Функціонування англійського артиклю в художньому тексті і засоби його перекладу на українську мову
88
Тема: “ Функціонування англійського артиклю в художньому тексті і засоби його перекладу на українську мову”
План
Вступ
Розділ 1. Артикль як граматичне явище
1.1 До питання вивчення артиклю
1.2 Теорії, що вивчають артикль
1.3 Визначення статусу приналежності артикля до певної частини мови
1.4 Означений, неозначений та “нульовий” артикль
Розділ 2. Функції артиклів в тексті
2.1 Артиклі – засоби реалізації зв’язності тексту
2.2 Артикль – виразник логіко-суттєвих зв’язків в тексті
2.3 Артикль в системі засобів художньої виразності
Розділ 3. Передача артикля українською мовою
3.1 Поняття про граматичні трансформації.
3.2 Засоби перекладу артикля українською мовою
Загальні висновки
Список використаної літератури
Вступ
Проблема артикля та його місця в мові – одне з найскладніших питань англійської граматики. Незважаючи на величезну кількість літератури з питань дослідження такого граматичного явища як артикль, досі більшість науковців не дійшли єдиного погляду на нього, його значення та функції. Крім того, останнім часом досліджується контекстна зумовленість вживання артиклів, а також відмічається роль артикля в організації тексту в якості засобу встановлення анафоричного зв’язку між самостійними реченнями.
Необхідність вивчення мови як засобу комунікації та тексту у його інтегративній цілісності спонукає доповнити результати вже існуючих праць дослідженням семантичної взаємодії артикля та контексту словосполучень, речень та фрагментів тексту.
Чітко просліджується тенденція останніх років розглядати питання про текстоформуючу, комунікативну функцію артикля. Ще Г.В. Колшанський (21) писав, що сучасна філологія виявляє виразну тенденцію до досліджень реальних мовних одиниць, які функціонують у реальній мовній комунікації (перш за все текстів). Саме цим і пояснюється актуальність нашого дослідження. Окрім цього, у роботі планується застосувати комплексний підхід до вивчення артикля, який не зустрічається в жодній з наукових робіт: по-перше, будуть визначені статус та роль артикля у змістовній та формальній структурі комунікації, по-друге, артикль буде досліджуватися з огляду теорії та практики перекладу, а саме у світі перекладацьких трансформацій розглядатимуться засоби перекладу смислового навантаження, яке часом несе артикль на іншу мову, у нашому випадку на українську мову.
Отже, об’єктом дослідження є англійський артикль.
Предметом дослідження є особливості функціонування англійського артиклю у художньому тексті та засоби перекладу артиклю, що визначає мету нашого дослідження – дослідити особливості функціонування артикля в англійському художньому творі та визначити можливі засоби перекладу англійського артикля на українську мову.
Досягнення поставленої мети обумовило необхідність вирішення наступних завдань:
зробити діахронічний зріз існуючих досліджень з приводу артикля;
розглянути існуючі на даний момент лінгвістичні теорії, в межах яких досліджується артикль взагалі і в англійській мові зокрема;
визначити статус приналежності артикля до певної частини мови;
розглянути систему артиклів англійської мови;
дослідити роль артикля в художньому творі як засобу реалізації зв’язності тексту;
визначити функцію артикля в творі як виразника логіко-суттєвих зв’язків тексту;
розглянути артикль в системі засобів художньої виразності;
висвітлити питання про граматичні трансформації як провідного виду перекладацьких трансформацій;
визначити засоби перекладу англійського артикля на українську мову.
При вирішенні сформульованих завдань застосовувалася змішана методика, яка включає наступні методи дослідження:
метод лінгвістичного спостереження;
дистрибутивний метод;
метод контекстуального аналізу;
метод перекладацьких трансформацій.
Матеріалом для дослідження стали 18 зразків автентичних художніх текстів англійською мовою.
Новизна роботи полягає у застосуванні змішаної методики дослідження, ілюстративного матеріалу, який слугував джерелом дослідження, та спроби комплексного підходу до вивчення такого явища як артикль.
