Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Функціональні принципи цивільного процесу

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Одеська юридична академія»

Івано-Франківський факультет

Кафедра цивільного права та

цивільного процесу

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Функціональні принципи цивільного процесу»

Виконав:

Студент групи ПР-__

___________________

(ПІП студента)

Науковий керівник:

___________________

(посада, ПІП керівника)

Здано на кафедру:

“___” ___________200___ р.

Реєстраційний номер _____

Захищено:

“___” ____________200___ р.

Оцінка:

________________________

Івано-Франківськ, 2012

ЗМІСТ

Стор

ВСТУП……………………………………………………………………………..

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ГАЛУЗЕВИХ (ФУНКЦІОНАЛЬНИХ) ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА…………………….

РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИПИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПРОЦЕСУАЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ (ФУНКЦІОНАЛЬНІ)………………………………………

2.1.принцип диспозитивності у цивільному процесі…..………………….

2.2.принцип змагальності і його значення.………………………………...

2.3.принцип процесуальної рівності сторін………………………………..

РОЗДІЛ 3. СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ……………………………………………………………

ВИСНОВОКИ………………………………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………

ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ ЦИВІЛЬНО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

У всіх сферах діяльності держави і її органів завжди лежать певні принципи. Саме принципи права лежать в основі будь-якої галузі права та правової системи в цілому. Ще в Давньому Римі була відома сентенція: «Принцип є найважливіша частина всього» (Ргіпсіріит езі роїіззіта).

Більшість вчених визнають значимість принципів цивільного процесуального права, однак є розбіжності в розумінні їх сутності та переліку, їхньої класифікації.

Можна виділити дві основні позиції:

доктринальний підхід. Принципи носять винятково доктри-нальний характер. Це означає, що вони не мають імперативності. У цьому випадку істотного значення набуває проблема тлумачення законодавства. До числа доктринальних принципів права відносять: «дозволено усе, що не заборонено», «усе, що не дозволено, заборонено», «суб'єктивному праву завжди відповідає юридичний обов'язок» і «усяке правопорушення припускає юридичну відповідальність». Доктринальний характер мають наступні принципи цивільного процесу: принцип об'єктивної істини; принцип процесуальної активності суду; принцип безпосередності й безперервності; принцип процесуальної економії;
позитивістський підхід. У його рамках правом вважається тільки те, що закріплено державою в офіційно визнаних джерелах права. У рамках континентальної системи права мова йде про фіксо-ваність у нормативно-правових актах. З позиції позитивістського підходу принципи — це керівні засади, виражені в нормативних актах і звернені до правозастосовувача та інших суб'єктів права. Це означає, що їхня головна риса — імперативність, що проявляється у відсутності можливості тлумачення, існує даний принцип чи ні, чіткої закріпленості в тексті нормативно-правових актів.

На нашу думку, принципами цивільного процесуального права є ті вихідні положення, які закріплені в законах України. Все інше не є принципами цивільного процесуального права в правовому змісті та носить доктринальний характер, перебуває не у сфері права, а у сфері правосвідомості.

Принципи цивільного процесуального права — це закріплені в нормах цивільного процесуального права основні керівні положення (засади), що відображають специфіку, сутність і зміст даної галузі права.

Зміст цих принципів виражено і закріплено в Конституції України, Законі України «Про судоустрій України» і у відповідних нормах Цивільного процесуального кодексу України. Однак кожен із принципів знаходить своє закріплення й вираження, як правило, не в одній якійсь нормі права, а в ряді норм і процесуальних правил, які характеризують зміст даного принципу. Тому для того, щоб правильно зрозуміти зміст того або іншого принципу, потрібно проаналізувати всі правові норми, у яких відображаються основні керівні положення цивільного судочинства.

Значення принципів цивільного процесуального права багатоманітне. По-перше, вони служать відправними положеннями при тлумаченні процесуальних норм із недостатньо визначеним змістом, при подоланні прогалин у праві, дозволяють знайти правильне рішення того або іншого процесуального питання, якщо в чинному законодавстві немає відповідної норми. По-друге, принципи є орієнтиром у нормотворчій діяльності. Вони визначають основні напрямки, перспективи розвитку цивільного процесу, служать головним критерієм оцінки обґрунтованості пропозицій про зміну й доповнення цивільного процесуального законодавства.

