Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Фнансування підприємств

ЗМІСТ:

ВСТУП………………………………………………………………………………….. 3

ЧАСТИНА I. ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ:

1. Джерела фінансування підприємств……………………………………………….. 4

2. Критерії прийняття фінансових рішень……………………………………………. 9

3. Особливість фінансування підприємств в економічно розвинутих країнах…… 12

ЧАСТИНА II. ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РЕЗУЛЬТАТУ НА ПІДПРИЄМСТВІ……………………………………………………………………….. 17

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………….. 26

ВСТУП

За ринкових відносин важливе значення набуває вибір оптимальної структури джерел фінансування підприємств. Фінансування підприємств здійснюється за рахунок власних і залучених коштів.

Структура джерел фінансування підприємства залежить від багатьох факторів:

- від оподаткування доходів підприємства;

- темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності;

- структури активів підприємства;

- стану ринку капіталу;

- відсоткової політики комерційних банків;

- рівня управління фінансовими ресурсами підприємства, тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування.

Необхідно врахувати, що фінансування за рахунок власного капіталу не приводить до виникнення зобов’язань, а за рахунок позичкового капіталу викликає фінансові зобов’язання підприємства. Водночас треба мати на увазі, що за всі зовнішні фінансові ресурси підприємства необхідно платити проценти. Тому ці ресурси є предметом особливої уваги менеджерів підприємства.

ЧАСТИНА I. ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

1. Джерела фінансування підприємств

Основне завдання фінансової діяльності підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності. Термін «фінансування» характеризує всі заходи, спрямовані на покриття потреби підприємства в капіталі, які включають мобілізацію фінансових ресурсів (грошових коштів, їх еквівалентів та майнових активів), їх повернення, а також відносини між підприємством та капіталодавцями, які з цього випливають (платіжні відносини, контроль та забезпечення).

Перш ніж перейти до вивчення механізмів залучення фінансових ресурсів суб’єктами господарювання, розглянемо основні форми фінансування. Їх здебільшого класифікують за такими критеріями:

а) залежно від цілей фінансування:

- фінансування при заснуванні підприємства;

- на розширення діяльності;

- рефінансування;

- санаційне фінансування.

б) за джерелами надходження капіталу:

- зовнішнє;

- внутрішнє;

в) за правовим статусом капіталодавців щодо підприємства:

- власний капітал;

- позичковий капітал.

Власний капітал може бути сформований за рахунок внесків власників підприємства або шляхом реінвестування прибутку. В іноземних літературних джерелах фінансування за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань досить часто позначають також як Cash-flow-фінансування.

Позичковий капітал, як і власний, може бути мобілізований із зовнішніх та внутрішніх джерел. До зовнішніх джерел формування позичкового капіталу належать:

- кредити банків (довго- і короткострокові);

- кредиторська заборгованість за матеріальні цінності, виконані роботи, послуги;

- заборгованість за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, з оплати праці тощо).

До внутрішніх джерел формування позичкового капіталу можна віднести:

- нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі (у т. ч. так звані стійкі пасиви);

- доходи майбутніх періодів.

З точки зору джерел надходження капіталу при внутрішньому фінансуванні капітал, який був вкладений в необоротні та оборотні активи (за винятком грошових еквівалентів), вивільняється і трансформується в ліквідні засоби, у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків.

Рис. 1.1. Внутрішні джерела фінансування.

Для підприємств, які не мають можливості залучити кошти із зовнішніх фінансових джерел (через низьку кредитоспроможність чи інвестиційну привабливість, недостатнє кредитне забезпечення), внутрішнє фінансування є єдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Однак суттєвою проблемою, яка при цьому виникає, є проблема контролю власниками за ефективним використанням фінансових ресурсів [2].

