Фізичні особи як суб’єкти цивільного права

Фізичні особи як суб’єкти цивільного права (курсова робота)

Вступ

У цей час цивільна правоздатність та дієздатність є найбільш значущими  для громадян. Основним завданням  правоздатності та дієздатності є те, як громадяни будуть здійснювати їх.

У цій роботі розглядається  поняття та зміст правоздатності та дієздатності, ім'я та місце проживання громадянина, акти цивільного стану, визнання громадянина безвісно відсутнім  і оголошення її померлою.

Актуальністю даної  тематики є зміст та структура правоздатності та дієздатності, де встановлюються основні права, які пред'являються до громадян, коли вони їх здійснюють і несуть певні обов'язки по їх здійсненню.

Об'єктом роботи виступають суспільні відносини громадян як суб'єктів цивільного права.

Предмет роботи - громадяни  як суб'єкти цивільного права.

Метою нашого дослідження  є вивчення особливостей даного явища  обгрунтованого регулювання даного інституту.

Виходячи з мети визначено  такі завдання дослідження:

- Дати поняття і визначити  сторони правоздатності та дієздатності;

- Розкрити зміст правоздатності  та дієздатності;

- Виявити права і обов'язки  громадян;

- Розглянути коло осіб, до яких застосовується правоздатність  та дієздатність.

    Характер взаємовідносин держави з особою є важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою  проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

На українських теренах  питання прав людини та їх захисту  порушувалися ще в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно  до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати  про те, щоб на рядовий і простий  народ не покладали надмірних  тягарів, утисків і надмірних  вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши  свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого.

Остаточне ж становлення  прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з  поваленням феодалізму й проголошенням  за доби буржуазних революцій свободи  людини. У Декларації незалежності СІЛА 1776 р. проголошено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., визначено:

1. Люди народжуються і  зостаються вільними та рівними  в правах.

2. Мету кожного державного  союзу становить забезпечення  природних і невідчужуваних прав  людини. Такими є свобода, власність,  безпека і опір пригнобленню.

Свобода людини — є вихідним поняттям проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом.

Свободу людини визначають певні  ознаки. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права  порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві  саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом  поняття свободи людини повно  відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує також  принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція  України. Водночас свобода людини як об'єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам'ятати, що поняття  свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку, свобода  характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується у можливості вчиняти  конкретні дії в межах, наданих  людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами  чинного права, визначаються як суб'єктивні  права людини.

Теорія права і правова  практика розрізняють поняття "права  людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде  про права, пов'язані з самою  людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут  виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього  виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність(ст. 29), право  на невтручання в особисте та сімейне  життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить  належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з  правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій  або іншій державі, а права  громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених  Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні  партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права  людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолютного  значення, оскільки за згодою між державами  деякі громадянські права можуть бути поширені на громадян іншої держави  — суб'єктів укладених між  державами договорів.

На нашу думку, необхідно  звернути увагу на слова Основного  Закону про те, що кожен має право  захищати свої права не забороненим  законом способом. А чи можна передбачити  в законі всі негативні наслідки самоза­хисту цивільних прав і заборонити їх? Відомі випадки, коли власники земельних  ділянок створювали самосуд над  особами, які посягали на їх власність. Але, крім закону, є ще моральні норми, яких теж потрібно дотриму­ватись при  самозахисті цивільних прав.

Зловживання правом - це особливе цивільне правопорушення. Специфіка  його в тому, що дії порушника  випливають з належних йому прав, але  при цьому порушують права  й охоронювані законом інтереси інших осіб. Відомі випадки, коли особа  використовує свої права виключно з  метою заподіяти шкоду іншій  особі (такі дії порушника називаються  шиканою). Шикана може бути як матеріального, так і процесуального характеру.

 Розділ 1

 Правовий статус фізичних  осіб як суб’єктів цивільних  правовідносин

Визначаючи правовий статус фізичної особи як суб´єкта цивільних  правовідносин, слід зважати на те, що цивільне право має за мету упорядковувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити  їм можливість автономно вирішувати приватні суспільно-значимі питання.

Досягти цієї мети можна лише у випадку, коли всі галузі права  будуть спрямовані на захист фізичної особи як суб´єкта права. Відчути  себе суб´єктом права індивід  може тільки тоді, коли усвідомить своє, чітко визначене місце в житті  цілісного соціального організму, яким є держава.