До критеріїв встановлення принципів цивільного процесу варто залучити наступні ознаки, які повинні проявлятися сукупно:

принцип виражено у нормах (одноособових або ряді норм) діючого права;
принцип має основне значення для цивільного процесу, визначає його першорядні риси;
принцип повинен мати пряме відношення до цивільно-процесуальної діяльності;
принцип повинен мати загальнопроцесуальний характер,тобто містити директиви поведінки у всіх стадіях і формах цивільного процесу;
принцип завжди містить у собі певний політичний зміст, виражаючи ідеї держави у сфері здійснення правосуддя по цивільних справах;
принцип завжди визначає типові та переважні риси цивільного судочинства, допускаючи деякі виключення, які вже не можуть бути названі принципом;
принципи повинні визначити такі риси цивільного судочинства, які не мають очевидного, банального характеру, але являють собою альтернативу можливим і відомим з історії рішенням;
зміст принципів становить ступінь спільності, характер логічного зв'язку з одиничними нормами цивільного процесу.

В силу особливого значення принципи цивільного процесу підлягають обов'язковому точному дотриманню при розгляді конкретної справи. Всякий відступ від принципів розглядається як істотне порушення закону.

З розвитком і становленням цивільного процесуального права в нових політичних і соціально-економічних умовах принципи як правові ідеї будуть набувати нового значення. Принципи — це не застиглі аксіоми, а основи, що виражають найбільш загальні риси цивільного процесу.

Як справедливо відзначав Ф. Енгельс: «Принципи — не вихідний пункт дослідження, а його заключний результат; принципи не застосовуються до природи та до людської історії, а абстрагуються від них, не природа та людство погоджуються із принципами, а навпаки, принципи вірні лише остільки, оскільки вони відповідають природі та історії»'.

Класифікація принципів цивільного процесуального права можлива на різних підставах. Як критерії такого роду класифікації в науці називають різні ознаки.

Так, за характером нормативного джерела, у якому закріплений конкретний принцип, можна виділити конституційні принципи цивільного процесуального права й принципи цивільного судочинства, які закріплені галузевим законодавством.

Використовуючи як критерій джерело закріплення, деякі автори виділяють три групи принципів:

конституційні принципи, продубльовані в ЦПК (принцип здійснення правосуддя тільки судом; принцип рівності всіх перед законом і судом; принцип незалежності суддів; принцип державної мови судочинства та ін.);
конституційні принципи, не продубльовані в ЦПК (принцип недоторканності приватного життя; принцип гарантованості судового захисту прав і свобод; принцип доступності кваліфікованої юридичної допомоги та ін.);
галузеві принципи цивільного процесуального права, що знайшли відбиття в ЦПК (принцип поєднання одноособового й колегіального розгляду цивільних справ; принцип процесуальної рівності сторін; принцип застосування аналогії закону та аналогії права; принцип обов'язковості судових ухвал).

Залежно від того, відповідні принципи діють в одній або декількох галузях права, існує їх розподіл на:

загальноправові — діють в усіх без винятку галузях права, наприклад законність;
міжгалузеві — закріплені в нормах декількох галузей права, як правило, близьких за характером. Сюди відносять практично всі принципи судоустрою, які закріплені в ЦПК і ГПК, наприклад, гласність судового розгляду;
галузеві — закріплені в нормах тільки однієї конкретної галузі права;
принципи окремих інститутів цивільного процесуального права, наприклад принципи інституту доказів.

За об'єктом регулювання принципи цивільного процесу можна розбити на наступні дві групи:

принципи організації правосуддя (судоустрою);
принципи, що визначають процесуальну діяльність суду (функціональні або судочинства).

У першу групу входять: принцип здійснення правосуддя тільки судом, одноособовий і колегіальний розгляд справ, незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, рівність учасників господарського процесу перед законом і судом, гласність судового розгляду.

Другу групу становлять принципи: диспозитивності, змагальності, процесуальної рівності сторін, усності, безпосередності й безперервності, принцип оперативності.

