Функції створення комічного ефекту в телесеріалі «The Big Bang Theory».
ЗМІСТ
ВСТУП.........................
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ
КОМІЧНОГО ЯК ЕСТЕТИЧНОЇ КАТЕГОРІЇ.....................
1.1. Загальна
природа комічного.............
- Основні теоретичні концепції комічного.....................
.............................. .....
РОЗДІЛ ІІ.
ЛІНГВІСТИЧНА ПРИРОДА КОМІЧНОГО.....................
2.1. Види комічного.....................
2.2. Прийоми створення комічного.....................
РОЗДІЛ ІІІ. ПРИЙОМИ СТВОРЕННЯ КОМІЧНОГО ЕФЕКТУ В МОВЛЕННІ ПЕРСОНАЖІВ ТЕЛЕСЕРІАЛУ «The Big Bang Theory»................
3.1. Основні прийоми створення
комічного ефекту в телесеріалі «The Big
Bang Theory».......................
3.2. Функції створення комічного
ефекту в телесеріалі «The Big Bang Theory».......................
ВИСНОВКИ......................
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ....................
ВСТУП
Однією з найскладніших естетичних категорій є категорія комічного. Теоретичне осмислення цієї категорії привертало увагу дослідників ще з часів античності і продовжує цікавити науковців сьогодні. Останнім часом спостерігається помітне підвищення інтересу до проблем комічного з боку філософів, культурологів, психологів, літературознавців і лінгвістів.
Вивчення комічного в лінгвістичному аспекті пов’язано насамперед із всебічним вивчення мови. До найвідоміших праць слід віднести роботи англійських та американських дослідників С. Аттардо, А. Кестлера, М. Мінського, В. Раскіна, У. Фрая. Вітчизняні лінгвісти розглядають різні аспекти цього явища: лінгвістичні засоби реалізації гумору (Н. М. Бочегова, Д. М. Вавринюк, В. М. Вакуров, О. О. Володіна, М. О. Паніна, В. А. Самохіна), гумористичні літературні жанри (В. І. Карасик, О. М. Радіна) тощо.
Комічне має різноманітні форми прояву. Перш за все це гумор і сатира, які є протилежними точками комічного. Іронія і сарказм також виступають як повноправні форми комічного, хоча і тяжіють до сатири.
Сміх є важливим компонентом людського життя. Повсякденне життя стає живильни середовищем комічного. Завдяки сміху ми краще розуміємо світ та сутність самого суспільства і людини, яка є невід’ємною частиною цього суспільства.
Актуальність роботи зумовлена зростанням інтересу до категорії комічного як загальнолюдського інтеркатегоріального феномена, потребою у системному та комплексному вивченні мовних засобів реалізації комічного, а також у з’ясуванні універсальних та специфічних особливостей мовного механізму комічного. Крім того, подальшого вивчення вимагають лінгвістичні засоби створення комізму в живому розмовному мовленні, що зокрема представлено в телесеріалах.
Наукова новизна зумовлена доповненням даних про лінгвістичні засоби створення комічного ефекту в англійському розмовному мовленні, зокрема шляхом категоризації виявлених прийомів у 1-2 сезонах американського телесеріалу «The Big Bang Theory».
Метою дослідження є з’ясування механізму створення комічного ефекту та комплексне дослідження мовних засобів його створення в мовленні персонажів американського телесеріалу «The Big Bang Theory» (на матеріалі 1-2 сезонів).
Для досягнення мети були поставлені наступні завдання:
- з’ясувати сутність категорії комічного та її основних форм;
- визначити і систематизувати мовні засоби реалізації категорії комічного;
- визначити, охарактеризувати і проаналізувати найбільш характерні прийоми реалізації комічного ефекту у телесеріалі «The Big Bang Theory»;
- визначити функціонально-стилістичне навантаження виявлених у досліджуваному матеріалі мовних засобів створення комічного ефекту.
Основними методами дослідження є текстово-інтерпретаційний метод, що уможливив виявлення й аналіз текстових фрагментів з елементами комічного ефекту та дозволив з’ясувати функціональне навантаження окремих мовних одиниць у вираженні авторської ідеї та сприйнятті її адресатом. Метод контекстуального аналізу дав змогу виокремити мовні засоби реалізації гумористичного ефекту в мовленні персонажів телесеріалу, а метод кількісного аналізу дозволив визначити найбільш характерні прийоми реалізації комічного ефекту.
