізму інвестування, який би зробив цей процес ефективним.

Ефективність інвестиційної  діяльності залежить від рівня розвитку капітального будівництва, інвестиційного та промислово-будівельного комплексів, що, у свою чергу, зумовлюється виробничим потенціалом їх матеріально-технічної  бази, кваліфікацією виконавців, науково-технічним рівнем проектних рішень, станом організації та планування забезпечення інвестиційного процесу фінансовими ресурсами.

В Україні на сучасному  етапі розвитку економіки необхідною умовою ефективності інвестиційної  діяльності є відродження фінансово-кредитного та інвестиційного ринків. Економічного підсилення та активності інвестиційної діяльності можна досягти тільки шляхом створення ринку капіталів. Виконання цього багатопланового завдання, розрахованого на короткий і довгостроковий періоди, передбачає розв’язання проблеми розвитку ринку акціонерних капіталів і державних цінних паперів. Останнє досягається заохоченням надходжень та інвестицій, а також коштів від приватизації.

Економічного підйому  та інвестиційної активності можна досягти тільки через створення діючого ринку капіталів. Відродження ринку фінансових інвестицій і капіталів у коротко- та середньострокові періоди передбачає підвищення ефективності функціонування банківської системи. У довгостроковому періоді має бути розв’язана проблема розвитку ринку акціонерних капіталів і державних цінних паперів.

Процеси на фінансовому  ринку як з погляду розвитку його окремих секторів і сегментів, так  і з позицій розвитку діяльності інвестиційних інститутів є дуже динамічними. У цьому зв’язку велику роль відіграє держава як гарант стабільності фінансового ринку. На основі використання закономірностей руху фінансового капіталу держава й учасники ринку цінних паперів підтримують приватний та організований ринок, сприяють підвищенню ефективності економіки й економічному зростанню загалом.

Активне вторгнення підприємців  на фінансовий ринок, активізація інвестиційної  діяльності населення, погано обізнаного з об’єктивними закономірностями розвитку фінансового капіталу і ринку, за відсутності досвіду саморегуляції ринку можуть призвести як до великих втрат індивідуальних нагромаджень і заощаджень, так і до кризи ринку загалом.

Інвестиції є основою розвитку підприємств, окремих галузей, економіки  країни в цілому. Від уміння інвестувати залежить розквіт чи занепад власного виробництва, можливості вирішення соціальних та екологічних проблем, сучасний рівень і потенційний динамізм фізичного, фінансового та людського капіталів.

Метою курсової роботи є аналіз механізму розробки та впровадження фінансових інвестицій підприємства.

Для досягнення цієї мети необхідно  вирішити наступні завдання:

• з’ясувати суть, основні складові та структуру інвестицій;
• проаналізувати способи реалізації фінансових інвестицій;
• обґрунтувати економічну доцільність фінансових інвестицій;
• з’ясувати чинники підвищення ефективності фінансових інвестицій.

Об’єктом дослідження у курсовій роботі є фінансові інвестиції та їх роль в ефективному функціонуванні підприємства.

Предметом дослідження у курсовій роботі є механізми та методи розробки та впровадження фінансових інвестицій на підприємстві.

Теоретичною основою  курсової роботи є концепції вітчизняних та зарубіжних вчених-економістів стосовно даної проблематики, матеріали періодичних видань, результати статистичних досліджень, законодавчі та нормативні документи.

Методологічною основою  написання курсової роботи є сукупність законів та принципів, розроблених економічною теорією, загальнофілософські та спеціальні методи наукового пізнання, зокрема, аналіз, синтез, індукція, дедукція, методи статистичного дослідження, групування.

Теоретична значимість курсової роботи полягає в дослідженні механізмів реалізації фінансових інвестицій на підприємстві в умовах ринкової трансформації економіки України.

Практична значимість курсової роботи полягає у можливості використання отриманого матеріалу у навчальному процесі, зокрема, при викладанні таких навчальних дисциплін, як “Економіка підприємства” і т. п.

Обсяг курсової роботи становить 40 сторінок . Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

У першому розділі розкрито суть, склад та структуру фінансових інвестицій, а також показано способи їх реалізації.

У другому розділі проаналізовано економічну доцільність, розробку та реалізацію фінансових інвестицій на ТзОВ „ММГ”, а також проведено оцінку їх ефективності.

Розділ 1. Інвестиції як основна складова фінансової

 діяльності  підприємства

1. Поняття, склад і структура інвестицій

Економічна діяльність окремих господарюючих суб’єктів і країни загалом у значній мірі характеризується обсягом і формами здійснюваних інвестицій. Термін “ інвестиції ” походить від латинського слова “ invest ”, що означає “ вкладати ”. У загальноприйнятому трактуванні:

Інвестиції -  це довгострокові вкладення капіталу у підприємницьку діяльність з метою одержання певного доходу (прибутку).

