Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

«Гамлет» В.Шекспіра як втілення філософії стоїцизму

План

Вступ …………………………………………………………………..с. 3

Розділ 1. Стоїцизм як одна з філософських шкіл……………………с.5

Розділ 2. «Гамлет» В.Шекспіра як втілення філософії стоїцизму…………………………………………………………………..с.11

2.1. Історія створення трагедії «Гамлет» та її зміст…………………с.11

2.2. Втілення філософії стоїцизму у творі…………………………..с.16

Висновок………………………………………………………………с.21

Список використаної літератури…………………………………….с.24
Вступ

Серед п'єс Вільяма Шекспіра “Гамлет” - одна з найвідоміших. Героєм цієї драми надихалися поети й композитори, філософи й політичні діячі.

Величезне коло філософських і етичних питань переплітається в трагедії з питаннями суспільними й політичними, що характеризують неповторну грань XVI і XVII століть.

Шекспірівський герой став полум'яним виразником тих нових поглядів, які принесла із собою епоха Відродження, коли передові розуми людства прагнули відновити не тільки втрачене за тисячоріччя середньовіччя розуміння мистецтва прадавнього світу, зокрема античності, але й довіру людини до власних сил без сподівань на милості й допомогу неба.

Стоїцизм має шестивікову історію, він виник в період античності здійснив значний вплив на формування ідеології християнства. Гімн моральному образу думок та вчинків, проголошений Стоєю, підготував основу для виникнення християнської формули, яка полягала в тому, що людина лише тоді отримає щастя, коли буде шанувати доброчесність. Ідеї стоїків про свободу, всезагальне благо та цінності людської особистості, звучать цілком по-сучасному. Тому стоїцизм здійснив значний вплив на філософську думку наступних віків. [17, 97]

Кожний час по-новому переживав ситуації й проблеми цієї трагедії. У плині майже чотирьох століть вона служила людству дзеркалом, у якім кожне покоління розглядало свою особу. І щораз ця особа була іншою. Зберігаючи свій строгий костюм, датський принц з'являвся то палким, то млявим, то гуманним, то холодним. У всьому цьому і полягає актуальність вивчення даної трагедії.

Предметом даної курсової роботи є трагедія В.Шекспіра «Гамлет». Об’єктом - висвітлення ідей стоїцизму у даному творі.

Метою нашої курсової роботи є дослідження висвітлення ідей стоїцизму у трагедії В.Шекспіра «Гамлет ». З мети випливають наступні завдання:

1. Дослідити особливості філософської школи стоїцизму та виявити її основні ідеї.

2. Проаналізувати зміст трагедії В.Шекспіра «Гамлет» з позиції втілення в ній ідей стоїцизму .

У роботі будуть використані наступні методи дослідження: описовий, текстологічний аналіз, узагальнення.

Розділ 1. Стоїцизм як одна з філософських шкіл

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви порту Стоя Пойкиле, де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишила і на подальші філософські епохи. [10, 116]

Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». Її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні речі

Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі. Він є законом необхідності Поняття Логосу робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). Її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму. [8]

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. Їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними піднятись. У цей момент проявляється її примирення з долею. Людина повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом. Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

Етика стоїків — це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору.[15, 105-107]

