Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Функції Вищої ради юстиції

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………..…..3

РОЗДІЛ1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ВИЩОЇ

РАДИ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ………………………….....................................6

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ В СИСТЕМІ

ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ …………………………………….……...13

2.1 Статус Вищої ради юстиції…………………………………………………18

РОЗДІЛ 3. СКЛАД ТА ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ……………………………………………...…………………………19

РОЗДІЛ 4. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ ВИЩОЇ

РАДИЮСТИЦІЇ

4.1Функції Вищої ради юстиції ……………………………………………….25

4.2 Повноваження Вищої ради юстиції…………………………………...……26

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………33

СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………..……………….…………35

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В зв'язку з прийняттям Основного Закону України – Конституції України в якій стаття 6 визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією Україїни межах і відповідно до законів України.

Принцип поділу влад зумовлений недопущенням узурпації влади однією з гілок. У незалежному судочинстві суддям відводиться особлива роль, адже, на відміну від інших видів державної влади, судова влада надається судді особисто. У зв'язку з цим, до наявних проблем добору та формування суддівських кадрів потрібні прогресивні підходи. Судова влада зможе належним чином виконувати свої функції, якщо посади суддів поступово обійматимуть правознавці нової генерації, з високою професійною підготовкою та відповідними моральними якостями. Для цього Конституція України та Закон України «Про Вищу раду юстиції» заклали правові основи, нові підходи до формування суддівського корпусу.

В Основному Законі України закладені конституційні основи створення і діяльності нового інституту в системі правосуддя, який раніше був невідомий вітчизняній практиці судоустрою, - Вищої ради юстиції.

За визначенням, Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність[2].

Отже, актуальність теми роботи полягає в тому, що за результатами опрацювання наявної на сьогодні доступної інформаційно-джерельної бази була здійснена спроба узагальнити погляди різних дослідників даної проблеми, які можна сміливо використовувати в сучасній політичній ситуації. Адже сьогодні проблема діяльності Вищої ради юстиції не є вичерпною та повністю вирішеною, особливо, коли керівні кола займаються «перетягуванням канату» та дискусіями першого впливу на підзвітні їм органи.

Метою даної роботи є охарактеризувати правовий статус та повноваження Вищої ради юстиції, дослідити доцільність роботи даного органу, висвітлити ряд проблематичних питань, які стосуються цього спеціального інституту.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

- провести історико-правове дослідження розвитку органів Вищої ради юстиції;

- уточнити роль і значення органів Вищої ради юстиції;

- показати та обґрунтувати створення та діяльність Вищої ради юстиції;

- показати роль функцій та повноважень ради у системі державних органів влади.

Об’єктом дослідження є судова, правоохоронна та правозахисна діяльність державних органів влади.

Предметом даної роботи є сама Вища рада юстиції з її складом, функціями та повноваженнями.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціальні методи. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв’язку. Використання історико-правового методу дозволило виявити різні підходи щодо організації органів юстиції та їх взаємодії з системою правосуддя в різні історичні періоди з урахуванням соціально-політичних обставин. Застосовувався порівняльно-правовий метод під час співставлення положень чинного законодавства України, законопроектних норм із відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн. Використання методу системного аналізу дозволило розглянути систему внутрішніх і зовнішніх зв’язків забезпечення з боку органів юстиції належного функціонування правосуддя у правовій системі країни. Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст законодавчих положень. У процесі дослідження застосовувалися також формально-логічний, структурно-функціональний, комплексний, юридичного аналізу, моделювання, логічний та інші методи.

РОЗДІЛ1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ

Історія формування державного управління у сфері формування суддівського корпусу, як в Україні, так і в зарубіжних країнах нараховує вже декілька тисячоліть. Як держава в цілому, так і окремі громадяни завжди зацікавлені у наявності високопрофесійних та неупереджених суддів, що діють неухильно у відповідності до закону. Лише ефективне здійснення правосуддя може забезпечити нормальне життя суспільства, забезпечивши урегульованість суспільних відносин та справедливе вирішення конфліктів у державі. Тому згадки про державне управління в сфері формування суддівського корпусу можна знайти ще з давніх часів.