Основним внутрішнім джерелом фінансування є самофінансування, пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Підкреслимо, що амортизаційні відрахування не належать до самофінансування (як це досить часто можна зустріти у вітчизняній економічній літературі). Ефект самофінансування проявляється з моменту одержання чистого прибутку до моменту його визначення, розподілу та виплати дивідендів, оскільки отриманий протягом року прибуток вкладається в операційну та інвестиційну діяльність. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті.

У світовій економічній літературі, залежно від способу відображення прибутку в звітності, зокрема в балансі, виокремлюють:

а) приховане самофінансування - пов’язана з використанням прихованого прибутку. Приховування прибутку здійснюється (у розумінні західних фахівців) у результаті формування прихованих резервів. Оскільки приховані резерви проявляються лише при їх ліквідації, приховане самофінансування здійснюється за рахунок прибутку до оподаткування. Отже, відбувається відстрочка сплати податків і виплати дивідендів. До суттєвого недоліку прихованого самофінансування слід віднести порушення принципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів;

б) відкрите самофінансування (тезаврація прибутку) - це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності

Як джерела фінансування можна розглядати фінансові ресурси підприємств, що формуються в результаті реструктуризації активів, під чим розуміють заходи, пов’язані зі зміною складу та структури окремих позицій активів. У рамках реструктуризації активів розглядають також амортизаційні відрахування і кошти, які одержує підприємство в результаті дезінвестицій.

Фінансування підприємства також можна проводити за рахунок спеціальних фондів та програм.

Спеціальні фонди здійснюють адресну підтримку підприємств для стимулювання розвитку окремих галузей національної економіки.

Так в Україні діють наступні спеціальні фонди та програми:

1) Державний інноваційний фонд із регіональними відділеннями;

2) Державний фонд сприяння конверсії;

3) Фонд фундаментальних досліджень при Державному комітеті питань науки та технології;

4) Регіональний фонд підтримки малого бізнесу;

5) Державні програми підтримки та розвитку малого бізнесу в Україні;

6) Сервісні організації у галузі розвитку інфраструктур підприємств малого бізнесу;

7) Міжнародні донорські організації.

Отже, фінансові ресурси підприємства можливо поповнювати за рахунок власного або позиченого капіталу [1, 3].

Джерелами власного капіталу є:

1) статутний фонд підприємства;

2) нерозподілений прибуток;

3) доходи від емісії акцій.

Джерелами позиченого капіталу є:

1) банківські кредити;

2) розміщення облігацій;

3) кредити під боргові зобов’язання;

4) спеціальні фонди та програми;

5) лізинг.

Фінансові ресурси завжди платні. Плату здійснюють у вигляді дивідендів або процентів.

Джерелами безповоротного цільового фінансування є:

- зарубіжні програми допомоги Україні;

- гранти від чужоземних держав.

Фінансування через емісії та розміщення цінних паперів передбачає випуск та придбання підприємствами трьох груп цінних паперів: акцій, облігацій та похідних від них.

Акції і облігації мають неоднакові інвестиційні властивості.

Купівля-продаж цінних паперів здійснюється на фондовій біржі. Середній біржовий курс акцій провідних компаній є важливим економічним показником, який регулярно відслідковують і публікують.

Загальний огляд форм фінансування та їх класифікацію подано на рис. 1.6.

Рис. 1.2. Класифікація форм фінансування.

У підприємств можуть бути різні альтернативи залучення капіталу. Звичайно, не можна надати однозначних рекомендацій щодо вибору тієї чи іншої форми фінансування. В одних випадках фінансові ресурси слід формувати через збільшення власного капіталу, в інших — на основі залучення додаткових позичок. Для одних підприємств вигіднішою є можливість використовувати внутрішні джерела фінансування, для інших — зовнішні.

2. Критерії прийняття фінансових рішень

Одним з головних завдань фінансового менеджера є обґрунтування рішень щодо вибору оптимальних для конкретних фінансово-економічних умов форм фінансування підприємства. У цьому зв’язку фінансисти досить часто постають перед необхідністю прийняття рішень щодо вибору найкращої з існуючих альтернатив:

- емісія облігацій чи акцій?

