Фольклорна основа байок Л. Глібова
Фольклорна основа байок Л. Глібова
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………
РОЗДІЛ 1. УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР ТА ЙОГО
ВЗАЄМОДІЯ З ЛІТЕРАТУРОЮ…………………………………………………
1.1. Поняття та особливості
1.2. Зв’язок фольклору та професійної художньої літератури………………..10
РОЗДІЛ 2. ФОЛЬКЛОРНА ОСНОВА БАЙОК Л. ГЛІБОВА………………...18
2.1. Фольклоризм у байках Л. Глібова………………………………………….18
2.2. Фольклорний архаїстичний комізм у байках Л. Глібова………………....24
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….30
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Проблема інтерференції міфології, фольклору та літератури залишається актуальною на початку ХХІ ст. Ця актуальність полягає у зіткненні процесів глобалізації з функціонуванням механізму колективної та національної пам’яті в культурі народу, в якій міф і фольклор є універсальними й локальними одночасно моделями світовідтворення, первинними компонентами емоційно-інтелектуального сприйняття народом певних соціально-історичних процесів. Словесний вид мистецтва втілює етико-естетичні складові характеру нації, що дає можливість продемонструвати стійкість механізму колективної пам’яті народу. Цей процес специфічний тому, що саме авторські художньо-словесні тексти увібрали та трансформували форми усної етнічної пам’яті – зразки традиційної народної творчості.
Як наслідок корелятивних зв’язків між фольклором та літературою виник термін “фольклоризм” – ідейно-естетична категорія, що виявляється в безпосередньому чи опосередкованому, свідомому або підсвідомому відтворенні, трансформації або й розвитку літературою структурно-художніх елементів фольклору і його традиційних прийомів та принципів.
Актуальним залишається питання дослідження фольклоризму творчості багатьох українських письменників. У контексті національної літератури виокремлюється ряд спеціалізованих праць, у яких репрезентовані міфологічні та фольклорні витоки творів класиків (Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, Ю. Федькович, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, М. Рильський, Г. Хоткевич, О. Довженко та ін.). Художнє переосмислення фольклору на тлі доробку письменника може бути різним, але, як правило, використання фольклорних елементів має свідомий характер та трансформується автором творчо, стає невід’ємним аспектом ідейно-проблемного змісту творів. Відтворення фольклорної поетики, образності сприяє виявленню ролі усної народної творчості як системоутворюючого чинника в контексті інтерферентних зв’язків з літературою.
Недостатньо дослідженим залишається питання фольклоризму байок Леоніда Глібова, що власне й зумовило обрання даної теми курсової роботи.
Проблема взаємодії фольклору та літератури
вивчається у кількох аспектах: по-перше,
це дослідження, присвячені питанням трансформації
та синтезу фольклору в творчості окремих
письменників (О. Дей, М. Пазяк,
І. Пільгук, С. Пінчук та ін.); по-друге, праці,
які висвітлюють проблему фольклоризму
літературної епохи чи періоду (О. Бріцина,
Г. Довженко,
Н. Шумада та ін.); по-третє, ряд спеціальних
студій, у яких аналізуються теоретичні
питання взаємодії фольклору та літератури
(М. Вовк,
Об’єктом дослідження є байки Л. Глібова.
Предмет дослідження – міфологічні та фольклорні джерела байок Л. Глібова.
Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є комплексне реконструювання авторської моделі світосприйняття, втіленої у міфологічній та фольклорній символіці байок Л. Глібова. Ця мета передбачає розв’язання таких завдань:
- дослідити поняття та особливості українського фольклору;
- проаналізувати український
- з’ясувати зв’язок фольклору та професійної художньої літератури;
- дослідити фольклорну основу байок Л. Глібова;
- відстежити фольклоризм у байках Л. Глібова;
- знайти та проаналізувати фольклорний архаїстичний комізм у байках Л. Глібова.