Стоїки визнавали, що найвища мета людського життя - щастя: «Всі, брате Галліоне, бажають жити щасливо…мети, яку сама природа зробила для нас такою бажаною». За Зеноном, щастя - в «узгодженому» житті (він мав на увазі узгодженість думок і почуттів); Клеанф додає, що воно мусить бути узгодженим з природою, і це твердження не втрачає актуальності й для Сенеки: «…блаженний той, кому розум диктує, як поводитись»; «в керівники треба брати природу; нею керується розум, з нею радиться». Природа покладає щастя для людини в самозбереженні (а не в задоволенні, як вчили епікурейці), як індивідуальному, так і колективному (турбота про дітей, батьків, «громадянство світу»). Отже, найпершою серед чеснот для стоїків виступає мудрість; вона лежить в основі інших чеснот - помірності, мужності, самоконтролю (які об'єднує термін апатія) і справедливості (соціальна цінність)[22]. Чесноти - шлях до атараксії, стану повної безтурботності мудреця. З усіх живих істот мудрості здатна досягти лише людина, і то не кожна; на відміну від тварини, яка у своїх діях керується природою несвідомо, людина має робити усвідомлений вибір на користь розуму: «… можу ще назвати блаженним того, хто завдяки розуму нічого не бажає й нічого не боїться. Правда, камені теж не відають ні страху, ні печалі, як і скоти; однак їх не можна назвати щасливими, бо в них нема поняття про щастя…». Благом можна назвати річ, лише якщо вона корисна для вищої мети життя. Стоїки розробили цілу класифікацію речей за етичним критерієм: благо - лише чеснотні речі; зло - лише вади;
інше - сфера етично нейтрального (адіафорон)- теж різного характеру: за Зеноном, тут є речі, яким можна надати перевагу - здоров'я, краса, багатство; те, чому небажано надавати превагу - смерть, бідність, хвороба; і власне нейтральні[21].

При цьому, застерігають стоїки, чесноти варто досягати безкорисливо, лише задля її самої, тобто не плутати благо з задоволенням: «якщо чеснота і приносить насолоду, то досягти її прагнуть не заради цього». Марк Аврелій інтерпретує цю безкорисливість дуже близько до євангельського тексту: «Інший, коли зробить кому щось путнє, не забариться натякнути йому, що той відтепер заборгував…А ще інший якось навіть і не пам'ятає, що зробив, а подібний до лози, яка принесла свій плід і нічого не чекає понад це». Важливо, що чеснота не вважалася такою, якщо її не було досягнуто остаточно: «Жодна складова честі не може бути безчесною, й вище благо втратить свою істинність, якщо в ньому виявиться щось не цілком найкраще».
Відповідно побудовано класифікацію вчинків: етично досконалі, грішні, нейтральні, серед яких вирізняли неналежні - невідповідні природі, «ані ті, ані ті» - нейтральні.[21]. Але цю струнку систему сильно ускладнює категорія «належного за обставин», згідно з якою інколи мудрець може діяти «невідповідно» (протиприродно), зате за розумом, і, дійсно, в текстах стоїків нерідко знаходимо виправдання навіть таким явищам, як канібалізм чи інцест. П. Гаджикурбанова, що дослідила цю проблему, виокремлює два тлумачення категорії «належного за обставин»:
1) «лібертинізм чесноти»: залежно від обставин (цінностей конкретного суспільства і характеру взаємодії мудреця з цим суспільством) тому самому вчинку може бути надано або не надано перевагу;
2) «теорія подвійної перспективи»: людину і мораль можна розглядати одночасно з двох автономних одна щодо одної позицій - вимог моралі і потреб природи та соціуму. [5]

Логічно, що вади стоїки бачили як антитезу чеснотам; оскільки «сукупна чеснота» - розвинутий логос, то «сутність вади полягає в незнанні чи недостачі або недосконалості мистецтва»). Порушення міри втілювалося в понятті афекту- неправильної думки, неодмінно пов'язаної з сильним емоційним потягом. Називали чотири основних афекти – два в теперішньому (печаль і задоволення) і два в майбутньому (страх і сильна хіть).