Теоретична цінність праці може бути оцінена як спроба певного внеску у дослідження англійського артикля, особливостей його функціонування у тексті та у комплексному підході до вивчення артикля.
Практична цінність дослідження полягає у можливості використання його результатів на лекційних та семінарських заняттях із стилістики, граматики й теорії та практики перекладу.
Структура магістерської роботи. Робота складається зі вступу, 3 розділів дослідження, 9 підрозділів, загальних висновків по дослідженню та списків використаної теоретичної літератури та художніх творів, що стали матеріалом дослідження.
У Вступі обґрунтовуються актуальність дослідження, наукова новизна, теоретична та практична цінність роботи; визначаються предмет, об’єкт та мета дослідження, згідно цього виділяються завдання та методи дослідження; зазначається матеріал.
У Першому розділі розглядаються загальні питання існування артиклю у сучасній англійській мові, висвітлюються різні погляди на вивчення такого явища як артикль, розглядаються теорії, що вивчають артикль, визначається його морфологічний та граматичний статус, подається характеристика типів артиклю.
У Другому розділі досліджуються функції англійських артиклів в художньому тексті, розглядаються особливості функціонування артикля в художньому творі, подаються результати квантитативного аналізу вживання артиклів в творах англомовних письменників.
Третій розділ роботи представляє дослідження явищ перекладацьких трансформацій взагалі та граматичних зокрема, визначаються засоби, за допомогою яких англійський артикль має перекладатися на цільову мову, в нашому випадку українську.
У Загальних висновках підводяться підсумки проведеного дослідження та зазначаються провідні положення.
Списки літератури та ілюстративного матеріалу містять 62 джерела теоретичної літератури, 7 з яких на мові оригіналу, та 18 зразків англомовних художніх творів.
Розділ 1. Артикль як граматичне явище
У першій главі планується розглянути загальні питання існування артиклю у сучасній англійській мові. Завданням глави є висвітлити різні погляди на вивчення такого явища як артикль, розглянути теорії, що вивчають артикль, визначити його морфологічний та граматичний статус, подати характеристику типів артиклю. Наперед зазначимо, що у перших двох підрозділах глави буде досить вільно вживатися термін „нульовий артикль” під час висвітлення точок зору різних дослідників. У наступних розділах цієї глави буде викладена наша позиція стосовно доцільності використання такого терміну.
1.1 До питання вивчення артиклю
Питання про природу артикля висвітлювалося ще у ранніх англійських описових (донормативних) граматиках XVI ст., і воно досі продовжує активно вивчатися у сучасній лінгвістиці. Історія питання у загальному вигляді представлена у дисертаційному дослідженні Ю.О. Миронець. Коротко вона зводиться до наступного. У XVI-XVIII сторіччях артикля розглядався як знак іменника, який виділявся серед інших частин мови здебільшого за цією ознакою. У кінці XVI ст. існувала і інша концепція, згідно якої артикль розглядався як різновид прикметника. У XVII ст., крім того, деякі автори граматик вже вважали, що артикль є самостійною частиною мови. У цей же період були досить розповсюдженими і більш відокремлені трактування, серед яких виділялися такі: артикль – це певна властивість іменника, артикль – це певний детермінант, артикль – частка. Ю.О. Миронець відмічає, що терміни “definite” та “indefinite” ввів у вжиток Дж. Хауелл у 1662 році.
У XVII- XVIII ст. більшість граматистів виокремлювала у неозначеного артикля у якості провідного неозначено-класифікуюче значення, у якості супутнього – кількісне. У означеного артикля виділяли вказівне значення. У XVIII ст. нормативні граматики, не обмежуючись описом мовних фактів, намагаються встановити мовні норми та правила. При цьому розвиваються дві концепції відносно сутності артикля. Згідно однієї з них, він є самостійною частиною мови, згідно іншої – одним із різновидів прикметника.
