Форма внутрішнього змісту правової норми

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП………………………………………………………………………….…3

РОЗДІЛ 1: СТРУКТУРА НОРМИ ПРАВА ТА ЇХ ВИДИ.…………………5

1.1. Характеристика структури норми права та її види………………..…5

1.2. Поняття норми права, і основні ознаки та класифікації……………14

РОЗДІЛ 2: ПОНЯТТЯ Й ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ НОРМИ………………14

2.1. Форма внутрішнього змісту правової норми………………….………24

2.2. Основні критерії, за якими класифікуються правові норми…...…….24

РОЗДІЛ 3: ДІЯ НОРМ ПРАВА У ЧАСІ, ПРОСТОРІ Й ЗА КОЛОМ ОСІБ……………………………………………………………………………...34

ВИСНОВОК……………………………………………………………………38

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………….………….39

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Будь-яка діяльність, плідна й ефективна, коли здійснюється з повним розумінням справи. Правозастосування також не буває без з'ясування змісту правових вимог.

Реалізація права, тобто перетворення правових норм у життя, досягаються свідомою діяльністю людей. Люди повинні усвідомлювати зміст норм, розкривати для себе їх, зміст. Тлумачення – складова частина процесу застосування правових норм, без нього неможлива їхня правильна реалізація.

Без усебічного й глибокого розуміння змісту правових норм неможливо правове регулювання громадського життя, зміцнення законності. Тлумачення норм права є необхідною передумовою для правосуддя. Тому юристи велику увагу приділяють повному і все сторонньому аналізу сучасного стану норм права в державах із різними суспільно-політичним ладом, прагнуть передбачити шляхи подальшого вдосконалення розвитку державно-правових явищ.

Норма права — це правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, елементарна частка права, що відноситься до нього як частина до цілого (або як одиничне до загального).

Норма права — це загальнообов'язкове, встановлене або санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Проблема тлумачення є однієї з традиційних проблем юридичної науки. Вона має самостійне значення в процесі наукового або повсякденного пізнання державно-правового життя. Необхідність чіткого розуміння про зміст чинних норм виникає в ході правотворчої роботи. Процес тлумачення неминучий при реалізації правових норм органами суду прокуратури, арбітражу, інших державних органів, при укладанні угод і договорів господарськими структурами, у діяльності партій, суспільних об'єднань, при здійсненні цивільних юридичне значимих дій і так далі.

Цінність – це властивість, здатність задовольняти визначені потреби в процесі регулювання суспільних відносин на шляху досягнення мети. Культурна цінність норм права з часом не тільки не знижується, а навпроти, постійно зростає і нам доведеться довідатися, чому воно саме так.

При написанні даної роботи опрацьовані велика кількість літератури та джерел. У сучасній юридичній науці дослідження даної проблеми пов'язано з іменами Пиголкіна А.С., Вопленко Н.Н., Черданцева А.Ф., Хабриєвої Т.Я., однак єдиного підходу до питань тлумачення в авторів немає. Особливо суперечливі думки радянських і закордонних учених, але всі вони погоджуються, що норми права це велике надбання людства.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, чотирьох підпунктів, висновку і списку використаних джерел.

 

 

РОЗДІЛ 1: СТРУКТУРА НОРМИ ПРАВА ТА ЇХ ВИДИ

    1. Характеристика структура норми права та її види

 

Однією з характерних ознак норми права є наявність особливої внутрішньої будови (структури).

Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.

Структура норми:

— це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми;

— це модель можливої поведінки, яка сформувалась у процесі суспільного розвитку;

— це засіб пізнання та використання правової дійсності;

— це об'єктивований результат відображення у правовій нормі певного суспільного відношення з точки зору особливостей його типу, виду, суб'єктів, об'єктів, поширеності і повторюваності;

— це єдність ідеальної (відображає набір логічно взаємодіючих елементів) та реальної (як результат правового опосередкування суспільних відносин) структури;

— це система взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою;

— це категорія, що залежить від законодавця з точки зору формування структурних елементів та їх залежності від системи юридичних фактів;

— це динамічна категорія, що забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів залежно від зміни фактичних обставин, різновиду суб'єктів та мети регулювання;

— це категорія, що забезпечує стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин у межах суспільства.