Стоїки мали досить тонке розуміння афектів: для них злочинним був не тільки гнів, але й, скажімо, надмірне співчуття; були зроблені спроби створити ієрархію вад. Афекти як одиничні стани можуть розвинутися в постійні - душевні хвороби («безсилля душі», які стоїки, продовжуючи традицію Арістотеля, відрізняють від вродженої схильності до певних емоцій [7,126-127].
Щастя людини, відповідно до вчення стоїцизму, - у свідомому виборі відповідності власній природі. Але ж природа дана нам від народження. Отож, свобода стоїків - не свобода в сучасному розумінні: вона обмежена фатумом як першопричиною всіх речей. Фатум постає як наслідок необхідності: «Добровільно віддай себе ткалі Клото й доручай їй впрясти тебе в будь-яку пряжу»; але, крім вчення про нього, стоїки обґрунтували ще й Провіденцію - поняття, що більше апелює до сутності кожної окремої людини: кожна окрема істота вже мислилась у світовому цілому як поняття, і, оскільки весь світ прямує до розкриття своєї природи, то й ця частина його за підтримки першопричини долучається до основної мети: «Що від богів, повне промислу; що від випадку - теж не проти природи або сплетено з тим, чим керує промисл. Все тече - звідти; і тут же невідворотність і користь того світового цілого, якого ти частина». Оскільки «пневма» в різних областях діє різними способами, між фатумом і провіденцією стоїки помістили природу. В цій концепції виражається теодицея - виправдання Бога за зло у світі: те, що здається нам злим, може бути зумовленим природними потребами.[2, 260-263]
Космополітизм стоїків безпосередньо випливає з четвертої чесноти - справедливості. Справжній мудрець, наслідуючи принцип самозбереження, вище блага одного (себе) ставить благо багатьох. Розширюючи цю точку зору за межі рідного полісу, стоїки приходили до космополітизм. Цей космополітизм був баченням, характерним для громадян епохи утворення світової імперії, що поглинула Грецію з малими полісами .Отже, з одного боку, такий підхід був вигідний Римській імперії. Але в той же час він сформував принципово нову етичну доктрину: відтепер людину справедливо оцінювати - і то не завжди - тільки за етичним критерієм, який не враховує її бідності чи багатства, національності, статі.[6,201]
Крім непохитності, мудрець - етичний ідеал стоїків - мав жити, керуючись розумом і природою, а також був людиною богорівною, наділеною особливими знаннями та розумінням, для мудреця характерна чистота.[25]
Отже, стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. Їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними піднятись. У цей момент проявляється її примирення з долею. Людина повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій або, в крайньому разі, байдуже терпіння. Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом. Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя». Свій вплив школа стоїцизму залишила і на подальші філософські епохи.

Розділ 2. «Гамлет» Шекспіра як втілення філософії стоїцизму

Більша частина літературного доробку Шекспіра - п'єси, написані ним для театру, де він сам працював як актор. У трьох жанрах драматургії (комедії, трагедії та історичних хроніках) протягом свого життя він написав загалом 37 творів. Серед них найзнаменитіші: трагедії «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Отелло», «Король Лір» і «Макбет»,а також дві поеми і 154 сонети. Уже з 1592 року у літературно-театральному світі Лондона виникає інтерес до актора і поета Шекспіра. У 1590 році Шекспір вступив до лондонської трупи Джеймса Берберджа, що також був родом зі Стретфорда-на-Ейвоні та очолював трупу до 1599 р. У тому ж році в Лондоні почав діяти театр «Глобус», а очолили його люди, коштом яких, очевидно, й був він побудований, їм же надходив прибуток від вистав. Фактично Шекспір був першим великим письменником, який заробляв на прожиток літературною працею, будучи матеріально зацікавленим в успіху своїх п'єс. Він помер 23 квітня 1616 р. Шекспір віддавав перевагу легендарним або історичним сюжетам, освяченим авторитетом старовини. Такі сюжети підходили для трагедій. Шекспір і його сучасники брали сюжети з античних міфів, з античної або вітчизняної історії, з легендарного минулого. Більше буденного життя і менше «легендарності» було в комедіях. Зате в них було багато неймовірних пригод, дивовижних збігів, разючих випадковостей, чудес, фантастики. Найславетнішою трагедією Вільяма Шекспіра є п'єса «Гамлет, принц датський». [24]

2.1. Історія створення трагедії «Гамлет» та її зміст

Шекспір вступив у нове XVII століття як зрілий й овіяний славою письменник. Почалося останнє десятиліття його творчості, і він з величезною силою виражає думки й настрої передових людей свого часу, створює цикл своїх великих трагедій.

