Фонова лексика на позначення ендемічної флори та фауни Великобританії
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ
КАФЕДРА АНГЛІЙСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА ПЕРЕКЛАДУ
Курсова робота
на тему:
«Фонова лексика на позначення ендемічної флори та фауни Великобританії»
Студента 46 групи
напрямок підготовки *6,020303 філологія. Переклад*
Осецького Віктора Володимировича
Керівник: кандидат педагогічних наук, старший
викладач кафедри англійської філології та перекладу
Поліщук Людмила Петрівна
Житомир-2013
Зміст
Вступ
1. Розділ 1. Теоретична частина
- Лінгвокраїнознавство та лінгвокультурологія
- Мовні реалії
- Класифікація реалій
- Переклад реалій
- Фонова лексика
2. Розділ 2. glossary
2.1 Flora
2.2. FaunA
Висновки
Використана література
Вступ
Кожній мові властиві слова котрі властиві тількі їй, оскільки вони відображають реалії унікальні для місцевості де ця мова зародилась, розвивається та використовується.
Ця лексика є доказом того, що усі народи різні, і різні не лише за ментальністю та історією, а й за способом життя, побутом, традиціями, звичаями, цінностями тощо. Термін, який визначає суто народну лексику, є термін «реалія».
Це пояснюється тим, що кожен народ під час розвитку мови був у частковій культурній ізоляції та розвивася у місцевостях, котрі, у якійсь мірі, мали унікальні особливості, такій як природні явища, види тварин та рослин і багато інших факторів.
Звідси виходить те, що власне англійські слова відображають культуру англійського народу та дають знання про матеріальну і духовну культуру жителів англії. Але не тільки власне англійські слова формують етнокультуру, на увагу заслуговує також фонова (напівеквівалентна) лексика, запозичені слова, слова-символи. Цим пояснюється не тільки наявність, але й необхідність різних підходів до вивчення лексики, можливість побудови ряду класифікацій лексики й важливість поєднання різних підходів до її семантизації.
До такої лексики входять слова і стійкі словосполучення, які не мають ні повних, ні часткових еквівалентів серед одиниць іншої мови, і поділяє її на такі групи: власні імена, так звані реалії (слова, що позначають предмети, поняття, ситуації, які не властиві практичному досвіду людей, що розмовляють іншою мовою – предмети матеріальної і духовної культури), випадкові лакуни (у вигляді слів), які не мають відповідників у лексичному складі інших мов.
Термін «фонова лексика» впровадили Є.М.Верещагін і В.Г Костомаров, назвавши фоновими словами слова з «неповноеквівалентністю фонів».
Головною
проблемою при перекладі таких
слів та словоспулечень може бути не тількі
повна відсутність
Отже,
фонові, це такі слова, лексичні фони яких
містять своєрідні національно-
Час від часу культурну особливість у словах можна вбачити лише добре знаючи соціальну семантику предмета, який цим словом позначається, враховуючи відтінок та місце вживання.
Особлива культурна конотація того чи іншого слова виникає на основі важливої соціальної ролі предмета чи явища, які позначені цим словом, у рамках окремої національної культури.
Мета: визначення і розуміння реалій та фонової лексики, скласти перелік лексики, що позначає ендемічну флору та фауну Великобританії.
Завдання: визначити місце лінгвокраїнознавства у вивченні та використовуванні іноземною мовою, зв’язок реалій та лінгвокраїнознавства. Встановити зв’язок лінгвокраїнознавства та лінгвокультурології, пояснити термін «реалія» та визначити його типологію. Також дуже важливо правильно зрозуміти яке місце реалії займають в системі без еквівалентної лексики. Головним же завданням роботи є дослідження проблеми перекладу реалій, фонової та без еквівалентної лексики. Створити словник ендемічної флори та фауни Великобританії.
Актуальність
теми: Одним із найважливіших компонентів
вивчення та володіння іноземною моювою
є фонові знання про культуру та реалії
народу, мова якого вивчається. Висока
обізнаність у цих категоріях допомагає
перекладачу орієнтуватися в іншомовному
середовищі та давати адекватний переклад
з мови оригіналу. Знання реалій є важливою
частиною мовної компетенції перекладача.
