Фінансова політика. 2

31

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………….……………………………………3

РОЗДІЛ 1. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА – СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ……………………………………………5

РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ, ЯК СУКУПНІСТЬ ФОРМ І МЕТОДІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН              14

РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ РЕАЛІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ              22

ВИСНОВКИ              27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ              29

ВСТУП

З проголошенням незалежності України починається новий етап державотворення, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин.

Фінансова політика має бути жорстокою, але справедливою і активною, і повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси та бути привабливою для суб`єктів іноземних країн. Фінансова політика повинна весь час коригуватися відповідно до ситуації та вдосконалюватися.

Необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку національного господарства та за структурною його перебудовою створити умови для підприємницької діяльності, захисту інтересів власних товаровиробників та сприяння залученню іноземних інвестицій.

Не менш складною і відповідальною проблемою залишається реалізація стратегічних напрямків, визначення норм і методів їх забезпечення умов розвитку суспільства. Вибір норм і методів роботи передбачає процес формування національної економіки із врахуванням специфічних природно-кліматичних і геополітичних умов господарювання та розташування України.

Фінансова політика повинна створити в національній економіці сприятливі умови для розвитку необхідного клімату і відповідного сприятливого середовища. А це означає необхідність створення такого фінансово-кредитного механізму, який би забезпечив економічний розвиток і зростання країни.

Важливим чинником розвитку економіки є створення ефективного фінансового механізму. На сьогодні управляти фінансовим процесом – це, перш за все управляти фінансовими ресурсами і через засоби та інструменти фінансового механізму стимулювати фінансовий розвиток. Тому потреба у теоретичному обґрунтуванні і формуванні цілісного уявлення щодо розвитку фінансового механізму є основою ефективної фінансової політики держави.

Метою курсової роботи є розробка концепції вдосконалення механізму реалізації фінансової політики, теоретичне обґрунтування, розробка методичних підходів і практичних рекомендацій, спрямованих на вдосконалення механізму реалізації фінансового механізму.

Відповідно до поставленої мети поставлені наступні задачі:

- розглянути фінансову політику як складову економічної і соціальної політики держави;

- розглянути фінансовий механізм, як сукупність форм і методів організації фінансових відносин;

- розробити концепцію вдосконалення механізму реалізації фінансової політики.

Об`єкт дослідження – розгляд фінансової політики – складової економічної і соціальної політики держави.

Предмет дослідження – фінансова політика держави.

Теоретичною і методологічною основою дослідження є положення сучасної економічної теорії, нормативно-правові документи, наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених і фахівців у сфері фінансів.

Методологічною основою роботи є діалектичний метод пізнання дійсності, системний підхід до вивчення господарських процесів, фундаментальні положення економічної теорії, мікроекономіки, фінансів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці концепції вдосконалення механізму реалізації фінансової політики.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА – СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ І СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Поняття «фінансова політика» поєднує в собі категорії фінансів і політики. Політика – це сфера людської діяльності, форма суспільної життєдіяльності. Вона виникла внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати приватні, часткові інтереси більш загальному інтересу – суспільному. Фінансова політика – це сукупність державних заходів щодо використання фінансових відносин для виконання державою своїх функцій [3, c. 51].

Поняття «фінансова політика» поєднує в собі категорії фінансів і політики. В останні роки проблемі визначеності фінансової політики надається важливе значення, приділяється велика увага з боку держави та підприємств, присвячується значна кількість публікацій. Але єдиної думки щодо теоретичного аспекту цього питання сьогодні не існує. Так, відомі західні економісти не дають чіткого визначення фінансової політики. Наприклад, Стенлі Фішер, Рудігер Дорнбуш, Річард Шмалензі та інші не виділяють фінансову політику як самостійне поняття, а ототожнюють її з фіскальною політикою. Кемпбел Р. Макконнел і Стенлі Л. Брю поєднують поняття фінансово-бюджетної і фіскшіьної політики. Шарль Бланкарт виходячи з розуміння політики, як правил прийняття рішень, що визначають результат раціональних дій індивіда, визначає фінансову політику як правила прийняття рішень продуктивною державою. ї підкреслює, що обсяг державної діяльності залежить від правил прийняття рішень [9, c. 27].