На думку Шекспіра природа людини невідривна від добра. І джерела трагедії письменник бачить у розбіжності природи людини і її поведінки. Цей конфлікт Шекспір найбільше повно і яскраво показав в одній із своїх найзначніших трагедій “Гамлет”.[19, 97]

Дошекспірівська п'єса про Гамлета, що належала до жанру, як говорили тоді, «трагедії грому й крові», до нас не дійшла. В основу історії про Гамлета лягла датська легенда, уперше записана наприкінці XII століття датським літописцем Саксоном Граматиком. У прадавні часи язичництва – так розповідає Саксон Граматик – правитель Ютландії був убитий під час бенкету своїм братом Фенгом, який потім одружився на його вдові. Син убитого, молодий Гамлет, вирішив помститися за вбивство батька. Щоб виграти час і видатися безпечним в очах підступного Фенга, Гамлет прикинувся божевільним.

В 1576 році французький письменник Бельфоре переказав цю прадавню легенду у своїх «Трагічних повістях». В 800-х роках XVI століття на Лондонській сцені була поставлена п'єса про Гамлета, написана, імовірно, драматургом Томасом Кідом. Такі були джерела, користуючись якими Шекспір в 1601 року створив свого «Гамлета».[4, 197]

Шекспір переплітає у творі дві сюжетні лінії: лінію Гамлета, який ставить перед собою і намагається здійснити єдину важливу для нього мету — помститися за вбитого батька; і лінію короля Клавдія, для якого важлива мета — попередити будь-які дії Гамлета, спрямовані проти нього. Отже, це лінія справедливої помсти Гамлета і лінія злочинних дій короля проти Гамлета. Решта персонажів групується навколо Гамлета і Клавдія.

Трагедія написана з дотриманням цілої низки вимог, що висувалися до жанру так званої «трагедії помсти», а саме: інтриган обов'язково загине від власної інтриги, головний герой закохається в дочку свого ворога, а злочин буде розкритий за допомогою відтворення його точної копії у виставі мандрівних акторів.[23]

Що ж створює враження уповільненого темпу подій п'єси? Це такий прийом композиції, як монологи — промови дійової особи, звернені до себе або до інших осіб. Гамлет у монологах аналізує свої переживання, дає оцінку своїм вчинкам. Монологи Гамлета носять рефлексивний характер. Для людини, що занурюється в себе, навколишній час і простір ніби припиняють існування. Це враження і намагався передати Шекспір. Цим самим він підніс значення внутрішнього світу свого героя. Перші слова для Гамлетового монологу Шекспір знайшов у давньогрецького філософа Парменіда, в якого вони звучали так: «Чи бути чи зовсім не бути — ось тут розв'язання проблеми». Цей факт свідчив і про філософську обізнаність Шекспіра, і про його намір виділити прагнення Гамлета по-філософськи осмислити життя. Гамлет прагне усвідомити особисту відповідальність за вчинок — вбивство, не виправдовуючи його ні родовим звичаєм, ні кодексом честі, ні чужим авторитетом.

Вершачи навіть справедливу помсту, Гамлет розуміє, що піднімає руку на безцінний скарб — людське життя. Людина для нього не гріховна і не мізерна істота, як вчили у середні віки, а «окраса всесвіту», «вінець всього сущого», вона «шляхетна розумом», «безмежна хистом», «дією подібна до янгола, тямою — до божества». Після страшної ночі на башті Гамлет поспішає до Офелії. Проте дівчина навіть не спробувала з'ясувати, що коїться з принцом. Це було ще одне розчарування для Гамлета — в коханні та коханій. Офелія зрадила його, адже вона не зберегла таємниці свого почуття від інших людей.