Розділ 1
- Лінгвокраїнознавство та лінгвокультурологія
З настанням сучасності кордони між країнами почали стиратися. Саме тому вивчення та адекватне використання іноземної мови стало важливим як ніколи. А одним із найважливіших аспектів вивчення будь-якої мови є обізнаність у реаліях, культурі та фоновій лексиці країни, мова якої вивчається
. У сучасних концепціях навчання іноземна мова розглядається як відображення культури відповідного народу – як оволодіння іншомовною культурою і як засвоєння світових духовних цінностей. Таким чином, соціальне замовлення передбачає не тільки формування у тих, хто вивчає іноземну мову, необхідних іншомовних навичок та вмінь, але й ознайомлення через мову з культурою країни, її традиціями, історією та сучасністю. Таке завдання ставить перед собою лінгвокраїнознавство, що досліджує питання відбору та прийомів подачі тим, хто вивчає, відомостей про країну, мова якої вивчається, з метою забезпечення їх практичного володіння даною мовою. Лінгвокраїнознавство – це аспект методики викладання іноземних мов, який відбиває національно-культурний компонент мовного матеріалу. Практично лінгвокраїнознавство спрямоване на реалізацію кінцевих цілей навчання іноземній мові, а саме, на навчання спілкуванню. Адже без прищеплювання норм адекватної мовної поведінки у відриві від знань неможливо підготувати їх до іншомовного спілкування та сформувати комунікативну здатність. Це визначає, що розробка лінгвокраїнознавчого аспекту в навчанні іноземній мові є надзвичайно актуальною та важливою.
Лінгвокраїнознавчу
В основі лінгвокраїнознавства лежать п'ять методологічних принципів. Розглянемо їх.
Перший принцип – це суспільна природа мови, яка постає як об'єктивна можливість залучення до нової дійсності.
Другий принцип - засвоєння людиною, що виросла в одній національній культурі, істотних фактів, норм і цінностей іншої національної культури. Потрібно не тільки викласти учневі інформацію про країну, щоб він її запам’ятав, але й сформувати в нього позитивне відношення до неї.
Третій принцип - формування в учнів позитивної установки до народу – носія мови, адже вивчення мов починається з метою зближення народів, тих, яких вважають гідними цього.
Четвертий принцип втілює в собі вимоги цілісності і гомогенності мовного навчального процесу: країнознавча інформація підлягає витягу з природних форм мови і з навчальних текстів і не має привноситися ззовні.
П'ятий принцип - країнознавчий аспект викладання реалізує в навчальному процесі філологічний спосіб вторинного пізнання дійсності.
Кожна національна культура складається з національних і інтернаціональних елементів і не може цілком збігатися з іншою культурою. Тому в процесі викладання іноземної мови ми вимушені витрачати час та енергію на формування у свідомості учнів поняття про нові предмети і явища, що не знаходить аналогії ні в рідній культурі, ні в рідній мові. Отже, мова йде про включення елементів країнознавства у викладання мови, але це включення якісне іншого роду в порівнянні з загальним країнознавством. Так як ми говоримо про з'єднання в навчальному процесі мови і відомостей зі сфери національної культури, такий вид викладацької роботи пропонується назвати лінгвокраїнознавчим викладанням.
На думку Г.Д. Томахіна, лінгвокраїнознавство є суто лінгвістичною дисципліною, тому що предметом лінгвокраїнознавства є факти мови, що відбивають особливості національної культури. Культура вивчається через мову й для відбору, опису й презентації лінгвокраїнознавчого матеріалу використовуються лінгвістичні методи.
В інтерпретації Е.М. Верещагіна й В.М. Костомарова лінгвокраїнознавство розглядається як культурологія, орієнтована на завдання й потреби вивчення, але на відміну від культурологічних дисциплін, воно має філологічну природу, діє через мову й обов'язково в процесі її вивчення.
Аспект викладання мови – це, по-перше, мовний матеріал, по-друге, це прийоми викладання, які необхідні для даного мовного матеріалу. У лінгвокраїнознавстві, подібно до стану справ у будь-якому іншому аспекті викладання мови, вирішуються проблеми відбору навчального матеріалу. Із загального лексичного або фразеологічного запасу та із лексичних та фразеологічних мінімумів вибираються одиниці, наділені національно-культурною семантикою. Фонетичний або граматичний устрій обстежується з метою виявлення в ньому потенційних носіїв даних про культуру. Прийоми викладання - різні, залежать від поставлених цілей. Звичайно, вони своєрідні для кожного з трьох етапів роботи: презентація, чи первісне ознайомлення учнів з новим для них матеріалом; закріплення (меморизація), чи переклад первісних знань, умінь і навичок з короткочасної в довготривалу пам'ять, індивідуальну свідомість людини; активізації, чи виведення засвоєного матеріалу в діяльність мовою, яка вивчається. Є також самостійні країнознавчі прийоми викладання, такі як експлікація лексичного фону, додатковість зорового та вербального рядів, виявлення проективного країнознавчого змісту художнього тексту, системне та повне коментування.