Традиційно вважається, що правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. Вони складають ідеальну структуру норми.

Гіпотеза — це структурний елемент норми права, який вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені у нормі права та обов'язки.

Даний структурний елемент має наступне значення:

— він визначає коло відносин, які регулюються правом;

— встановлює умови дії норми;

— вміщає факти, необхідні для виникнення чи зміни правовідносин;

— конкретизує абстрактний варіант поведінки, вміщений у нормі до певного випадку чи суб'єкта;

— визначає межі та сферу регулятивної дії диспозиції норми.

Складність умов та обставин, що викликають дію норми, та їх різноманітний характер надають можливість класифікувати гіпотези за наступними критеріями:

І. За кількістю обставин, передбачених нормою, гіпотези поділяють на:

а) прості, які називають одну обставину, наявність якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми.

(Напр., умови  договорів про працю, які порушують  становище працівників, є недійсними  ст. 9 КЗпП України.)

Саме таке визначення надає можливість охарактеризувати норму як логічно завершену категорію з точки зору визначення умов реалізації наданих суб'єктам прав та обов'язків, змісту можливої та необхідної поведінки, а також відповідальності, яка настає внаслідок невиконання обов'язків чи порушення прав інших суб'єктів.

(Напр., за  нормою КПК, якщо адвокату в  зв'язку з виконанням ним своїх  професійних обов'язків стали  відомі дані досудового слідства, то він зобов'язаний не розголошувати  їх без згоди слідчого чи  прокурора, інакше адвокати, винні у розголошенні даних досудового слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.)

Кожен з названих елементів займає у структурі правової норми особливе місце та призначення, внаслідок чого без гіпотези норма неможлива, без диспозиції — немислима, без санкції — безсильна. Таким чином, структура юридичної норми як логічна взаємодія гіпотези, диспозиції та санкції у найбільш загальному вигляді може бути відображена формулою «якщо... то ... інакше».

У юридичній літературі можемо знайти й інші погляди на структуру норми права. Так, дореволюційний вчений Петерим Сорокін розрізняв у кожній нормі сім основних елементів. Це — суб'єкт права; суб'єкт обов'язку; об'єкт права; об'єкт обов'язку; посилання на джерело права; умови часу, місця і способу дії; адресата правових дій. Дана структура, на нашу думку, характерна більше нормі права, ніж правовому тексту;

б) складні, що вміщають дві чи більше обставини, наявність яких є необхідною для дії норми.

(Напр., якщо  працівник після закінчення строку  попередження про звільнення  не залишив роботи і не вимагає  розірвання трудового договору, власник не вправі звільнити  його за раніше поданою заявою.)

II. За  ступенем визначеності змісту  гіпотези поділяють на:

а) абсолютно-визначені, які вичерпно визначають обставини, наявність чи відсутність яких викликає дію норми.

(Напр., при  направленні працівників для  підвищення кваліфікації з відривом  від виробництва за ними зберігається  місце роботи і проводяться  виплати, передбачені законом (ст. 122 КЗпП України.);

б) відносно-визначені, які не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежуючи умови застосування норми колом формальних вимог.

(Напр., якщо  протягом року з дня накладення  дисциплінарного стягнення працівника  не піддано новому стягненню, він вважається таким, що не  мав дисциплінарного стягнення (ст. 151 КЗпП України.);

в) альтернативні, що ставлять дію норми у залежність від одного чи декількох фактичних обставин.

(Напр., відсторонення  працівника від роботи власником  допускається у разі: появи на  роботі у нетверезому стані, у  стані наркотичного або токсичного  сп'яніння, відмови або ухилення  від обов'язкових медичних оглядів, інструктажу та навчання (ст. 46 КЗпП  України.)