Відомий дослідник діяльності Вищої ради юстиції О.В. Гончаренко зазначає, що першою письмовою згадкою про існування вимог до кандидата на посаду судді є текст указу фараона Хоремхеба середини XIV ст. до н.е.

За словами вченого, указ містив перелік критеріїв відбору на посаду судді: «небагатомовні, добропорядні, розсудливі, мають слухати царя і дотримуватися законів». Мета діяльності суддівського корпусу за цим указом була сформульована як «утихомирювання конфліктуючих і непокірних». В період Давнього царства в Єгипті суд не був чітко відділений від адміністрації. Чиновник, який відповідав за ту чи іншу галузь управління, здійснював і суд відносно підлеглих йому осіб. Управління судовими органами здійснювала вища судова інстанція – Шість палат, очолював яку керівник (розпорядник) двору і начальник усіх відомств (джаті), який призначався безпосередньо фараоном [3].

Оцінюючи перші документально підтверджені свідчення про становлення державного управління у сфері формування суддівського корпусу, необхідно сказати, що його характерними рисами було:

- призначення суддів безпосередньо головою держави (царем, верховним правителем тощо);

- поєднання роботи в управлінських органах та роботи суддею;

- вимоги до суддів зводились до наявності у них певних моральних якостей (чесність, прагнення до справедливості, повага до богів тощо).

Схожа система управління формуванням суддівського корпусу була характерна майже для всіх країн стародавнього світу. Треба зазначити, що доволі розвиненим управління у сфері формування суддівського корпусу

було в період античності. Й.А. Покровський зазначав, щов Стародавньому Римі висувати свою кандидатуру на посаду судді міг тільки повноправний і вільно народжений римський громадянин, що мав відповідні розумові здібності та відносився до вищих прошарків суспільства. Суду і відповідальності піддавалися вони не за порушення меж своєї влади, а за своєкорисливе користування законною владою.

У період Середньовіччя та Нового часу відбувається вдосконалення управління у сфері формування суддівського корпусу. Воно стає все більш відокремленим, організованим та врегульованим законодавчо. Саме в цей

час зароджується управління формуванням суддівського корпусу в Київській Русі. X – XI століття можна назвати періодом зародження даного явища на території України.Треба сказати, що державне управління в сфері управління формуванням суддівського корпусу було тісно пов’язане з тогочасною судовою системою. В умовах становлення феодального суспільства вона була доволі жорсткою. Наприклад, страти людей, які виступали проти князя чи були звинувачені у державних злочинах, були настільки звичною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них. За деякі проступки передбачалась конфіскація майна злочинця («розграбування») та вигнання його із сім’єю з общини (віддання «на потік»), що ставило їх на межу загибелі [6].

Оскільки для української держави був характерний перехід від первіснообщинного ладу до феодального, оминаючи рабовласницький, то і для судової системи були характерні певні риси управління суддівською діяльністю стародавнього світу, що були перелічені вище. Наприклад як зазначає В.В. Молдован, судочинство у Київській Русі належало до компетенції адміністративної влади, а суддями були: Великий князь (або тіун – заступник князя на суді), посадники, тисяцькі, волостелі, феодали та їхні помічники. Церковні люди підлягали церковному суду, де функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, митрополити, єпископи, ігумени[4].

Щодо процедури призначення суддів, то в Київський Русі було відсутне принципове розрізняння органів державного управління від органів управління приватними справами князя. Хто входив до складу князівського двору, той уже через це вважався придатним і для виконання публічних функцій. В XI ст. князівські тіуни починають грати величезну роль не тільки в управлінні князівським господарством, а й у загальній адміністративно-фінансовій і судовій організації [3].