Погляду на артикль як самостійну частину мови дотримувалися у XIX ст. досить значна кількість граматистів, проте разом з тим існувала концепція, за якою артикль включався у клас займенників або у клас прикметників. При чому у деяких граматиках артикль класифікувався як означальний (definitive) прикметник, у інших - як прикметник, що виділяє (distinguishing), чи вказівний прикметник (demonstrative), тоді як ряд граматистів вважав його обмежувальним (limiting) прикметником.[1]
У XX ст. артикль досі далеко не всіма граматистами визнається самостійною частиною мови. Дж. Керм, наприклад, не включає артикль у число перелічених ним частин мови, натомість він розглядає вживання артикля лише у зв’язку із класифікацією іменників. Зокрема, він констатує значущість вживання означеного артикля при іменах власних у формі множини.
Крім того, Керм відмічає у означеного артикля функцію генералізації. Керм розрізнює узагальненість та цілісність, або тотальність (totality), наводячи у якості прикладу реалізацій ознаки цілісності речення The Cummingses have left town for their summer home. Відсутність артикля при тому ж самому іменнику у множині пов’язане з ідеєю партитивності: You will find Cummingses active in the various benevolent activities of our city.[2]
О Єсперсен відносить артикль до займенників і включає означений артикль у підклас вказівних займенників, а неозначений – у підклас неозначених займенників. Називаючи означений артикль детермінуючим (the article of determination), Єсперсен вважає його показником того, що виділене контекстом або ситуацією мовлення, а також показником типового або генеративного у семантиці іменника. Пор.: He is quite the gentleman та He plays the violin. О. Єсперсен також відмічає функцію виділення кваліфікативно-уточнюючого контексту, яка визначає необхідність вживання означеного артикля. Неозначений артикль Єсперсен вважає недетермінуючим (the article of indetermination), оскільки його вживання свідчить про відсутність можливості або необхідності ідентифікувати референт. Єсперсен відмічає узагальнююче-генеративне вживання неозначеного артикля у випадках, коли один предмет розглядається як представник цілого класу предметів. Також вказується на дистрибутивне вживання артикля.[3]
У сучасній описово-нормативній граматиці Р.Кверка, С. Грінбаума, Дж. Лінча та Я. Сквартвіка, заснованій на аналізі значного узагальненого фактичного матеріалу живої англійської мови, артикль розглядаються тільки у тих розділах, де мова йде про класифікацію іменників та про детермінанти іменників у складі словосполучень. Питання вживання артиклів пов’язується з питанням про референцію іменників, при цьому виділяється три типи референції: родова (generic), конкретна (specific) та одинична (unique). Референція розуміється авторами як відношення імені до об’єкта незалежно від характеру (конкретного чи абстрактного) об’єкту, що позначається.
Конкретна референція зазвичай передбачає попереднє знайомство комунікантів із предметом, який називається – він або згадувався раніше або складає частину культурної ситуації (the cultural situation). Засобом експліцитного вираження цього виду референції є означений артикль.
При родовій референції можливе вживання як означеного, так і неозначеного артиклів, або їх відсутність.
Одинична референція властива іменам власним, які зазвичай не вживаються з артиклями. Проте у контексті деяких обмежувальних модифікацій значення одиничності модифікується в партитивне, що виражається наявністю при іменниках означеного артикля: during January – during the January of that year. Відмічається можливість перетворення власних імен на імена загальні. Показником цього є вживання іменника з тим чи іншим артиклем.
У вітчизняній же граматиці укорінилася точка зору на артикль як службову частину мови. Виділення артикля в самостійну частину мови зумовлене у деяких граматиках трактуванням артикля як самосійного слова із власними значенням та функціями, у інших – як самостійного слова, яке проте функціонує у якості маркера іменника.
У числі теоретичних граматик 80-х років слід також згадати граматику М.Я. Блоха. У ній артикль розглядається як особливий тип допоміжної граматичної одиниці, як детермінант іменника, який складає з ним аналітичну єдність, що займає проміжне положення між вільним синтаксичним сполученням слів та сполучання граматичного афіксу із значущою основою.