Методологічною основою дослідження стали праці зазначених вище українських та зарубіжних вчених.
Науково-теоретичне та практичне значення дослідження. Теоретичні висновки курсової роботи можуть сприяти розумінню проблеми інтерференції фольклору та літератури, з’ясуванню співвідношення слова, народної символіки, фольклорної образності та індивідуально-авторської творчості, визначенню місця міфологічних та фольклорних джерел у творчому доробку окремого письменника.
Теоретичний і фактологічний матеріал можна використати як методологічні орієнтири при вивченні творчості митців слова у культурологічному, релігієзнавчому, філософському контекстах, а також при підготовці до уроків української літератури в загальноосвітній школі, розробленні спецкурсів у вищих навчальних закладах, присвячених проблемам сучасного стану фольклористики, актуальним питанням літературного процесу.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел (28 позицій).
РОЗДІЛ 1.
УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР ТА ЙОГО ВЗАЄМОДІЯ З ЛІТЕРАТУРОЮ
1.1. Поняття та особливості українського фольклору
Усна народна творчість або фольклор (від англійського слова folklore – народна мудрість), – складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна –фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов’язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії [27, c. 4].
Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, з часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За своїм походженням воно таке ж давнє, як і примітивні наскельні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами [11, с. 26].
Регулярні записи творів усної словесності почались лише у ХVIII- XIX ст. Тому багато архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але збережений матеріал, що записаний пізніше, багатий численними змістовими, образними елементами глибокої давнини. У різних жанрах українського фольклору, особливо обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, історичних подій часів Княжої Русі, багатовікової боротьби українського народу проти чужоземного уярмлення за свободу і незалежність. Найбільшою мірою твори фольклору відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання саме того часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.
Для фольклору властиві усна форма поширення й передача між людьми способом безпосередньої комунікації. Його функціонування пов’язане з обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, він існує як вираз естетичної потреби й певних переживань та настроїв. У цьому процесі відбувається й власне творення фольклору. Воно бере початок від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких втрачені у минулому. Тільки в деяких випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень.
Однією з характерних ознак фольклору є анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що водночас є і процесом колективного творення-додавання „до чужого прекрасного свого кращого” [11, с. 27].
Яскравим виявом колективності творення у фольклорі, досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів. Збирачами фольклору записано в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів’їв. Варіантність як одна з головних ознак фольклору стосується всіх його родів і видів: віршових, поетичних і прозових, оповідних.
Багатоваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Співаючи чи розповідаючи фольклорний твір, виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, додає своє – імпровізує [27, c. 9]. Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність – усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління до покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам’ять. Саме в пам’яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми.
Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, є усність і значимість пам’яті у творенні, побутуванні й передачі фольклорних творів, колективний характер народної творчості, а отже, й невизначеність індивідуального авторства – анонімність, пов’язаність побутування і розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами – імпровізаційність, чим у свою чергу зумовлюється і така специфічна риса, як різноманітність текстів, мелодій більшості фольклорних творів – їх варіантність [11, с. 51].
Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується за типами, родами, видами. Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного (віршового), що найяскравіше виражений у пісенності, прозового, що об’єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, байки, усні оповідання, анекдоти.
Поетичний фольклор. Характерною ознакою цього різновиду українського фольклору є віршована форма. Він складається з різних видових груп. Це передусім народні пісні. Вони опубліковані у численних збірках українських народних пісень. За походженням, змістом, часовою і функціональною прив’язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, у свою чергу, поділяється на низку груп і циклів. До найбільшої з них належать обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов’язане з обрядами, особливо з календарними та сімейними.
Пісенний фольклор відображає традиційне піклування людей про дітей, їх виховання. Воно виявляється в численних колискових піснях і забавлянках, які виконуються для дітей дорослими, а також у піснях і приспівках, що їх співають самі діти. Сюди належать також ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, скоромовки) [27, с. 131].