Дещо схожою була судова система та управління у сфері формування суддівського корпусу в Україні за часів Запорізької Січі. Функції суддів виконував ряд осіб: кошовий отаман, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник тощо. Повноваження вищезазначених посадових осіб часто перетиналися. Окрім безпосередньо суддівських повноважень, судді виконували роль слідчого, судового виконавця тощо. Як правило, дані особи обирались на один рік радою війська.

Після переходу українських земель під російський вплив, управління у сфері юстиції почало набувати рис, притаманних системі управління Російської імперії. Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. У 1727 році до складу суду було введено три російських і три українських чиновники. Гетьман був президентом суду, а кандидатури членів суду затверджувалися царем. У 1760 році Гетьманським універсалом Генеральний суд було реформовано, до його складу увійшли два генеральних судді та десять депутатів від полків, які обиралися козацькою старшиною. Міські суди формувалися з полковника, міського судді, старшин, суддівського писаря, а земські суди обиралися із складу козацької старшини [3].

Треба відмітити те, що хоча у вищезазначений період української історії та історії зарубіжних країн вже наявні певні елементи державного управління в сфері формування суддівського корпусу, питання утворення відповідного уповноваженого органу почало активно розвиватися лише

в кінці XIX ст. Щодо утворення законодавчо визначеного органу, що відповідав би за державне управління у сфері формування суддівського корпусу, то, на думку І.В. Назарова, найстарішим представником цього виду органів є Вища рада магістратури Франції (створена в 1883 р.) – конституційний орган, що має функції управлінського характеру стосовно корпусу магістратів. Відтоді повноваження Вищої ради магістратури декілька разів істотно змінювалися, як і принципи й порядок формування її складу, але постійними залишалися завдання: забезпечення функціональної

незалежності й дисципліни магістратів [5].

Дослідження управління в сфері формування суддівського корпусу, проведене О.В. Гончаренком, свідчить про те, що в Російській Імперії широкі повноваження в сфері формуванні суддівського корпусу мало Міністерство юстиції. На міністерство юстиції покладалися функції, зокрема, управління діяльністю судів і прокуратури. Міністерство повинно було займатися питаннями призначення, переміщення, звільнення чиновників суддівського відомства, заснування і ліквідації судів та здійснення нагляду за їх роботою. Міністерство юстиції мало достатньо значні повноваження для того, щоб впливати на формування суддівського корпусу імперії, проводити у життя правову політику країни, зокрема і шляхом нагляду за правосуддям. Так, звинувачений суддя міг бути підданий дисциплінарному суду за приписом міністра юстиції за службову недбалість або за дії, які порочать звання судді; судді міських суддів звільнялися за постановами консультацій, заснованих міністром при міністерстві юстиції [3].

Події 1917 року сприяли розвитку державного управління в сфері формування суддівського корпусу на національних засадах. Судді обиралися Центральною Радою. Кандидати мали подавати свої заяви до Секретарства

судових справ, яке зобов’язувалося їх передати до Центральної Ради. Закон висував до них одну єдину вимогу – мати вищу освіту, а також допускав обрання на посаду судді навіть осіб, які такої освіти не мали. За часів Гетьманату, згідно із Законом про утворення Державного Сенату від 8 липня 1918 року, до кандидатів у судді до цієї вищої судової інстанції висувалися надзвичайно високі вимоги: мати вищу юридичну освіту, перебувати не менше як 15 років на посадах судового слідчого, товариша прокурора окружного суду або адвоката чи мати відповідний науковий ступінь з юридичних наук. Міністр юстиції вносив подання щодо кандидата до Ради Міністрів, яка попередньо його розглядала. Після схвалення кандидатури Радою Міністрів гетьман Павло Скоропадський призначав своїм наказом цю особу суддею.

Радянський період української юстиції можна умовно поділити на два етапи. Для першого етапу (1918-1956 рр.) була характерна централізація управління у сфері формування суддівського корпусу. Основну роль в даному процесі відігравав Народний комісаріат юстиції, що в 1946 році був реорганізований у Міністерство юстиції УРСР. Для другого етапу була характерна децентралізація управління.

