Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Центральна спілка споживчих  товариств

УКООПСПІЛКА

Рівненський кооперативний  економіко-правовий коледж

 

 

 

 

 

 

                                                        Циклова комісія

                                                                                    юридичних дисциплін

 

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни”Цивільне  і сімейне право”

на тему : ”Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин”

 

 

 

 

                                              Студентки

                                                                          другого курсу,групи Ю-31

            спеціальність “Правознавство”

                                                                      денної форми навчання

                                                                                  Ігнатенко Анастасії Сергіївни

 

 

                                                                 Науковий керівник:

                                              викладач 

                                                                              Січкар Ельвіра Григорівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                                             Рівне-2009

      

Зміст

 

 

Вступ

Розділ 1.Загальні положення про фізичну особу.Її правоздатність

та дієздатність

            1.1.Ім’я фізичної особи

            1.2.Місце проживання фізичної  особи

            1.3.Поняття фізичної особи у  цивільному праві зарубіжних  країн,і джерела її цивільно-правового статусу

Розділ 2.Обмеження дієздатності фізичної особи,визнання її недієздатною,безвісно відсутньою,і оголошення померлою

            2.1.Акти цивільного стану

            2.2.Поняття та зміст дієздатності  в різних  цивільно-правових системах.Обмеження  дієздатності фізичної особи

Розділ 3.Фізична особа-підприємець

Висновки

Список використаної літератури

Додаток 1.

Додаток 2.

Додаток 3.

Додаток 4.

Додаток 5.

Додаток 6.  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

     Актуальність теми дослідження. Фізичною особою визнається людина.При цьому з правової точки зору фізичними особами є  не тільки громадяни України,а й іноземні громадяни,особи без громадянства.

З народженням людини в неї виникають різного роду права й обов’язки.Однак для виникнення у людини  прав і обов’язків недостатньо факту її народження.Необхідно враховувати,що фізична особа-це людина,яка має првоздатність.

    Цивільна правоздатність-це  здатність мати цивільні права  й обов’язки (ч.1 ст.25 ЦК),яка визнається за всіма фізичними особами.Вона виникає з моменту народження людини,і припиняється її смертю.У зв’язку з цим деякі автори висловлюють думку,що правоздатність-це природна властивість людини (З.В.Ромовська,Т.С.Шкрум).Проте інші автори (В.М.Хвостов,С.М.Братусь,С.М.Корнєєв,О.А.Пушкін,Ю.С.Червоний) трактують правоздатність,як визнану об’єктивним правом здатність мати суб’єктивні права та обов’язки,наголошуючи на тому,що,хоча правоздатність нерозривно пов’язана з життям людини,вона є суспільно-юридичною властивістю.

    Кожному суспільству  властиві свій характер і зміст правоздатності.Зміст цивільної правоздатності фізичної особи нині ширший,ніж у радянський період.Так,у ст.42 КУ,передбачене право кожної особи на заняття підприємницькою діяльністю,не забороненої законом.Ст.41 КУ,передбачає можливість придбання права приватної власності.Ст.54 КУ,передбачає право на заняття літературною,художньою,науковою,технічною творчістю,захист інтелектуальної власності.Фізичної особи можуть самостійно чи разом з іншими фізичними чи юридичними особами створювати підприємства і господарські товариства.

    Існування  правоздатності означає наявність  певного правового зв’язку між державою і особою(держава визнає за собою правоздатність і гарантує її).Разом з тим,правоздатність слід відрізняти від суб’єктивного права.Правоздатність-загальна передумова,на підставі якої в особи,за наявності певних юридичних фактів,виникає конкретне суб’єктивне право.Вона є можливістю мати зазначені в законі права й обов’язки,тоді як суб’єктивне право-вже існуюче конкретне право,що належить визначеній особі.

    Кожна фізична  особа має безліч різноманітних  ознак.Однією з найважливіших  ознак фізичної особи,яка її  індивідуалізує,є її ім’я.При здійсненні окремих прав фізична особа відповідно до закону,може використовувати псевдонім(вигадане ім’я)(ч.2 ст.28ЦК)Право на ім’я,як і інші немайнові права ,невідчужуване.Згідно глави 22 ЦК,право на ім’я є одним з особистих немайнових прав,що забезпечують соціальне буття фізичної особи.Ст.294 ЦК передбачає право кожної особи на ім’я і право на транскрипційний запис свого прізвища й імені,відповідно до національної традиції.У разі,якщо ім’я фізичної особи було перекручено,воно має бути обов’язково виправлене.Наприклад,якщо перекручування імені  було допущено в документі,такий документ підлягає заміні;перекручування імені було допущено в засобах масової інформації,воно повинно бути виправлене  в тому ж засобі масової інформації.

