Головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи

Вступ

1. Поняття валютних  відносин та валютної системи

1.1 Сутність міжнародних  валютних відносин

1.2 Грошова структура  міжнародної валютної системи

2. Еволюція міжнародних валютних відносин

2.1 Система золотого  стандарту

2.2 Бреттон-Вудська  валютна система

2.3 Ямайська валютна  система

2.4 Перспективи  створення біполярної валютної  системи

3. Головні напрями  удосконалення міжнародної валютної  системи

Висновок

Список використаної літературию

Вступ

Перехід людства від аграрної до індустріальної цивілізації, що супроводжувався первісним нагромадженням капіталу, поглибленням суспільного і міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією господарського життя, привів до формування світового господарства та світового ринку, сприяв подальшому розвитку міжнародних економічних, у тому числі й валютно-фінансових відносин, відносин, удосконаленню їхньої функціонально-інституційної структури.

Виникнення світового ринку як підсистеми господарства, пов’язаної з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну, стимулювало перетворення грошей у валюту (національну, іноземну, міжнародну), виокремлення валютно-фінансових відносин у відносно самостійну сферу, найважливішими елементами якої є національні, регіональні та міжнародна (світова) валютні системи.

Міжнародна (світова) валютна система – це інституційно-функціональна форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин, яка склалася внаслідок еволюції світового господарства і юридично закріплена міждержавними домовленостями.

Головним завданням цієї системи є регулювання міжнародних розрахунків та валютних ринків, опосередкування платежів за експорт та імпорт товарів, капіталів, послуг та інших видів міжнародної господарської діяльності, створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці. Ця динамічна, еволюційна система пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожен з яких віддзеркалював рівень зрілості валютно-фінансових відносин.

Основна мета даної курсової роботи – дослідити особливості функціонування та перспективи розвитку міжнародних валютних систем.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

• дослідити сутність міжнародних валютних систем;

• вивчити особливості еволюції міжнародних валютних відносин;

• розглянути перспективи створення біполярної валютної системи;

• проаналізувати головні напрями удосконалення міжнародної валютної системи.

Предметом курсової роботи є економічні відносини з приводу функціонування міжнародних валютних систем.

В якості об’єкта курсової роботи виступають міжнародні валютні системи.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, предмет та об’єкт курсової роботи. Основна частина присвячена дослідженню поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження.

1. Поняття  валютних відносин та валютної  системи

1.1 Сутність  міжнародних валютних відносин

Валютні відносини як сукупність зв’язків, що спорадично виникали між різними країнами та окремими суб’єктами міжнародного обміну, з’явилися давно і були зумовлені двома головними причинами. По-перше, запровадження і використання грошей та грошових систем різних країн і регіонів. По-друге, розвитком товарного виробництва, суттєвим розширенням обміну, що опосередковувався грошима різної державної приналежності. Грошова економіка, торговий капітал, що почали бурхливо розвиватися, починаючи з ХІІІ ст.., були тією рушійною силою, яка спонукала до формування валютних відносин між країнами.

У міжнародних валютних відносинах оперують такими поняттями, як валютний паритет, валютний курс, конвертованість валют та ін. Валютний паритет є відносно стійкою величиною і визначається співвідношенням між валютами різних країн або економічних угрупувань. В умовах функціонування золота як загального еквівалента визначальним був золотий паритет, за яким оцінювалася купівельна спроможність тієї чи іншої грошової одиниці залежно від вмісту золота в ній. У даний час паритет окремих валют, насамперед наднаціональних (колективних), що відображає новітні процеси в міжнародних валютних відносинах, формується на основі кошика кількох валют.

Під валютним обмінним курсом розуміють ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошовій одиниці іншої країни. Встановлення валютного курсу називається котируванням. Як правило, здійснюється пряме котирування, тобто одна одиниця іноземної валюти оцінюється в національній валюті. Лише у Великобританії використовується обернене котирування: фунт стерлінгів оцінюється в іноземній валюті[1].

Валютна конвертованістьозначає можливість вільного і необмеженого обміну однієї валюти на інші іноземні валюти. Конверсія може бути повною, коли обмін здійснюється на будь-яку іноземну валюту при поточних операціях та операціях, пов’язаних з рухом капіталу, та частковою, якщо валюта даної країни обмінюється лише на деякі валюти і при окремих видах операцій з валютно-фінансовими ресурсами.