Той, хто має капітал  і вкладає його у ту або іншу комерційну справу, називається інвестором, а сам процес вкладення капіталу – інвестуванням. У будь-якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, тобто підприємства й окремі власники капіталу [10 c.124].

Розподіл інвестицій за їх функціонально-елементним складом показано на рисунку 1.1.

Рис. 1.1 Класифікація інвестицій

         Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), виокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні                                         (іноземні)  інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні – на прямі та портфельні.

Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання ( купівлі ) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. За такого інвестування має місце переміщення титулів власності, котрі дають право на одержання нетрудового доходу. У літературі з питань політичної економії капітал у вигляді цінних паперів називається ще фондовим, або фіктивним, оскільки він не є реальним багатством і не має реальної вартості (на відміну від капіталу, вкладеного у різні сфери і галузі суспільного виробництва) [6 c.134].

Реальні інвестиції – це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою оновлення існуючих і створення нових “ капітальних ” (матеріальних) благ, а як наслідок – одержання набагато більшого прибутку. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими; проте в практиці господарювання зовнішньоекономічна ними закріпилась інша назва – капітальні вкладення.

Зовнішні прямі інвестиції – це вкладення капіталу за кордоном, що за величиною становить не менше 10% вартості конкретного проекту, закордонні інвестиції, менші за 10% вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називаються портфельними. Періодичний аналіз співвідношення прямих і портфельних інвестицій має практичне значення для виявлення загальних масштабів і частки залучення іноземного капіталу у сферу розвитку й підвищення ефективності виробництва та інших напрямків діяльності суб’єктів господарювання.

Ефективність довгострокового  фінансування модернізації існуючих і  будівництва нових виробничих і  невиробничих об’єктів багато в чому залежить від пропорцій між державними і приватними інвестиціями. Природно, що з активізацією розвитку роздержавлення і приватизації власності, акціонування державних підприємств усе більшою ставатиме частка приватного капіталу в загальному обсязі інвестицій. Це сприятиме підвищенню рівня ефективності як внутрішніх, так зовнішніх інвестицій.

За загальновживаним визначенням капітальні вкладення – це періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів та об’єктів соціальної структури підприємства.

З огляду на функціональну  цілеспрямованість валові і чисті  капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення -   це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте і розширене відтворення основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури, а чисті - витрати лише на розширене відтворення. Величину чистих капіталовкладень неважко розрахувати; для цього із загального обсягу капітальних вкладень треба виключити розмір амортизаційних відрахувань, котрі використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна підприємства.

За чинними на підприємствах  системами планування та обліку до складу капітальних вкладень включають [3 c.32].:

• Вартість будівельно-монтажних робіт;
• Вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю;
• Інші капітальні роботи й витрати.

До останніх належать: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ, і термальну воду; проектні роботи; науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються , вартість не титульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об’єктів тощо.

Співвідношення між  переліченими видами капітальних витрат характеризує елементну-технологічну структуру капітальних вкладень. Позитивною тенденцією в динаміці цієї структури капітальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інструмент та інвентар за відносного зменшення питомої ваги вартості будівельно-монтажних робіт.

В інвестиційній політиці підприємств та їхніх добровільних об’єднань дуже важливо приймати обґрунтовані рішення щодо відтворювальної структури капітальних вкладень, котра відображає співвідношення довгострокових витрат на просте й розширене (технічне переозброєння і реконструкція, розширення діючих підприємств, нове будівництво) відтворення основних фондів.

Головна тенденція зміни  відтворювальної структури капітальних  вкладень протягом останніх років в  значному збільшенні частки витрат на технічне переозброєння та реконструкцію  діючих підприємств у більшості галузей виробничої сфери [9 c.67].

За результатами спеціальних  досліджень та оцінкою фахівців, оптимальним (або близьким до нього) можна вважати  співвідношення витрат на просте і  розширене відтворення основних фондів, яке дорівнює відповідно 35 і 65% від загального обсягу валових капітальних вкладень. Саме в такій пропорції нині змінюється відтворювальна структура валових капітальних вкладень у підприємства різних сфер і галузей економіки України. Співвідношення окремих часток загальної суми чистих капітальних вкладень становить орієнтовано: технічне переозброєння і реконструкція діючих промислових підприємств – 50 – 60; розширення підприємств - 15 – 20; нове будівництво - 20 – 35%.

Переважне спрямування  капітальних вкладень на технічне переозброєння, реконструкцію та розширення існуючих підприємств триватиме і в найближчій перспективі розвитку народного господарства України [11 c.124].