Цивільне право як система  юридичної децентралізації, основне  місце в якій посідає індивід  як суб´єкт правовідносин, є найкращим  засобом для такого усвідомлення. Будучи носієм певних цивільних прав, особа має юридично забезпечену можливість діяти за своїм бажанням. Кредитор може вимагати повернення боргу від боржника, власник може володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном, особа, якій виповнилось 14 років, може вільно самостійно пересуватися по території України. Необхідно тільки, щоб здійснення цих та інших прав відбувалося в певних правових межах. Ці межі можуть встановлюватися законом, договором чи іншим передбаченим законодавством способом.

Громадянин є суб´єктом  права не тільки тому, що дозвіл на це йому надала держава в спеціальних  законодавчих приписах, а й внаслідок  вироблених суспільством традицій, звичаїв.

Правовий статус фізичної особи як суб´єкта цивільного права  характеризується не лише свободою і  незалежністю, а ще й тим, що його свобода і незалежність є обмеженими. Адже, якщо особа претендує на те, щоб до неї ставилися як до суб´єкта права, поважали її честь і гідність, то й сама вона мусить таким же чином  ставитися до інших. Аморальні вчинки особи при укладанні пра-вочинів або виникненні інших юридичних фактів, порушення добрих звичаїв, що склалися в суспільстві, повинні зумовлювати недійсність таких правочинів (навіть у тому випадку, якщо закон не передбачає подібної підстави припинення правовідносин), або призводити до інших негативних для порушника наслідків. На правовий статус особи впливають, перш за все, правові фактори.

До правових факторів належать цивільна правоздатність і цивільна дієздатність.

1. Статус фізичної особи у цивільних правовідносинах

Правовий статус особи  — це система закріплених у  нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт  права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають  членів суспільства. У політичному  плані відповідно до конституції  особа виступає як громадянин, особа  без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється  юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина — самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина  певної держави, доцільно говорити про  правове становище особи в  цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними'.

 Є, однак, точка зору  білоруських учених про розрізнення  понять правового статусу та  правового становища особи. У  поняття правовий статус вони  включають статутні права і  обов'язки, тобто такі, що формуються  у вигляді

Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так  і окремо, обумовлюється особливостями  соціального статусу, що існує в  даний період розвитку суспільства  і держави. Соціальний статус особи  залежить від сутності соціального  укладу, в умовах якого він складається  і функціонує. На нього впливає  безліч факторів. Основними з них  є праця і власність як основа формування громадянського суспільства. У перспективі праця (що створює  для кожного гідний суспільному  прогресу стандарт життя) і власність (що розвивається і примножується  в різноманітних формах і видах) визначатимуть місце і роль людини в суспільстві, її соціальний і юридичний  статус.

Правовий статус особи  відображає юридичне закріплення досягнутого  суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному  вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї.

1. Усі люди вільні від  народження, і ніхто не має  права відчужувати їх природні  права. Забезпечення і охорона  цих прав є головним обов'язком  держави.

2.  Свобода особи полягає  у можливості робити все, що  не завдає шкоди іншій особі.

3.  Межі свободи можуть  визначатися законом, який відповідає  праву, а право є мірою свободи.

4.  Обмеження прав є  можливим виключно з метою  сприяння досягненню загального  добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового  статусу особи серед вчених немає  єдності. Нерідко до його структури  вводяться, крім прав, свобод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є  або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують  його, примикають до нього, але не складають  його структуру.

Відомо, що інтерес передує  правам і обов'язкам незалежно  від того, чи знаходить він пряме  закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту  з боку держави. Як категорія позаправова  або «доправова» інтерес закріплюється  не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він  сприяє формуванню правової настанови  особи. Можливо виділення законного  інтересу як елемента структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний  стан є передумовою набуття індивідом  правового статусу громадянина  конкретної держави в повному  обсязі. Воно визначає формування правового  становище особи і особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обов'язків істотно впливають  на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без  створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов'язків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні  та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Існують різні підходи  до питання про співвідношення правосуб'єктності і правового статусу: одні вчені  вважають правосуб'єктність передумовою  правового статусу, другі схильні  включати її в правовий статус як структурний  елемент, треті називають правосуб'єктність більш об'ємною категорією, яка  вбирає в себе правовий статус.