Валютні відносини виникають на національному та на міжнародному рівнях. На національно-державному рівні вони формують національну валютну систему, яка включає в себе валютні відносини країни, їх інституціональні форми, що визначаються валютним та іншим законодавством, розгалужену сукупність інфраструктурних підрозділів, що забезпечують функціонування національної валютної системи. Таким чином, національну валютну систему формують головні компоненти:

• національна грошова (валютна) одиниця;

• офіційні золотовалютні резерви;

• паритет національної валюти та механізм формування валютного (обмінного) курсу;

• умови конвертованості валюти;

• наявність чи відсутність валютних обмежень;

• банківські та кредитно-фінансові установи, валютні біржі;

• порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків;

• система валютного регулювання і валютного контролю та ін.

Регіональні валютні системи створюються в межах міжнародних інтеграційних угрупувань та валютних блоків. Вони характеризуються, як правило, наявністю власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти, механізму взаємної валютної координації та регулювання (європейська змія) та інших важливих атрибутів, які виокремлюють їх у відносно відособлені ланки міжнародних валютно-кредитних відносин.

Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. ЇЇ розвиток пов’язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу прації, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності. Головними елементами сучасної міжнародної валютної системи є:

• національні резервні та колективні (наднаціональні) валютні одиниці;

• склад і структура інших міжнародних платіжних активів (засобів);

• механізм валютних паритетів та обмінних (валютних) курсів;

• умови взаємної конвертованості валют;

• форми міжнародних розрахунків;

• умови функціонування міжнародних валютних ринків та ринків золота;

• статус міждержавних валютно-кредитних організацій.

Міжнародна валютна система регулюється нормами національного та міжнародного права, інструментами і положеннями, що випливають із спільно розроблених і прийнятих країнами документів і угод[2].

Таким чином, міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини – це сукупність відносин у сфері грошей і кредиту, які опосередковують рух товарів, капіталів і послуг між країнами, регіонами, фірмами, банками, установами, фізичними особами.

Ці відносини, що охоплюють досить широке коло економічних зв’язків, виникають і функціонують на об’єктивній основі міжнародного поділу і кооперації праці, міжнародного обміну діяльності, глобалізації і диверсифікації світогосподарських стосунків.

Концентрований вираз вони дістають у таких категоріях, як валютні курси, платіжний та розрахунковий баланси, платежі за грошовими вимогами та зобов’язаннями, кредитні операції, валютні ризики.

Система валютних відносин є значною мірою субстанціональною структурою сучасного світового господарства, його функціональних зв’язків. Перспективи його стабільного розвитку, досягнення глобальної рівноваги вирішальним чином визначаються життєздатністю, гнучкістю і мобільністю насамперед цієї системи.

Водночас слід мати на увазі, що валютна система є однією з найскладніших за своєю внутрішньою будовою та найвпливовішою за своїм функціональним призначенням ланкою світогосподарських зв’язків[3].

Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи – ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва і поділу праці, поглиблення міжнародної торгівлі та міжнародної інвестиційної діяльності.

1.2 Грошова  структура міжнародної валютної системи

Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків:

• резервні національні валюти;

• наднаціональні валюти[4].

Світові гроші – головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Першими світовими грошима, що виконували усі відповідні функції, були дорогоцінні метали, головним чином золото і срібло. Однак поступово вони витіснялися із внутрішнього і міжнародного обміну і замінювалися національними валютами, що виконують роль міжнародних грошей. Тенденції до розширення використання національних грошових одиниць у міжнародних економічних відносинах є віддзеркаленням процесів міжнародного поділу праці, дедалі більшої відмови від ідей автаркії та ізоляціонізму, фактом визнання кожної національно-державної господарської системи органічною частиною світового господарства.

Зростаюча інтернаціоналізація виробництва усіх сфер господарського життя викликає потребу в більш тісній, адекватній вищеназваним процесам, міжнародній валютній координації.

Прийнято розрізняти міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту, функції яких виконують деякі національні гроші.

Міжнародна торгова валюта слугує для оцінки та опосередкування міжнародних торгових операцій, яким є експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів тощо. У даному випадку вона виконує ті ж самі функції, що й національна валюта, тобто міри вартості і масштабу цін, засобу платежу і нагромадження.

Крім того, на міжнародних валютних ринках торгова валюта виступає як товар, є предметом купівлі-продажу. Її ціна (валютний курс_ змінюється залежно від попиту та пропозиції. Йдеться про операції переважно приватного характеру. На даному рівні державні органи використовують міжнародні гроші у тому випадку, якщо вони здійснюють подібні операції саме як приватні організації.