Диспозиція — це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка суб'єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою. Її значення у структурі права полягає у наступному:

— вона визначає вид відносин, що регулюються правом;

— визначає коло суб'єктів, які підпадають під дію права;

— характеризує зміст суб'єктивного права як варіанта можливої поведінки, що забезпечує інтереси певного суб'єкта права;

— визначає зміст юридичного обов'язку як виду необхідної поведінки, що вчиняється в інтересах уповноваженої сторони;

— характеризує вид правової норми (регулятивна, уповноважуюча, зобов'язуюча чи забороняюча).

Як правило, диспозиції класифікують за:

І. Ступенем визначеності прав і обов'язків суб'єктів:

а) визначені, що чітко визначають права та обов'язки учасників правових відносин, точно називаючи варіант поведінки.

(Напр., жінці, яка працює і має двох та  більше дітей до 15 років, за її  бажанням надається додаткова  оплачувана відпустка тривалістю  до семи календарних днів (ст. 1821 КЗпП України.);

б) відносно-визначені, що містять загальні ознаки поведінки, у межах якої можуть діяти суб'єкти.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни, стягнення може бути зняте до закінчення одного року (ст. 151 КЗпП України).

в) альтернативні, що вказують на декілька правових наслідків, припускаючи настання одного з них.

Жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП України).

II. За  характером вміщених прав і  обов'язків диспозиції класифікують  на:

а) уповноважуючі, що надають суб'єктам можливість на вчинення передбачених у них позитивних дій, вказуючи на варіант їх можливої, дозволеної поведінки. Як правило, у якості варіантів дозволеної поведінки виступають слова «вправі», «може», «має право».

(Напр., за  згодою одного із батьків можуть  прийматися на роботу особи, які  не досягли 15 років (ст. 188 КЗпП України.);

б) зобов'язуючі, що вміщають наказ на вчинення певних позитивних дій, встановлюючи для суб'єктів певний варіант необхідної поведінки. У якості виразників вольової поведінки використовуються терміни «зобов'язаний», «повинен», «належить».

(Напр., власник  або уповноважений ним орган  повинен проводити розслідування  та вести облік нещасних випадків  і аварій на виробництві (ст. 171 КЗпП України.);

в) забороняючі диспозиції вміщають заборону вчинення певних протиправних дій. Їх змістом є вимога утриматися від вчинення негативної поведінки, що визнається правопорушенням. Вказівкою на наявність забороняючої диспозиції є слова «забороняється», «не вправі», «не може», «не допускається».

(Напр., при  прийнятті на роботу забороняється  вимагати документи, не передбачені  законодавством (ст. 19 КЗпП України.)

III. За  характером вміщених прав і  обов'язків диспозиції класифікують  на:

а) прості, що передбачають лише один варіант поведінки.

У разі укладення трудового договору між працівником та фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк зареєструвати укладений договір у державній службі зайнятості (ст. 24е КЗпП Українию);

б) складні, що передбачають декілька варіантів поведінки.

(Напр., покупець  неякісного товару може або  обміняти його, або повернути  продавцю і отримати гроші.)

IV. За  наявністю зв'язку з іншими  елементами норми можуть бути:

а) умовні, які настають за наявності певних життєвих обставин, що відображаються у гіпотезі;

б) безумовні, що не передбачають залежності прав та обов'язків суб'єктів від настання певних життєвих обставин.

Так, норма Конституції, що закріплює право кожного на життя, не має гіпотези. Вона не передбачає умови наявності певних ознак і характеристик «кожного», вбачаючи в ньому будь-яку людину;

в) захищені диспозиції, права та обов'язки в яких гарантовані негативними наслідками, передбаченими санкцією норми;

г) незахищені, що не мають безпосереднього зв'язку із санкцією норми, яка, як правило, відсутня.

(Напр., норма  Конституції України про те, що  Президент держави здійснює помилування  засуджених за кримінальні злочини, не має санкції і не забезпечується  засобами примусового характеру.)

Санкція — це частина норми, що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми.