Об’єктом дослідження є категорія комічного та його види, зокрема гумор, іронія і сарказм, у мовленні персонажів телесеріалу «The Big Bang Theory».
Предметом дослідження є мовні засоби створення комічного ефекту в мовленні персонажів телесеріалу «The Big Bang Theory».
Матеріалом дослідження слугують текстові фрагменти з перших двох сезонів телесеріалу «The Big Bang Theory», що містять мовне вираження комічного ефекту в мовленні персонажів.
Теоретичне значення дослідження полягає в комплексному вивченні й аналізі категорії комічного, а також у лінгвістичному підході до вивчення мовних засобів реалізації комічного ефекту в текстах телесеріалу, що поглиблює лінгвістичний доробок про комічне і дозволяє визначити продуктивні мовні засоби вираження гумору.
Практична цінність роботи полягає в тому, що результати нашого дослідження можуть бути використані для більш глибокого вивчення та інтерпретації мовлення персонажів як у художніх текстах, так і у живому мовленні. Також матеріали дослідження можуть допомагти при викладанні семінарських та практичних занять з англійської стилістики.
Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів (двох теоретичних та одного практичного), загальних висновків та списку використаної літератури.
РОЗДІЛ I
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ КОМІЧНОГО ЯК ЕСТЕТИЧНОЇ КАТЕГОРІЇ
- Загальна природа комічного
Категорія комічного є складною світоглядною категорією людського життя. В останні роки ХХ століття відвищується інтерес лінгвістів до проблеми вивчення цієї багатоаспектної категорії, яка регулює емоційну сферу діяльності людини. Комічне охоплює всі сфери людського життя, але не зважаючи на те, що вивченням цього феномена займалися ще античні філософи, до недавнього часу питання про сутність комічного, як і про причини виникнення комічного ефекту, розглядалися лише у рамках естетики, психології, культурології та літературознавства.
Витоки вивчення комічного сягають часів Аристотеля, який протиставляв комічне трагічному. В історії філософії категорія комічного розглядалася у порівнянні з іншими естетичними категоріями. Так, наприклад, І. Кант трактував цей феномен людського буття як нікчемне та протиставляв його піднесеному, Жан-Поль розглядав цю категорію як протилежну сторону розумного, а нідерландський теоретик культури та філософ Й. Гейзинга розглядав комічне як ігрове і протиставляв йому серйозне [].
У літературознавстві проблемами вивчення комічного займалися такі вчені, як М. М. Бахтін, В. Я. Пропп, Д. С. Ліхачов, Б. Дземідок, Ю. Б. Борєв. Вітчизняні дослідники розглядали та продовжують розглядати різні аспекти цього явища: природу та психологію гумору, механізми його породження (В. Т. Бондаренко, Ю. Б. Борєв, А. В. Карасик, О. Н. Лук), гумористичні літературні жанри (В. І. Карасик, О. М. Радіна) тощо.
В останні десятиріччя ХХ століття з’явилась велика кількість лінгвістичних робіт, присвячених різним аспектам комічного. Серед лінгвістів, котрі займаються структурно-семантичним напрямом, комічне найчастіше розглядається, або в рамках вивчення окремої лексичної одиниці або в рамках окремого речення за допомогою використання словникових одиниць. Так, вивченням цього аспекту займається Н. Д. Арутюнова та І. Р. Гальперін []. Такі вчені, як Н. М. Богачева, В. М. Вакуров, О. О. Володіна, М. О Паніна та В. О. Самохіна, присвятили свої праці вивченю лінгвістичних засобів реалізації гумору [].
Але незважаючи на досить значну кількість публікацій, присвячених гумору, ставлення до цього феномену залишається неоднозначним: якщо для більшості вітчизняних і російських учених гумор – це вид комічного, то дослідники країн Західної Європи та США ототожнюють поняття «комічне» та «гумор», віддаючи перевагу останньому, тобто гумор для них – категорія більш широка, ніж для дослідників із країн пострадянського простору. Так, на думку Юрія Борєва, який називає комізм «прекрасної сестрою смішного, вважає, що «сміх і смішне – ширше комічного. Вони охоплюють і позаестетичні явища. Смішне не завжди є комічним. Комічне порджує «високе» [].
Тієї ж думки дотримується й О. Н. Лук: «... не все смішне є комічним, але все комічне є смішним. Іншими словами, володіючи усіма ознаками смішного, комічне має ще додаткові ознаки. Це ознака суспільної значущості» [].