Більш структуроване визначення фінансової політики дають марксисти, а саме: фінансова політика-це сукупність державних заходів по стабілізації фінансових ресурсів, їх розподілу та використанню для здійснення державою своїх функцій. При цьому її. соціальна направленість і ефективність впливу на розвиток виробничих сил залежить від:

- дії об`єктивних законів економічного розвитку;

- суспільно-політичної будови країни.

Радянські вчені-економісти (Левчук І.В., Лавров В.В. та інші) підкреслювали. що фінансова політика створює правильне співвідношення між нейтралізованим і демократичним розподілом і використанням фінансових ресурсів. Шереметьєв М.К. у своїй роботі «Фінанси СРСР» визначає фінансову політику з двох позицій:

- як основний напрямок діяльності держави у сфері використання фінансів;

- як результат фінансових процесів, що відбуваються в середині країни [26, с. 36].

Існує ще багато інших і схожих думок, але в цілому радянські економісти визначали фінансову політику як спосіб перерозподілу фінансових ресурсів через формування і використання фондів з метою створення умов для збільшення натуральної і грошової бази народного господарства.

Вітчизняні економісти також не мають єдиної думки, щодо визначення фінансової політики як категорії. Так, український вчений-фінансист М.І. Мітіліно в праці «Основи фінансової науки» проводить думку про те, що між державою та її громадянами відбувається угода, в якій держава задовольняє певні потреби громадян, а останні сплачують за це певну суму грошей у формі податків. І порядок дії цієї угоди здійснюється за певними правилами, що встановлюються державою і проводяться за допомогою фінансової політики [17, c. 45]. Політичний і фінансово-економічний словник О. Сліпушко характеризує фінансову політику як систему заходів у сфері фінансів з метою цілеспрямованого впливу держави на розвиток фінансово-кредитної системи і національної економіки загалом. О.Д. Василик в навчальному посібнику «Державні фінанси України» дає наступне визначення фінансової політики – «це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку» [5, c. 57]. Опарін В.М. в навчальному посібнику «Фінанси (загальна теорія)» з теоретичної точки зору не розглядає окремо поняття фінансової політики, а в контексті моделей фінансових відносин у суспільстві, підкреслюючи, що в основі моделі розподілу і перерозподілу ВВП виступає роль і місце в ній держави. Тобто розподіл і перерозподіл відбувається не тільки на рівні держави, а й охоплює всі сфери суспільства, але при пріоритетній ролі держави [25, c. 84].

В сучасних умовах поняття фінансової політики пов`язується як із сферою держави, так і з окремими галузями економіки, з підприємницькими структурами та населенням, в залежності від рівня задач, які вирішує фінансова політика. В найбільш загальному вигляді можна дати таке визначення фінансової політики – це спосіб організації і використання фінансових відносин. При чому, фінансову політику доцільно розглядати на макроекономічному та мікроекономічному рівнях.

Кожному рівню фінансової політики відповідає своя мета. Так, на макроекономічному рівні мета фінансової політики полягає в оптимальному розподілі і перерозподілі валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На мікроекономічному рівні – в оптимальному розподілі і перерозподілі грошових коштів і фінансових ресурсів.

Задачі фінансової політики залежать в першу чергу:

- на макроекономічному рівні – від функцій та природи держави, а також від фінансових, економічних та політичних процесів, що відбуваються у світі;

- на мікроекономічному – від мети функціонування та форми власності підприємства.

На цій основі можна сформулювати такі основні задачі фінансової політики на макрорівні:

- забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

- встановлення раціонального, з точки зору держави, розподілу і використання фінансових ресурсів;

- організація регулювання і стимулювання економічних і соціальних процесів фінансовими методами;

- вироблення фінансового механізму і його розвиток відповідно до цілей, що змінюються, і завдань стратегії;

- створення ефективної і максимально ділової системи управління фінансами [13, c. 51].