Цікавій та складній проблемі артикля в англійській мові присвячено чимало й окремих досліджень.
Наприклад, С.Г. Ахметова трактує артикль як спеціальний клас слів, які існують для вираження дейктичних відносин. На думку авторки, розрізняються означений, або ідентифікуючий, артикль, неозначений, або класифікуючий, та нульовий артикль – дейксис узагальнення. [4]
Докладніше ці питання будуть розглядатися пізніше (пп. 1.2; 1.3; 1.4)
У багатьох дисертаційних працях вітчизняних дослідників також розглядаються питання сутності артикля, його значень та функцій.
Говорячи про сутність артикля О.Б. Маранцман висловлює думку про неможливість включення англійського артикля ані до розряду слів, ані до розряду морфем. Сутність артикля в тому, що він уявляє собою окремий сегмент слова, або атрибутивної групи та виконує функцію маркування. Це формальна ознака словотипа, формотипа чи синтагмотипа.[5]
Більшість авторів дисертацій відносять артикль до числа визначників (детермінантів) іменника, не розкриваючи при цьому поняття „визначник”. При цьому проблема артикля розглядається у зв’язку із питанням про характер семантики іменника. Так, Л.І. Гуренко стверджує, що поняття референта відноситься до екстралінгвістичної дійсності та є нерелевантним при дослідженні функціонування мови. Релевантним є об’єм поняття, яке виражається іменником. Загальний об’єм поняття, яке виражається необчислювальним іменником, уявляє собою “неозначену довжину”. Таке поняття не здатне ділитися на однорідні одиниці. Необчислювальний іменник, який виражає неграничне поняття у загальному об’ємі, оформлюється нульовим артиклем. Якщо під впливом якихось факторів поняття набуває здатності ділитися, утворюються одиниці неграничного членування та відповідні до них необчислювальні іменники оформлюються неозначеним артиклем. Вживання неозначеного артикля не пов’язане із обчислювальністю/ необчислювальністю іменника, ані з протилежністю однини чи множини. Неозначений артикль маркує одиничну розчленованість значення іменника будь-якого семантичного класу, нульовий артикль – нерозчленований характер іменника.[6]
Про неозначений артикль Т.В.Соколова висловлює іншу думку. Вона також розглядає артикль у зв’язку із питанням про семантику іменника та виділяє три групи імен за ступенем абстрагованості їхнього значення. Автор констатує, що функціонування неозначеного артикля зумовлене не лише лінгвістичними, але й різними екстралінгвістичними факторами. Призначення артикля виходить за межі вираження граматичної категорії імені. Він є елементом більш широкої категорії лімітативності, яка має відкритий характер.
Авторка вважає необґрунтованим гіпотезу про семантичну багатозначність неозначеного артикля. Мають місце синтагматичні нашарування на смисловий зміст імені як в артиклевій, так і у безартиклевій формі. Неозначеному артиклю належить лише досить абстрактне значення “окремості” явища, що позначається. Можливість вживання неозначеного артикля із будь-яким іменником виникає за наявності в семантиці іменника смислового відтінку “окремості” стану, що позначається. Ця взаємодія семантики артикля та іменника – фактор парадигматичний. Розглядаються фактори, які сприяють цій обставині, роз’яснюються специфічні смислові відтінки, зумовлені ступенем абстракції імені. Індикаторами ступеню абстракції ім’я можуть бути різноманітні кількісні та якісні лімітації, що мають власне вираження в семантиці слів, які сполучаються з іменником. У реченні діють також фактори граничності лексико-семантичного фразового контексту та сегментації відображеної в ньому дійсності.