Санкція:

— забезпечує реалізацію диспозиції;

— визначає негативне ставлення суспільства до правопорушення;

— забезпечує повноваження порушених прав;

— забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;

— має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права.

Необхідно зазначити, що в сучасній юридичній літературі існує визначення санкції у вузькому та широкому значенні. У вузькому — санкція має каральний характер і спрямована на покладення на правопорушника нових обмежуючих зобов'язань. Санкція у широкому значенні додатково включає і державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер.

Необхідно наголосити і на тому, що у сучасній юридичній літературі сформувалась концепція позитивних санкцій. Вони мають місце не у випадку порушення норми, а при її дотриманні. Однак сам сенс категорії «санкція» визначає несумісність позитивного і негативного її аспекту. Тому ця позиція не безпідставно піддається критиці.

Існуючі санкції класифікують за наступними критеріями:

I. За  призначенням:

а) охоронні, націлені на покарання винних у скоєнні правопорушення (позбавлення волі, штраф);

б) відновлювальні, націлені на поновлення порушеного права (договір, укладений недієздатним, визнається недійсним);

в) попереджувальні, що забезпечують запобігання правопорушенню та сприяють перевихованню (затримання підозрюваного, арешт майна).

II. За  ступенем визначеності:

а) абсолютно-визначені, у яких точно зазначені вид та міра юридичної відповідальності за порушення норми права.

(Вчинення  працівником, який виконує виховні  функції, аморального проступку  тягне розірвання трудового договору (ст. 41 КЗпП України);

б) відносно-визначені, де межі юридичної відповідальності зазначені від мінімальної до максимальної.

(Погроза  вбивством працівникові міліції  організованою групою карається  позбавленням волі на строк  від 7 до 14 років (ч. 4 ст. 345 КК України.);

в) альтернативні, у яких названі або перелічені кілька видів юридичної відповідальності, з яких правозастосовчий орган обирає найдоцільніший до випадку, що розглядається.

(Погроза  вбивством працівникові правоохоронного  органу карається виправними  роботами на строк до двох  років або арештом на строк  до шести місяців, або обмеженням  волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той  самий строк (ч. 1 ст. 345 КК України.)

III. За  сферою застосування розрізняють  конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові, дисциплінарні, кримінальні санкції.

IV. За  складом санкції поділяють на:

а) прості, що визначають одну міру державного стягнення до порушника норми.

(Відсторонення  працівника від роботи власником  допускається у разі появи  на роботі у нетверезому стані (ст. 46 КЗпП України.);

б) складні, що визначають одночасно декілька заходів державного впливу до порушника припису (позбавлення волі з конфіскацією майна).

V. За  спрямованістю негативних наслідків:

а) особисті, які націлені на позбавлення певних прав.

(Завідомо  незаконне затримання карається  позбавленням права обіймати  певні посади на строк до  п'яти років або обмеженням  волі на строк до трьох років (ст. 371 КК України);

б) майнові, що передбачають втрати матеріального (грошового) характеру.

(Розголошення  таємниці усиновлення всупереч  волі усиновителя карається штрафом  до 50 неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян.)

У сучасній правовій теорії існують різноманітні уявлення про структуру правової норми. Більшість вчених, віддаючи данину класичній традиції праворозуміння, відстоюють обов'язкову трьохелементну структуру норми. З цієї точки зору в будь-якій нормі логічно необхідною є наявність як гіпотези, так і диспозиції із санкцією. Однак цей підхід характеризує норму з точки зору ідеальної моделі і не підтверджується аналізом структури законодавства. Дійсно, в існуючих статтях нормативно-правових актів практично неможливо знайти такі, у яких мали б місце всі елементи. Однак прихильники трьохелементної структури справедливо вказують на те, що не потрібно ототожнювати норму і статтю акта. Структуру норми можливо виводити шляхом її логічного конструювання із статей одного і того ж й навіть інших актів. Таким чином можливо поповнити відсутні у конкретній статті елементи правової норми.