Прозовий фольклор. Однією з найважливіших складових фольклорної прози є казки. Вони сягають своїм корінням міфологічної свідомості давньої людини. Оповідання, які називаємо казковими, трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти, – вважалися реальністю. Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін.
Легенди і перекази становлять другу велику частину фольклорної прози. Легенди за змістом подібні до фантастичних казок: у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент.
Перекази – це народні оповідання про історичні події й особи. Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, оперта на історичні факти.
З переказами споріднені усні народні оповідання – короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію [11, с. 48].
Байки – це короткі оповідання, де головними персонажами переважно є тварини, рослини, неживі предмети, явища природи. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Обов’язково байка повинна містити певний висновок, повчання – так звану мораль.
Проміжне місце між поетичним і прозовим фольклором займають короткі народні влучні вислови – афоризми, які в образній, зручній для запам’ятовування формі передають глибокі й цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки. До них належать прислів’я і приказки, загадки, формули побажань, привітання.
Прислів’я і приказки – стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано життєву мудрість та філософію народу. Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів’я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.
Загадки (від слова „гадати” – думати, розмірковувати) – дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього [11, с. 52].
Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, що здавна були неодмінним компонентом побуту, взаємин, звичаїв і обрядів українського народу, відбивали його морально- етичні засади і рівень духовності.
1.2. Зв’язок фольклору та професійної художньої літератури
Фольклор, як і художня література взагалі, є словесною поетичною творчістю, тому між ними існує тісний зв’язок. Він починається з того, що усна народна творчість є джерелом виникнення літератури. Кажучи словами В. Проппа, „фольклор – лоно літератури, яка виникає з фольклору. Фольклор є доісторією літератури” [цитую за 4, с. 283]. Проте, проаналізувавши літературні та фольклорні тексти, а також їх жанрові системи, можна побачити, що між усною народною творчістю та літературою є значно більше відмінного, ніж подібного, і навіть спільні риси є зовнішніми, відрізняючись внутрішнім змістом.
Серед ознак, характерних для усної народної творчості та літератури, першою, безумовно, є мова, за допомогою якої творяться й функціонують народнопоетичні та літературні твори. Але ця риса є відмінною у народній та авторській творчості, оскільки для першої властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова, а для другої – літературна (як протиставлення до нелітературної мови чи живого мовлення; якщо автор при написанні літературного твору використовує діалект, то він це робить з художньою ціллю, і в цьому випадку мовні характеристики стають додатковими поетико-стилістичними ознаками).
Наступним чинником, що зближає усну народну творчість та літературу, є жанрова система. У своїх класифікаціях народне та професійне словесне мистецтво частково збігаються за родами та жанрами. Говоримо „частково”, бо є жанри, специфічні тільки для народної творчості (наприклад голосіння чи замовляння), і навпаки – властиві лише для літератури (повість, роман) [4, с. 284].
Художні засоби, які використовуються в обох видах словесної творчості, як і жанрові характеристики, належать до сфери поетики. Розгляд поетики як „сукупності прийомів для вираження художніх цілей і світу думок та емоцій”, дає підставу до висновку, що художні засоби, слугуючи в усній народній творчості та літературі різній меті, виконують в них і відмінні зображально-виражальні функції [4, с. 286]. Так, у народній творчості епітети, метафори, порівняння, як правило, сталі, традиційні, а в літературі їх оригінальність є необхідною умовою, при чому тут навіть традиційні художні засоби наповнюються новим змістом.
Окрім уже відзначених відмінностей, усна народна творчість у порівнянні з літературою має ще ряд специфічних рис, які відрізняють фольклор від авторської творчості.
Однією з істотних відмінностей є характер творення та побутування текстів: у народній словесності – в усній формі, в літературі – в письмовій. Це пов’язано з тим, що фольклор виникає у дописемний період як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному мовленні з покоління в покоління, зберігаючись у народній пам’яті. Професійна література зароджується значно пізніше на основі письма і твориться в середовищі освічених людей.