Вживання як означеного, так і неозначеного артиклів досліджується і в дисертації А.Н. Вєтошкіної. Авторка вважає, що вживання означеного артикля пов’язане з лімітацією, обмежуванням того поняття, яке називає іменник, що викликане, наприклад, наявністю при іменнику лімітую чого означення. Тоді як вживання неозначеного артикля спостерігається при іменниках з такими означеннями, які дають яскраву характеристику референта, підкреслюють його вагомість, значущість. Вживання неозначеного артикля спостерігається здебільшого в текстах художньої прози (запам’ятаймо це), а також у науковій прозі – у працях з літератури та мистецтва. Функції неозначеного артикля – виділення яскравої або вагомої характеристики референта. Цю функцію авторка вважає стилістичною. Функція означеного артикля – обмежувальна. [7]
У дисертації Є.В. Барабаш проблема артикля аналізується в аспекті пов’язаності тексту. Артикль, як стверджує авторка, — особливе службове слово, за допомогою якого здійснюється складний процес співвіднесення у тексті різних одиниць, встановлюються смислові зв’язки. Зв’язки, що встановлюються, мають анафоричний та катафоричний характер. Означений артикль на рівні тексту виступає в ідентифікуючій функції.
Отже, вище був представлений загальний нарис вивчення феномену артиклю в сучасній англійській мові. Тепер вважаємо за необхідне розглянути основні проблеми функціонування артиклів більш докладно.
1.2 Теорії, що вивчають артикль
Незважаючи на те, що існує значна кількість літератури, у якій критикуються існуючі теорії, вважаємо за необхідне зупинитися на розгляданні наступних теорій, що вивчають вживання артикля:
1) Теорія означеності / неозначеності.
2) Теорія артиклю, який виражає категорію окремого та загального.
3) Вживання артикля як виразника “даного” та “нового” (теми та реми).
4) Теорія актуалізації.
5) Теорія субстантивізації.
6) Вживання артикля в світі категорії дейксису.
Однією з найбільш розповсюджених точок зору є розглядання артикля на основі логічної категорії означеності / неозначеності.
Згідно цієї теорії, означеність пов’язується із знайомістю, предмет є знайомим для того, хто слухає. Прихильниками цієї теорії є Дж. Керм, О. Єсперсен, І Крамський, А.М. Мухін, Л.І. Ілія, С.І. Канович, О.И. Москальська, Б.А. Серебрєніков, В.І. Тур та ін.
І Крамський вважає, проте, що категорія означеності уявляє собою більш широку проблему. Ця категорія виражається не лише артиклями, але й низкою інших засобів, сюди, наприклад, відносяться демонстративи, форми відмінку, які передають означеність та неозначеність. “Самий факт наявності артиклю в мові вже є проявом категорії означеності”.[8]
Б.А. Серебрєнніков вважає, що означеність предмета може залежати від наступних факторів суб’єктивного та об’єктивного порядку:
1. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, представити той чи інший предмет означеним чи неозначеним.
2. Суб’єктивне бажання того, хто говорить, вказати на предмет й тим самим звернути на нього увагу співбесідника.
3. Суб’єктивна здатність думкою уявити предмет означеним.
4. Означеність, яка залежить від специфіки самого предмета чи факту.
5. Наявність незалежних від того, хто говорить, об’єктивних умов навколишнього середовища, які створюють умови для означеності предмета.
Неозначеним іменник може бути в мові тоді, коли він є не одиничним представником класу предметів, що допускають можливість іншого вибору чи абстрактним, неконкретним найменуванням предмету.[9]
Б. А. Серебрєніков виокремлює наступні типи означеності:
1. Означеність предмета може бути зумовлена тим, що ми, вживаючи в мовленні іменник, вказуємо на його тотожність із предметом, який згадувався у попередньому контексті мовлення, або прямий логічний зв’язок із змістом попереднього контексту. Такий тип означеності автор називає анафоричною означеністю.
2. Іменник може бути означеним внаслідок його приналежності до іншого іменника, наприклад, “дівчинка читає книгу”. Такий тип означеності має назву присвійної означеності.