    Таким чином,викладений  вище матеріал зумовлює актуальність  дослідження даної курсової роботи.

    Об’єктом роботи є цивільне законодавство України.

    Предметом дослідження фізична особа,як суб’єкт цивільного права

    Метою курсової роботи є дослідження основних ознак фізичної особи,як суб’єкта цивільного права.

    Мета роботи  передбачає виконання таких завдань:

-дослідити поняття фізичної особи у цивільному праві України;

-охарактеризувати цивільну  правоздатність і дієздатність  фізичної особи;

-висвітлити основні  ознаки фізичної особи-підприємця.                      Структура курсової роботи дана робота складається з вступу,трьох розділів,п’яти підрозділів,висновку,списку використаної літератури,та додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Загальні положення про  фізичну особу.Її правоздатність та дієздатність

                 У радянському цивільному праві  термін”фізична особа” не використовувся, оскільки ця категорія вважалася суто “буржуазною” і піддавалася відповідній критиці.Натомість у цивільному  законодавстві колишнього СРСР та республік,що входили до його складу,використовувалося поняття”громадянин”,котре розглядалося як таке,що більше відповідає суті відносин у цій галузі у соціалістичному суспільстві.

                 Однак після зменшення напруги  ідеологічної боротьби ставлення  до цивілістичної термінології  змінилося,що і зумовило повернення  до категорії “фізична особа”,яка вживається в усіх європейських правових системах.

                 У зв’язку з цим слід підкреслити,що йдеться не просто про зміну терміна,а про формування нового підходу.Якщо раніше в центрі уваги знаходилася характеристика людини як громадянина,і тим самим підкреслювалося значення її взаємин з державою,тепер увага загострюється на цінності і правовому статусі людини у прватно-правових(цивільно-правових)відносинах.

                 Згідно з ЦК фізична особа-це  людина,що виступає як учасник  цивільних відносин (ст.24).

                 Поняття “фізична особа” і  “людина” взаємопов’язані,але не тотожні.Фізична особа-це завжди і тільки людина.Проте людина може бути,а може і не бути учасником цивільних відносин.Крім того,людина може розглядатися як суб’єкт права,а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об’єкт впливу у іншій системі суспільних зв’язків.

                Отже поняття фізичної особи  у цивілістиці може не співпадати  з поняттям людини,як істоти  біологічної: іноді ці поняття тотожні,а іноді-поняття “фізична особа” вужче за поняття “людина”.

                Правоздатність фізичної особи  –це здатність людини мати цивільні права і обов’язки.

                Цивільна правоздатність є необхідною  передумовою виникнення цивільних прав та обов’язків.Отже,правоздатність –це лише загальна,абстрактна можливість мати права чи обов’язки.Натомість конкретні права й обов’язки виникають з підстав,передбачених законом –юридичних фактів.Тому за рівної правоздатності всіх людей конкретні цивільні права  фізичної особи різняться залежно від її віку,майнового становища,стану здоров’я тощо.

               Згідно зі ст. 26 ЦК  усі фізичні  особи є рівними у здатності  мати особисті немайнові та  майнові цивільні права та  обов’язки,які встановлені КУ та цик Кодексом,а так само інші цивільні права,якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

               Відповідно до ст.ст. 21-24 КУ цивільна  правоздатність ґрунтується на  принципах рівноправності і соціальної  справедливості.Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної,расової,національної,мовної чи релігійної приналежності.Певні обмеження правоздатності іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою  забезпечення  державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав,котрі встановили обмеження для українців.

             За загальним правилом правоздатність  не залежить також від віку,стану  здоров’я,можливості  здійснення прав і обов’язків,життєздатності людини.

           Отже, характерними ознаками правоздатності є:

• її рівність для всіх фізичних осіб;
• невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;
• неможливість її обмеження актами суб’єктів приватного чи суб’єктів публічного права окрім випадків,прямо встановлених законом;

існування як природної  невід’ємної властивості фізичної особи.

            Правоздатність фізичної особи  виникає у момент її народження  і припиняється у момент її  смерті (ст.25 ЦК).

            За усієї,здавалося б, “прозорості”  цього положення,при визначенні початку і кінця цивільної правоздатності виникає низка дискусійних питань.