Як зазначає О.В. Гончаренко, в 1957-1960 роки у всіх союзних республіках були скасовані міністерства юстиції. Функції міністерств юстиції виконували Верховні суди союзних республік і юридичні комісії при їхніх урядах. Вищим судовим органом СРСР був Верховний суд СРСР, який

здійснював нагляд за судовою діяльністю судів СРСР. Народні судді і народні засідателі стали обиратися населенням на основі всезагального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Судді і народні засідателі обласних, крайових судів, верховних судів автономних і союзних

республік обиралися відповідними радами. Члени Верховного суду СРСР і народні засідателі цього суду обиралися Верховною Радою СРСР [3, с.32]. Таким чином, за часів СРСР основну функцію в сфері управління формуванням суддівського корпусу відігравав Верховний суд.

Після здобуття Україною незалежності і розбудови української судової системи питання утворення органу, що здійснює державне управління у сфері формування суддівського корпусу, стало особливо актуальним. Даний

процес проходив у взаємозв’язку з прийняттям Конституції України та реформуванням адміністративного законодавства. Планувалось, що основою адміністративно-правового статусу новоутвореного органу буде те, що його

діяльність буде проходити поза законодавчою, виконавчою та судовою владами. Цікавим є те, що ні Концепцією нової Конституції України, ні проектом Конституції України створення спеціального органу по добору кандидатів на посади суддів не передбачалось. В проекті Конституції пропонувалась така схема формування суддівського корпусу: судді Верховного Суду України мали обиратись Сенатом (варіант проекту передбачав двопалатний парламент) за поданням Президента України, а кандидати у судді інших судів мали призначатись на посади Президентом України за поданням Міністра юстиції.

Однак, після доопрацювання проекту Коституції України Тимчасовою спеціальною комісією вона була доповнена спеціальною статтею. В результаті повноваження Вищої ради юстиції були врегульовані ст. 131 Конституції, України відповідно до якої Вища рада юстиції здійснює:

1. Внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2. Прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3. Здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів [1].

Однак фактично Вища рада юстиції почала свою роботу з прийняттям 15 січня 1998 року Закону України «Про Вищу раду юстиції», який набув чинності 17 лютого 1998 року [2].

Отже, історія управління у сфері формування суддівського корпусу в Україні пройшла тривалий шлях розвитку і нараховує вже багато століть. Після безпосереднього управління даною сферою головою держави (князем)

воно почало здійснюватись органом з чітко визначеними законодавчими повноваженнями щодо призначення та звільнення суддів, а також здійснення дисциплінарного провадження щодо них. Подальше вивчення даної теми

дослідження допоможе краще зрозуміти правову природу Вищої ради юстиції та адміністративно-правового регулювання її діяльності.

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

На шляху розбудови демократичних засад існування громадянського суспільства Україна має неухильно дотримуватися світових та безпосередньо європейських стандартів. Розвиток і становлення суверенної та незалежної держави неможливий без розвитку системи національного права, місцевого самоврядування, формування демократичних державних інституцій [8].

Особлива увага нині приділяється розвитку судової гілки влади, яка перебуває у стані реформування. Проведення останньої передбачає реформування судової системи, органів розслідування, прокуратури, юстиції.

Вирішення проблеми створення авторитетної судової системи — питання не одного дня, але її ми повинні вирішувати спільно, у взаємодії відповідно до своєї компетенції. Для розв'язання кадрових проблем здійснення правосуддя в Україні створено спеціальний конституційний орган — Вищу раду юстиції. Основне призначення та головне завдання Вищої ради юстиції — формування високопрофесійного суддівського корпусу. Рада покликана не тільки забезпечити добір кандидатів на посади суддів на якісно новому рівні, а й бути, відповідно до своєї компетенції, гарантом незалежності суддів при здійсненні правосуддя .

Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість років [2].

Вища рада юстиції є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремо у Державному бюджеті України. Останнім часом в аспекті теоретичних спорів щодо системи судоустрою України все частіше постає питання статусу і повноважень Вищої ради юстиції. Зокрема, виникають дискусії щодо статусу Вищої ради юстиції як органу державної влади чи державного органу. Так, доктор юридичних наук, професор В. Б. Авер'янов вважає, що для таких інституцій, як Вища рада юстиції, здійснення державного управління обмежується суто внутрішньо організаційними межами, оскільки має допоміжне значення щодо їх основних завдань і функцій. На думку професора В. В. Молдована, Вища рада юстиції є певною мірою контрольно-наглядовим органом у судовій системі. Такого ж погляду дотримується кандидат юридичних наук І. В. Назаров, який визначає Вищу раду юстиції контролюючим державним органом. Професор А.О. Селіванов при визначенні статусу Вищої ради юстиції виокремлює свою позицію та акцентує увагу на конституційно-правовій природі цього органу в системі державних органів [14]. Питання правового статусу цього конституційного органу, його місця в системі державної влади та деякі аспекти організації і функціонування висвітлювалися С.Василюком, В.Долежаном, С.Ківаловим, М.Мельником, В.Погорілком, А.Селівановим, В.Шишкіним та ін. [11].

Науково-теоретичною базою дослідження питання організації і діяльності державних органів є праці В.Авер'янова, В.Лазарєва, Д.Бахраха, Г.Атаманчука, Л.Юзькова, Ю.Тихомирова, М.Александрова, Е.Агєєвої, С.Кувакіна, А.Стрижака та ін., а що стосується Вищої ради юстиції — дослідження І.Назарова. Так, на думку професора В.Лазарєва, форми діяльності є структурним елементом правового статусу державного органу. Вони характеризуються здійсненням юридично значимих дій у чітко регламентованому законом порядку. Вчений зазначає, що форми діяльності певного органу зумовлюються природою суб'єкта державної влади і його компетенцією щодо здійснення відповідного обсягу державно-владних повноважень.

Вища рада юстиції — конституційний незалежний орган, який не належить до жодної з гілок державної влади згідно зі статтею 6 Конституції України. Вона забезпечує діяльність з формування висококваліфікованого суддівського корпусу та прийняття рішень про порушення суддями та прокурорами вимог щодо несумісності та їх дисциплінарної відповідальності. Функціонально ж цей орган пов'язаний з усіма гілками влади .

Загальний правовий статус Вищої ради юстиції України визначений ст. 131 розділу VIII “Правосуддя” Конституції України, а повноваження Ради поширюються на суддів і прокурорів, а тому логічним є наближення статусу Вищої ради юстиції України до судової гілки влади. Проте в Законі України “Про судоустрій України та статус суддів” не йдеться про правовий статус Вищої ради юстиції, а Закон України “Про Вищу раду юстиції” чітко не визначає місця Ради в системі гілок влади і надає лише загальне уявлення щодо її функціональних повноважень [14]. Так, відповідно до ч.2 ст.1 Закону України “Про Вищу раду юстиції”: “Вища рада юстиції України є колегіальним незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність” .Для нашої держави це цілком новий інститут, який було запропоновано у вигляді додаткової статті проекту Конституції (1996 р.) за декілька місяців до її прийняття. Зарубіжний досвід діяльності подібних органів ні парламентаріями, ні вітчизняними науковцями не вивчався, науковій публікацій щодо його статусу, призначення та ролі в забезпеченні не тільки незалежності судової влади, а й дотримання суддями присяги не було.

Рада — це представницький, радний державний орган, побудований на підставі об'єднання юридично освічених осіб, які є представниками інтересів різних юридичних кіл, з метою безпосередньої участі у формуванні та підтриманні на відповідному рівні високопрофесійного суддівського корпусу України.