Відповідно до глави 2 Закону України «Про судоустрій України», суд здійснює правосуддя на принципах: 1) здійснення правосуддя винятково судами; 2) права на судовий захист; 3) рівності перед законом і судом; 4) правової допомоги при вирішенні справ у судах; 5) гласності судового процесу; 6) мови судочинства; 7) обов'язковості судових рішень; 8) права на оскарження судового рішення; 9) колегіального й одноособового розгляду справ; 10) самостійності судів і незалежності суддів; 11) недоторканності суддів; 12) незмінюваності суддів; 13) суддівського самоврядування.

Всі принципи цивільного процесуального права у своїй сукупності становлять взаємозалежну й взаємообумовлену систему, що являє собою певне цілісне утворення, при цьому кожний із принципів послідовно розкриває зміст галузі права в цілому. У той же час варто зазначити, що будь-яка класифікація носить умовний характер і має скоріше не практичне, а науково-пізнавальне значення.

ПРИНЦИПИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ПРОЦЕСУАЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ СУДУ (ФУНКЦІОНАЛЬНІ):
2.1.принцип диспозитивності

Принцип диспозитивності є загальновизнаним у процесуальній науці принципомцивільного судочинства, відповідно до якого цивільні справи, за загальним правилом, порушуються, розвиваються, змінюються, переходять із однієї стадії процесу в іншу і припиняються під впливом, головним чином, ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Важливе місце принципу диспозитивності врегулюванні процесуальних відносин обумовлює певну увагу до нього в науці цивільного процесуального права. Так, дослідженням юридичної природи принципу диспозитивності останнім часом займалися такі вітчизняні вчені, як А.В. Андрушко, В.А. Кройтор, В.І. Тертишніков, М.Й. Штефан, О.В. Шуте-нко та ін. Однак, незважаючи на це, у науковій процесуальній літературі дотепер існують різноманітні погляди на поняття принципу диспозитивності.

Принцип, як слушно зазначає О.Ф. Воронов, це – головна, загальна норма галузі права, без чіткого формулювання якої вона не буде виконувати покладені на неї функції [1, с.239]. Однак у процесуальній літературі на цей час не існує виразних критеріїв визначення принципу диспозитивності цивільногопроцесуального права.

Численні автори формулюють принцип диспозитивності як правило, відповідно доякого суб’єкти цивільного процесуальногоправа можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними й процесуальними правами йзасобами судового захисту при активному сприянні в здійсненні ними цих прав з боку суду, прокуратури, державних органів і громадських організацій («теорія розпорядження») [2, 3]. Наголошуючи при цьому, що основу принципу диспозитивності становлять можливість всіх заінтересованих осіб (позивача, відповідача, третіх осіб, представни ківсторін та інших учасників процесу) вільно, за своїм розсудом упорядковувати свої відносини [4, с.34].

У вітчизняній літературі принцип диспозитивності також визначається по-різному. Так, М.Й. Штефан пропонує наступне визначення: диспозитивність (від лат. Dispono – розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 5, 98 ЦПК), можливості вільно розпоряджатисяними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припиненнясправи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів [5, c.51].

Принцип диспозитивності в цивільному процесі відповідно до визначення В.А. Кройтора – це закріплення в нормах цивільногопроцесуального права положення про можливості осіб, що беруть участь у справі, розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, а також засобами їх захисту, які активно впливають на виникнення, рух та закінчення цивільного процесу з метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів [6, c.41].

В.І. Тертишніков визначає диспозитивність як можливість вільно розпоряджатисясвоїми суб’єктивними матеріальними і процесуальними правами [7, .23]. а поглядА.В. Андрушко, принцип диспозитивності – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної справи в суді в межах дозволених законом й у встановленому процесуальному порядку [8, с.182].

Під принципом диспозитивності також розуміють і нормативно-керівні положення цивільного судочинства, що визначають рушійною силою цивільного процесу ініціативу та волевиявлення заінтересованих у результатах справи осіб, кі реалізуються у межах закону [9, с.95].