Тобто не все смішне є комічним: окрім комічного сміх може викликати, наприклад, лоскотання). Але й не все комічне є смішним: виникнення комічного ефекту у вигляді сміхової реакції на сприйняття комічного повідомлення залежить від самого адресата.
Комічне, поряд з прекрасним, піднесеним, трагічним і героїчним, є однією з найбільш складних і багатоаспектних категорій. Комічне носить соціальний характер. Ця категорія є предметом вивчення багатьох научних дисциплін: філософії, естетики і соціології, психологій і антрооплогії, а зараз дуже активно вивчається лінгвістами і літераторознавцями. Комічне пов’язано із певним протиріччям, що виникає або внаслідок властивостей об’єкта комічного сприймання, або в свідомості суб’єкта, тобто не лише міститься в об’єкті, але й залежить від особливостей світогляду суб’єкта, від соціальних чинників. Отже, йдеться про маскування. «Маска, з одного боку, приховує, а з іншого – завжди щось демонструє» []. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Ті суспільні явища, які втрачають свою доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартісність, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання. Так, наприклад, в іронії смішне приховане під маскою серйозності і має негативне ставлення до об’єкту висміювання. У сатирі та сарказмі за зовнішньою благовидністю вдало маскується потворність.
Інструментом комічного є жарт. Вдало вигаданий жарт знімає напругу, смуток або страх. Однак, жарт може викликати не тільки радість, а й бути актом агресії, оскільки людина може побачити в ньому зловмисну образу і приниження. Отже, для створення комічного ефекту потрібно продумувати всі тонкощі і ситуації, які можуть виникати. Гете казав, що «гумор – один із елементів генія», а Бернард Шоу дав йому ще вищу оцінку: «... гумор риса богів!.. Немає нічого серйознішого, ніж глибокий гумор».
Іноді комічне розуміють як категорію полярну трагічному або піднесеному. Наприклад, німецький письменник і теоретик мистецтва Жан-Поль визначив комічне як «зворотний бік піднесеного» [].
Сфера комічного надзвичайно різноманітна, у неї виділяються різні сторони і відтінки від м’якого гумору до жахливого гротеску. Комічне в усіх своїх модифікаціях має величезний вплив, елементи комічного входили як складові частини у твори художньої творчості від самих примітивних до найбільш розвинених. Елементи комічного включають навіть поеми Гомера.
О. Н. Лук у праці «Про почуття гумору і потепності» включає відчуття комічного до списку «естетичних почуттів» []. «Комічне може бути названо естетично організованим смішним, що створює певну комічну тональність тексту та має безліч форм і відтінків» []. За своїм походженням, сутностю та естетичною функцією комічне носить соціальний характер. Комічне може проявлятися по-різному: у невідповідності нового і старого, змісту і форми, мети і засобів, дії і обставин, реальної сутності людини та її думки про себе. Видом комічного є, наприклад, спроба потворного, історично приреченого, лицемірного зобразити себе прекрасним і гуманним. У цьому випадку комічне викликає гнівний сміх і сатиричне, негативне ставлення. У тому випадку, коли смішне доставляє задоволення, радість, ми можемо говорити про естетичний феномен комічного.
Комічне збуджує сміх, але не чисто фізіологічну реакцію на роздратування спеціальних нервових центрів, а сміх, викликаний інтелектуально-смисловою грою. Як стверджує Ю. Борєв: «Сміх – сильна зброя, оскільки ніщо так не викриває порок, як усвідомлення того, що він розгаданий, і що з приводу цього вже пролунав сміх. Сміх не тільки карає недосконалість світу, але й, омивши(????) світ свіжою емоційною хвилею радощів і веселощів, перетворює й оновлює його. Сміх – це сила, яка не тільки заперечує, а й утверджує» [].
Енциклопедичний словник наук про мову дає наступне визначення комічного: «Another very old and very widespread classification opposes tragedy and comedy. It is all more evident that these (historical) genres must be distinguished from the general categories of the tragic and the comic. Aristotle noted the opposition without explaining it. In Italian and French classicism tragedy is characterized by every day actions characters of low estate and the happy ending...» []. Інше визначення комічного ми можемо знайти у Стислій літературній енциклопедії О. О. Суркова: «Комічне – естетична категорія, що передбачає відображення в мистецтві явищ, які містять у собі невідповідності, неподобність або алогічне протиріччя, і їх оцінку за допомогою сміху». Далі вже вказуються різновиди і одночасно втілення естетичної категорії в мистецтві у гумор, сатиру, сарказм і гротеск []. Словник сучасної російської літературної мови дає два визначення комічного: 1. той, що є характерним для комедії; 2. смішний, кумедний або потішний [].