Таким чином, лінгвокраїнознавство – це самостійний аспект викладання іноземних мов, як і фонетичний, лексичний, граматичний, стилістичний. Тепер ми можемо визначити поняття, що таке лінгвокраїнознавство.
Лінгвокраїнознавство – це аспект викладання іноземної мови, у якому з метою забезпечення комунікативності навчання та для вирішення загальноосвітніх та гуманістичних задач реалізується кумулятивна функція мови і здійснюється аккультурація адресата, причому методика викладання має філологічну природу – ознайомлення здійснюється за допомогою іноземної мови та в процесі її вивчення.
Ключовою ідеєю в сучасній лінгвістиці є ідея антропоцентричності мови. В центрі всього, що зображує слово, стоїть людина - вона сама і все те, що сприймається нею як її оточення, сфера її буття. З позиції антропоцентричної парадигми, людина пізнає світ через усвідомлення себе, свою теоретичну і наочну діяльність в ньому; в основі даної парадигми лежить перехід інтересів дослідника з об'єктів пізнання на суб'єкт, тобто аналізується людина в мові і мова в людині.
Саме формування антропоцентричної парадигми призвело до розвитку проблематики у бік людини і її місця в культурі. Продуктом антропоцентричної парадигми в лінгвістиці є наука лінгвокультурологія
Виділяються наступні основні проблеми і області вивчення лінгвокультурології:
1) безеквівалентную лексику і лакуни;
2) міфологізовані мовні одиниці: архітипи і міфологеми, обряди і повір'я, ритуали і звичаї, закріплені в мові;
3) пареміологічний фонд мови;
4) фразеологічний фонд мови;
5) еталони, стереотипи, символи;
6) метафора і образи мови;
7) стилістичний устрій мов;
8) мовна поведінка;
9) область мовного етикету.
Як самостійний напрям лінгвістики, лінгвокультурологія сформувалася в 90-і роки XX ст. Термін «лінгвокультурологія» з'явився в останнє десятиліття у зв'язку з працями фразеологічної школи, яку очолював В.Н. Телія, а також, яка пов’язана з роботами Ю.С.Степанова, А.Д.Арутюнової, В.В.Воробйова, В. А. Маслової і інших дослідників. Якщо культурологія досліджує «самосознание человека по отношению к природе, обществу, истории, искусству и другим сферам его социального и культурного бытия, а языкознание рассматривает мировоззрение, которое отображается и фиксируется в языке в виде ментальных моделей языковой картины мира», то лінгвокультурологія «имеет своим предметом и язык, и культуру, находящиеся в диалоге, взаимодействии». Виникнення на стику лінгвістики і культурології обумовлює «исследование проявления культуры народа, которые отразились и закрепились в языке». Ця наука – один з основних напрямів в сучасній лінгвістиці, який формується в межах антропоцентричної парадигми, «ориентирована на культурный фактор в языке и на языковой фактор в человеке».
Лінгвокультурологія
направлена на дослідження
Об'єктом лінгвокультурології є дослідження «взаимодействия языка, который выступает в качестве транслятора культурной информации, культуры с ее установками и человека, который создает эту культуру, пользуясь языком».
Предметом дослідження цієї науки є одиниці мови, котрі набули символічне, еталонне, образно-метафоричне значення в культурі та ті, що ввібрали в себе людську національну свідомість.
Слід зазначити,
що до сьогоднішнього моменту понятійний
апарат лінгвокультурології не сформований
повністю, деякі поняття запозичуються
з культурології і
Мова культури - система знаків і їх відносин, за допомогою яких встановлюється координація ціннісно-смислових форм і організовуються, що існують або знову виникають, уявлення, образи, поняття та інші смислові конструкції.
Культурний фон - характеристика номінатівних одиниць, що позначають явища соціального життя та історичних подій.
Установки
культури - це свого роду ідеали,
відповідно до яких особа
Ментальність є одним
з першорядних понять, що визначають
національно-культурну
Таким чином,
можна зробити висновок, що лінгвокультурологія
орієнтована на дослідження культурного
компоненту мови, який найяскравіше виражається
в лексичних одиницях, які виступають
виразником національної ментальності.
