Форми територіальної організації продуктивних сил

     МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ.

     СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  ИМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

     ІНСТИТУТ  ПІСЛЯДИПЛРМНОЇ ОСВІТИ ТА ДИСТАНЦІЙНОГО  НАВЧ0ННЯ

     Северодонецьке  відділення 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА 

З дисципліни «Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка»

На  тему: Форми територіальної організації продуктивних сил

Виконала

Студентка групи УФЗ -103

Спеціальність: Фінанси і кредит

Струбчевська  А.П. 

Перевірив: КЕН Нікіфорова М.М. 
 
 
 
 
 
 

Сєвєродонецьк

     2010 р.

     ПЛАН

     Вступ…………………………………………………………………..

     1. Визначення основних понять та  термінів………………………..

     2. Поняття про територіальний поділ  праці……………………….

     3. ТВК та їх роль у продуктивному розподілі сил

     4. Основи економічного районування  території 

     Висновки 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП 

     Проблема  територіальної організації продуктивних сил для будь-якої країни є визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією. Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.

     Територіальний  поділ праці, що закріплює певні  галузі виробництва за реґіонами, виявляється не лише у їхньому розташуванні, формуванні зон виробництва й збуту, але й у спеціалізації економічних районів, та поєднанні їхніх галузей, у між- і внутрішньорайонних зв’язках.

     Потенціал спеціалізації території виявляється за допомогою економічного районування. Аби науково обґрунтувати межі економічних районів у країні, треба виділити компактні й виробничо взаємопов’язані ланки розміщення продуктивних сил, що їхню основу складають Теріторіальні виробничі комплекси (ТВК) як основи територіальної організації продуктивних сил, які покликані комплексно розвивати території з максимально ефективним використанням місцевих природних ресурсів) та енерго-виробничі цикли (продуктивне поєднання підприємств і галузей довкола певного виду сировини та енергії). Вони дають можливість об’єднати виробничі процеси на території та виявити напрями господарської спеціалізації реґіонів.

     Численні  сучасні дослідники піддають сумніву  необхідність виділяти ТВК, ППК та економічні райони, бо вони недостатньо працюють на економіку країни. Проте світовий досвід доводить, що завжди була й буде потреба керувати територіями на макрорівні, розробляти довготермінові плани розвитку країни або реґіону.

     Оскільки  розвиток територій і розміщення продуктивних сил перебувають під впливом загальних і специфічних економічних законів, ще нещодавно (за умов планового господарства) наголос робився на державному керуванні територіями на усіх рівнях. У цей період формувалася мережа економічних районів, створювалися теорії функціонування ТВК і ППК.

     Орієнтація  на ринкові відносини зберегла за державою функцію управління макропроцесами на рівні реґіонів та економічних  районів, а також сприяла формуванню таких структур РПС, у яких, поруч  з державними, переважають інші форми власності, а управління територіями здійснюється і на макро-, і на мікрорівнях. Мається на увазі створення зон спільного підприємництва, науково-технологічних зон, реґіональних економічних просторів (проект господарської самостійності східних областей України, Закарпаття, Криму).  
 
 
 
 
 
 
 
 

     1. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТЬ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

     СИСТЕМАТИЗАЦІЯ  ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ І ВИЗНАЧЕНЬ 

     Розглядаючи форми територіальної організації  та розміщення продуктивних сил, треба  впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, території, продуктивні сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв’язок об’єкта з територією, а потім ті, що стосуються розміщення на тому ж терені виробництва.

     Територіальна організація ПС – це просторовий  взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.

     Розміщення  продуктивних сил – це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін «розміщення» виражає конкретне поняття, а саме – приуроченість господарських об’єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке «розміщення» розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.

     Територіальна організація ПС передбачає зв’язки  виробництва з природним середовищем  та економічні зв’язки. Економічні зв’язки  – це широке коло взаємовідносин у  виробничій та невиробничій сферах, а  також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв’язки дедалі ускладнюються.

     Класифікація  економічних зв’язків характеризується багатоплановістю. Для територіально-виробничого  комплексу можна виокремити два  типи економічних зв’язків: виробничі  та невиробничі. У межах промислового комплексу є такі групи зв’язків:

     – зв’язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);

     – матеріально-технічні (постачально-збутові) зв’язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;

     – зв’язки за кооперуванням, цебто за спільним виготовленням продукції;

     – зв’язки за комбінуванням, цебто  за послідовною обробкою сировини.

     З реґіонального погляду зв’язки  бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.

     Залежно від рівня загосподарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.

     Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільної організації  виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.

     Більш спрощеним є поняття «розміщення  виробництва», цебто географічне  поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на Земній кулі. З цим поняттям пов’язане  використання природних ресурсів, а також налагодження зв’язків між країнами й реґіонами. Оскільки під розміщенням ПС розуміють «налагодження господарських зв’язків», треба визначити територіальну структуру господарства.

     Поняття «територіальна структура господарства»  ширше й ближче до поняття «територіальна організація продуктивних сил», а «територіальна організація господарства», що розглядає тільки «територіальну приуроченість її елементів до певної території», включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв’язок.

     З розвитком продуктивних сил і  поглибленням поділу праці територіальна  організація господарства (як і територіальна  організація продуктивних сил) виявляється  у нових формах, наповнюється новим  змістом.

     Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.

     Територіальна структура – це сукупність стійких  зв’язків між елементами об’єкта, причому обов’язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об’єкта). Цими об’єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.

     Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить «територія», – вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.

     Такі  поняття, як-от ТВК, ППК, енерговиробничі  цикли, технополіси, більше тяжіють  до «виробництва», проте вони завжди функціонально пов’язані з довколишньою територією й розвиваються переважно  завдяки їй.

     Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.

     Форми розміщення продуктивних сил – це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов’язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.

     Первісними  елементами територіальної організації  ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

     Центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні.

     Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

     Вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

     Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне  сполучення, де підприємства поєднуються  тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного  розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

     Виробничий  комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиної господарської  функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв’язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

     Територіально-виробничий комплекс – це взаємозумовлене поєднання  підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

     Район – це територія, що відрізняється  від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

     Технополіс  – це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

     Портово-промисловий  комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.

     2. ПОНЯТТЯ ПРО ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ  ПРАЦІ. ВПЛИВ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО  ПОДІЛУ ПРАЦІ НА СТРУКТУРУ  ГОСПОДАРСТВА 

     Територіальний  поділ праці (ТПП) – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжреґіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.

     Власне, в основі ТПП лежать природні умови  й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

     У межах однієї країни, виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).

     Природні  умови є об’єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:

     1. Генеральний – між країнами  й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним  районом Росії та Японією –  за експортом до останньої  деревини й кам’яного вугілля.  Між Західно-Сибірським економічним районом Росії та Україною – за експортом нафти й газу.

     2. Внутрішньорайонний – між промисловими  вузлами й містами. Часто-густо  в одному з них розташовується  головне підприємство, а в іншому  – його філії. Або з одного  центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

     3. Довкола економічного центру (міста,  комбінату). Приклади можуть бути  ті самі, що й у попередньому  ТПП. Крім того, тут доречно  згадати про приміське сільське  господарство й поставки його  продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.

     4. Постадійний, за якого стадії  виробничого процесу територіально  роз’єднані (ловіння риби – переробка – консервування, копчення, соління).

     5. Фазовий – одна й та сама  продукція (наприклад, фрукти) надходить  до центрів з різних місць  протягом року.

     6. Епізодичний – райони або країни  обмінюються якимись товарами  не постійно.

     За  науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

     Задля оцінки ефективності спеціалізації  конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники  тощо.

     Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричинюють спеціалізацію районів.

      , (1)

     де  С – загальний рівень спеціалізації  району (реґіону); Р – сукупний суспільний продукт, створений у районі, у  вартісному вираженні; РВ – частина  сукупного суспільного продукту району (реґіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).

     Галузі  спеціалізації обраховують за допомогою  коефіцієнта локалізації, середньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва  продукції району (реґіону) на душу населення.

     Середньогалузевий відсоток обчислюється за формулою

     Kd = ,

     де n – число галузей у регіоні. Їх може бути будь-скільки : 2-10-15, кожна  з них виробляє певний відсоток валової  продукції (ВП) та утримує певну кількість  робітників (КР). Наприклад, коли галузей 15, то Р = 100% : 15 = 6,67%. Таким чином, до галузей спеціалізації даного регіону належать ті, у яких частка (di) вище середньогалузевого ( тобто 6,67%).

     di > Р 

     Коефіціент  душового виробництва (Kd) обчислюється за формулою:

     Kd = ,

     Де  Гр – показник галузі регіону ( валова продукція, кількість робітників, вартість основних фондів); Гк – показник галузі країни; Нр – населення регіону; Нк – населення країни. Ліва частка співвідношення характеризує розвиток галузі в регіоні по відношенню до країни; права – частку населення регіону – до всього населення країни. Коли Кd=1, ці частки однакові, що свідчить про рівномірний, пропорційний населенню розподіл даної галузі у регіоні.

     Якщо Kd >1, то означена галузь сконцентрована у регіоні більше, ніж у середньому по країні. Чим більше значення Кd, тим вищий рівень концентрації галузі на території.

     Коефіцієнт  локалізації (Кл):

     Кл = ,

     Де  Гр- показники галузі регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Гк –аналогічні показники  для країни; Пр – загальний показник промисловості регіону ( за ВП, КР, вартістю ОФ); Пк – аналогічний показник для промисловості країни.

     Ліва  частина співвідношення показує  частку галузі у промисловому виробництві  регіону, права – частку цієї ж  галузі у промисловості країни.

     Кл =1, коли обидві частини рівні, тобто коли частка галузі у промисловості регіону та країни однакові. Це означає рівномірну концентрацію галузі у регіоні ( наприклад, харчова промисловість).

     Якщо  Кл >1, то мова йде про вищу, ніж  середнє значення, концентрацію промисловості на території ( наприклад, чорна металургія в Донецько – Придніпровському регіоні). І така концентрація тим більша, чим більше значення Кл.

     Коефіцієнт  міжрайонної товарності дає можливість оцінити потенціал району й точніше  визначити його місце в товарообміні:

      , (4)

     де  Ввив.р – вартість продукції даної  галузі району (реґіону), що вивозиться за його межі; Ввир.р – загальна вартість продукції, що виробляється у районі (реґіоні).

     Для галузей спеціалізації Кл та Кд > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі (наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо).

     3. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони

     З удосконаленням територіальної організації  продуктивних сил, збільшенням масштабів  виробництва і концентрації його на території зростає кількість  великих міжгалузевих і міжреґіональних проблем, розв’язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.

     Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов’язане з  реалізацією довготермінових цільових реґіональних проблем.

     М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.

     Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався  на лише як ланка у народногосподарському  ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв’язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.

     Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п’ять таких типів:

     1. ТВК переробної промисловості  з переважанням машинобудівного  та текстильно-промислового ЕПЦ.  Такі комплекси властиві високорозвинутим  реґіонам України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.

     2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський – у Росії).

     3. ТВК енергетичної промисловості  з провідними паливно-енергопромисловими  ЕПЦ. Основою їхнього формування  є великі поклади твердого  палива (бурого й кам’яного вугілля,  сланців) з перевагою відкритого  способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький – у США, Донецький – в Україні).

     4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше  вони використовують продукцію  трьох ЕПЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов’язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі – Прикарпатський, за рубежем – Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані).

     5. ТВК промисловості, що переробляє  біологічну сировину. Тут маємо  індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий  та рибопромисловий ЕПЦ. 

     Останній  ЕПЦ увіходить до складу такої  форми територіальної організації  ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).

     Територіально-виробничий комплекс – об’єднання за певною народно-господарською  функцією підприємств, які мають  настільки тісні виробничі зв’язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв’язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.

     Економічна  сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.

     Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з’являються додаткові якості.

     ТВК – сполучення підприємств, для якого  територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:

     – тривалості взаємозв’язків і ритмічності  виробничого процесу;

     – скорочення транспортних витрат;

     – раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для  маневрування ними;

     – створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.

     На  думку В. Рудашевського, є три  типи ТВК залежно від набору функцій:

     1. Монопродуктові, що орієнтуються  на випуск одного основного  кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість – перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).

     2. Субпродуктові, у яких випуск  головної продукції супроводжується  виробництвом супутньої (наприклад,  Оренбурзький, Середньообський у  Росії).

     3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу  комплексного освоєння території  та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).