            Так, потребує додаткового тлумачення  положення ч.2 ст.25 ЦК про те,що  у випадках,встановлених законом,охороняються  інтереси зачатої,але ще не  народженої дитини.Зокрема,виникає питання,чи може тут йтися про правоздатність дитини,яка ще не народилася ?Про необхідність пошуку відповіді на це питання свідчить і та обставина,що ст.1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб,”які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини”.

            Для того,щоб усунути видимість  колізії наведених норм,доцільно  провести розмежування понять  “правоздатність” і “охорона  прв фізичної особи”.Тоді все  стає на свої місця : правоздатність  виникає тільки з моменту народження.До моменту можливого народження дитини,зачатої за життя спадкодавця,що помер,закон передбачає лише охорону прав такої дитини.Саме у такому сенсі і сформульоване згадане вище правило ст.25 ЦК.Народження живої дитини визначається медичними показниками за певними ознаками (вага,здатність до самостійного дихання тощо).Проте не вимагається,щоб дитина була народжена життєздатною.Якщо вона прожила хоча б деякий час,то вона визнається суб’єктом права.Це має значення,зокрема,для спадкових правовідносин,оскільки у цьому випадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу,після неї можливе спадкування за законом (ст.ст.1222,1258,1268 тощо ЦК).

           Існують  також суперечки щодо значення  для припинення правоздатності  рішення суду про визнання фізичної особи померлою.

           Оскільки  ст.47ЦК вказує,що правові наслідки  оголошення фізичної особи померлою  прирівнюються до правових наслідків,які  наступають у разі смерті,виникає  питання,чи припиняється у цьому  випадку правоздатність ?

           Треба виходити з того,що оголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності,а лише створює презумцію її смерті у місці проживання фізичної особи.

           Передусім,такий  висновок ґрунтується на тлумаченні  правоздатності,як природної властивості людини,якої вона не може бути позбавлена рішенням суду або іншого суб’єкта публічного права.

           Такий  висновок має основою також  тлумачення  ст.25 ЦК,де згадується  лише смерть як підстава припинення  правоздатності фізичної особи.

           Отже,визнання фізичної особи померлою у місці її проживання не позбавляє людину можливості,якщо вона жива,бути учасником цивільних відносин у тому місці,де вона реально після цього знаходиться.                                                                                                             Зміст цивільної правоздатності фізичної особи — це сукупність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов'язків, які вона може мати.

Згідно зі ст.26 ЦК фізична  особа має всі особисті немайнові   права,встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Отже, обсяг прав, які  становлять зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична  особа може мати практично будь-які права. Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної  правоздатності фізичних осіб становить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, забезпечені міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Держави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання забезпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надавати право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати незаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на недоторканність житла тощо.

Слід зазначити, що новий  ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не заборонено законом".

На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване правило ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції  обмеження прав людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

У встановлених законом  випадках і лише за рішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст.51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю тощо.

 

Для того,щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні права і обов’язки,фізична особа має бути не лише правоздатною,алу й дієздатною.

              У найбільш простому вигляді дієздатності як правова категорія може бути визначена як здатність особи своїми діями набувати права і створювати обов’язки.Вона може бути визначена й інакше – як здатність особи вчиняти дії з правовими наслідками.У кожному разі наголошується на тому,що дієздатна особа сама для себе  своїми власнии діями набуває права і обов’язки,у результаті власних дій стає учасником правовідносин

             Дієздатність фізичної особи  – це її здатність своїми власними діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати,а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки,самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст.30 ЦК).

            Наведене визначення дієздатності  фізичної особи достатньо повно характеризує цю правову категорію.Разом з тим,воно не містить вказівок на особливості дієздатності саме фізичної особи,не зазначає ті риси,котрі відрізняють її від тлумачення дієздатності юридичної особи (котра,однак,згідно із концепцією ЦК,не співпадає з поняттям дієздатності фізичної особи – див. ст. 92ЦК).

      Елементами змісту дієздатності  фізичної особи є:

1. можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність);
2. можливість нести самостійну майнову відповідальність (деліктоздатність);
3. можливість складати заповіт та бути спадкоємцем (тестаментоздатність);
4. можливість обирати собі представника та самому виступати як представник (трансдієздатність);
5. можливість займатися підприємницькою діяльністю (бізнесдієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу дієздатності зумовлена тим,що цей елемент загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом вчиняти правочини,але й пов’язаний із  вчиненням дій щодо державної реєстрації громадянина як підприємця,з одного боку,  регулюванням діяльності фізичних осіб – підприємців правилами нормативно-правових актів,що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб (ст.ст.50-54 ЦК) з іншого.