- Мовні реалії
Як відомо,
між словами двох мов може траплятися
повна відсутність
- Власні імена (особові імена, географічні назви, назви установ, організацій, газет тощо).
- Слова-реалії - словникові одиниці, які означають предмети, поняття та ситуації, що не існують у практиці іншомовного соціального колективу. В цю групу входять слова, які означають різного роду предмети побуту, матеріальної та духовної культури, властивої тільки даному народові.
Особливої уваги варті слова-реалії. Вони виникають у мові кожного народу мимоволі, і оскільки відображають національну специфіку, часто завдають великих труднощів перекладачам.
Лексема «реалія» походить від латинського іменника жіночого роду res, rei («річ; предмет, факт, подія»). Логічно висловити здогад, що в латинській мові здавна побутував прикметник realis, утворений від іменника res, rei за допомогою прикметникового суфікса –al- по аналогії з прикметником hiemalis, утвореним від іменника hiems, hiemis. Проте лексикографічні джерела не підтверджують цього припущення. У найповнішому словнику латинської мови, давньої та класичної, - «Totius latinitatis lexicon» – зовсім немає слова realis як реєстрового. Згідно з оксфордським A glossary of later Latin to 600 A.D., цей прикметник уперше ужив у 4 ст. н.е. римський філософ і ритор Г.М. Вікторінус у праці про Ціцерона. Відсутність лексеми realis у словникові Діканжа стверджує такий цікавий факт, що автори середньовіччя та пізніші – аж до 19 ст. не вживали цього прикметника.
Слово realia за походженням є формою множини жіночого роду пізньолатинського прикметника realis, що перетворився в іменник однини. Це слово у не зовсім точному значенні набуло універсальної чинності у філологічній літературі 19 і першої половини 20 ст. загалом для позначення матеріальних предметів і характерних національних звичаїв.Частота вживання його зросла з утвердженням реалізму.
У перекладознавчих працях лексема «реалія» як термін з’явилася у 40-х роках. Його уперше вжив А.Федоров (його діяльність склала цілу епоху в історії радянського перекладознавства) у праці «Про художній переклад» (1941), але для того, щоб позначити не лексему, а національно-специфічний об’єкт. Характеризуючи працю перекладача, автор зазначає : «Але водночас – це діяльність, що вимагає певних знань, не тільки практично-мовних, а й літературо-знавчих і історико-лінгвістичних, не кажучи вже про необхідність широкого культурного світогляду, що дозволяє…усвідомити…історичні і географічні реалії і т. ін., одним словом, уміти орієнтуватися в будь-якому тексті.» У подальших працях дослідник, що зробив чимало для вивчення реалій, для обгрунтування їхньої класифікації та способів відтворення їхніх функцій у перекладі, залишився вірний такому розумінню терміну «реалія». В останньому виданні книжки «Основи загальної теорії перекладу: Лінгвістичні проблеми» (1983) А.Федоров дещо уточнює дефініцію «реалії»: ідеться не просто про «слова, що позначають реалії», а про «слова, що позначають національно-специфічні реалії суспільного життя і матеріального побуту». На думку вченого, можна встановити різні групи та підгрупи реалій за ознакою належності їх до тієї чи іншої сфери матеріального побуту, духовного життя людини, суспільної діяльності, до світу природи і т.д.
У 1952 р. Л.Соболєв дав таке визначення «реалії»: «Терміном «реалії» позначають побутові і специфічно національні слова й звороти, що не мають еквівалентів у побуті, а отже, і мовах інших народів». З сьогоднішнього погляду, вище подана дефініція не зовсім чітка і вимагає внесення певних корективів. Поперше, слова, що належать до сфери безпосередньої лексичної номінації, не можуть мати «еквівалентів у побуті», де їм відповідють певні співвідносні денотанти – предмети і явища. По-друге - реалія - це варіативна категорія, пов’язана з процесом переважно бінарного зіставлення мов на лексичному та фразеологічному рівнях. Л.Соболєв без належних підстав збільшує обсяг реалій, включаючи до цієї категорії прислів’я. Окремі компоненти прислів’я, без сумніву, можуть бути реаліями, але прислів’я як цілісна одиниця через узагальнено-абстрактний характер не має відповідника, співвідносного денотанта у позамовній предметній дійсності, отже, його не можна зарахувати до реалій.