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового  статусу, тому що вона полягає в здатності  особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Однак цим  її призначення не вичерпується. Без  правосуб'єктності неможливо визначити  правовий статус фізичної і юридичної  особи: спеціальна правосуб'єктність впливає  на спеціальний статус, а індивідуальна  правосуб'єктність значною мірою  характеризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу  від інших соціальних статусів особи  — економічного, політичного, етнічного  та ін.

Термін «правосуб'єктність»  застосовується до суб'єктів права  — учасників правовідносин. Термін «правовий статус» вживається для  характеристики правового становища  особи в цілому. Припускаючи наявність  правосуб'єктності, правовий статус особи  є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб'єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства безпосередньо виражає його правосуб'єктність, котру, як записано в Загальній декларації прав людини ООН, зобов'язані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави (див. про правосуб'єктність у главі 18 «Правовідносини. Юридичні факти»).

Юридична відповідальність також є елементом правового  статусу, що особливо виявляється при  аналізі спеціального статусу посадової  особи. Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб'єктивного юридичного обов'язку не виключає необхідності розглядати її як структурний елемент правового  статусу.

Структура правового статусу  особи може бути представлена у вигляді  таких елементів:

- правосуб'єктність;

- права;

- свободи;

- обов'язки;

- відповідальність (має вторинний  характер — реалізується в  результаті вчиненого правопорушення  або в зв'язку з невиконанням  компетенції чи перевищенням  її обсягу. В останньому разі  йдеться про правовий статус  посадової особи).

Правовий статус мають  будь-яка особа, відокремлені групи  осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому — громадянське суспільство (народ) (див. § «Правовий  статус народу (громадянського суспільства)».

Види правових статусів особи:

загальний

спеціальний

індивідуальний

Загальний

- статус особи як громадянина  держави закріплений у конституції  і конституційних законах. Він  є загальним, узагальненим і  однаковим для всіх незалежно  від національності, релігійних  переконань, соціального стану; характеризується  стабільністю і визначеністю; передбачає  рівність прав і обов'язків  громадян, рівність їх перед законом;  є засадничим для всіх інших;  є основою для набуття конкретних  суб'єктивних прав, покладення обов'язків  і несення відповідальності

Спеціальний

- статус особи як представника  тієї чи іншої соціальної групи,  відокремленої за певним юридико-значущим  началом (родом діяльності, віком  та ін.), який наділений відповідно  до законів та інших нормативних  актів спеціальними, додатковими,  правами і обов'язками, обумовлений  особливостями становища особи  і потребами її функціональної  спеціальної активності (студент,  пенсіонер, військовослужбовець,  посадова особа та ін.); є загальним  для певного кола осіб. Спеціальний  статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста)  загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер

Індивідуальний

- статус особи як індивідуума,  який становить персоніфіковані  права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях  і особливостях (стать, вік, родинний  стан, стан здоров'я, релігійні  переконання тощо), відрізняється  рухливістю: змінюється відповідно  до тих змін, що відбуваються  в житті людини

Виходить свого роду «мотрійка», яка складається із трьох видів  статусів у одного суб'єкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини). Загальний правовий статус у всіх громадян — один, спеціальних статусів (різноманітних) — багато, індивідуальних -стільки, скільки осіб проживає в державі.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального  статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій.

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний  правовий статус на рівні окремих  соціальних груп, відрізняються різноманітнішою  галузевою гамою, ніж загальний  статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові  статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині  її правосуб'єктності, головним чином  дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою  діяльністю і на створення акціонерного товариства — елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців. Тут виявляється  специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом  галузевої дієздатності), так і  міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю  права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення.

Види правових статусів особи за суб'єктами:

•  статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним  громадянством, біженців, українських  громадян, що перебувають за кордоном;

•  статус службових і  посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.);

•  статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних  об'єктах, секретних виробництввх) та ін.

1.2 Поняття і елементи цивільної правоздатності та дієздатності

Як ми вже зазначали  для того, щоб брати участь у  цивільних правовідносинах, фізична  особа повинна бути наділена цивільною  правосуб'єктністю.

Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні обов'язки, визнається за всіма фізичними особами з моменту народження. Однак у випадках, що прямо передбачені в законі, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК). Наприклад, майновий інтерес зачатої, але ще не народженої дитини охороняється шляхом закріплення за нею можливості у разі живонародженості бути визнаною суб'єктом спадкових правовідносин. Окрім цього, у випадках, що прямо встановлено законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Наприклад, особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин лише по досягненні повноліття (ст. 290 ЦК). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин.