- залучення банківських позичок чи капіталу власників?

- емісія простих чи привілейованих акцій?

- реінвестування прибутку чи виплата дивідендів?

Для прийняття правильних фінансових рішень слід зважати на критерії, за допомогою яких можна оцінити переваги та недоліки залучення позичкового і власного капіталу, зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування тощо. До типових критеріїв можна віднести такі:

1. Прибуток/рентабельність. Слід розрахувати, яким чином та чи інша форма фінансування вплине на результати діяльності підприємства. При цьому необхідно виходити з того, що рентабельність активів підприємства повинна перевищувати вартість залучення капіталу, а також враховувати, що зростання частки заборгованості в структурі капіталу в окремих випадках може привести до підвищення прибутковості підприємства, а в інших — навпаки.

2. Ліквідність. Фінансист повинен розрахувати, яким чином форма фінансування вплине на рівень теперішньої та майбутньої платоспроможності підприємства. Вхідні та вихідні грошові потоки слід координувати таким чином, щоб у будь-який час підприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов’язання. Цього можна досягти дотриманням фінансової рівноваги в довгостроковому періоді. Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства задовольняють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов’язань. Доцільним при цьому вважається розрахунок показника дюрації (Duration), який характеризує середньозважений строк непогашеної заборгованості за основною сумою боргу та процентами. Слід враховувати також можливості пролонгації повернення фінансових ресурсів, санкції за порушення умов залучення коштів тощо. У разі, якщо фінансовим менеджментом підприємства неправильно розраховані строки залучення та використання капіталу або якщо вони порушені через погіршення умов діяльності підприємства (зменшення обсягів реалізації, неврахування інфляції при формуванні відпускних цін, високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості, непередбачені штрафи за порушення податкового законодавства тощо), то фінансова рівновага порушується і підприємство не в змозі виконати свої платіжні зобов’язання. Якщо неплатоспроможність є стійкою, то це стає підставою для порушення справи про банкрутство підприємства.

3. Структура капіталу (незалежність). Вдаючись до тієї чи іншої форми фінансування, слід прогнозувати, яким чином вона вплине на рівень автономності і самостійності підприємства у разі використання коштів, збереження інформаційної незалежності та контролю над підприємством у цілому. Окрім цього, необхідно виявляти можливі ризики, зокрема ризик структури капіталу.

4. Накладні витрати, пов’язані із залученням коштів. Наприклад, емісійні витрати, витрати на обов’язкові аудиторські перевірки, витрати на обов’язкову публікацію звітності в засобах масової інформації тощо.

5. Мінімізація оподаткування. Доцільно вибирати ту форму фінансування, яка дасть найбільший ефект з погляду зменшення податкових платежів. Звичайно, податковий фактор слід розглядати в контексті його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Наприклад, при мобілізації коштів шляхом збільшення статутного капіталу слід враховувати, що пов’язані з цим накладні витрати зменшують об’єкт оподаткування, однак дивіденди, які є платою за використання власного капіталу, сплачуються за рахунок чистого прибутку після оподаткування. Натомість проценти за користування позичками відносяться на валові витрати. Разом з тим, податкові переваги, які можуть проявлятися при залученні позичкового капіталу, слід зіставляти із фінансовими ризиками, які при цьому виникають. Використовуючи як джерела фінансування нерозподілений прибуток, підприємство практично уникає затрат на мобілізацію коштів, однак на реінвестування може спрямовуватися лише прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства після оподаткування. Тут слід також враховувати рівень оподаткування розподіленого та нерозподіленого прибутку, ставки оподаткування доходів фізичних осіб.

6. Об’єктивні обмеження: відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позичок, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.

7. Особливості законодавства про банкрутство: черговість задоволення претензій кредиторів; переважання механізмів санації неспроможного боржника чи захисту інтересів кредиторів тощо.