Те, що реалії виникають у загальнонародному процесі словотворення, акцентує дефініція Я.Рецкера: «Реалії – це слова, що позначають предмети, процеси і явища, характерні для життя і побуту країни, але не відзначаються науковою точністю визначення, властивою термінам». Проте автор не враховує відносності реалій, залежності їх від словникового складу мови-переймача, і в цьому хиба його визначення. Не враховано також, що реалія часто виражається полілексемними одиницями.
В українському перекладознавстві термін «реалія» вперше вжив О.Кундзіч у праці «Перекладацька мисль і перекладацький недомисел» (1954), підкреслюючи при цьому неперекладність реалій: «Я схильний вважати народні пісні аналогічними реаліями даного народу, що, як правило, не перекладаються».
Значним поступом
в опрацюванні реалій в українському
перекладознавстві є праці В.
З цього твердження випливає й той факт, що слова можуть бути реаліями в одній мові, але не бути такими в іншій. Наприклад, в Україні та Великобританії видають книги, але у Британії є такий феномен як cabinet edition - кабінетне видання книги, яке є меншого формату та більш дешеве, ніж бібліотечне видання, library edition; в Україні такого поняття немає. Отже, стосовно української мови «cabinet edition» та «library edition»– реалії.
З погляду семантики реалії, завдяки наявності в їхньому семантичному континуумі метамовної інформації про закріплення за “своїм” мовним колективом, збігаються частково з діалектизмами. Як і діалектизми, вони надають мовленню певного колориту, формують мовленеву характеристику літературних персонажів. Але принципова розбіжність між ними і діалектизмами полягає у тому, що географічна інформація реалій зв’язана з позначуваним предметом, це інформація про специфічні предмети та явища певного географічного ареалу. Місцева маркованість діалектизмів – це інформація про специфічні мовні засоби позначення загальновідомих предметів.
Вживається у філологічній літературі і термін «діалектні реалії». Його розуміють подвійно, позначаючи ним слова, що називають предмети і явища вузького ареалу, або ж діалектні регіональні назви для предметів чи уявлень загальнонародних. Як і всі діалектизми, реалії такого характеру – лінгвостилістична категорія. В художньому тексті вони відразу набирають додаткових смислових і естетичних відтінків, різко контрастують з літературно-нормативною організацією тексту, а тому, очевидно, стають значною мірою промовистими, значущими. При перекладі належить дуже обережно поводитися з діалектними реаліями, не забувати,що вони часто несуть у собі пам’ять тисячоліть, відгомін далеких віків, що вони- свідки образного мислення предків.
Певну близькість з семантичного та стилістичного боку мають реалії з термінами – мовними знаками, які репрезентують наукові поняття спеціальної професійної галузі знань. Їхня кореляція полягає в тому, що інколи термін збігається з реалією, тобто існують терміни-реалії.
За походженням терміни і реалії різняться між собою. Реалії виникають переважно в народній гущі, а терміни створюють учені та спеціалісти-практики, часто на основі елементів з латинської та грецької мов або шляхом свідомого переосмислення звичайних «неспеціалізованих» слів. Сукупність термінів з певної галузі створює єдине ціле – терміносистему. Опис значення терміна тотожний самому його значенню, у реалії ж можна виділити при описі окремі аспекти.
Терміни і реалії по-різному стають широковідомими: терміни як назви певних предметів починають часто вживатися з поширенням цих предметів, в науці це зв’язано з процесом обміну науковою інформацією. Реалії проникають в інші мови завдяки художньому перекладу і засобам масової комунікації. Головна розбіжність між ними – сфера їхнього вжитку, функціонально-стилістичний критерій: терміни найширше вживаються у мові науки, вони -основа всіх терміносистем. Реалії переважають у художніх текстах, усному мовленні.
Деколи реалія як словосполучення складається з компонентів, які самі не є реаліями. Так лексема «music» – не реалія (музика є усюди), але «canned music» ("консервована музика", музика у записі (на магнітофон; грається у ресторанах, магазинах) – реалія англійської мови стосовно української.
В етнолінгвістиці і лінгвокраїнознавстві під терміном «реалія» розуміють слова і словосполучення, що позначають специфічно національні предмети та явища, реальні факти, характерні для культури того чи іншого народу. Факти дво- і багатомовності, бінарного зіставлення не враховуються. Велика увага присвячується національно-історичному колориту референта. Деякі дослідники відносять до реалій і окремі факти життя, що не мають сталого мовного оформлення. Для англійців, наприклад, вважає М.Вайсбурд, як реалія виступає той факт, що на Україні рудий колір волосся зустрічається зрідка. У такому випадку лінгвокраїнознавство перетворюється просто в краєзнавство.