До задач фінансової політики мікроекономічного рівня можна віднести:

- максимізація прибутку підприємства;

- оптимізація структури капіталу підприємства і забезпечення його фінансової стійкості;

- досягнення прозорого фінансово-економічного стану підприємства для власників, інвесторів, кредиторів;

- забезпечення інвестиційної привабливості підприємства;

- створення ефективного механізму управління підприємством;

- використання підприємством ринкового механізму в залученні фінансових ресурсів.

Реалізація фінансової політики проводиться у три етапи (рис. 1.1).

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія – це довгостроковий курс фінансової політики, який розрахований на перспективу і передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною і соціальною стратегією. У цей період прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, формуються концепції їх використання, вирішується питання про необхідність концентрації фінансових ресурсів за тими напрямами економіки, які розроблені і прийняті економічною політикою. Отже, фінансова політика, як складова частина економічної політики, вирішує завдання дослідження, концентрації і акумуляції фінансових ресурсів, їх розподілу за напрямами розвитку, які виробляються економічною політикою [10, c. 96].

Рис. 1.1 Алгоритм реалізації фінансової політики [25, c. 98]

Фінансова тактика – спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства, шляхом своєчасної зміни способів організації фінансових зв`язків, перегрупування фінансових ресурсів. При відносній стабільності фінансової стратегії фінансова тактика має бути гнучкішою, оскільки вона визначається рухливістю економічних умов і соціальних чинників.

Стратегія і тактика фінансової політики взаємопов`язані. Стратегія створює сприятливі можливості для вирішення тактичних завдань.

Сама по собі фінансова політика не може бути поганою або хорошою. Вона оцінюється відповідно до того, наскільки вона відповідає інтересам суспільства (або певній його частині) і наскільки вона сприяє досягненню поставлених цілей і вирішенню конкретних завдань.

Розвиток держави пов`язаний зі зміною фінансової політики. Використання того або іншого типу фінансової політики визначається особливостями поточного етапу розвитку економіки і соціальної сфери, інтересами правлячих партій і соціальних груп, а також пануючими теоретичними концепціями, що впливають на економічний і політичний курс держави. Все це забезпечує збереження і розвиток системи суспільних стосунків, що існують в даній державі.

Розрізняють чотири основні типи фінансової політики (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Типи фінансової політики [7, c. 51]

До кінця 20-х років минулого століття основним типом фінансової політики більшості країн був класичний її варіант. Така фінансова політика була заснована на працях класиків політекономії А. Сміта (1723-1790 рр.) і Д. Рікардо (1772-1823 pp.) та їх послідовників. Основний її напрям – невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. Наслідком цього було обмеження державних витрат і податків. Витрати бюджету зводилися, в основному, до витрат на військові цілі, виплат відсотків за державним боргом, його погашенням і управлінням. Система податків будувалася на непрямих і майнових податках, які були досить простими й ефективними з точки зору механізму їх стягування. Система управління фінансовою діяльністю була проста і зосереджувалась, як правило, в одному органі управління – Міністерстві фінансів (казначействі).

Бурхливий розвиток продуктивних сил в XIX ст. поставив перед державами питання про зміну підходів до фінансової політики. Особливо гостро постало питання про це в кінці 20-х років ХХ ст., коли загострився весь комплекс економічних, політичних і соціальних проблем більшості держав. У цей період в західних країнах здійснювався перехід до регулюючої фінансової політики. В її основу спочатку була покладена економічна теорія англійського вченого економіста Дж. Кейнса (1883-1946 pp.) і його послідовників. Вони виходили з необхідності втручання і регулювання державою циклічного розвитку економіки. Фінансова політика поряд з її традиційними завданнями стала переслідувати мету використовувати фінансовий механізм для регулювання економіки і соціальних процесів в цілях забезпечення повної зайнятості населення [12, c. 66].