            На перший погляд, виокремлення  окремих елементів дієздатності  не має практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних дискусій.Проте,це враження хибне.

            ЦК,даючи у ст.30 загальне визначення  дієздатності,разом з тим у  подальших нормах диференційовано  підходить до виникнення окремих  елементів дієздатності.Так,якщо правочиноздатність виникає у особи,що досягла 14 років (за умови,що батьки,усиновлювачі чи піклувальники не заперечують проти правочину – ст.ст.32,221 ,222),то виникнення деліктоздатності ЦК пов’язує з наявністю додаткових умов (зокрема,з наявністю майна,достатнього для відшкодування – ст.33).Якщо часткова правочиноздатність є навіть у особи,яка не досягла 14 років(ст.31),то трансдієздатність,як випливає зі ст.242 ЦК,настає лише з досягненням повноліття.Хоча заповіт є одностороннім правочином,але право на заповіт (тестаментоздатність)виникає лише у осіб з повною цивільною дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів)не може реалізовуватися через представника (ст.1234 ЦК).Така сама вимога щодо повної дієздатності як загальне правило висунута в ст.50 ЦК щодо фізичної особи,яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю.Виняток з цього правила встановлений ст.35 ЦК,але й тут є особливості – віковою  межею є “нетиповий” для норм ЦК вік–16 років.Тому слід визнати,що розрізняння вказаних елементів дієздатності є доцільним і з прктичної точки зору, оскільки дає змогу диференційовано підходити (що робить і ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того чи іншого виду дієздатності.

          На відміну від правоздатності  дієздатність пов’язана зі  здійсненням громадянином вольових дій,що припускає досягнення певного рівня психічної зрілості.Критеріями є вік,а також стан психічного здоров’я.

      З урахуванням  цих критеріїв можна виокремити  декілька видів дієздатності  фізичних осіб:

1. повну дієздатність;
2. часткову дієздатність;
3. неповну дієздатність.

           Повна дієздатність визнається за повнолітніми фізичними особами,тобто тими,хто досяг 18 років (ст.34 ЦК).

           Вказаний  віковий ценз може бути зниженим  у двох випадках :

1. реєстрації шлюбу особою,що не досягла 18 років (ч.2 ст.34 ЦК);
2. надання повної цивільної дієздатності за рішенням  органу опіки та піклування неповнолітній особі  (ст.35 ЦК).

           Шлюбний  вік встановлений для чоловіків  – 18 і жінок – 17 років (ст.22 СК).Ст.23 СК допускає також за виняткових обставин можливість реєстрації шлюбу особами до досягнення ними 14 років.

            На зниження шлюбного віку  згода батьків чи інших законних  представників не потрібна,але  їхня думка при цьому враховується.Реєстрація  шлюбу осіб,яким був знижений шлюбний вік,здійснюється в загальному порядку.

            Після реєстрації шлюбу неповнолітні  фізичні особи  набувають дієздатність  у повному обсязі.

            Надання повної цивільної дієздатності (емансипація) згідно зі ст.35 ЦК  можливе:

• фізичній особі,яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;
• фізичній особі,яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю;
• щодо неповнолітньої фізичної особи,яка записана матір’ю або батьком дитини.

            Підстави і порядок емансипації визначаються по-різному:

–тому,хто працює за трудовим договором,надання  повної цивільної дієздатності провадиться  за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи  за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника,а у разі відсутності такої згоди – за рішенням суду;

–тому,хто бажає займатися підприємницькою  діяльністю і досяг 16 років,спочатку необхідно отримати письмову згоду  на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів),піклувальника або  органу опіки та піклування.За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець.У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту її державної реєстрації як підприємця;

–для надання повної цивільної  дієздатності неповнолітній особі,яка записана матір’ю або батьком дитини,необхідний факт державної реєстрації народження дитини,одним з батьків якої є неповнолітній.У цьому випадку згоди батьків неповнолітнього,органів опіки та піклування тощо на емансипацію неповнолітньої особи не потрібно.

           Ст.35 ЦК не згадує про значеннячленства  у виробничому кооперативі,однак,очевидно,таке  членство особи,яка досягла 16 років,за аналогією з трудовим  договором може бути підставою  надання повної цивільної дієздатності.