1.2 Види фінансових  інвестицій

Фінансові інвестиції підприємства в основному виражаються в  операціях з цінними паперами.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємини між особою яка її випустила (емітентом), та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у виглядів дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються здебільшого способом повного індосаменту (передатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), а цінні папери на пред’явника обертаються вільно. Дуже важливо знати, що цінні папери можна використати для здійснення розрахунків між суб’єктами господарювання або як заставу для забезпечення платежів і кредитів [6 c.112]..

Цінні папери за видами поділяються на :

1. Акції
2. Облігації внутрішніх державних і місцевих позик
3. Облігації підприємств
4. Казначейські зобов'язання
5. Ощадні сертифікати
6. Векселі
7. Приватизаційні папери (сертифікати).

Цінні папери за групами поділяються  на:

1. Пайові
2. Похідні
3. Боргові

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство у ньому і гарантує участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідацією акціонерного товариства.

Як зазначалося раніше, акції  можуть бути іменними і на пред’явника, привілейованими і простими. Громадяни  мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг останніх фіксується в книзі реєстрації акцій відповідних товариств. До неї вносяться відомості про власника акцій, час їхнього придбання та кількість у кожного акціонера. Щодо акцій на пред’явника, то реєструється лише їхня загальна кількість.

Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна державного підприємства в разі перетворення останнього не акціонерне товариство. До цього треба додати, що привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10% статутного фонду акціонерного товариства.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігації в обумовлений строк номінальної її вартості з виплатою фіксованого відсотка. Облігації усіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Випускаються облігації двох видів: 1) облігації внутрішньої державної та місцевої позик; 2) облігації підприємств. Вони можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими та безвідсотковими (цільовими), такими, що вільно обертаються з обмеженим обігом.

Облігації внутрішньої  державної  та місцевої позик випускаються на пред’явника. Обов’язковим реквізитом цільових облігацій має бути значення товару (послуги), під який (яку) вони випускаються. Облігації, що призначаються для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безвідсоткових облігацій), повинні мати купонні листки на виплату відсотків.

Рішення про випуск облігацій внутрішньої державної та місцевої позик ухвалюють відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади, а облігацій підприємств – емітент з оформленням відповідним протоколом. Підприємства (акціонерні товариства) можуть випускати облігації на суму не більше 25% від розміру стандартного фонду і за умови повної оплати всіх раніше випущених акцій.

Кошти, одержані від реалізації облігацій  позичкового характеру, направляються  відповідно до державного та місцевого  бюджетів, а також до позабюджетних фондів місцевих адміністрацій. Виплата доходу на придбані облігації здійснюється згідно умовами їхнього випуску. Проте дохід на облігації цільової позики (безвідсоткової облігації) не виплачується. Власникам таких облігацій надається лише право придбати відповідні товари або послуги, під які випущено цей вид цінних паперів. Якщо ціна товару на момент його одержання перевищуватиме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазначеною в облігації, а коли товар стане дешевшим, власнику виплачується різниця між вартістю облігації та ціною товару [8 c.213].

Казначейські  зобов'язання України – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщується тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання  фінансового доходу. Випускається три різновиди казначейських зобов'язань: а) довгострокові – з терміном чинності від 5 до 10 років; б) середньострокові – від 1 до 5 років; в) короткострокові – до одного року. Рішення про емісію довго – і середньострокових казначейських зобов'язань встановлюється Кабінетом Міністрів, а короткострокових – Міністерство фінансів України. Ціна продажу казначейських зобов'язань встановлюється залежно від часу їхнього придбання в межах строку чинності. Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямовується на покриття поточних видатків державного бюджету.

Ощадний сертифікат за формою і змістом – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку як самого депозиту так і строків на нього.

Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний відсоток на визначений термін) або  до запитання, іменними та на пред’явника. Іменні ощадні сертифікати обігу не підлягають, їхнє відчуження іншим особам не допускається. Цей вид цінних паперів (як і облігації) фізичні особи можуть придбати тільки за рахунок особистих коштів, а підприємства (організації) – за рахунок чистого прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні.

Виплата доходу на ощадні сертифікати  здійснюється за умови пред’явлення їх для оплати в банк – емітент. Якщо власник ощадного сертифікату  вимагає повернення депонованих  на певний термін коштів раніше за обумовлений  строк, то йому виплачується менший відсоток, що узгоджується з власником у момент внесення коштів на депозитний рахунок.

Вексель є окремим видом цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють простий і переказний вексель. Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після зазначеного строку відповідну суму. Переказний вексель (тратта) – це письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату) сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у визначений строк. При цьому трасат стає боржником тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис [8 c.74].