Кожен твір у процесі побутування, передаючись з уст в уста, проходить своєрідне шліфування з точки зору народного ставлення до моралі, життєвих засад. Навіть коли окремі виконавці вносять свої зміни, відповідно до власних поглядів і уявлень, то в народі зберігаються лише ті твори чи їх елементи, що повністю відповідають загальному світобаченню. Все „чуже”, „невідповідне” втрачається, відсіюється, і народними стають тільки ті тексти, що повністю відповідають загальноусталеним нормам. Таким чином в усній словесності фіксується колективне ставлення до світу і явищ в ньому, до людини і природи, в чому виявляється її народність. З приводу цього М. Грушевський зазначав: „Твір не записаний – перепущений через усну традицію поколінь, часом довгого ряду їх – тратить сі контури, обтирається, шліфується, як камінь, несений водою. Колектив, властиво, цілий ряд колективів, через які сей твір переходить, мандруючи з покоління в покоління, з краю в край, мають тенденцію стирати все індивідуальне, зв’язане з обставинами місця й моменту, а полишати й розвивати найбільш загальне, яке віддає настрої питомі, загальнолюдські, більше-менше спільні різним верствам, часам і місцям. Притім з такими творами поводяться часто дуже свобідно: їх зміняють відповідно свому уподобанню, перероблюють, комбінують – беруть з одного початок, з другого кінець. Часом заціліють імена осіб і місцевостей, але до них причепляться зовсім нові факти; часом навпаки: затримується тема, але тратяться всі вказівки на місце, час і особи. Усні твори, які перейшли через кілька країв, через кілька віків, не раз тратять свій характер ґрунтовно – зістається тільки скелет фабули. Твори, які обертаються приблизно в тім самім соціальнім, класовім і національнім окруженні, тратять менше, і не раз від колективного шліфування багато виграють в естетичному розумінні та дістають більшу вартість як вираз колективного настрою” [цитую за 3, с. 123].
Особливості побутування творів фольклору спричиняють ще одну його специфічну рису – імпровізованість. Кожен літературний твір, як правило, є неімпровізованим, оскільки, будучи написаним і завершеним, вже не змінюється. Це пояснюється відмінностями процесів сприймання народних та літературних текстів. У літературі процес сприймання здійснюється читачем через посередництво тексту твору. За таких умов читач може погоджуватися чи не погоджуватися із думками відсутнього автора, виявляти різне ставлення, але не може вносити змін у створений ним текст.
У процесі сприймання народнопоетичних творів є дві величини – виконавець і слухач. Але цей процес не можна ототожнювати зі сприйняттям літературного твору, оскільки виконавець не є автором. Виконуючи твір, він не відтворює його дослівно, а вносить свої зміни, які можуть бути різного типу: ними він може виявляти своє ставлення, заповнювати забуті місця тексту, пристосовуватись до аудиторії (в залежності від віку слухачів, тощо). Таким чином фольклорний твір побутує в постійному русі і зміні, чим відрізняється від літературного, який не змінюється.
При постійній змінності та імпровізованості народні твори, поширюючись на різних територіях, під впливом багатьох факторів можуть набувати нових рис мовного плану (пристосовуючись до певних діалектів), а також змістового (доповнення, вилучення чи інші зміни окремих елементів), може змінюватись мелодія та драматургія, з якою вони пов’язані.
Варіантність усної народної творчості як паралельне існування різних версій одного твору протиставляється одиничності творів художньої літератури (якщо в художній літературі певний твір існує у кількох авторських редакціях чи перекладах на інші мови, то така зміна має іншу природу).