Інша сфера, в якій обертаються світові гроші, пов’язана із взаємодією країн як суб’єктів міжнародних економічних відносин. У даному випадку світові гроші, будучи валютним резервом держави, використовуються передусім для покриття дефіциту платіжного балансу, позик, кредиту, допомоги тощо. На цьому рівня валютні резерви забезпечують здійснення офіційних, тобто державних фінансових операцій, у яких суб’єктами виступають не приватні особи (фізичні), а лише держави та їхні уряди. Мова йде при цьому про однакові за якістю гроші, але про різні рівня суб’єктів їх використання та застосування[5].

Головна функція міжнародної резервної валюти - створення валютних державних резервів (функція нагромадження та скарбу). Вона ж виступає інтегруючою одиницею, в якій визначається паритет національних валют і таким чином здійснюється їх зіставлення. Міжнародна резервна валюта використовується для збереження відносно стабільного валютного курсу шляхом інтервенцій на внутрішньому та міжнародному валютних ринках.

Міжнародними стали валюти тих держав, національна економіка яких мала найбільшу вагу у світовому господарстві і значною мірою впливала на міжнародну торгівлю і вивіз капіталу.

Інші валюти виконують лише окремі функції, виступаючи, наприклад, як міжнародна торгова валюта.

У цілому ж ступінь розвинутості міжнародних грошей можна визначити залежно від таких факторів:

• всі чи лише обмежені функції вони виконують як торгова чи резервна валюта;

• який масштаб міжнародних операцій вони забезпечують чи опосередковують;

• діють вони в межах усієї системи світового господарства чи лише на обмеженій території.

Найбільш поширеною міжнародною торговою (водночас і головною резервною) валютою є долар США, з допомогою якого здійснюється майже 2/3 міжнародної торгівлі. Водночас долар США є також важливою міжнародною резервною валютою, оскільки він становить вирішальну частину міжнародних валютних інтервенцій[6].

Міжнародна валютна система розвивається в даний час двома взаємопов’язаними суперечливими шляхами. З одного боку, посилюються роль і значення глобальних валютно-фінансових структур (МВФ, Група Світового банку), що відповідає потребам транс націоналізації та глобалізації економічного розвитку. З іншого боку, відбуваються процеси регіоналізації валютно-кредитних відносин, формування валютних блоків (зон), основою яких є долар США, євро та ієна. Яка з двох тенденцій стане домінуючою, покажуть події у міжнародній валютній сфері в найближчі десятиліття.

2. Еволюція  міжнародних валютних відносин

2.1 Система  золотого стандарту

Практика використання золота в міжнародних розрахунках була узаконена в 1867 р. на Паризькій конференції укладанням міждержавної угоди, що визнавала золото єдиною формою світових грошей. Відповідно до угоди в міжнародних розрахунках застосовувалися національні золоті монети, але визначальним був не їхній номінал, а вага.

Паризька валютна система офіційно закріпила золотий стандарт, який базувався на наступних структурних принципах:

• кожна валюта мала золотий вміст;

• курс національних валют був прив’язаний до золота і через золотий вміст валюти співвідносились одна до одної за твердим валютним курсом;

• у відповідності із золотим вмістом встановлювались їх золоті паритети;

• валюти вільно конвертувались у золото;

• золото використовувалось як загальноприйняті світові гроші.

На практиці склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням ринкового попиту та пропозиції але в межах „золотих крапок” (так звані максимальні границі відхилення валютного курсу від встановленого золотого паритету, які визначаються витратами на транспортування золота за кордон).Якщо ж ринковий курс золотих монет відхилявся від паритету, заснованого на їх золотому вмісті, то боржникам було вигідніше розраховуватись за міжнародними зобов’язаннями золотом, а не іноземними валютами. Для нормального функціонування валютної системи, заснованої на золотомонетному стандарті, була необхідна наявність золотих запасів у кожної з країн, що входять у валютну систему, а також достатня кількість золотих грошей в обігу. Споконвічна обмеженість загальносвітових запасів золота визначила неминучість кризи і наступної зміни даної валютної системи. Основна частина міжнародних розрахунків здійснювалася при цьому за допомогою тратт (переказних векселів), виписаних у будь-якій національній валюті. Основною валютою, що використовувалась при укладанні торговельних угод головним чином був англійський фунт стерлінгів, золото ж застосовувалось для оплати пасивного сальдо міжнародних розрахунків країни. Країни з дефіцитним платіжним балансом змушені були проводити дефляційну політику, обмежувати грошову масу в обігу, щоб перешкоджати відливу золота з країни. Виключення складала Великобританія, оскільки її валюта де-факто була резервною.

З прискоренням подальшого розвитку економіки та поглиблення господарських зв’язків золотомонетний стандарт зжив себе. Також настання кризи золотого стандарту прискорила Перша світова війна, з початком якої центральні банки держав-учасниць системи припинили розмін банкнот на золото і збільшили їхню емісію для покриття військових витрат, що спровокувало сильну інфляцію і хаос в валютних відносинах.

Вихід був знайдений після закінчення війни у встановленні золотодевізного стандарту, заснованого на золоті і провідних валютах, які конвертувались у золото. Девізами стали називати засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків. Новий устрій світової валютної системи було юридично закріплено міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922р.

Генуезька валютна система базувалась на наступних принципах:

1. Її основою були золото і девізи - іноземні валюти. Національні гроші використовувалися в якості міжнародних платіжно-резервних засобів, що знімало обмеження, пов’язані із застосуванням золотомонетного стандарту, але при цьому ставило світову валютну систему в залежність від стану провідних національних економік. Однак у період між двома світовими війнами статус резервної не був офіційно закріплений ні за однією з валют.

2. Збереглися золоті паритети. Розмін валют на золото здійснювався безпосередньо (валюти США, Франції, Великобританії) чи побічно, через іноземні валюти.

3. Був відновлений режим вільно плаваючих валютних курсів.

4. Валютне регулювання стало новим елементом світової фінансової системи і здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій і нарад. Спроби регулювати валютні відносини, у першу чергу валютні курси, фактично означали визнання неефективності теорії ринкової рівноваги в сфері зовнішньоекономічних зв’язків і міжнародних розрахунків. [7]

Нова валютна система принесла відносну валютну стабільність у сферу світових торгово-фінансових відносин, але одночасно створила передумови для тривалих валютних воєн і численних девальвацій. Переміщення основного світового валютно-фінансового центра з Західної Європи в США також повинно було знайти своє відображення в устрої світової валютної системи. США прагнули до затвердження гегемонії долара в міжнародних розрахунках, що призвело до гострого суперництва між доларом і фунтом стерлінгів. Стабільність валютної системи була остаточно підірвана світовою економічною кризою. Велика депресія 1929-1933 р. вдарила по одній з основних валют - долару США, що призвело до хаотичного переміщення капіталів, багато країн зазнало валютних криз, які викликали девальвації, збільшення дефіциту державних бюджетів, відлив золота. У результаті Генуезька валютна система втратила стабільність. Був припинений розмін банкнот на золото у внутрішньому обороті всіх країн, і збереглася тільки зовнішня конвертованість валют у золото за згодою центральних банків США, Великобританії і Франції.

Ще одним потрясінням для світової валютної системи стала економічна криза 1937 року, що викликала нову хвилю знецінення валют. До початку Другої світової війни не залишилося ні однієї стійкої валюти.

У період війни валютні обмеження ввели як воюючі, так і нейтральні країни. Заморожені офіційні курси валют практично не змінювалися, хоча купівельна спроможність грошей постійно знижувалася в результаті інфляції. Знову зросла роль золота як світового резервного і платіжного засобу, військові і стратегічні товари можна було придбати тільки за золото. Відповідно, валютний курс втратив активну роль в економічних відносинах. Війна ще більше поглибила кризу Генуезької валютної системи і вона була розділена на валютні блоки. Головними з них були стерлінговий та доларовий. Ряд країн намагалося зберегти золотий стандарт і у червні 1933 р. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія на Лондонській міжнародній економічній конференції створили золотий блок, пізніше до цих країн приєдналися також Італія, Чехословаччина та Польща. Проте золотий блок проіснував тільки до 1936 р., з відміною Францією золотого стандарту він перестав існувати[8].

Тогочасна реальність вимагала створення нової, більш ефективної валютної системи, розробка якої почалася уже в роки війни англійськими й американськими фахівцями.

2.2 Бреттон-Вудська  валютна система

Експерти, що працювали над проектом, прагнули розробити принципи валютної системи, здатної забезпечити економічне зростання і обмежити негативні соціально-економічні наслідки криз. У результаті були підготовлені проекти, які базувалися на теоретичних розробках Г. Уайта (США) і Дж. Кейнса (Великобританія), для них були характерні наступні загальні принципи:

• вільна торгівля і рух капіталу;

• урівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси;

• золотодевізний стандарт;

• створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва і покриття дефіциту платіжного балансу.

За основу згодом було взято американський варіант, і третя світова валютна система була оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі в 1944 р. і отримала назву Бреттон-Вудська валютна система.