Взагалі поняття «комічне» походить від грецького «koikós» – «веселий», «смішний» і від «komos» – весела ватага ряджених на святі Діоніса у Стародавній Греції. Це поняття перешло до нашої мови зі значенням «смішне» [].
Загальну природу смішного легше зрозуміти, якщо звернутися до етимології слова, де сміх з давніх часів зображується в ігровому, святково веселому (нерідко з рядженими), народному вигляді, характерному для всіх народів. Цей сміх, на противагу турботам і потребам попередніх і майбутніх буднів, є радісним, а разом з тим сміх є відроджуваним (його називали «risus paschalis» – «великодній сміх» після тривалих заборон Великого Посту) [].
Традиційно вважається, що початок наукового вивчення комічного було покладено Аристотелем. Ще він відмітив, що сміх є властивим тільки людині. Заслуга Аристотеля полягає в тому, що він дав узагальнююче визначення комічного і проаналізував його у зв’язку з такими категоріями естетики, як трагічне, так і потворне. З одного боку він пов’язував комічне з соціальними і моральними протиріччями, а з іншого, навпаки, – притупляв гостроту сатири, викривальне значення комічного, характеризуючи його як «деяку помилку і неподобство, яке нікому не спричиняє страждання і не є пагубним ні для кого для кого» []. Тобто, підходячи до аналізу комічного, Аристотель спирався на принцип контрасту, протистояння потворного і прекрасного, трагічного і комічного.
Ще Аристотель писав, що комедія зображує людей «гірших, ніж нині існуючі» []. Іншими словами, для створення комічного характеру потрібне перебільшення. При створенні комічного персонажу береться одна якась негативна риса характеру, гіперболізується, тим самим звертає на себе увагу читача чи глядача. Але перебільшення не є єдиною умовою комізму. Аристотель вказує не лише на те, що в комедії негативні якості збільшуються, але й на те, що збільшення вимагає певних меж. Негативні якості неповинні доходити до хибних меж. Інакше це повинно стати предметом трагедії.
Інший давньогрецький вчений Платон, розмірковуючи у своїх діалогах про емоційний вплив комедії, про сміх, жарти, іронії, визначає комічне як душевний стан, що є сумішшю суму й задоволення. У своїй теорії комічного він виходить з понять заздрості і злорадощі і протиставляє їх сміху як вираження задоволення, яке звільнює людину від хибних почуттів і думок [].
Багато уваги
питанням комічного приділяли
В цілому для греко-римських
Після античного періоду філософія займалася вивчення комічного дуже мало, так як йому приділялося значно менше уваги. В Середньовіччі сміх знаходився за межами всіх офіційних сфер ідеології і всіх офіційних, суворих форм життя і спілкування. Як стверджував М. М. Бахтін «сміх був витіснений з церковного культу, федерально-державного чину, суспільного етикету і з усіх жанрів високої ідеології. Для офіційної середньовічної культури характерна однобічна серйозність тону, яку визначали зміст середньовічної ідеології разом з її аскетизмом, похмурим провіденціалізмом, з провідною роллю в ній таких категорій, як гріх, спокуса, страждання, характер феодального устрою з цієї ідеологією, з формами крайнього пригнічення і страхання» [].
Але комічне зберігалося, існуючи виключно в низовій непрофесійно народній культурі, яку М. М. Бахтін у своєму дослідженні «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя та Ренесансу» позначив як «сміхова культура» через те, що феномен комічного в його чисельних, часто грубувато-вульгарних модифікаціях, був у «карнавальній» народній культурі Середньовіччя переважаючим [].
М. М. Бахтін дав виразну характеристику карнавалу: «Карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів. Карнавал не споглядають, – у ньому живуть, і живуть всі, тому що за своєю ідеєю він всенародний. Поки відбувається карнавал, ні для кого нема іншого життя, окрім карнавального. Від цього нікуди не дітися, бо карнавал не знає просторових меж. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами, тобто за законами карнавальної свободи. Карнавал має всесвітній характер, це особливий стан світу, його відродження й оновлення, до якого всі причетні» [].