Важливою рисою усної народної творчості є її зв’язок з традицією, тобто традиційність, що виявляється у відносній незмінності фольклорних жанрів та їх поетичних систем. Якщо у народній творчості й відбуваються певні зміни, то це дуже довготривалий процес, який часто охоплює десятиліття, а то й століття. У цьому плані література значно відкритіша до всіляких змін, що відбуваються в житті та суспільстві. Як індивідуальна творчість вона більше тяжіє до новаторства, яке умовно є продовженням літературної традиції або її запереченням.
Окрім відмінностей між словесним фольклором та літературою, зумовлених різним творенням та побутуванням, в них існує цілий ряд диференційних ознак у межах жанрової поетики. Це, перш за все, викликано відмінностями у призначенні текстів обох сфер. Якщо у літературі основною функцією є художньо-естетична, то у фольклорі на перший план виступає його утилітарне призначення (наприклад, замовляння сил природи, щоб мати хороший урожай, колискова – щоб приспати дитину і т. ін.). При цьому в більшій чи меншій мірі додатковою (а часто основною) ознакою всіх жанрів фольклору є побутове застосування або виконання з певної нагоди (весільні пісні – з нагоди одруження, жнивні пісні – у час збирання врожаю, веснянки – зустрічаючи весну і т. ін.).
Кожному жанрові народної творчості властива своєрідна форма виконання: думи – виконуються речитативом під музику, пісні — співаються однією особою чи хором, веснянки – у формі хороводу, де спів супроводжується певними рухами, потішки чи ігри вимагають від виконавців певних дій. Є ряд обрядів, для здійснення яких необхідні ще й різні предмети (свічки, дзеркала, вода, зерно, тощо). У таких випадках текст, музика, танцювальні рухи, дії та допоміжні предмети становлять з текстом єдине ціле, і народний твір не може розглядатися тільки у словесній формі, відірвано від допоміжних елементів.
Літературні жанри виразно окреслені, між ними існує відносне розмежування. Тут також немає такої різноманітності щодо форм виконання. Літературні твори, як правило, сприймаються у процесі читання або слухання, під час декламування, яке часом супроводжується музикою, але це не обов’язково (крім того вибір мелодії носить суб’єктивний характер і в більшості випадків літературний твір не пов’язується з конкретним музичним варіантом – за винятком поезій, покладених на музику). До того ж літературні твори не виконують побутових функцій і, як правило, не стосуються конкретних випадків чи ситуацій, до яких би вони були приурочені [4, с. 290].
Засадничою відмінністю між усною народною творчістю та літературою є їхнє відношення до дійсності. Якщо у художніх творах авторів відображаються їхні естетичні концепції – так звана друга дійсність, тобто дійсність, пропущена крізь індивідуальну свідомість, то в народних творах – дійсність зображена крізь призму сприйняття народу, і вона, як правило, зміщена – опоетизована, героїзована, звеличена з метою її наближення до народного ідеалу.
Звідси – особливості образів головних персонажів. У літературному мистецтві вони можуть бути настільки різноманітні, наскільки це виявляється у житті – з позитивними та негативними прикметами характеру, різними зовнішніми ознаками, тощо.
Усі образи фольклору (і позитивні, і негативні) є втіленням чи уособленням певних сил. Про це свідчить багато фактів. По-перше, вони не індивідуалізовані: у тексті рідко дається їхня психологічна характеристика. По-друге, герой народної творчості у більшості випадків не має імені. Він – завжди тип: князь, царевич, змій і т. п. Окремі імена, такі як Котигорошко, Повітруля та інші вказують не на окрему індивідуальність, а окреслюють певний тип. Навіть реальні народні герої, які є персонажами історичного епосу, зображаються з цих самих позицій (є типізованими, схематичними, ідеалізованими). Крім того, головні герої давнього народного епосу ніколи не вмирають (вони народжуються, воюють, діють).