Король почав діяти проти Гамлета ще до того, як принц дізнався про його злочин від Привида. Він не відпустив Гамлета у Віттенберг, щоб легше було наглядати за ним, а допомогти королю в цьому мали найближчі друзі принца. У другій дії вже виявляється трагізм самотності Гамлета. Він хоче знайти душевну підтримку, заспокоїтися серед близьких йому людей — матері, коханої, студентських друзів. Але з'ясовується, що через цих же людей діє король, пильно стежачи за принцом. Коло замкнулося. Тепер ми краще розуміємо і такі символи п'єси: холодний грудень, камінні мури Ельсінора, за якими загублено волю. Єдиний порятунок для Гамлета — приховувати свої справжні думки і почуття за маскою божевільного.

Третя дія є вирішальною в трагедії. Обидва супротивники вже не приховують своїх намірів. Під час вистави акторів не тільки Гамлет остаточно переконався у вині короля, а й король зрозумів, що Гамлет знає про його злочин. Гамлет рішуче приступає до помсти; зі свого боку, й король вживає рішучих заходів, аби вбити Гамлета. Після вистави, коли «маски скинуто», Гамлет стає весь як стиснута пружина. Він розуміє, що й король тепер поспішатиме позбавитися його. Гамлет не хоче вбивати короля, коли той молиться в каплиці, але через кілька хвилин спрямовує проти нього свою зброю, та замість короля гине Полоній. Так само остаточно з'ясовуються стосунки з іншими, найдорожчими для Гамлета людьми — з коханою і матір'ю. Із затаєною ніжністю звертається Гамлет до Офелії, перериваючи свої смутні думки про смерть; сухо та офіційно звучить після цього її звертання до Гамлета. А намір дівчини повернути листи та подарунки виводить принца з рівноваги, і він починає говорити з нею зухвало і різко. Гамлет віддає належне багатьом якостям Офелії: вона скромна й гарна, щира й чесна, розумна й добре вихована. Однак їй не вистачає сили волі, самостійності в думках та рішеннях. А саме таку людину хоче бачити коло себе Гамлет у годину тяжких випробувань. Краса і цнотливість — невіддільні чесноти Офелії, але у складній життєвій боротьбі не лише вони служать опорою людині. Ні з Офелією, ні з матір'ю йому не вистачає щирих стосунків; він хоче, щоб його сприймали насамперед як людину. В цій холодності з боку оточення ще одна риса трагічного становища Гамлета.

У четвертій дії геніальний драматург послідовно розгортає комічні і трагічні події. Ми дізнаємося про те, чого не знає Гамлет: про зрадницький план убити його. Нещастя з Офелією трапилось за відсутності Гамлета. Напруження п'ятої та шостої сцен створюється додатково тим, що ми ще не знаємо, як склалася доля висланого в Англію принца. Записка від нього, яку читає король, не прояснює всіх обставин того, що з ним відбулося, а лише посилює напруження. Гробокопи в єлизаветинському театрі належали до комічних образів. Розмова Гамлета з одним із них відбувається в комічному стилі. Але цей комізм посилює трагічне напруження дії. Адже глядачеві відомо те, чого ще не знає Гамлет: могила призначена для його коханої. Розмова з гробокопом на кладовищі в день похорону Офелії свідчить, що шлях розчарування Гамлета в житті довершено. Месник втратив вищий сенс помсти. Він може покарати зло людське, але ж у світі, як він вважає, панує вище зло — смерть. Гамлет втратив те, заради чого варто було жити: кохану, друзів. Тепер тільки обов'язок перед батьком, слово честі примушує його довершити помсту. Ось чому, хоча помста звершена наприкінці п'єси, зло не покаране. Гамлету не вдалося здійснити свою головну мету. [23]