Багато в чому сутність діяльності Вищої ради юстиції серед державних органів України полягає в доповненні системи “стримувань і противаг”, що існує в будь-якому демократичному суспільстві. Вища рада юстиції здійснює функцію своєрідного опосередкованого правового впливу на суддівську гілку влади з боку законодавчої та виконавчої влади через представників, членів ради, завдяки чому досягається корисний для громадянського суспільства баланс [14]. Ні Президент, ні Верховна Рада України не можуть прийняти відповідні рішення без наявності подання Вищої роди юстиції [13].

Цікава сама природа такого органу, як ВРЮ. З одного боку – це конституційний орган з належною компетенцією, яка визначається ст.131 Основного закону, так і в спеціальному Законі “Про Вищу раду юстиції”. З іншого – у жодному із правових актів він не названий державним органом.За чинним законодавством Вища рада юстиції є самостійним державним органом у системі органів державної влади України, який працює на постійній основі. ВРЮ – державний орган, що є юридичною особою, в складі якого функціонує апарат, який складається з державних службовців. І керівник цього органу, й інші посадові особи займають посади відповідно встановленому порядку вступу на державну службу, працювати у ВРЮ на постійній основі, з відповідними обмеженнями стосовно занять іншими видами діяльності та роботи за сумісництвом. В іншому випадку вони не можуть мати повноважень щодо здійснення організаційно-розпорядчих функцій.

Днем створення ВРЮ є 15 січня 1998 року, коли Верховна Рада України прийняла Закон України “Про Вищу раду юстиції”, але члени ВРЮ та працівники Секретаріату ВРЮ своїм святом вважають 31 березня, бо саме цього дня 1998 року ВРЮ розпочала свою діяльність [12]. Організаційно-правові форми діяльності щодо забезпечення процесу формування корпусу суддів є основними для Вищої ради юстиції. Проте Раді, як і будь-якій іншій організації, притаманно здійснення й внутрішньої організаційної діяльності. Організаційна робота — це специфічна форма управлінської діяльності, яка безперервно опосередковує процес практичного виконання функцій управління, має на меті підтримання власної структури певної соціальної системи та не потребує вчинення юридично значимих дій заздалегідь визначеного виду.

Тлумачний словник В.Даля виражає організацію роботи як дії щодо устрою, складання, створення. В юридичній науці під організацією роботи розуміють вибір форм і методів, необхідних для досягнення мети найвигіднішим шляхом, послідовне здійснення керівництва й управління.

Отже, як і будь-який державний орган, Вища рада юстиції здійснює свою діяльність у певних організаційно-правових формах з дотриманням відповідних принципів.

2.1 Статус Вищої ради юстиції

Cтатус Вищої ради юстиції закріплюється Законом України «Про Вищу раду юстиції», який регламентує порядок обрання членів цієї ради, строк повноважень, компетенцію, порядок розгляду питань, що належать до її компетенції, підстави для відкриття дисциплінарного провадження відносно окремих категорій суддів, підстави припинення повноваження її члена тощо.

Закон «Про Вищу раду юстиції» встановлює шестирічний строк повноважень членів цієї ради, крім тих, хто входить до її складу за посадою. На посаду члена Вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший тридцяти п’яти і не старший шістдесяти чотирьох років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше десяти років . Члени цієї ради призначаються парламентом України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Президент України видає указ про призначення її членів. Закон «Про Вищу раду юстиції» детально регламентує порядок висування кандидатур на посади членів цієї ради від з’їзду суддів України, з’їзду адвокатів, з’їзду представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ. Висування кандидатів для призначення членами Вищої ради юстиції і голосування на всеукраїнській конференції працівників прокуратури здійснюється в порядку, передбаченому ст. 10 Закону «Про Вищу раду юстиції». Усі ці з’їзди і всеукраїнська конференція працівників прокуратури проводяться не пізніше ніж за один місяць до закінчення повноважень відповідних членів цієї ради.