3. Іменник визначається характером тієї ситуації, в якій відбувається акт мовленнєвого спілкування. Цей специфічний тип означеності Б. О Серебрєніков називає ситуативною означеністю
4. Іменник визначаються тим, що на нього падає дейктичний наголос, який посилюється використанням в якості засобів непрямого дейксису різноманітних конструктивних елементів мови (речення та відмінникові конструкції, прикметники відносні, тощо). Означеність цього типу носить назву дейктичної означеності.
Як вважає О.М. Москальська, означеність та неозначеність іменника виражається наступною системою засобів.
Означеність
1. Означений артикль.
2.Значуща відсутність артиклю (нульовий артикль).[10]
Проте слід відмітити, що автори, які дотримуються точок зору, що артикль виражає категорію означеності чи неозначеності, не завжди послідовно та впевнено доводять цю теорію та змушені часто приводити приклади так званих “винятків із загального правила”.
Л.І. Божко, кажучи про основне правило вживання неозначеного артиклю, який позначає невідомі особи чи предмети, відмічає, що нерідко причина вживання неозначеного артиклю приховується у синтаксичному оточенні и призводить додатково ще три випадки відхилення від типового вживання.[11]
Багатьох дослідників не задовольняла концепція категорій означеності-неозначеності, і вони намагаються розглядати значення артикля в іншому світі. Ці дослідники висловлюють думку про те, що артикль виражає категорію часткового та загального. Ця точка зору, наприклад, висловлювалася в працях М.Б. Нікітіна, О.І Москальської, Л.І. Божко та ін.
М.В. Нікітін вважає ,що у частковій співвіднесеності іменник називає конкретний предмет, явище. У загальній співвіднесеності – увесь род (клас, розряд) предметів, явищ та виражає родові поняття. Означеність та неозначеність іменників має місце лише у випадках часткової співвіднесеності іменників та встановлюється тим, хто говорить, с точки зору того, хто сприймає.
Згадаймо ще одну теорію, яка пояснює вживання артиклю с точки зору актуального членування речення на “те, що дано” та “нове”.
Так, наприклад, О.І. Москальська вважає, що артикль виражає комунікативну роль іменника у реченні і разом із порядком слів та інтонацією він вказує, чи входить іменник в склад вихідного моменту повідомлення (даного), чи у склад того, що повідомляється (нового) – вживаючи терміни празької школи, до теми чи до реми відноситься іменник. Іменник, який є новим, тим, що повідомляється у реченні, вживається з неозначеним (або нульовим) артиклем та знаходиться ближче до кінця речення, воно ж несе на собі основний наголос. Іменник, який входить у вихідний момент повідомлення, оформлюється означеним артиклем, він стоїть на початку речення та має другорядний наголос. [12]
Порівнюючи матеріал російської та англійської мов, подібні спостереження робить і професор Б.О. Ільїш. Він пише: “Нерідко неозначений артикль є показником смислового предикату речення і саме цим відрізняється від означеного артикля. Порівняймо, наприклад, речення: “I opened the door and a man came in” та “I opened the door and the man came in.”
У російській мові, як відомо, спосіб вираження смислового предикату буде зовсім інший, а саме: тут провідна роль належатиме порядкові слів. Пор.“Я открыл дверь и вошел старик” та “Я открыл дверь и старик вошел”.[13] Можемо зазначити, що і в українській мові це явище є таким самим.
Надалі Б.О. Ільїш відмовився від терміну “смисловий предикат” та став використовувати вже згадані “тему” та “рему”. Згідно цієї точки зору, неозначений артикль є засобом, який вказує на рему в реченні. Тоді як означений артикль, на протилежність неозначеному артиклю, вказує на тему.[14]
Проте не всі дослідники погоджуються цілком пов’язувати вживання артиклю з актуальним членуванням. Наприклад, С.Г. Ахметова вказує на те, що не так вже і рідкі випадки, коли рема вводиться означеним артиклем, а тема вжита з неозначеним артиклем.[15]
Ще однією з найбільш розповсюджених теорій є теорія, яка пояснює вживання артикля з позиції “актуалізації”. Першим вченим, який сформулював цю теорію, був Г. Гійом.