Таким чином початок формування післявоєнної світової валютної системи було закладено в принципах Бреттон-Вудської угоди. Зупинимось більш докладніше на самих принципах[9]:

1. За золотом зберігалась роль загального еквівалента, паритети всіх валют виражались у золоті. Це було зафіксовано у тексті статуту МВФ (стаття IV, розділ І): „Паритети валют всіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.” По суті був уведений золотодевізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних валютах - доларі США і фунті стерлінгів. Проте на практиці лише долар зберігав зовнішню конвертованість, а зв’язок всіх інших валют із золотом здійснювався опосередковано. Казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам за офіційною ціною, виходячи з золотого вмісту долара.

2. Золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб.

3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.

4. Для девальвації валюти більш ніж на 10% був потрібний дозвіл МВФ. Межі відхилення ринкового курсу від паритету були встановлені за Статутом МВФ в 1%. Задача дотримання меж коливань курсів лягла на центральні банки відповідних країн, для чого вони були зобов’язані здійснювати доларові інтервенції.

5. Були створені міжнародні валютно-кредитні організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Основними задачами МВФ стали надання кредитів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснення контролю за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи і забезпечення валютного співробітництва країн.

У перспективі передбачалися уведення взаємної конвертованості валют і поступове скасування валютних обмежень, для введення яких був потрібний дозвіл МВФ. Основні зусилля МВФ та МБРР були направлені на відновлення системи багатосторонніх платежів та конвертованості валют по рахункам поточних операцій[10].

Основні положення Бреттон-Вудської угоди, як вже зазначалося, були напрацьовані переважно у дискусіях між американцями та англійцями, однак в остаточному варіанті угоди позиція США була відбита набагато повніше. План створення валютного союзу, висунутий Кейнсом, був відхилений, проте вдалося домовитись про створення Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), статут якого містив три головних положення.

По-перше, кожна країна-учасниця угоди повинна була встановити офіційний курс національної валюти до золота чи резервної валюти (валютний паритет) і не допускати відхилення курсу від паритетного більш ніж на 1% у ту чи іншу сторону. У статуті формально всі валюти визнавалися рівнозначними, проте стаття IVосновою валютної системи визнавала золото та долар США. Ціна 1 унції золота, на той момент, дорівнювала 35 доларам США. США була єдина країна, яка виражала вартість своєї національної валюти в золоті, всі інші країни повинні були зафіксувати паритети національних валют у доларах США і не допускати відхилення валютного курсу більш ніж на 1% від паритетного. Слід також відзначити, що у статуті було встановлено поняття „фундаментального порушення рівноваги” суть якого зводилась до того, що в разі порушення рівноваги платіжного балансу країною-учасницею валютний паритет міг бути змінений лише після консультацій з іншими членами організації. Проте саме поняття „фундаментального порушення рівноваги” ніколи не було чітко визначено і пізніше неодноразово ставало предметом спорів між державами-членами МВФ.

По-друге, стаття VIIIстатуту передбачала, що держави-члени МВФ повинні ввести вільну конвертованість національних валют по поточних операціях, і для вирішення цієї задачі, згідно статті ХІ передбачався трирічний період. Не заборонялося встановлення контролю на національному рівні за рухом капіталу, однак державам-учасницям пропонувалося утримуватись від введення дискримінаційних валютних заходів і встановлення декількох валютних курсів.

По-третє, МВФ одержував право надання фінансової підтримки країнам, які мають коротко- чи середньострокові проблеми з платіжним балансом і вводити санкції проти країн з великим позитивним сальдо платіжного балансу. Кожній країні встановлювались закріплені за нею квоти на запозичення з Фонду, розміри внесків і кількість голосів при проведенні голосування. Квота визначалась з урахуванням частки країни в сукупному світовому доході, обсязі світової торгівлі і міжнародних резервів. Внески країн-членів складались із золота чи доларів США (25%) і національної валюти (75%). Країнам дозволялося вільно робити запозичення в межах їхніх квот, однак будь-які додаткові запозичення були сполучені з дотриманням ряду строгих умов. У відношенні країн, що мали велике позитивне сальдо платіжного балансу, МВФ мав право удатися до застереження про „дефіцитну валюту”. При вступі в силу даного застереження країни-члени МВФ повинні були увести валютний контроль, що обмежує імпорт і інші поточні операції у відношенні країни з великим активом платіжного балансу[11].

Економічна перевага США і слабкість їхніх конкурентів, що виражалася в дефіциті платіжних балансів і невеликих золотовалютних резервів, викликали загальний попит на долари і породили „доларовий голод”, що призвело до посилення валютних обмежень у більшості країн.