8. Максимізація доходів власників (дивідендна політика), так звана концепція Shareholder—Value. Згідно з цим критерієм усі рішення менеджменту підприємства, в т. ч. рішення у сфері фінансування, повинні спрямовуватися на досягнення головної мети діяльності суб’єкта господарювання — максимізації доходів власників.

На практиці кваліфіковані фінансові менеджери розробляють власну систему критеріїв, прийняття фінансових рішень, яка, окрім згаданих критеріїв, може бути доповнена іншими чи дещо спрощена. Для прикладу в табл. 2.1 наведено загальний огляд порівняльних характеристик фінансування підприємства за рахунок власного капіталу і позичок.

Таблиця 2.1

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА

ЗА РАХУНОК ВЛАСНОГО І ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ

Критерії	Власний капітал	Позичковий капітал
1. Рівень відповідальності капіталодавців	Щонайменше у повному обсязі	Відсутня; статус кредитора
2. Участь в управлінні підприємством	Як правило, дає право	Як правило, участь в управлінні підприємством виключена
3. Участь у прибутках	Дає право участі у розподілі прибутків	Обумовлені договором проценти; участь у розподілі прибутків виключена
4. Строк використання	Необмежений	Обмеження згідно з договором
5. Кредитне забезпечення	Як правило, непотрібне	Як правило, необхідне
6. Податковий тягар	Плата за користування здійснюється за рахунок прибутку, що залишився після сплати всіх податків	Проценти за користування позиками відносяться на валові витрати, тобто зменшують податковий тягар
7. Порядок повернення у разі банкрутства	В останню чергу	Першочергово, залежно від типу кредитора

Як доповнення до наведених критеріїв зазначимо, що з позиції підприємства — об’єкта інвестування власний капітал є менш ризиковим порівняно з позичковим. Для капіталодавців, навпаки, перебувати в статусі кредитора підприємства є менш ризиковим, ніж як власник, що зумовлено особливостями законодавства про банкрутство та деякими іншими чинниками [2, 5].

3. Особливість фінансування підприємств в економічно розвинутих країнах

Щоб зрозуміти, які фактори впливають на вибір тієї чи іншої форми фінансування, за допомогою статистичного аналізу дослідимо основні тенденції у фінансуванні підприємств деяких промислово розвинутих країн. У Німеччині, наприклад, спостерігається чітка тенденція до збільшення власних джерел фінансування зі збільшенням обсягів діяльності підприємства. У Франції ж немає чітко вираженої залежності показника фінансової незалежності від обсягів діяльності. Це можна пояснити відмінностями у галузевій структурі економік цих країн: у Франції переважають підприємства з нижчим рівнем оборотності капіталу, ніж у ФРН. У цілому середнє значення показника фінансової незалежності німецьких підприємств становить близько 18 %, а французьких — 32 %. Вища капіталізація французьких підприємств порівняно з німецькими досягнута в основному за рахунок тезаврації прибутку, тобто спрямування його на реінвестування та формування резервів. Така ситуація зумовлена насамперед особливостями державної економічної політики Франції на зламі 90-х років минулого сторіччя, яка була спрямована на стимулювання внутрішніх інвестицій. Згідно з цим частина прибутку, що спрямовувалася на виплату дивідендів, оподатковувалася за вищою ставкою, ніж тезаврований прибуток (аналогічно тому, як це робиться в США та Швейцарії). Так, у період з 1989-го до 1991 рр. ставка оподаткування нерозподіленого прибутку була на 3—8 % нижчою, ніж розподіленого. З 1992 р. були запроваджені однакові ставки оподаткування. Тезаврації сприяє також суттєва різниця між максимальною ставкою прибуткового оподаткування фізичних осіб і нерозподіленого прибутку підприємств. На відміну від цього в Німеччині ставка оподаткування тезаврованого прибутку на 14—20 процентних пунктів вища, ніж того, який виплачений у вигляді дивідендів[1]. Цим значною мірою і можна пояснити відносно низький рівень капіталізації німецьких підприємств. При нагоді зауважимо, що українське податкове законодавство не містить дійових стимулів до тезаврації: у будь-якому випадку на користь держави слід сплачувати однаковий розмір податку на прибуток (чи то розподілений, чи реінвестований) [3].