Згідно цієї теорії, абстрактне поняття, яке існує у свідомості, вжите з означеним чи неозначеним артиклем, “актуалізується”, його система побудована на протиставленні “ідей” або “чистих понять та їх реалізації в мовленні”.
Артикль вказує на існування ідеї у свідомості, що передує вживанню імені в мовленні. Він слугує знаком, за допомогою якого відбувається перехід від абстрагованості ідеї до меншої абстрагованості, до чогось часткового та перехідного, та встановлює зв’язок між іменем-назвою речі та відношенням цієї назви до ідеї імені.
Хоча ця теорію далі розвивалася, назвемо імена таких вчених як, наприклад, Ш. Баллі та Ю.О. Левицький, все ж вона слушно не приймається багатьма лінгвістами, бо теорія ця не пояснює вживання артиклів іншими словами, вона не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.[16]
Не менш розповсюдженою є теорія “субстантивізації” артикля. Цю теорію розвивав К.Бюлер.
Але й вона не може бути беззаперечно прийнята. Як відомо, в сучасній англійській мові субстантивізація різних частин мови відбувається із вживанням як означеного/ неозначеного, так і нульового артиклів. Крім того, цю функцію виконують також и вказівні, присвійні та інші займенники. Таким чином, ця теорія не дозволяє диференціювати вживання різних артиклів.
Деякі вчені намагалися покласти в основу вживання артикля кількісний принцип, який розглядає взаємовідносини предмету з множиною таких самих предметів. Терміни “означеність” та “неозначеність” замінюються терміном “одиничність”. Різниця між означеним та неозначеним артиклями зводиться до того, що неозначений артикль позначає одиничність або, іншими словами, одиничність предмета на фоні множини рівних йому однорідних предметів, тоді як означений артикль позначає одиничність предмета без оточуючої його множини. Причому ця одиничність може бути різноманітна, через те, що, з однієї сторони, існують предмети, одиничність яких носить ситуативний характер.
У всіх цих випадках, коли створюється ситуація одиничності без оточення множинності однорідних предметів, вживається означений артикль.
У тих випадках, коли кількість предметів взагалі не мислиться, артикль відсутній. В.Я. Пропп, наприклад, ось як пояснює цю точку зору: “...різниця в значенні двох артиклів лежить в області кількісних співвідношень самих речей...Неозначений артикль позначає предмет, який мислиться у якомусь зв’язку з оточуючою його множиною подібних йому предметів. Означений артикль позначає предмет поза цим зв’язком. Якщо єдність на фоні множини дає неозначений артикль, єдність без цього фону дає означений артикль, тоді там, де взагалі не прикладається поняття кількості і множинності, артикль взагалі не застосовується.”[17]
Таким чином, висновок, до якого приходить В.Я. Пропп, полягає в тому, що неозначений артикль має функцію виділення, тоді як означений артикль слугує для позначення вже виділених предметів або для називання таких предметів, які не допускають виділення.
Про кількісний характер вживання артиклю каже и Р.Магнуссон.[18]
Багато, хто з дослідників дотримуються точки зору, що в основі протиставлення артиклів лежить різне відношення предмета, який називає іменник, до класу однорідних предметів; означений артикль виділяє, а неозначений артикль відносить до класу однорідних предметів.
Як вважає професор О.І. Смирницький, “означений артикль характеризує предмет, який позначається іменником, як відомий, конкретний предмет, який виділяється з усього класу однорідних з ним предметів. Він може індивідуалізувати та виділяти не лише означений предмет, але й клас предметів в цілому, протиставляючи його іншим класам. Неозначений артикль характеризує предмет, з назвою якого він пов’язаний, як одного з представників, будь-якого представника того чи іншого класу предметів”.
Стосовно ж нульового артиклю, то його основне призначення, на думку професора О.І. Смирницького, полягає у “повному відволіканні та абстрагуванні від класифікації та індивідуалізації”.[19]