Про цю трагедію написана величезна кількість книг і статей, висунута безліч теорій, що намагаються пояснити характер Гамлета і його вчинки. Але дослідники приречені вічно блукати в сутінках, поки вони не звернуться до епохи Шекспіра, що відбилася в його трагедії. Справа тут, звичайно, не в тому, що Гамлет нібито слабкий від народження людей. Адже він сам говорить, що в нього є «воля й сила». Питання набагато глибше. Шекспірівський час породив гуманістів-мислителів, які, бачачи навколишню неправду й неправду й мріючи про інші, справедливі людські відносини, разом з тим гостро почували своє безсилля втілити цю мрію. Томас Мор помістив свою ідеальну державу на невідомому острові, але не вказав і не міг указати шляху до цього острова. Він назвав його Утопією, що грецькою мовою значить: «земля, якої немає». І чим яскравіше сяяла для Мора Утопія, тим гіршою ставала для нього навколишня дійсність. «Увесь світ – в'язниця» - писав Мор. [9, 206-207]

Герой трагедії Гамлет – передова людина свого часу. Він – студент Віттенбергського університету, який був в епоху Шекспіра передовим. Прогресивний світогляд Гамлета проявляється в його філософських поглядах, в його образі виражений той стан, який був типовим для великої кількості людей шекспірівської епохи.

2.2. Втілення філософії стоїцизму у творі

Гамлет – самотній борець за справедливість. Він бореться проти своїх ворогів їх же засобами. Протиріччям у поведінці героя є те, що для досягнення мети він користується тими ж аморальним прийомами, що і його супротивники. Він хитрить, прагне вивідати таємницю свого ворога, обманює й, як це не парадоксально, – заради шляхетної мети виявляється винним у смерті декількох осіб. За Клавдієм є провина в смерті тільки одного колишнього короля. Гамлет же вбиває (правда ненавмисно) Полонія, відправляє на вірну смерть Розенкранца й Гільденсона, убиває Лаерта й, нарешті, короля; він також певною мірою винний у смерті Офелії. Але в очах усіх він залишається морально чистим, тому що переслідував шляхетні цілі й зло, яке він робив, завжди було відповіддю на підступ його супротивників.[24]

Бути - для Гамлета це значить мислити, вірити в людину й діяти в згоді зі своїми переконаннями й вірою. Але чим глибше він пізнає людей, життя, тем ясніше бачить торжествуюче зло й усвідомлює, що неспроможний розтрощити його такою самотньою боротьбою.

Розлад зі світом супроводжується внутрішнім розладом. Колишня віра Гамлета в людину, колишні його ідеали розтрощені, надламані в зіткненні з реальністю, але він не може відмовитися від них до кінця, інакше він перестав би бути собою.

Замислюючись про сенс людського існування, Гамлет виголошує найбільш хвилюючий і глибокий зі своїх монологів, перші слова якого давно вже стали крилатим виразом: “Бути або не бути, от у чому питання”. Цей монолог містить цілий клубок питань. Тут загадка “безвісного краю, звідки немає повернення земним блукачам”, і багато чого іншого. Але головне – вибір поведінки в житті. Можливо, “скоритися пращам і стрілам лютої долі?” – запитує себе Гамлет. - “Або, ополчившись на море смут, убити їх протиборством?”. [4, 101-102]

Гамлет, подібно пізнім стоїкам, нехтує зовнішніми благами , не почуває потягу до багатства, але відчуває себе громадянином не стільки своєї країни, скільки космосу, громадянином неба, космополітом. Він вірить у фаталістичну зумовленість, але рефлексія, розмиваючи його віру, приводить до безвір'я. Пізні стоїки, на відміну від ранніх, втратили відчуття величі особистості періоду класики, «коли вічність, краса й сталість рухів небесного зводу були ідеалом також і для внутрішнього життя людської особистості», – вважає А.Ф.Лосєв [13, c.308]. Як і пізні стоїки, Гамлет проявляє слабкість людської особистості, неймовірну покірність долі, слабкість волі як результат невідворотності навколишнього зла, болісних нескоримих протиріч. Прагнення до самогубства також може бути зв'язане зі стоїчною філософією, яка в «випадках заплутаної життєвої ситуації рекомендувала самогубство для припинення боротьби з нескінченними дрібницями людського життя й заради презирства до них» [16, c.308]. Самогубство було єдиною моральною перемогою над дріб'язковим життям для гордого мудреця – стоїка.