Аналізуючи
особливості карнавального
Таким чином, сміх у добу Середньовіччя був спрямований на найбільш чутливі сторони людського буття і найчастіше був звернений проти самої особистості. Важливою рисою середньовічного сміху є гостре відчуття перемоги над страхом: людина звільнилася від вихованого тисячоліттями страху перед священним, перед авторитарною забороною, перед минулим і перед владою за допомогою сміху. Тому у Середньовіччі сміх є не зовнішньою формою, а зображується як внутрішня, життєстверджувальна риса, яку не можна змінити на серйозність, не викривляючи зміст істини, розкритої сміхом.
В епоху Відродження комічне стає однією з центральних естетичних категорій. Воно стає предметом дослідження філософії, яка розглядала комічне на основі пануючої на той час теорії афектів. У цей час Декарт пропонував розглядати сміх як фізіологічний афект, а Гоббс бачив у сміху один з видів пристрасті. Він розвинув погляди Платона і Аристотеля про те, що в основі сміху, як і страсті, лежить увлення про власну перевагу. Сміх, на думку Гоббса, виражає радість []. Умовами виниклення цього афекту і відчуття власної переваги і несподіваності. Спіноза вважав сміх наслідком афектку задоволення, що виникає під час бачення в неприємній нам речі чогось гідного зневаги. Він також дуже високо підносив значення сміху в духовному житті людини. На його думку, «веселість не може бути надмірною» [].
У добу Ренесансу
комічне також трактується як
засіб утвердження
Ставлення до сміху у цю добу можна охарактеризувати так: сміх має глибоке світоглядне значення, це одна з найістотніших форм правди про світ у цілому, про історію, про людину, «це особлива універсальна точка зору на світ, яка дивиться на цей світ по-іншому, але не менше (якщо не більше) істотно, ніж серйозність; тому сміх також може уснівати у великій літературі... ; якісь дуже суттєві сторони світу доступні тільки сміху »[]. У зв’язку з цим В. З. Вулис, аналізуючи естетичний феномен комічного в епоху Відродження, підкреслює нерозривний зв’язок сміху зі свободою. «Сміх позбавляє людину безвихідності, відкриває навстіж всі двері, лікує всі рани» [].
В цей період розвитку сміх стає вираженням нової вільної і критично історичної свідомості епохи. Таким чином, сміхова культура втілює в себе ідею всесвітнього оновлення, за сміхом визнається позитивне, відроджувальне, творче значення.
В епоху Просвітництва комічне досліджувалося з позиції зміни ідеалів суспільства: рівноправність всіх людей перед законом, вирішальна роль соціального середовища у вихованні характерів. Теоретики мистецтва і філософи Просвітництва трактують сміх як ефективний прийом впливу на недоліки людей, їх дурість і помилки, аморальні вчинки, помилкові судження та інше.
Так, Г. Е. Лессінг обґрунтував широке естетичне значення сміху, що не зводиться до висміювання моральних або соціальних недоліків. Справжню користь комедії він бачив у розвитку загальнолюдської здатності помічати смішне []. У Ф. Ніцше природа сміху є обумовленою атавізмом страху. Протягом багатьох століть людина була під тиском страху, і дотепер якщо щось несподіване вирішується безпечно для нашого життя, це і стає джерелом позитивних емоцій. Такий перехід від миттєвого страху до коротких веселощів має назву комічного []. І. Кантом комічне розглядалось через протистояння нікчемного і піднесенного, Ф. Шеллінгом – безкінечної доцільності і безкінечного свавілля, а Г. Гегелем – псевдозначного і значного. Ф. Шеллінг визначив комічне як форму естетизації потворного й перетворення його в предмет мистецтва [].
На думку Г. Гегеля, «комічному властива нескінченна доброзичливість і впевненість у своєї безумовної переваги над власною суперечністю, а й сумне його переживання: блаженство суб’єктивності, яка, будучи впевненою в самій собі, може перенести розпад своїх цілей і їх реальних втілень» []. В комічному він бачить дієву силу в боротьбі з псевдоідеалами.
Таким чином, Гегель виділяє три основні випадки, коли зміст дії може стати комічним:
- коли дрібні і нікчемні речі реалізуються з великою серйозністю і величезними приготуваннями;
- коли люди намагаються підносити свої цілі до рівня субстанційних цілей, але на це просто неспроможні;
- коли зовнішні обставини створюють шляхом дивних хитросплетень ситуації комічного контрасту між внутрішнім характером і формою його зовнішного прояву. У ціх випадках виникає дійсне комічне вирішення конфліктів, що становить суть комічного [].