Так, виходячи зі змісту норм щодо виховання батьками неповнолітніх дітей, можемо сконструювати норму, яка буде мати три елементи (хоча у дійсності він лише один). Якщо батьки мають неповнолітніх дітей, то вони повинні їх виховувати, інакше вони будуть позбавлені батьківських прав.

Інша група вчених вважає, що правова норма є двоелементним утворенням. Наявність цих елементів ставиться у залежність від функціонального призначення норми.

Так, регулятивні норми, як правило, мають гіпотезу і диспозицію, а охоронні — гіпотезу та санкцію.

На думку професора С. Алексєєва, ми повинні розрізняти структуру логічної норми, яка має три елементи, і припису, який вміщує два і навіть один елемент. Прикладом є норма Конституції України «Громадяни України мають право на працю».

Зазначимо, що всі ці точки зору мають право на існування. Кількість елементів правової норми залежить від її конкретного функціонального та ціннісного значення у механізмі правового регулювання.

 

    1. Поняття норми права, і основні ознаки та класифікації

 

Норма права — це основа системи соціальних норм. У сучасній юридичній науці норма права визначається як обов'язкове для всіх правило поведінки, установлене державою, підтримуване її примусовою силою і закріплене в офіційних державних актах.

Норма права характеризується переліком істотних ознак, що відрізняють її від інших правових явищ. Насамперед, вона являє собою загальнообов'язкове правило поведінки і наказує правильний з погляду суспільства і тому обов'язковий для всіх індивідів образ дій. У той же час норма права — це не будь-яке правило поведінки, а тільки таке, котре встановлено державою і допускає можливість державного примусу у випадках його порушення.

Норма права — це також формально-визначене правило поведінки, що виявляється в чіткому визначенні обсягу прав і обов'язків, конкретних указівках на наслідки її порушення. Будь-яка норма права закріплена в статті, главі, розділі офіційного документа — нормативному правовому акті.

Норма права, будучи цеглинкою правової системи, має в той же час різну структуру, спеціалізацію, складаючись у галузі й інститути права1.

Багато правознавців звертають увагу на те, що норма права характеризує міру волі волевиявлення і поводження людини, і її найбільша ефективність досягається при збігу цілей окремої особистості і суспільства, сполученні загальнолюдських і соціально-групових інтересів.

А. Б. Венгеров2 виділяє крім загальобов'язковості, формальної визначеності, системності, можливості державного примусу також такі ознаки правової норми, як неперсоніфікованість, багаторазовість застосування. Інші автори додають до цього типовість, відображення найбільш важливих цінностей суспільства, соціальної групи чи особистості.

Виникнення правової норми — це тривалий процес. Він починається з того, що в реальному житті у визначених ситуаціях потреби, інтереси конкретних людей і різних соціальних груп починають зіштовхуватися один з одним, викликаючи економічні, політичні, ідеологічні, релігійні й інші протиріччя. Усвідомлення цих протиріч і природні спроби їхнього вирішення приводять у кінцевому рахунку до виробітку правової норми як прийнятного для даного часу і суспільства способу регулювання конфліктних ситуацій, що забезпечує нормальне життя людей.

Основними ознаками норми права як форми (міри, масштабу) є загальний характер, системність, формальна визначеність.

Загальний характер норми права означає, що вона є постійно діючим правилом правової регуляції визначеного виду суспільних відносин. Дія норми права не вичерпується її однократним застосуванням.

Загальний характер норми права по-різному виражається і виявляється в різних системах права. Так, у системах права романо-германської правової родини під нормою права мається на увазі загальне правило абстрактного характеру, позитивно-правовий зміст якого в абстрактно-загальному виді (без зв'язку з тим чи іншим конкретним випадком, регульованим нормою) виражено в чинному законодавстві (позитивному праві).

У системах же "загального права" (прецедентного права) під нормою права мається на увазі загальне правило прецедентного (казусного) характеру, позитивно-правовий зміст якого виражено в рішенні однієї з вищих судових інстанцій по конкретній справі. Така прецедентна норма теж носить загальний характер, оскільки підлягає застосуванню при рішенні всіх інших подібних справ.