Важливою характеристикою народних творів є побудова сюжету на основі дій головного персонажа. Тому оповідний фольклор характеризується надзвичайною динамікою дії. Почавшись, дія стрімко розгортається до завершення твору. Героєві часто доводиться здійснювати незвичайні за силою та героїзмом вчинки, долати труднощі, але він завжди виходить переможцем, а зло виявляється переможеним. Дія у народній творчості не терпить перерв, на ній зосереджується вся увага слухачів, тому перешкоди, які трапляються на шляху до благополучної розв’язки, підвищують інтерес, ніколи не порушуючи єдності й безперервності. Виняткове зацікавлення оповідача та слухача перипетіями пояснює відсутність у народних творах деяких ознак, властивих для літератури. Тут, перш за все, немає інтересу до середовища дії (наприклад, опису умов життя героїв, інтер’єру житла). Також відсутні будь-які ліричні відступи, якими б тимчасово переривалася дія.
Крім того, події чи вчинки, описані у фольклорі, не вимагають логічного обґрунтування чи пояснення, причинно-наслідкового зв’язку як у реалістичній літературі. У народних творах достатньо вказівки на певний факт: „Жив собі чоловік, і сталось так, що...”, „Одного разу він вирішив...”, „Вона пішла в ліс, і там заблудилась...”, „Треба було йому вирушати в дорогу...” [27, c. 318]. Але при цьому незмінно важливим залишається збереження хронологічної послідовності розгортання подій. Тому в народних творах ніколи не порушується порядок елементів сюжету (як це буває в літературі, коли твір, наприклад, може починатись кульмінацією, тощо). З огляду на це сюжетно-композиційна будова фольклорних текстів завжди простіша. Цьому сприяє і те, що тут, як правило, є лише одна сюжетна лінія, яка відбиває динаміку дії головного героя. Якщо у творі фігурує два головних герої — брати, побратими, друзі (що характерне для пізніх періодів розвитку фольклору), то дія ніколи не відбувається одночасно у двох різних місцях.
Таким чином всі події відбуваються „на очах” у слухача. Не зважаючи на те, що дія динамічна і розгортається дуже швидко, в усній народній творчості хронотоп (просторово-часові зв’язки) також відрізняється від літературного. У народних творах питання простору та часу становить досить складну проблему. О. І. Дей навіть висловлює думку, що „часу і простору в фольклорі власне нема”, оскільки „поетика фольклору є поетикою рухомих тіл”, то „простір існує не сам по собі, а тільки відносно руху героя” (емпіричний). У народній традиції немає описів простору, відокремленого від місця подій. Досить рідко зображається те, що знаходиться поза горизонтом бачення головного персонажа: послідовно змальовується тільки те, що він бачить, куди йде, де знаходиться. Усе інше є наче в іншому вимірі, який не описується [11, c. 137].
Час у народній творчості не виступає як окрема величина. Навіть вік героїв тут майже ніколи не вимірюється роками („жив собі старий чоловік, і мав він трьох синів: старшого, середульшого і молодшого”, „була в царя дочка – молода дівчина”) [11, c. 146]. Тим більше, що герої ніколи не старіють: будучи типами характерів, вони, водночас, є віковими типами: дитина, юнак, чоловік, старець. Головний герой постає як сформована постать, при цьому процес формування його ніколи не змальовується (у літературі цьому може приділятися значна увага). Також рідко можна сказати, який проміжок часу охоплюють описані в творі події. Тому час у фольклорних текстах вимірюється, як правило, не місяцями чи роками, а діями головного героя.
Отже, попри певні взаємовпливи та взаємодії усної народної творчості та літератури, враховуючи всі вище вказані їх відмінності, приходимо до висновку, що вони настільки принципові, що це змушує нас виділяти усну народну творчість та літературу як окремі види словесного мистецтва, які відрізняються не тільки своїм походженням, а й функціями та формами існування. Відповідно розмежовуємо фольклористику та літературознавство як окремі дисципліни, що відрізняються об’єктами дослідження, а також методами їх аналізу та вивчення.