Основними інструментами втручання в економіку стають державні витрати, за рахунок яких формується додатковий попит. Тому державні витрати забезпечують зростання підприємницької діяльності, збільшення національного доходу і сприяють ліквідації безробіття шляхом фінансування створення нових робочих місць.

Система податків в умовах регулюючої фінансової політики кардинально змінюється. Головним механізмом регулювання стає прибутковий податок, що використовує прогресивні ставки. Цей податок забезпечує вилучення у економічних суб`єктів доходів, що використовуються у вигляді заощаджень, і це дозволяє забезпечити збалансованість бюджету держави при високому рівні витрат. Велика увага у фінансовому механізмі приділяється системі державного кредиту, на основі якого проводиться політика дефіцитного фінансування. Держава активно розвиває вживання довгострокових і середньострокових позик. Ринок позикових капіталів стає другим за значенням джерелом доходів бюджету, а дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. В цілому, кейнсіанська регулююча фінансова політика показала свою порівняльну ефективність в західних країнах. Вона забезпечила в 30-60-х роках стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості й ефективну систему фінансування соціальних потреб в більшості цих країн.

В 70-х роках XX століття в основу фінансової політики була покладена неоконсервативна стратегія, пов`язана із неокласичним напрямом економічній теорії. Цей різновид фінансової політики не пов`язаний з відмовою від регулювання, але обмежує втручання держави в економіку і соціальну сферу. Регулювання економіки стає багатоцільовим. Окрім економічного зростання і зайнятості, держава регулює грошовий обіг, валютний курс, соціальні чинники економіки, структурну перебудову господарства.

Фінансовий механізм в цих умовах виходить із необхідності скорочення об`єму перерозподілу національного доходу через фінансову систему, зниження бюджетного дефіциту, стимулювання зростання заощаджень як джерела виробничого інвестування. Важлива роль відводиться податкам. Ставиться завдання їх скорочення і зменшення міри прогресивності обкладання.

Слід зазначити, що різні різновиди регулюючої фінансової політики тісно взаємопов`язані. Тому однакові або схожі інструменти фінансового механізму застосовуються в різних країнах, що використовують як кейнсіанську, так і неоконсервативну систему регулювання, що приводить до їх конвергенції.

Планово-директивна фінансова політика застосовується в країнах, що використовують адміністративно-командну систему управління економікою. Заснована на державній власності на засоби виробництва, планова система управління дозволяє здійснювати пряме директивне керівництво всіма сферами економіки і соціального життя, у тому числі й фінансами. Мета фінансової політики в цих умовах – забезпечення максимальної концентрації фінансових ресурсів в державі для їх подальшого перерозподілу відповідно до основних напрямів державного плану.

Управління фінансами здійснюється з єдиного центру – Міністерства фінансів, яке займається усіма питаннями використання фінансового механізму в народному господарстві. Інших управлінських органів в області фінансів не існувало.

Планово-директивна фінансова політика проводилася практично в усіх колишніх соціалістичних країнах. Вона показала свою досить високу ефективність в роки, коли була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансування надзвичайних витрат держави (у роки Другої світової війни, відновлення народного господарства і так далі). В той же час використання такої фінансової політики в умовах нормального функціонування економіки призвело до негативних наслідків: зниження ефективності виробництва, уповільнення розвитку соціальної сфери суспільства, різкого погіршення фінансового стану держави.

Фінансова політика України на сучасному етапі ґрунтується на наступній системі соціально-економічних пріоритетів:

- досягнення соціальної стабільності в суспільстві;

- оздоровлення державних фінансів;

- відновлення нормального функціонування кредитної системи;

- підтримка збалансованості натурально-речових і грошових потоків;

- досягнення фінансово-економічної самостійності і посилення відповідальності регіонів в рамках єдиної унітарної держави;

- створення рівних умов в бюджетно-податковій сфері для регіонів;

- створення умов щодо припинення фінансових зловживань і корупції [7, c. 51].