Системність норми права найбільше чітко і послідовно виражена в нормах абстрактного характеру, що являють собою систему з трьох структурних елементів (диспозиції, гіпотези і санкції). Причому така системна конструкція абстрактної норми права є загальною моделлю і системоутворюючим початком для всього позитивного права як системи норм.

Системне значення норм прецедентного характеру виявляється в тім, що саме такі норми, відповідно до доктрини систем загального (судового) права, розглядаються як "власне право" у цих системах, складають їхню основну частину і служать зразком для діючих у їхніх рамках абстрактних норм.

Формальна визначеність норми права абстрактного характеру представлена в її системній конструкції (з диспозиції, гіпотези і санкції), що виражає логіку правової регуляції і, отже, є логічно визначеною формою.

Форма правової норми (системна єдність її елементів) не залежить від фактичного матеріалу позитивного права (від його конкретних положень), що складає зміст її структурних елементів. Навпроти, ця нормативна форма (як постійна і незмінна юридико-логічна конструкція) додає різнорідному матеріалу позитивного права формальну визначеність як зміст своїх складених елементів. Це означає, що положення позитивного права здійснюють свою регулятивну роль у нормативно визначеній формі — у формі системних взаємозв'язків диспозиції, гіпотези і санкції. Така нормативна форма вимагає чіткого ув'язування передбачених у позитивному праві визначених прав і обов'язків з визначеними умовами їхнього здійснення і визначених невигідних наслідків їхнього порушення.

У прецедентному праві діють свої загальні правила про прецедентне значення визначених судових рішень і їхньому застосуванні. Це додає формальну визначеність нормам прецедентного характеру.

Офіційно-обов'язковий характер норми права як обов'язкового правила регуляції обумовлений позитивно-правовим змістом її складових частин (диспозиції, гіпотези і санкції). Зміст конкретної норми права конструюється (складається) — по загальній системній моделі норми права — з конкретних позитивно-правових положень, що по своєму регулятивному значенню відповідають юридико-логічному змісту диспозиції, гіпотези і санкції (у їхніх системних взаємозв'язках і єдності)3.

Перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило  поведінки регулятивного характеру  — норма права вводить нове  правило, фіксує найбільш типові  соціальні процеси і зв'язки; впливає  на суспільні відносини, поводження  людей; являє собою модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних  відносин. Регулятивність норми  права підкреслює її дія, «роботу», що повинна завершитися визначеним  результатом.

2. Загальнообов'язкове  правило поведінки — норма  права виходить від держави, повинна  сприйматися як керівництво до  дії, що не підлягає обговоренню  з погляду доцільності .

3. Правило  поведінки загального характеру  — норма права має загальний (без указівки конкретного адресата  — неперсоніфікований) характер, тобто  поширюється на усіх, хто стає  учасником відносин, регульованих  нормою. Як регулятор суспільних  відносин, норма має багаторазовість  застосування (наприклад, заборона  хуліганства).

4. Формально-визначене  правило поведінки надавально-зобов'язального  характеру — норма права закріплює  права й обов'язки учасників  суспільних відносин, а також  юридичну відповідальність (санкції), що застосовується у випадках  її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язку  на інші (наприклад, молоді люди  мають право на навчання, обов'язок  інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма  права здобуває після викладу  її в законах, інших писаних  джерелах права.

5. Правило  поведінки, прийняте в строго  встановленому порядку, — норма  права видається уповноваженими  на те суб'єктами в границях  їхньої компетенції і відповідно до визначеної процедури: розробка, обговорення, прийняття, вступ у дію, зміна чи скасування дії.

6. Правило  поведінки, забезпечене всіма заходами  державного впливу, аж до примуса, — держава створює реальні  умови для добровільного здійснення  суб'єктами зразків поводження, сформульованих  у нормі права; застосовує способи  переконання і примуса до бажаного  поводження, зокрема, ефективні санкції  у випадку невиконання вимог  норми права.