- Класифікація реалій
Найчастіше
дослідники вдаються до предметної, зовнішньої,
позамовної класифікації реалій , і
найпослідовніше, найгрунтовніше провели
її С.Влахов і С.Флорін. З погляду
перекладознавчого доречно
З історико-семантичного погляду виділяються:
- власне реалії (при існуючих референтах): a baby-sitter, Boxing Day, the Central lobby, Poppy Day, Halloween, Harley Street doctor, a gifted child («у США особливо здібна дитина, для якої, з дозволу батьків, опрацьовується спеціальна шкільна програма») та ін.;
- історичні реалії – семантичні архаїзми, які внаслідок зникнення референтів входять до історично дистантної лексики, втративши життєздатність. Їм властива сема «минуле», пов’язана із старінням референта, виходом позначуваного ним слова з царини активної суспільної практики мовного колективу. Вони вміщують фонові знання культурної спадщини. Крім національного, для них характерний хронологічний колорит: the Black and Tans («чорно-руді»- англійські каральні загони в Ірландії в 1920-1923), a priest`s hole (іст. «нора», пристанище священника; таємна кімната, звичайно в церкві або в замку, де переховувалися католицькі священники в Англії під час переслідування католиків”) та ін.
У структурному плані виділяються:
- реалії-одночлени: a sheriff, a threepence, a maypole («травневе дерево»- «стовп, прикрашений квітами, різнобарвними прапорцями, довкруги якого танцюють в першу неділю травня у Великобританії») та ін.
2) реалії-полічлени номінативного характеру: a banana split, St. Valentine`s Day, a Sussex pudding, a ticket day, a toffee apple, a soup-opera, garden seats, a means test man та ін.
3) реалії-фразеологізми: to reach the woolsack, to enter at the Stationer`s hall та ін.
Реалії також класифікують за лінгвістичним принципом:
1) реалії — імена власні;
2) в залежноссті
від місцевого історичного
3) загальнонаціональні реалії.
- Переклад реалій
Твердження, нібито реалії перекладаються,- неточне. У випадку реалій доречно говорити не про переклад у буквальному розумінні, а лише про віднайдення семантико-стилістичного відповідника або про трансляційне перейменування реалій.
Відтворення
семантико-стилістичних функцій реалій
у перекладі – кардинальне
питання перекладознавства. Чимало
дослідників розглядало це питання
і часто доходило при цьому
не зовсім однакових висновків. Також
при перекладах реалій слід враховувати
те,що в різних мовах визначаються
різні способи перекладу
Існують такі способи трансляційного перейменування реалій: транскрипцію, гіперонімічне перейменування, дескриптивну перифразу, комбіновану реномінацію, калькування, міжмовну транспозицію на конотативному рівні, метод уподібнення, контекстуальне розтлумачення реалій.
Терміном «транскрипція» позначають віднайдення якомога точнішого віповідника через запис звучання слів мови-джерела графемами мови-переймача. Транскрипція зв’язана з точною (наскільки це можливо) передачею звучання іноземного слова (примат вимови),- не єдиний спосіб передачі. Можливий і примат графіки – транслітераційна передача. Транскрипція і транслітерація – найлаконічніші способи. Завдяки ним створюється певний експресивний потенціал: у контексті слів рідної мови транскрибоване слово виділяється як чуже, надає предмету, який воно позначає, конотацій небуденності, оригінальності.
Коли йдеться про нефонетичні (щодо правопису) мови, зокрема, таку, як англійська, то транскрипція доречніша ніж транслітерація, що не відтворює справжнього звучання слів вихідної мови, а часто навіть спотворює його.
Проти транскрипції як масового способу передачі реалій іншомовним звуковим матеріалом часто лунають голоси критиків. Справді, які ассоціації може викликати чуже далекомовне слово, подекуди дуже важке для вимови, часто повністю позбавлене змісту для читача, що не володіє мовою-джерелом? Транскрипція, поруч із запозиченням і чужим синтаксисом, сприяють перенесенню читача в атмосферу чужої мови, а не перекладові з однієї мови на іншу. Інколи, завдяки транскрипції, у читача створюється фальшиве уявлення, нібито йдеться про реалію чужого побуту. Насправді ж тут відіграла визначальну роль безпорадність перекладача, його небажання чи невміння віднайти потрібний (хай і описовий) відповідник.