Отже, фінансова політика – система заходів (законів, адміністративних рішень) у сфері фінансів з метою цілеспрямованого впливу держави на розвиток фінансово-кредитної системи та національної економіки загалом.

Науково обґрунтована фінансова політика держави, продумане використання податкових, інвестиційних і цінових механізмів для стимулювання розвитку продуктивних сил сприятиме прискореному виходу економіки з структурної кризи, стабільному нарощуванню виробництва промислової і сільськогосподарської продукції, збільшенню дохідності підприємств і надходженню коштів до державного бюджету.

РОЗДІЛ 2. ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ, ЯК СУКУПНІСТЬ ФОРМ І МЕТОДІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН

Фінанси, як економічна категорія, здійснюють вплив на соціально-економічний розвиток країни через фінансовий механізм, який відображає напрямки, характер і сутність функціонування фінансів у суспільстві.

В економічній літературі поняття «фінансовий (фінансово-кредитний) механізм» використовується досить широко. Але єдиної думки щодо його визначення та його складових не існує. Серед розмаїття визначень і підходів вчених та практиків до поняття «фінансовий механізм» найбільшої уваги заслуговують два аспекти, два підходи до розуміння суті фінансового механізму.

Перший підхід полягає в тому, що під фінансовим механізмом розуміють функціонування самих фінансів. Матеріальним відображенням фінансових відносин є грошові потоки. Організація цих потоків, порядок їх здійснення відбувається за певними правилами, певними напрямками, що і характеризує фінансову «техніку». З подібного підходу і виходить розуміння фінансового механізму як організаційного відображення фінансових відносин. Такий підхід до визначення фінансового механізму відображає внутрішню організацію функціонування фінансів. Однак, це цілком точно відображається в понятті «організація фінансів», і ототожнювати дане поняття з фінансовим механізмом не представляється доцільним.

Другій підхід до розгляду поняття «фінансовий механізм» полягає в тому, що його розуміють як сукупність методів і форм, інструментів, прийомів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток. Даний підхід відображає зовнішню дію функціонування фінансів, характеризує фінанси як вирішальний фактор впливу держави на економіку країни. Завдяки такому аспекту суті фінансового механізму необхідно чітко визначити його складові, його структуру [2, c. 157].

Незважаючи на існування двох основних підходів до суті фінансового механізму, в науковій літературі до цього часу чіткого визначення поняття «фінансовий механізм» не наводиться. У дослідженнях провідних західних вчених фінансовий механізм не виділяють як відокремлене явище, шиє всебічно і ґрунтовно досліджують фінансові методи впливу на економіку і суспільство. В економічній літературі країн СНД переважає перший підхід до визначення фінансового механізму як способу організації фінансових відносин (Дробозіна Л.А., Родіонова В.М.), який складається з елементів та інструментів впливу [23, c. 56]. А російський економіст Сенчагов В.К., проводячи чітку структуризацію фінансового механізму, вважає, що фінансово-кредитний механізм включає три підсистеми:

- фінансово-кредитне планування;

- фінансово-кредитні важелі;

- організаційні структури і правовий режим фінансово-кредитної системи.

Структура фінансового механізму, розроблена В.К. Сенчаговим, досить чітко відображає домінанти адміністративного управління економікою. І розробити на такій основі систему макроекономічного регулювання і макрофінансової стабілізації в Україні практично неможливо [21, c. 124]. Вітчизняний вчений Опарін В.М. визначає фінансово-кредитний механізм як сукупність фінансових методів і форм, інструментів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Українські вчені Федосов В.М., Опарін В.М., Огородник С.Я. вважають, що фінансово-кредитний механізм включає дві підсистеми (фінансово-кредитне забезпечення і фінансово-кредитне регулювання.) а також організаційні структури і важелі впливу (рис. 2.1) [25, c. 104].