У ХХ столітті З. Фрейд і його прихильники зробили внесок у питання про смішне. У своїй праці «Дотепність та його відношення до несвідомого» З. Фрейд, вивчивши велику кількість доступних йому тоді праць про сміх, дав психологічну оцінку дотепності: «комічне, яке виявляється у сміху і дотепності, є виявленням підсвідомого» [].
На думку З. Фрейда, гумор – найстриманіший з усіх видів комічного; його процес здійснюється вже за наявності однієї тільки людини. Участь іншої особи до нього не додає нічого нового. Можна насолоджуватися виникшим гумористичним задоволенням, не відчуваючи потреби розповісти про це іншій людині. Найбільш грубим випадком гумору, як вважає З. Фрейд, є «чорний гумор» або «гумор вішальника» [].
З. Фрейд прийшов до наступного висновку: «... гумор є засобом отримання задоволення, незважаючи на те, що йому перешкоджають болісні афекти. Він зупиняє розвиток афекту і займає його місце. Умова для виникнення гумору існує тоді, коли є ситуація, в якій відповідно до наших звичок мали би пережити болісний афект, і коли ми піддаємося впливу мотивів, які говорять про припинення розвитку цього афекту. Отже, людина, якої завдали шкоди, може отримати гумористичне задоволення в той час, коли непричетна людина сміється від комічного задоволення. Задоволення від гумору виникає в цих випадках – ми не можемо сказати інакше – ціною цього нездійсненного розвитку афекту; воно випливає з економії афективної витрати» [].
З. Фрейф вважав, що гумор дуже близький до комічного, на противагу дотепності. Гострота, згідно фрейдовським припущенням, є компромісом між несвідомими і підсвідомими процесами.
Полемізувавши
з основними положеннями
Але інші автори підтримували ідеї З. Фрейда і доповнювали їх. У своїй статті «Гумор і сміх» Д. Флагель змістив акцент на значущість культурних традицій і положення соціальних груп. «Звільнення енергії пов’язано з гумором і сміхом, з руйнуванням соціальних заборон» []. Ту ж саму точку зору висловлював і М. Чойс, вважаючи сміх захісною реакцією проти страху заборони. На йогу думку, людина за допомогою сміху долає страх перед батьками, владою, сексуальністю, агресією і так далі []. Е. Кріс у праці «Розвиток Его і комізм» зазначив, що комізм є не просто звільненням енергії, але також і поверненням до дітячого досвіду [].
Відомий етолог Конрад Лоренц взагалі вважав, що сміх – різновид агресивної поведінки: «Замість того, щоб атакувати супротивника, ми висміюємо його, таким чином ми знижуємо свою агресивність» []. НейрофізіологП. В. Сімонов вважає, що гумор не можна звести до якогось одного головного фактору – агресивності, почуття власної гідності, співчуття тощо [].
Далі значний внесок у вивчення питання про комічне робить французький філософ ХХ століття Анрі Бергсон. У своєму трактаті «Сміх. Есе про сутність комічного» він розглядає смішне через соціальну призму. На відміну від Платона, Бергсон визначає головну функцію сміху як виправлення суспільства. За Бергсоном, сміх втрачає своє значення поза соціальної групи. Майже всі сучасні дослідники дотримуються цієї позиції. А. Бергсон каже, що смішне пов’язане або з людським, або з чимось, що належить або що може бути віднесеним до людини [].
А. Бергсон відштовхувався від визначення Теофіля Гот’є, який назвав комізм логікою безглуздості. Французький філософ Анрі Бергсон прийшов до висновку, що «багато теорій про сміх збігаються. Будь-який комічний ефект повинен зусереджувати в собі протиріччя в якому-небудь відношенні. Нас змушує сміятися безглуздість, що є втіленою в конкретну форму, безглуздість, яка бачиться одразу, чи уявна безглуздість, яка спочатку була зроблена, але потім була одразу ж виправлена, або, нарешті, те, що є безглуздим з одного боку, але, з іншого боку, є природно зрозумілим тощо [].
На думку Анрі Бергсона, найхарактернішим елементом смішного є безглуздість, але це не будь-яка безглуздість. «Це безглуздість цілком певна. Вона не створює комічне, вона, скоріше, походить від нього. Безглуздість є не причиною, а наслідоком – наслідок абсолютно спеціальний, в якому відображається певна природа його причини» [].