Отже дефініції принципу диспозитивності, що наводяться процесуалістами, відрізняються розмаїтістю, при цьому усі вони, не позбавлені певних недоліків.

Приступаючи до аналізу наведених підходів, необхідно визначитися щодо того, яким вимогам повинна відповідати дефініція принципу диспозитивності, ці вимоги полягають у наступному. По-перше, поняття принципу диспозитивності в дефініції не повинне підмінюватися сутністю цього явища. По-друге, визначення принципу спозитивності повинне бути погоджене з поняттям принципу права. рактично ця вимога повинна бути чітко відображена у визначальному терміні, що як ключове слово вживається в самому визначенні. По-третє, у визначенні принципу диспозитивності повинен знайти відображення зміст досліджуваного принципу.

Широко розповсюджені в літературі визначення принципу диспозитивності як свободи сторін у розпорядженні своїми матеріальними й процесуальними сравами, як можливості (права) зацікавленої особи впливати на рух цивільного процесу не задовольняють жодного із перерахованих вимог. Головний недолік всіх цих визначень у тому, що вони не несуть у собі нового знання про обумовлене явище, а лише відтворюють основні наукові погляди на сутність принципу диспозитивності, що мали місце в різні історичні періоди розвитку цивільного процессуального права.

Так, якщо узяти за критерій, за яким особа буде визнаватися суб’єктом диспозитивності, свободу вибору («теорія вибору» – А.Г. Плешанов [10]), в сферу дії диспозитивності потрапили б тільки матеріально зацікавлені особи, а суб’єкти, що діють по обов’язку (суд й ін.) підпорядковувалися б іншим принципам (насамперед законності). Однак цей підхід має істотні недоліки. По-перше, свобода вибору властива будь-якому суб’єктивному праву, у тому числі процесуальному. Будь-який учасник цивільного процесу має певні процесуальні права, а отже, має деякий вибір при їхньому здійсненні. Наприклад, свідок, аючи показання, якщо вони пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, кі важко зберегти в пам’яті, може користуватися записами (ст.181 ЦПК) тощо. о-друге, свободу вибору та свободу розсуду в певних межах мають і ті суб’єкти, які беруть участь у цивільному процесі по службовому обов’язку (суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та ін.). Так, за ЦПК України суд зі своєї ініціативи має право у разі відсутності згоди позивача залучати до участі в справі іншу особу як співвідповідача (ст.33 ЦПК), об’єднати кілька однорідних позовних вимог в одне провадження або виділити справа в окреме провадження (ч.2 ст.126 ЦПК) тощо.

Основним недоліком однієї з концепційзмісту диспозитивності, відповідно до якої цей принцип є рушійною силою цивільного процесу («теорія руху» – М.А. Гурвич [11]), є відношення до суб’єктів диспозитивності всіх осіб, що беруть участь у справі (незале жно від їхнього характеру і їхнього юридичного інтересу), а також суду. Таке широке розуміння диспозитивності суперечить її сутності, тому що допускає порушення справи ким завгодно і в інтересах кого завгодно.

Логічна помилка тут полягає в тому, що диспозитивність є рушійною силою процесу, але аж ніяк не єдиним принципом, що впливає на рух справи (на це у свій час звертав увагу й В.М. Семенов [12]). Цілий ряд процесуальних дій суд зобов’язаний вчинити не з ініціативи сторін і не за своїм розсудом, а за прямою вказівкою закону. Зокрема, суд відкриває провадження у справі, призначає час і місце судового засідання (ст.122 ЦПК), відкладає розгляд справи (ст.191 ЦПК), залишає позовну заяву без руху, повертає її (ст.121 ЦПК). Всі ці дії впливають на розвиток і завершення процесу, але не мають ні найменшого відношення до диспозитивності. У цьому випадку суд діє по обов’язку, а не за своїм розсудом. Має місце дія законності, а не диспозитивності. По-друге, далеко не всі цивільні процесуальні права осіб, які беруть участь у справі, пов’язані з рухом процесу, тобто випливають із принципу диспозитивності. Достатньо значна група цих прав випливає з інших принципів процесу й, насамперед, принципу змагальності. Вільно розпоряджатися можна не тільки повноваженнями, пов’язаними з виникненням, зміною й припиненням процесу (принцип диспозитивності), але й повноваженнями, пов’язаними з формуванням і дослідженням доказового матеріалу. Однак розпорядження повноваженнями останньої групи входить у зміст принципу змагальності. Залишається ще один критерій для відокремлення суб’єктів диспозитивності. Це характер юридичного інтересу до результату справи. Відповідно до позиції представників «теорії інтересу» (Р.Е. Гукасян [13]), суб’єктами диспозитивності повинні визнаватися тільки ті особи, які виражають волю на отримання конкретного правового результату, а не просто правосудного рішення. Керуючись цим критерієм, можна відразу виключити із числа володільців диспозитивних прав суд, тому що будь-який особистий, прямій або непрямий інтерес у результаті розгляду справи є підставою для відводу судді (ст.20 ЦПК). Навпаки, віднесення до їхнього числа позивача й відповідача сумнівів не викликає. Позивач висуває проти відповідача позовні вимоги й тим самим виражає волю на певний правовий результат. Відповідач або не погоджується з позовними вимогами, або визнає позов і виражає волю на той же правовий результат, що позивач.