           У разі припинення трудовогу договору,припинення фізичною особою підприємницької діяльності,батьківства надана неповнолітній особі повна цивільна дієздатність зберігається.

            Часткову цивільну дієздатність мають особи,які не досягли 14 років (ст. 31 ЦК іменує їх  також “малолітніми особами”).Їхня дієздатність обмежується   можливостями  самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (тобто,правочини,що задовольняють побутові потреби особи,відповідають рівню її фізичного,духовного чи соціального розвитку та стосуються предмета,який має невисоку вартість),а також здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної,творчої діяльності,що охороняються законом.

             Всі інші правочини,вчинені малолітніми  до досягнення ними 14 років,нікчемні і не породжують для них правових наслідків.Однак такий правочин може бути в інтересах  малолітньої особи на вимогу її батьків,усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним,якщо він вчинений на користь такої особи (ст.221 ЦК).

             Малолітня особа не несе цивільно-правової відповідальності за завдану ную шкоду.Це пояснюється тим,що малолітні особи ще не можуть повною мірою оцінювати  свої дії і керувати ними,а тому не можуть визнаватися винними і нести відповідальність за правопорушення.Відповідальність за дії малолітніх покладається на їхніх батьків,усиновлювачів,опікунів,винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чи неналежному вихованні дітей.Батьки,усиновлювачі,опікуни малолітніх можуть бути звільнені від відповідальності,якщо доведуть,що зобов’язання було порушене чи шкода заподіяна не з їхньої вини (ст.ст.33,1178 ЦК).

             Неповну цивільну дієздатність  мають неповнолітні особи,тобто особи у віці від 14 до 18 років (ст.32 ЦК).

             Крім правочинів,передбачених ст.31 ЦК,вони можуть :

• самостійно розпоряджатися своїм заробітком,стипендією або іншими доходами;
• самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної,творчої діяльності,що охороняються законом;
• бути учасниками (засновниками)юридичних осіб,якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
• самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку)та розпоряджатися вкладом,внесеним такими особами на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). Проте,якщо грошові кошти внесені у фінансову установу на її ім’я іншими особами, то неповнолітня особа може розпоряджатися ними за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів)або піклувальника.

             Неповнолітня особа вчиняє інші  правочини за згодою будь-кого з батьків (усиновлювачів)або піклувальників та органу опіки та піклування.Згода може бути замінена наступним схваленням у письмовій формі правочину,вчиненого зазначеними особами.У разі заперечення правочину того з батьків (усиновлювачів),з ким проживає неповнолітня особа,правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

             На вчинення неповнолітньою особою  правочину щодо транспортних  засобів або нерухомого майна   має бути письмова нотаріально  посвідчена згода батьків (усиновлювачів)або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

 

 

 

 

 

1. Ім’я фізичної особи

При реалізації правоздатності,набутті  і  захисті суб’єктивних прав істотне значення має ім’я фізичної особи,під яким вона набуває прав  та обов’язків і  здійснює їх,а також місце проживання фізичної особи.Наприклад,місце проживання враховується при визнанні особи безвісно відсутньою,оголошення її померлою,визначенні місця розгляду позову тощо.

Право на ім’я належить до особистих невідчужуваних прав громадян.Ст. 28 ЦК передбачає,що фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їхпід своїм ім’ям,яке надається їй відповідно до закону.Разом з тим,при здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати псевдонім (вигадане ім’я)або діяти без зазначення імені.Наприклад,автори творів науки,літератури,мистецтва і суміжних прав можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім,що не повторює ім’я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про  права дитини,дитина набуває право  на ім’я з моменту народження.

Ім’я фізичної особи,яка є громадянином України,складається із прізвища,власного імені та по батькові,якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини,до якої вона належить.Саме ці ознаки індивідуалізують фізичну особу,як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст.ст. 145 – 148 Сімейного кодексу України,ім’я дитини обирається за згодою батьків,по батькові дається за іменем батька,якщо інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних звичаях.Прізвище дитини визначається  за прізвищем батьків,а коли вони мають різні прізвища – за згодою між ними.Спори між батьками з приводу імені чи прізвища дитини вирішується органами опіки та піклування.

Якщо дитина народилася у батьків,які не перебувають  у зареєстрованому шлюбі,і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку,ім’я дитині дається за вказівкою матері,по батькові – за іменем особи,записаної у свідоцтві про народження дитини як її батько,а прізвище – за прізвищем матері.