Структура фінансового механізму, розроблена українськими вченими, в цілому логічна. Але водночас вона потребує певних уточнень і подальшого розвитку. Так, Льовочкін С.В. пропонує замість терміну «фінансово-кредитний механізм» використовувати «фінансовий механізм», тому що кредит визначається як складова фінансів, кредитна система – як частина фінансового ринку, який відноситься до фінансової системи, а дії фінансів і кредиту мають єдиний механізм виливу. Враховуючи, що фінансовий механізм дає уявлення за допомогою чого можна здійснити фінансовий вплив і повинен показувати, як це зробити, то у складі фінансового механізму доцільно виділяти фінансові інструменти, за допомогою яких реалізуються прийняті рішення та фінансові індикатори, що достовірно відображають стан суб`єкта фінансових відносин [14, c. 251].

Рис. 2.1 Структура фінансово-кредитного механізму [2, c. 157]

В узагальнюючому вигляді за Льовочкіним С.В. можна навести наступне визначення фінансового механізму – це сукупність методів фінансового впливу на соціально-економічний розвиток і система фінансових індикаторів та фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив.

Загалом серед українських вчених існує чітка позиція щодо визначення фінансового механізму та його складових. Фінансове забезпечення полягає у виділенні певної суми фінансових ресурсів на розв`язання окремих завдань фінансової політики. При цьому розрізняють забезпечувальну і регулятивну його дію. Забезпечу пальна дія проявляється у встановленні джерел фінансування, тобто покриття повсякденних потреб і характеризує пасивний вплив фінансового забезпечення. Регулятивна дія здійснює вплив через виділення достатніх коштів і через конкретну форму фінансового забезпечення характеризує активний вплив фінансового забезпечення. Фінансове регулювання проявляється у двох напрямках:

- за допомогою фінансових інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів, які впливають на забезпеченість фінансовими ресурсами;

- за допомогою встановлення певних пропорцій розподілу встановлюється відповідна система реалізації економічних інтересів.

Фінансове забезпечення та фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів, які в свою чергу мають свої важелі впливу. Елементи фінансових інструментів поділяються на:

- елементи первинною впливу – діють у процесі вилучення частини доходів (податки, внески, відрахування);

- елементи вторинного впливу-діють шляхом збільшення доходів (банківські позички, бюджетні субсидії) [18, c. 9].

Дія фінансових інструментів здійснюється на основі загального підходу – характерного для всіх суб`єктів фінансових відносин (єдиний рівень оподаткування, кредитування, фінансування); на основі селективного підходу - диференційований підхід. З метою здійснення певної фінансової політики переважає селективний підхід. Важелі визначають характер дії фінансових інструментів і коригують цю дію. Важелі впливу поділяються:

- за напрямом дії – на стимули і санкції;

- за видами – на норми й нормативи; умови і принципи формування доходів, нагромаджень і фондів; умови і принципи фінансування і кредитування.

В теорії фінансів система фінансових індикаторів включає:

- фінансові категорії;

- фінансові показники;

- фінансові коефіцієнти.

В рамках фінансового механізму застосовувати фінансові категорії як фінансові індикатори не доцільно тому, що вони відображають наукову абстракцію, чисто теоретичні поняття, які не можуть застосовуватись як інформаційна база. Фінансові показники дають кількісну характеристику фінансових відносин і показують обсяги фінансових операцій, що дає змогу оцінити масштаби фінансової діяльності. Фінансові коефіцієнти - це відносні фінансові показники, які оцінюють ефективність фінансової діяльності. Саме вони можуть виступати у ролі фінансових індикаторів, якщо при їх визначенні виконуються вимоги повноти, достовірності, своєчасності. Отже, по-перше, фінансовий механізм – досить складна система, керувати якою надзвичайно важко, по-друге, це дуже дійовий механізм, який дає змогу розв`язати практично всі проблеми, але враховуючи, що роль фінансів у розподільних відносинах вторинна і основне регулювання здійснюється у сфері виробництва.

Для впливу на процеси суспільного відтворення держава використовує певний господарський механізм, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями. Важливою складовою господарського механізму є фінансовий механізм.