У структурі джерел фінансування французьких підприємств значна частка належить власному капіталу, що пояснюється особливостями французького законодавства про банкрутство, в якому домінують механізми санації неспроможного боржника, а не захисту кредиторів. Положення кредиторів ускладнюється також тим, що виручка від реалізації предмета кредитного забезпечення може бути спрямована на погашення витрат, пов’язаних із провадженням справи про банкрутство та інших першочергових витрат. Саме цим пояснюється більша вимогливість французьких банків до позичальників порівняно з німецькими. Наслідком цього є менші обсяги банківського кредитування французьких підприємств, рівень заборгованості яких за банківськими кредитами у 2 рази нижча, ніж на підприємствах ФРН.

Низьким рівнем кредитоспроможності суб’єктів господарювання, високими процентними ставками за кредитами, складністю та недосконалістю механізму реалізації положень законодавства про банкрутство можна також пояснити низький рівень кредитування українських підприємств. У той час, як заборгованість німецьких підприємств перед банківськими установами в середньому за останні роки становить близько 20 % валюти балансу, французьких — 10 %, то українських — менше 2 %. Так, на кінець 2011 р. залишки за короткостроковими банківськими кредитами досягли 15 700 млн грн, а за довгостроковими — 3421, що дорівнювало відповідно близько 2,0 та 0,44 % валюти балансу всіх підприємств.

У той час як короткострокову потребу у фінансових ресурсах німецькі підприємства покривають переважно за рахунок контокорентних кредитів, французькі, і ще більшою мірою українські, підприємства недоступність контокорентного банківського кредитування заповнюють надмірним використанням кредиторської заборгованості за товари (роботи, послуги) та поточними зобов’язаннями з одержаних авансів. Так, на початок 2012 р. кредиторська заборгованість вітчизняних підприємств становила майже 40 % валюти балансу, в той час як у Франції цей показник дорівнює близько 23, а в Німеччині — близько 13 %. Причому на західних підприємствах спостерігається тенденція до зменшення рівня кредиторської заборгованості зі збільшенням розмірів діяльності підприємства. Зокрема, на німецьких підприємствах з кількістю працюючих понад 2000 осіб питома вага цього джерела фінансування становить лише 6 % (у Франції трохи більше — 13 %). На малих же підприємствах з кількістю працівників до 20 осіб це джерело використовується інтенсивніше (в Німеччині — 16 %, у Франції — 26 % усього капіталу). Це пов’язано передусім з рівнем кредитоспроможності підприємств малого і середнього бізнесу.

Низький рівень кредиторської заборгованості німецьких підприємств можна також пояснити широким використанням постачальниками системи знижок (сконто) за дострокове виконання грошових зобов’язань за поставлені товари (роботи, послуги). Фінансовим службам вітчизняних підприємств на цей інструмент стимулювання зниження рівня дебіторської та кредиторської заборгованості слід звернути особливу увагу.

Характерною особливістю фінансування підприємств в економічно розвинутих країнах є те, що в останні десятиріччя спостерігається тенденція до зменшення залучення коштів на основі відкритої емісії акцій. Збільшення статутного капіталу шляхом розміщення акцій є «останнім» фінансовим джерелом, до якого вдається менеджмент підприємства. Оскільки додаткова емісія веде, як правило, до зниження біржового курсу акцій, випуск нових акцій здійснюється здебільшого у разі необґрунтовано завищеного їх курсу [1, 4].