Таким чином, характер рушійної сили цивільного судочинства визначається крізь призму інтересу осіб, що беруть участь у справі. При цьому необхідно враховувати, що існує така категорія учасників, як треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Їхнє процесуальне положення близько до процесуального положення позивача, однак має певні особливості (ч.1 ст.34 ЦПК). Оскільки третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, вступає у судочинство, що вже виникло й заявляє вимоги на той же предмет спору, її інтересив конкретній справі суперечать інтересам позивача, з ініціативи якого порушена справа. За такою справою позивач додатково здійснює функцію захисту від вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, що має місце й при пред’явленні відповідачем зустрічного позову [14, с.88]. Таким чином, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, повністю підпадають під дію принципу диспозитивності. Але питання щодо третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, і органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб уже не настільки однозначне.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, відповідно не можуть висувати ніяких вимог і не можуть їх визнавати (ч.3 ст.35 ЦПК). Однак відсутність власних матеріальних претензій на предмет спору не означає відсутність вольової спрямованості на певний правовий результат. На відміну від свідків, треті особи не просто дають показаннсуду про відомі обставини справи, а нарівні зі сторонами мають права та обов’язки сторін, які беруть участь у справі, тобто можуть мати власну позицію в справі. Якщо правовий результат судового розгляду не відповідає їхнім матеріальним інтересам, треті особи можуть оскаржити рішення, незалежно від волі сторін. Тобто їх улаштовує не будь-яке правосудне рішення, а тільки вигідне їм.

Що стосується осіб, які беруть участь у справі відповідно до ст.45 ЦПК України, необхідно зазначити, що у теорії дуже часто піднімається питання про реалізацію цими суб’єктами прав, особливо в контексті реалізації принципу диспозитивності. Деякі автори вважають, що ініціатива і активність органів і осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб є безпосереднім обмеженням дії принципу диспозитивності, інші, навпаки, відстоюють позицію, що такі особи та органи сприяють сторонам у здійсненні та захисті їх прав, їх повноваження у судовому процесу обумовлені диспозитивними засадами [15-17]. З висновком першої групи авторів важко погодитися, оскільки головним при здійсненні розпорядницьких дій є все ж таки волевиявлення особи, на захист якої пред’явлений позов.

Наразі, у законодавство, що регламентує участь прокурора та інших осіб у судочинстві з цивільних справ внесені істотні зміни, які спрямовані саме на посилення диспозитивних і змагальних начал у цивільному процесуальному праві, забезпечення незалежності судової влади при здійсненні право- суддя.

Відповідно до ст.46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 ЦПК України звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права та обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. У той же час участь у цивільному процесі органів і осіб, яким за законом надано право захищати інтереси інших осіб, не позбавляє сторону самостійно відстоювати свою правову позицію. Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду.