Імперський Рим, що навчив особистість формальній дисципліні, підкорив собі і її внутрішнє життя, установивши правила й закони, що регламентують її прояви, у яких елементи чуттєвості, натуралізму, раціоналізму, індивідуалізму, естетизму переважали над щиросердністю й духовністю. Навіть молитва й та зазнала регламентації. У подібних умовах відбувалося духовне збідніння людини, з'являлися відчуття його повної незначності, пасивності, настрою безвихідності. Ці тенденції також відбила філософія пізнього стоїцизму.[3, 56]

З іншого боку, дивне гамлетівське відчуття обов'язку жити пов'язане з протестантизмом Відродження і його філософією. Життя, як божественний дарунок і доручення, в ідеології протестантизму повинно бути вищою цінністю совісті й віри, навіть якщо життя безрадісне й нестерпне. Однак дана концепція протестантів і пуритан–індепендентів ще не досить чітко виражена в образі Гамлета, у ньому переважають стоїчні цвинтарні настрої, тому що в шекспірівські часи пуританська догматика ще не закріпилася у свідомості мас.

Зовсім бездіяльному персонажеві, Гораціо, відведена в ідейному задумі трагедії важлива роль. Він служить Шекспіру для виявлення ідеалу людини.

Гораціо не є рабом пристрастей. Усі інші особи трагедії в більшій або меншому ступені піддаються ним. Гораціо людина спокійна та врівноважена. Йому властивий раціоналізм, що позначився в його запереченні примар. Але головне, що в ньому підкреслює Гамлет, це його філософський погляд на життя. З характеристики, яку дає йому принц, випливає, що Гораціо послідовник стоїцизму, прадавнього вчення, повернутого до життя мислителями епохи Відродження. Стоїки вірили в те, що світом керує якесь провидіння, вважали, що розумна людина повинна підкорятися його волі.

Гамлет затверджує, що такий і його ідеал. Однак хіба вільний сам Гамлет від пристрастей? Уже з його першого монологу ясно, що він натура жагуча. Ним володіють різні настрої, він не здатний ставитися спокійно до зла, воно викликає у нього збурення, жагучий протест, він не може заспокоїтися, бачачи прояви аморальності й нелюдськості. Тому до пори до часу між ідеалом Гамлета і його власною поведінкою є явна розбіжність. Але саме до певного часу. Згодом він говорить про те, що «і в загибелі горобця є свій промисел». Усе це відповідає основам стоїцизму, і це надає право сказати, що Гамлет, спочатку в сильному ступені підданий пристрастям, але у підсумку тяжкої боротьби й життєвого досвіду прийшов до такого погляду. Але покірність долі в Гамлета не означає смиренності. Він був і залишається ворогом зла й несправедливості. Не турбується він лише про те, що очікує особисто його - нехай звершиться те, що повинно звершитися! Стоїк не боїться смерті. І відгомін цього звучить у трохи загадкових останніх словах Гамлета: « Решта - мовчання».[22]

Більше того, якщо спочатку між Гамлетом і Гораціо помітна протилежність життєвих позицій і принц позбавлений стоїчної відчуженості від тривог і турбот, а його друг такою якістю володіє, то у фіналі вони як би міняються місцями. Бачачи, що принц умирає, Гораціо прагне розділити з ним долю і готовий випити отруту з отруєного кубка. Гамлет зупиняє його й просить:

Якщо ти чоловік,
Дай кубок мені
Дихай у суворому світі…

Інакше кажучи, Гамлет закликає друга згадати його філософію й діяти за її приписанням. Гораціо кориться. Гораціо - людина гуманістичної культури, він гарячий шанувальник античності. Цю особливість його духовного складу Шекспір виявив двічі: на початку трагедії, коли Гораціо згадує про те, що було в Римі напередодні смерті Юлія Цезаря, і у фіналі. Наміряючись покінчити життя самогубством, щоб не пережити друга, Гораціо вигукує: «Я римлянин, не датчанин душею» .

«Гамлет» В.Шекспіра як втілення філософії стоїцизму