Правоздатність є обов'язковою, загальною передумовою виникнення та здійснення суб'єктивних цивільних  прав та виконання цивільних обов'язків. За своєю правовою природою цивільна правоздатність є суб'єктивним цивільним  правом. Однак від інших суб'єктивних цивільних прав вона відрізняється:

• специфічним змістом, який полягає у здатності (можливості) мати будь-які законні цивільні права  та обов'язки. Тобто правоздатність є лише передумовою до правоволодіння. І лише реалізувавши правоздатність, особа може набути відповідних суб'єктивних цивільних прав та обов'язків;

• специфічним обсягом, який полягає у тому, що всі фізичні  особи є рівними у здатності  мати цивільні права та обов'язки. Перелік  цивільних прав та обов'язків, які  може мати фізична особа, є доволі широким і може містити всі  особисті немайнові та майнові права  і обов'язки, що встановлені Конституцією, ЦК України та іншими законами. Проте  в окремих випадках цивільну правоздатність може бути обмежено законом. Її обмеження  іншими способами, наприклад, правочином, правовим актом Президента України, органу державної влади, органу влади  АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових  осіб, є незаконним (ст. 27 ЦК);

• специфічним призначенням, оскільки покликана забезпечити  кожній фізичній особі юридичну можливість набувати конкретних цивільних прав та обов'язків, використовуючи які, вона може задовольнити свої інтереси та досягти  мети;

• наявністю тісного зв'язку правоздатності з особою її носія, оскільки закон не допускає її відчуження чи передачу іншій особі.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями  набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також  здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч. 1 ст. 30 ЦК).

Дієздатність, як і правоздатність, за своєю юридичною природою є  суб'єктивним цивільним правом, яке  перебуває в тісному зв'язку з  особою носія. Зміст цього суб'єктивного цивільного права фізичних осіб передбачає такі повноваження:

1) здатність фізичної особи  своїми діями набувати цивільних  прав та створювати для себе  цивільні обов'язки;

2) здатність самостійно  здійснювати цивільні права та  виконувати обов'язки;

3) здатність нести відповідальність  за невиконання цивільних обов'язків.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи передбачено ЦК України  і може бути обмежено лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма  фізичними особами, дієздатність не може бути однаковою. Закон визначає кілька різновидів дієздатності:

• повна дієздатність;

• дієздатність фізичних осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх);

• дієздатність фізичних осіб у віці до 14 років (малолітніх).

Повна цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи  своїми діями набувати та здійснювати  весь спектр передбачених законом цивільних  прав та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов'язки, тобто  реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Набуття має місце у  разі, якщо повна дієздатність фізичної особи виникає в неї незалежно  від її волі. ЦК України до таких випадків відносить:

1) досягнення фізичною  особою віку 18 років (повноліття) (ч. 1 ст. 34 ЦК);

2) реєстрація шлюбу фізичної  особи, яка не досягла повноліття. При цьому, в разі припинення  шлюбу до досягнення фізичною  особою повноліття, а також у  разі визнання шлюбу недійсним  з підстав, не пов'язаних з  протиправною поведінкою неповнолітньої  особи, набута нею повна цивільна  дієздатність зберігається (ч. 2 ст. 34 ЦК).

Надання має місце у  разі, якщо виникнення повної дієздатності фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному порядку. Повна дієздатність надається:

1) фізичній особі, яка  досягла 16 років і працює за  трудовим договором;

2) неповнолітній особі,  яка записана матір'ю або батьком  дитини;

3) фізичній особі, яка  досягла 16 років і бажає займатися  підприємницькою діяльністю. В цьому  разі повна дієздатність надається  з моменту реєстрації неповнолітньої  фізичної особи як підприємця.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі, якщо такої згоди немає, повну цивільну дієздатність може бути надано за рішенням суду. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Цивільну дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) визначено як неповну. Обсяг дієздатності неповнолітніх визначається ст. 32 ЦК України та є достатньо широким, однак не таким, як це за повної цивільної  дієздатності. Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або самостійно (у випадках, що передбачені законом), або за згодою батьків (усиновителя, піклувальника).

Самостійно вони вправі:

• вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє  побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному  розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;