ЧАСТИНА II. ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОГО РЕЗУЛЬТАТУ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Вихідні дані для здійснення розрахунків наведені в таблиці 2.1

Таблиця 2.1

1. Годовой выпуск продукции, шт.
- а -		11100
- б -		2430
- в -		15100
2. Реализовано продукции, шт.:
- а -		10600
- б -		2330
- в -		14500
3. Отпускная цена продукции, грн:
- а-		53,0
- б-		89,0
- в-		42,0
4. Приобретено сырья и материалов на производство продукции, грн:
- а-		32100
- б-		9030
- в-		36100
5. Израсходовано сырья и материалов на производство продукции, грн.:
- а-		27025
- б-		7405
- в-		28520
6. Оплата электроэнергии на производство продукции, грн.:
- а-		6100
- б-		2430
- в-		7900
7. Заработная плата основных производственных рабочих на производство продукции, грн. (ЕСВ):
- а- (15240,2)		42100
- б- (3087,86)		8530
- в- (32616,2)		90100
8. Амортизация ОПФ, грн		19600
9. Амортизация нематериальных активов		1300
10. Амортизация транспортных средств, грн		18150
11. Заработная плата, грн.: - вспомогательных рабочих; - административного персонала		35100 30100
Продовження табл. 2.1
12. Арендная плата офиса, грн.		24100
13. Почтово-телеграфные расходы, грн.		7900
14. Оплата за рекламу, грн.		7500
15. Оплата за электроэнергию освещения офиса, грн		2500
16. Оплата водообеспечения и водоотведения офиса, грн		2500
17. Расходы на упаковку продукции, грн.		6150
18. Расходы на командировочные, грн.:
- директора, зам.директора, Менеджеров;		15100
- начальника цеха, технологов		2500
19. Оплата канцелярских принадлежностей		7900
20. Оплата организационных расходов		3900

1. Спочатку необхідно розрахувати виручку від реалізації продукції (як добуток реалізованої продукції на її ціну).

Продукція А:

10600 * 53,0 = 561800 (грн)

Продукція Б:

2330 * 89,0 = 207370 (грн)

Продукція В:

14500 * 42,0 = 609000 (грн)

Валова виручка від реалізації продукції становить:

561800 + 207370 + 609000 = 1378170 (грн)

2. Доля реалізованої продукції кожного виду в річному випуску продукції складе:

Продукція А:

(10600 * 100) / 11100 = 95,5%

Продукція Б:

(2330 * 100) / 2430 = 95,9 %

Продукція В:

(14500 * 100) / 15100 = 96,0 %

Таблиця 2.2

Склад витрат

Назва витрат	Значення
Собівартість реалізованої продукції	277290,05
1.Матеріали	60289,48
А)	27025 * 0,955 = 25808,88
Б)	7405 * 0,959 = 7101,4
В)	28520 * 0,96 = 27379,2
2. Витрати на оплату праці ОВП	134881,77
А)	42100 * 0,955 = 40205,5
Б)	8530 * 0,959 = 8180,27
В)	90100 * 0,96 = 86496
3. Нараховані ЄСВ на з/п ОВП (36,2%)	48827,2
А)	14554,39
Б)	2961,26
В)	31311,55
3.Амортизаційні відрахування ОВФ	19600
4. Оплата електроенергії на вир-ві	13691,6
А)	6100 – 1016,7 = 5083,3
Б)	2430 – 405 = 2025
В)	7900 – 1316,7 = 6583,3
Загальновиробничі витрати	69756,2
1.АО нематеріальних активів	1300
2.АО трансп. засобів	18150
3.З/П допоміжних робітників+ЄСВ	35100+12706,2=47806,2
4.Витрати на відрядження	2500
Адміністративні витрати	104896,2
1.З/П адмін.. персоналу+ЄСВ	30100+10896,2=40996,2
2.Арендна плата офісу	24100
3. Почтово-телегр. Витрати	7900
4. Оплата електроенергії офісу	2500
5. Оплата водо забезпечення офісу	2500
6. Витрати на відрядження дир-ра	15100
7.Оплата канцелярського приладдя	7900
8.Організаційні витрати	3900
ІV Витрати на збут	13650
1. Оплата за рекламу	7500
2. Витрати на упаковку	6150
Всього	465592,45