У процесі обігу вексель передається  одним держателем іншому з допомогою  передавального напису – індосаменту. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і  платіж за векселем. Вексельні зобов’язання можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю – вексельного поручництва. У разі відмови від платежу векселедержатель може вчинити судовий позов проти акцептанта. Крім того, якщо вексель не акцептовано або не оплачено, він має право вимагати сплати векселя способом регресу (зворотної допомоги) від інших відповідальних осіб (векселедавця, індосата, аваліста), солідарно зобов’язаних перед векселедержателем.

В Україні донедавна в обігу  перебував особливий вид державних  цінних паперів, що засвідчував право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації певної частки майна державних підприємств, - приватизаційні папери (майнові сертифікати). Їхню емісію здійснював Національний банк України, а видачу громадянам України організовували місцеві відділення Ощадного банку України. Згідно з чинним законодавством України видані громадянам приватизаційні майнові сертифікати підлягали обміну на акції вітчизняних підприємств, що приватизувалися.

Сукупність різних видів цінних паперів, що випускаються і перебувають у обігу в Україні, поділяють на три групи. До першої з них належать пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фонді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини майна за ліквідації емітента. Друга група охоплює боргові цінні папери, за якими емітент бере на себе зобов'язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управлінні справами емітента. Третю групу становлять похідні цінні папери, механізм обігу яких зв’язаний із пайовими і борговими цінними паперами та іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.

1.3 Порядок  розробки фінансового інвестиційного  проекту

Фінансова діяльність будь-якого підприємства потребує періодичного прийняття рішень стосовно інвестування фінансових ресурсів на оновлення наявної матеріально-технічної  бази, на розширення обсягу виробництва (послуг, робіт), а також на освоєння нових видів діяльності, включаючи інвестування коштів на ринку капіталів, у цінні папери тощо.

Значні інвестиційні ресурси реально  витрачаються зазвичай після розробки і затвердження конкретного інвестиційного проекту підприємства або організації, під яким розуміють певний комплекс документів стосовно змісту та умов реалізації відповідних для досягнення поставленої мети (розвиток техніко – технологічної бази , започаткування виготовлення нової продукції, здійснення будь-яких нових методів або форм організації діяльності тощо) [10 c.19].

Розробка та реалізація інвестиційного проекту виробничого спрямування  охоплюють певний проміжок часу від  виникнення відповідної ідеї до практичної її реалізації (уведення в дію виробничого об’єкта, започаткування продукування нового виробу, здійснення організаційного нововведення).

Цей проміжок часу називаюь циклом  інвестиційного  проекту (або інвестиційним циклом). Він включає три фази:

1. передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення);
2. власне інвестиційну (проектування, укладення контрактів, спорудження чи облаштування виробничих та інших приміщень, навчання персоналу);
3. виробничу (введення в експлуатацію і започаткування господарської діяльності підприємства чи організації після практичної реалізації проектних рішень).

Передінвестиційна фаза інвестиційного проекту здебільшого складається з трьох стадій : аналітичної, проектної та оцінної.

Перша (аналітична) стадія передбачає узагальнення інформації про необхідність інвестування в конкретний об’єкт, можливості потенційних інвесторів, стан забезпечення цього об’єкта персоналом належної кваліфікації, власні матеріальні ресурси об’єкта. Головною метою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи іншої інвестиційної пропозиції.

Друга (проектна) стадія охоплює:

• попереднє обґрунтування;
• допоміжні (функціональні) дослідження;
• техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту.

На етапі допоміжних (функціональних) досліджень здійснюється детальне опрацювання конкретних аспектів проекту. Ці дослідження для великомасштабних інвестиційних пропозицій проводиться обов’язково за такими напрямами:

• прогнозування попиту на товари, що вироблятимуться, з урахуванням очікуваного проникнення на ринок;
• виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, проведення потрібних лабораторно-експерементальних випробувань;
• вивчення місця розміщення (передовсім для проектів, де транспортні витрати можуть бути визначальним чинником);
• оцінка економічного й техногенного впливу виробництва (діяльності) на навколишнє середовище;
• дослідження оптимальних масштабів виробництва (діяльності) з урахуванням альтернативних технологій, інвестиційних ресурсів, виробничих витрат та очікуваних цін на продукцію (послуги) ;
• вибір конкретного технологічного устаткування з урахуванням кількості і можливостей постачальників та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернативній основі.

Етап техніко-економічного обґрунтування  інвестиційного проекту, коли приймається  рішення про наявність технічних, екологічних, економічних і комерційних передумов для його практичної реалізації, здійснюється за такою схемою [7, c.96]: