Зміст  
 

Вступ  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

«Функції  мови і мовна культура» 
 

Вступ: 

      Слово – одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Безсиле само по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно. А саме так – цілеспрямовано, своєчасно, щиро і вміло – повинна користуватися словом кожна людина у будь-якій сфері практичної діяльності. Недарма народна мудрість вчить: говори не так, щоб тебе могли зрозуміти, а говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти. Це особливо важливо для тих ситуацій мовлення, які передбачають значний суспільний і естетичний вплив його на слухача, насамперед для мовлення учителя і пропагандиста.

      Мова  є однією з найістотніших ознак  нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти

      МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої суспільної системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом суспільства є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою — мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати суспільство в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окремі суспільні групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них суспільства в цілому. 

• Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

     Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

     Відповідно  до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». 
 

• Українська  національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах. 

• Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

      Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна  мова охоплює літературну мову, територіальні  діалекти, професійні й соціальні  жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її

форма — літературна мова — творилась митцями слова.

      Мова  належить до унікальних явищ життя  людини і суспільства. Вона виникла  одночасно з ними і є не тільки їх найприкметнішою ознакою, а й необхідною умовою формування їхньої сутності. Мова є формою буття суспільства.

      Мова  є неоціненним духовним багатством, у якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру й традиції. Вона є засобом і матеріалом формування становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів, є формою буття.

     Як  безперервний процес пізнання світу, його освоєння людиною, мова є засобом спілкування, збереження і передачі знань, взаємного розуміння. Вона сприяє

виявленню і задоволенню матеріальних та духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення матеріального благополуччя та щонайвищих духовних цінностей.

     Літературна мова реалізується в  усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

     Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

     Усна  форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

     Українська  літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови. 

• Норма літературної мови —це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

     Розрізняють різні типи норм:

• орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
• графічні (передавання звуків на письмі),
• орфографічні (написання слів),
• лексичні (слововживання),
• морфологічні (правильне вживання морфем),
• синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
• стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
• пунктуаційні (вживання розділових знаків).

     Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

     У словниках українського літературного  слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

     У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів  змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

     Культура  писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою  як засобом спілкування, полягає  в тому, щоб досконало знати  мовні норми й послідовно дотримуватися  їх.

     Мова  невмируща, бо в ній безсмертя  народу. Вона твориться народом, живе в

ньому і з ним. Але у безсмерті  мови є й частина безсмертя людини. Через мову

кожна людина дотикається до безсмертя  народу.

     Мова  - найважливіший засіб спілкування людей. ЇЇ основною, провідною функцією є спілкування, повідомлення, оскільки людині завжди потрібно щось повідомити іншим, передати свої думки. Це функція комунікативна.

     Мова  безпосередньо зв’язана з мисленням. Через мову людина формує свої думки і робить їх надбанням інших. Адже думка лише тоді стає реальністю, коли вона виражена у словах. Отже, наступною функцією мови є мислеоформлююча або пізнавальна.

     Учені виділяють ще кілька функцій мови: перцептивну, що сприймається органами чуття (усна - слухом, письмова - зором), розрізнювальну - розрізняє людина значущі елементи рідної мови (пити - лити, кит - кіт), називну - її виконують тільки словами, що називають предмети, явища тощо (Київ, стіл, вода), експресивну (емоційну) - ( Геть!),( Ластівко моя!). У мовленні усі функції поєднуються.

     Мова  є засобом спілкування між  людьми, тобто засобом вираження і передавання почуттів, думок, волевиявлень. У цій ролі людська мова має

універсальний характер: нею просто передавати те, що виражається, наприклад,

мімікою чи дорожніми знаками, тоді як кожен  із цих засобів спілкування не може

конкурувати з мовою у повноті вираження.

      Мовне спілкування має складну соціопсихологічну  природу, що ґрунтується як

на внутрішньому психологічному прагненні індивіда до контактів, так і на

необхідності  спільної діяльності групи чи колективу  для виконання певних

соціальних  завдань. Воно передбачає усвідомлення людиною своєї ролі залежно від

того, з  ким, за яких обставин, з якою метою  спілкується людина, і з урахуванням

цього добирає комунікативно-виражальні засоби, дотримується певного стилю  під

час висловлювання.

      Українська мова, будучи засобом спілкування багатомільйонного і

багатонаціонального народу, набуває дедалі більшого поширення  серед народів

світу. Вона сприяє вкладові нашої країни у скарбницю світової культури й  відкриває

доступ  до духовних багатств рідної землі.

      Сьогодні, коли в житті українського народу йде переоцінка моральних та

етичних цінностей, відроджується національна  свідомість, мова набуває великого

значення. Але інформаційні потоки у сучасній Україні протікають річищами двох

мов - української  та російської. Це - історична реальність, яку треба

визнавати, як би вона емоційно не оцінювалася.

      Питання про те, що кожний громадянин повинен  у певний строк оволодіти

українською мовою, є вмотивованим і не суперечить міжнародним стандартам прав

людини.

      Так що ж можна зробити для оздоровлення й нормалізації мовної ситуації в

Україні? Очевидно, потрібні значно динамічніші  заходи, терпляча, довготривала,

але неодмінно  результативна робота. Працювати  ж доведеться не тільки з тими,

хто українську мову знає, хто нею дорожить, але й із тими обкраденими, мовно

недовченими, у кого громадянська й національна свідомість сьогодні ледь-ледь

пробуджується. Не варто забувати, що українці виростали в умовах національної

дискримінації, поширених настроїв національного  нігілізму. Вступаючи в життя

духовно озлиднілими, вони були - часто не з  власної волі - позбавлені знань  із

рідної  мови й героїчної історії свого народу. А мова й історія - це єдине ціле,

один  кровообіг, то ж і відроджувати їх маємо одночасно. Необхідно відродити  в

наших сучасних українців генетичну пам’ять, почуття гордості за свою Батьківщину, щоб до збайдужілих душ торкнутися запашним зіллям рідного слова.

      Із  цією метою розроблені заходи щодо створення сприятливих умов для  учнів

неукраїнської національності для вивчення української мови. Значною мірою

вдосконалені  шкільні програми й підручники, видано ряд нових методичних

посібників, налагоджено випуск діафільмів і  кінофільмів, у школах працюють

класи з поглибленим вивченням української  мови.

      Важливим  було прийняття закону, за яким українській мові було надано статус

державної. Державність мови є великим стимулом послідовного усунення наявних

деформацій  і перекручень у використанні й вивченні української та російської

мов. Нарешті, статус державної мови викликав творчі пошуки мовознавців, психолінгвістів і методистів.

      Мова - це наша історія, творцем і носієм якої є народ.

      Українська  філологічна наука завжди буде вдячна академіку А.Соболевському,

який  своїми переконливими і справедливими  твердженнями поставив її на непохитний, справді науковий ґрунт.

      Заборона  українського слова болючими ранами зоставалась на невмирущому тілі української культури, лишилась тими ранами, що витягували живі соки з

організму, що невпинно точили його, зупиняли і  псували йому зріст...

      І все-таки, незважаючи на заборони, українська мова утвердила себе у творчості І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Г.Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки.

      Мова  не лише засіб творення культури, а  й складова частина цієї культури.

Кожне суспільство дбає про свою мову, якою здійснюється спілкування, нагромаджуються і передаються знання, створюються художні цінності. Для

розвитку  національної культури важливо, щоб інформативна, комунікативна,

пізнавальна (нагромаджувальна) та художня функції мови реалізувалися певною

мірою. Якщо порушується рівновага у  використанні якоїсь із функцій мови,

порушується цілісність культури.

      Із  культурою мови насамперед пов'язують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й обставин спілкування. Проектуючись на певну систему, культура мови

утверджує лексичні (розрізнення значень і  семантичних відтінків слів,

закономірності  лексичної сполучуваності); граматичні (вибір правильного

закінчення, синтаксичної форми); стилістичні (доцільність використання

мовно-виражальних  засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній

ситуації  спілкування); орфоепічні (вимова) й орфографічні (написання) норми.

      Культура  мови - це ще й загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові

формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня

тих, хто  спілкується.

      Мовна культура починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона

зароджується  й розвивається там, де носіям національної літературної мови не

байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних

суспільних  середовищах, а також у контакті з іншими мовами. Проголошуючи думку

“Мовна культура - загальна культура людини”, маємо дбати про такі

морально-етичні категорії, як любов до рідної мови, мовно-національна

самосвідомість, які стають реальністю тільки при  активному ставленні до слова,

коли  існує постійна потреба шліфувати  свою мову, вчитися слухати і сприймати

слово, володіти ним як засобом вираження  думки.

      В.О.Сухомлинський сказав про мовну культуру такі слова: ”Без поваги, без

любові  до рідного слова  не може бути ні всебічної  вихованості, ні духовної

культури. Мовна культура - це живий, живодайний корінь культури розумової,

всього  розумового виховання, справжньої інтелектуальності”.

      Мова - явище суспільне. Мова твориться протягом довгого історичного періоду. У ній відкладається досвід усіх сфер діяльності народу і завдяки йому передається з покоління у покоління.

      Мова  є: 1) універсальним засобом навчання і спілкування людини; 2)

енциклопедією людського досвіду; 3) першоосновою нагромадження культурних

цінностей; 4) засобом вираження змісту культури; 5)способом введення окремої

людини  у процес суспільного культурного розвитку; 6) одним із компонентів

духовної  культури суспільства; 7) засобом координації всіх виробничих процесів;

8) функціонуючою системою, нерозривно зв’язаною з усіма галузями життя.

Функції мови:

      ФУНКЦІЇ МОВИ (від лат. functio — виконання, здійснення) — призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в суспільному вжитку.

      У мовознавстві немає загальноприйнятого чіткого визначення функцій мови та їх назв. З-поміж багатьох функцій основними є такі: комунікативна, мислетворча, гносеологічна, номінативна, експресивна, імпресивна, емоційна, естетична, культуроносна, ідентифікаційна, магічно-містична.

      Основна, визначальна функція мови — комунікативна функція. комунікативна функція (від лат. communicatio "спілкування") — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві. Перші комунікативні контакти людини – це контакти з навколишнім середовищем. Влиття в людське суспільство проходить через мову. Комунікація людини протікає в основному в рамках двох каналів: вербального і візуального. Саме ці області відчуттів у людини є найдосконалішими відтворюючими й аналізуючими апаратами. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом — звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі "діалоги" дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікативна функція є важливим чинником розвитку мови. Наприклад, фонетичні процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації. Спілкування — це не тільки діалог реальних осіб — певний текст може бути адресований і уявному співбесідникові, й самому собі (мовлення внутрішнє), і більшому чи меншому загалу, всьому народові (наприклад, послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Т. Шевченка).

      Комунікативна функція життєво необхідна і для суспільства, і для мови. Існує кілька засобів обміну інформацією: звукові й світлові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і по відношенню до мови є вторинними, похідними, виникли уже на базі мови.

      Мислетворча (мислеоформлювальна) функція. мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки . Мислення (думка) не тільки виражається словом, але й здійснюється в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку". Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної. Проте такий погляд суперечить тому фактові, що акти формування і формулювання думки можуть або збігатись, або не збігатись у часі. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом творення самої думки.

      Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що найголовнішою  функцією є комунікативна, інші — функція мислення. Обидві ці функції дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.

      Гносеологічна (пізнавальна) функція.  Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна функція мови. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Не назване — не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна функція мови активно діє як у філогенезі — розвитку народу — всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі — розвитку окремої людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови. Вона пов’язана із мислетворчою функцією. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.

         Пізнавальну функцію мови ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Останній термін означає нагромадження в мові досвіду поколінь. Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається у слові. За назвою, внутрішньою формою слова, походженням (власне утворення чи запозичення) можна встановити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття. Наприклад, в індоєвропейську добу корінь *ghel означав і «зелений», і «жовтий» і був, можна гадати, початково орієнтований на рослинність, де присутні обидва ці кольори. У праслов’янській мові від згаданого кореня утворилась назва зело ‘рослина’, а вже від неї — прикметник на означення кольору зелений. Інше фонетичне і словотвірне продовження того ж кореня, уже без рослинних асоціацій, засвідчує український жовтий. Люди закріплювали пізнане в слові, розщеплюючи семантику єдиного кореня (зелений — жовтий), ідучи від конкретного до абстрактного (зело — зелений).Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мислюючих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

      Номінативна (інформаційна) функція. Ця функція (ін. назви — репрезентативна, референтна, денотативна, когнітивна) полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В цьому основний сенс спілкування. Однак спілкування (комунікативна функція мови) не зводиться лише до передавання інформації. Це добре видно у зіставленні інформаційної функції мови з емоційною (інакше — емотивною чи виразовою). Якщо для точної передачі інформації потрібна регулярність, однотипність мовних засобів, то для емоційного мовлення, навпаки, нерегулярність, різнотипність, розмаїтість їх. В інформаційній функції мови йдеться про те, що передається від мовця до слухача, а в емоційній — як воно передається. І те, й друге входять у комунікацію, в акт спілкування. Усе пізнане (особи, предмети, якості, властивості, явища, процеси, закономірності, поняття про них тощо) одержує назву і під цією мовною назвою існує в житті.