Таким чином, головною рушійною силою виникнення й розвитку цивільного процесу є ініціатива заінтересованих в результатах справи осіб. Що ж стосується ініціативи та активності органів і осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб, то вона може лише доповнювати або заповнювати ініціативу заінтересованих у результатах справи осіб, тому їх діяльність не можна назвати обмеженням диспозитивних засад. Зі сказаного можна зробити висновок, що ініціатива заінтересованих осіб складає головний зміст принципу диспозитивності, а ініціативу органів й осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших осіб, слід розглядати як доповнення принципу диспозитивності. Таким чином, суб’єктами диспозитивних прав необхідно визнати тільки осіб, що беруть участь у справі, і причому тільки тих з них, хто має заздалегідь сформований конкретний юридичний інтерес до результату справи націленість на певний правовий результат).

Стосовно повноважень суду, В.А. Кройтор вважає, що вони обумовлені засадами законності та законної істини [16]. Виходячи з викладеного, суб’єкти, на яких поширюється дія принципу диспозитивності, відносяться особи, які беруть участь у справі, що мають до процессу як матеріальну, так і процесуальну зацікавленість, а саме; 1) сторони (позивач і відповідач); 2) треті особи (які заявляють і не за-їявляють самостійних вимог щодо предмету спору). Що ж стосується осіб, які беруть участь у справі, що мають тільки процесуальну зацікавленість, то можливість віднесення їх до числа суб’єктів диспозитивності не можна розглядати поза контекстом конкретного виду їхньої процесуальної активності й загальної ситуації, що має місце по конкретній цивільній справі.

Визначаючи принцип диспозитивності через свободу розпорядження правами в процесі, процесуалісти розкривають лише одну сторону досліджуваного принципу. Безсумнівно, розпорядження правом, у тому числі відмова від позову, визнання позову, є найбільш яскравим проявом принципу диспозитивності, щоі призвело до трактування цього принципу через основну його складову. Однак, як слушно зазначає С.В. Моїсеєв, розпорядження є одиничним випадком здійснення права і являє собою одну із правових можливостей щодо суб’єктивного права, що охоплюється більше загальним поняттям «реалізація права» [18, с.33].

иходячи з такого вузького трактування поняття «розпорядження», що, як вірно зазначає А.Ф. Воронов (підтримуючи тим самим А.Т. Боннера), у більшості випадків означає дію, пов’язану з відмовою у тій чи іншій мірі від права, слід дійти висновку, що розпоряджатися процесуальними правами, на відміну від матеріальних, навряд чи можливо [1, с.242]. Наприклад, не можна відмовитися від права на оскарження судового акту, від права на зміну підстави або предмета позову, від права на укладення мирової угоди тощо. Ці права можна за своїм розсудом здійснювати, реалізовувати (або не здійснювати) однак говорити про те, що ними можна розпоряджатися (і в цьому ми згодні з А.Ф. Вороновим) не зовсім вірно. Реалізація права має місце й тоді, коли правом не розпоряджаються, тобто не використовується надана правом можливість. Разом з тим невикористання права й відмова від його здійснення не є тотожними явищами. Про що свідчить і положення ч.2 ст.12 Цивільного кодексу України [19] – нездійснення особою своїх прав не є підставою для їхнього припинення.

Таким чином, головне у принципі диспозитивності – це реалізація суб’єктивних матеріальних прав. При цьому їхнє здійснення завжди буде мати процесуальну форму, тобто супроводжуватися здійсненням однієї або декількох процесуальних дій. Що стосується узгодження поняття диспозитивності з поняттям принципу права, то автори наведених визначень використовують такі терміни, як – «положення», «правило», «нормативно-керівна засада», «нормативно- керівні положення» тощо. Використання цих термінів свідчить про спробу авторів узгодити визначення принципу диспозитивності з поняттям правового принципу. Проте хотілося б висловити думку про те, що вибір якого-небудь із термінів (положення, правило, засада) як визначального поняття при формулюванні дефініції принципу диспозитивності не повинен бути безпідставним. Розуміння термінолоічної чіткості обумовлює необхідність застосування терміну «основна ідея». Такий підхід у найбільшій мірі погоджується з теорією виникнення принципів права й у ньому чітко проявляється розходження між принципом диспозитивності й диспозитивними рисами методу. Згідно ч.4 ст.55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [20].